[240x]В выходной в местном кафе военные что-то празднуют. Работает караоке, жарится шашлык — гражданские готовят дома. Военные раскатывают пирамиду на бильярде — у гражданских комендантский час. Военные, пошатываясь, бредут домой после вечеринки — для гражданских за пьяный вид в городе предусмотрены инженерные работы. Правда, все не так жестко — если не быковать и носить с собой паспорт, можно отделаться воспитательной беседой — чай не халифат.
В субботу в «Мельнице» была свадьба. С тамадой, переодеванием в Сердючку и всем, что полагается, — и ни одной машины на стоянке у заведения. Гражданскому иметь машину в Донецке опасно. Она может понадобиться военным. Тем более может, если машина новая, годная для транспортировки раненых товарищей на лечение, скажем, в Россию.
[300x295]Уяви собі, що ти прокинувся в альтернативній реальності. Просто одного дня усе те, що здавалося вам простим і зрозумілим, раптом стало інакшим.
Люди, яких ти любив, твої родичі й друзі, перетворилися на зомбі, що готові із ножем кидатися на тебе, коли ти намагаєшся поговорити з ними про, здавалося б, прості речі, які ніколи не викликали такої реакції. Це твої друзі. Твої рідні. Ти пам’ятаєш, як ви збиралися великою компанією і дивилися матчі Євро-2012 із українськими прапорами, пам’ятаєш, як подружки писали вірші українською, як ви разом ходили на пари з українського синтаксису, як на День незалежності просто так співали гімн України у парку Комсомольский у Сніжному і люди, що йшли повз, вам аплодували. Ти бачиш тих самих людей і інших близьких у тебе просто нема. Але те, що вони говорять, перетворює тебе на божевільного. Оскільки ти бачиш, як така собі установка реактивного залпового вогню БМ-21 (хто у Донецьку чи Сніжному, у Степанівці чи Кировському знав, шо воно таке у 2013 році?) лупить по центру міста, без розбору, просто по будинках. Бачиш, як мінометний розрахунок ставлять між будинками. Як стріляють із даху школи. Як знаєш, що біля будинку твого дідуся люди у балаклавах розбили базу. Ти читаєш, як людину вбивають за прапор. Як «націоналізують» твій університет, що викликає лише приємні спогади про щасливий студентський час.
[300x200]І всі ці люди — твої друзі, родичі, батьки, знайомі — кажуть тобі, що насправді ти бачиш і розумієш зовсім не правильно. Що місто обстрілюють зовсім не ті «Гради», що стоять біля Хіммашу, а робить це українська армія, що знаходиться біля Дебальцевого за 50 км, що під Слов’янськом стоять війська НАТО, а бійню в Одесі замовив і виконав Держдеп. І що озброєні люди, що розтрілюють людей на блок-постах просто тому, що їм сподобалася автівка, — це нова влада, це захисники, що рятують тебе від кровожерливої хунти.
[300x198]Уяви, що ти прокинувся зранку у своєму місті і зрозумів, що не знаєш, де знаходишся. Будинок поруч зруйновано. Десь поблизу чути вибухи. У дворі люди в камуфляжі кудись повели цивільного, заламавши йому руки. Ти бачиш, як морок крок за кроком поглинає усе, що було тобі дороге. Ти ще пам’ятаєш, як шумлять фонтани у парку Щербакова, як ви пили шампанське у день випуску на бульварі Пушкіна, як святкували День перемоги на Савур-Могилі і думали, що того жаху вже точно ніколи не буде.
Твого міста більше нема. Обгоріле згарище із купкою людей-зомбі — явно не те, що ти звик любити, не твоє життя, не твої близькі.
Нічого з того, що ти любив, більше не існує.
Морок зжирає навіть те, що ти вважав вічним — твоїх батьків.
І єдине, що ти можеш зробити, щоб не вважати себе божевільним, це шукати своїх.
[показать]
[показать]Олег Петрович Львов
[100x]
[показать]Виктор Шендерович
На смену «хипстеру» пришел «ватник». Этим словом сейчас обозначают самую актуальную категорию граждан России. Враги «ватника» говорят, что он агрессивный и безголовый патриот, готовый отдать последний билет на концерт «Любэ» ради защиты духовных скреп родины от загнивающего Запада. Для других он-становой хребет России, пытающейся отстоять независимость во времена смуты.
«Ватник» любит участвовать в политических спорах, используя набор нехитрых аргументов: «Деды воевали», «Тополь-М» и «русские не сдаются». Но, кто такой «ватник» в точности не знает никто. Это и рабочий с Уралвагонзавода, и сосед по подъезду, отмечающий 9 мая, как ветеран трех куликовских битв, и отчасти мы сами во время открытия Олимпийских игры или победы сборной на чемпионате мира по хоккею. «Ватник» есть в каждом из нас, но так трудно понять, что это такое.
Medialeaks попытался упорядочить внутренний мир «ватника», собрав список его героев и идейных противников.
ГЕРОИ
Владимир «Отец» Путин, президент России
Для типичного «ватника» Путин — главный ориентир и спаситель России от попыток врагов (стран Запада и особенно Госдепа США) развалить страну. Сам по себе образ президента, который не пьет, не курит, занимается спортом и служил в КГБ, для консервативного «ватника» крайне привлекателен.
Президента он ценит за «сильную руку» и считает, что тот за годы правления навел в стране порядок, обуздал террористов и оппозиционеров. По тем же причинам «ватник» поддерживает принимаемые властями запреты и насаждаемые
Кто на самом деле противостоит единству страны на родине Януковича, можно посмотреть на фото. Их публикуют в соцсетях сами сепаратисты.
[640x430]
Місто уже покинули більшість ромів та євреїв, а самопроголошений мер Слов’янська В’ячеслав Поньомарьов заявляє: місто стане «гарячкою точкою» на кілька років. «Вікнам» вдалося поспілкуватися із мешканкою Слов’янська Ольгою.
Інформаційні повідомлення в українських ЗМІ про події у Слов’янську є лише невеликим відображенням того, що насправді відбувається у місті. Слов’янськ живе у стані неоголошеної війни, а місцеве населення дедалі із меншим ентузіазмом сприймає проросійських бойовиків, які, фактично, окупували місто. І, якщо раніше містяни ставали живим щитом між українськими військовими та проросійськими сепаратистами, зараз стає дедалі очевидніше: війна — затягнулася, а місцеве населення безжально використовують
— Цей район вибраний ідеально, — стверджує Ольга. — З-серед усіх областей України Донецька — найбільш проросійська, а у Донецькій області найбільше проросійський — Слов’янськ. Коли більше 20-ти років тому проголосили незалежність України, ми цього не відчули. І національно-патріотичного духу у нас замало. Й українська мова – не віталася. Де ще в Україні є проспект чи вулиця Леніна? Мабуть, ніде. А у нас таких найменувань багато.
Жінка розповідає: події у Слов’янську готувалися не один місяць: наприклад, влаштовувалися провокації на мітингах КПУ, у яких звинувачували бандерівців. А зараз у місті ходять постійні страшилки про «Правий сектор»: їм приписують усі звірства, які відбуваються у місті.
— Мати проукраїнську позицію у Слов’янську — дуже небезпечно, — каже Ольга. — Люди налякані. Їх кидають у тюрми. Депутата Рибака виловили у Торці — за його позицію. Хлопця зі Стрия — теж. Фермера розстріляли на очах у його сім’ї за те, що він допомагав українським військовим продуктами. Незгідними із діями нової влади забиті підвали СБУ, міліції. З людей — знущаються. А тоді їхні тіла викидають у річку. І вони час від часу спливають. Нещодавно «сплив» якийсь єнакіївський бандит — хоча це кращий варіант, якби вони один одного перестріляли. А я живу неподалік від цієї річки.
У місті постійно відчувається напруження, — каже жінка. Проте, люди на роботу — ходять, навіть попри те, що на вулицях часто можна побачити військових із автоматами. Інфраструктура у місті — працює. Принаймні, настільки, щоб забезпечити його життєдіяльність.
— Працює продуктова мережа Януковича-молодшого, — каже жінка. — З одного боку, населення отримує продукти, з іншого — бойовики зброю. Працюють аптеки, є електро- та водопостачання. Проте, захоплено багато адмінбудівель: міськвідділ СБУ, МВС, виконком. Були перебої із постачанням хліба, але то буквально день-два. У Слов’янську — свій хлібокомбінат, але, хоча його директор обіцяв, що хліб не подорожчає, ціни — злетіли.
У місті немає ефірного телебачення, оскільки пошкоджено телевишку. Радіопередачі — лише проросійські, оскільки терористи захопили телеграф.
— Нещодавно TБ — працювало, однак, вимкнули усі українські телеканали і увімкнули — російські. Упродовж трьох тижнів тривала така «промивка мозгів»… У мене було відчуття, що я тут одна за Україну, — ділиться Ольга.
Жінка каже: дуже хоче чимось допомогти Україні. Але в окупованому місті це зробити досить важко. У травні, коли у місті відбувався референдум, вона ходила «на передову», оскільки було повідомлення, що вибухом знищено польову
Цього року зафіксовано надзвичайно високу явку на виборчі дільниці.
Люди до двох годин стоять у чергах, але все-таки вистоюють своє право зробити осмислений вибір.
[600x600] |
| Фото lapule4ko |
Ті ж, хто проголосував постять свої фотографії в Instagram. Тут можна помилуватися і паспортами, і бюлетенями, і просто святково одягненими українцями, які зробили свій вибір.
[600x600] |
| Фото annazhyzhykova |
[600x600] |
| Фото cybulskaya |
[600x600] |
| Фото katryn_katryn |
[600x600] |
| Фото natalia_vasura |
[600x382] |
| Фото mrossokha |
[600x430] |
Семен Семенченко:
Сегодня 9 дней со дня гибели наших побратимов* под Карловкой**. Мы собрались чтобы помянуть хлопцев. Помяните и вы их с нами.
Позывной Федор, Дед, Рейдер, Рябой. Матвей. Андрей, Олег, Николай, Алексей, Денис, братья, Вы всегда будете рядом с нами."
... Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати. За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата. І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі. Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть. Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину."
Помяните их с нами...
* Батальон "Донбасс", Семен Семенченко - командир подразделения
** Дачный поселок Карловка, в 30 километрах от Донецка
П'ятниця, 30 травня 2014, 20:53 http://www.pravda.com.ua/articles/2014/05/30/7027556/
Командир батальона "Донбасс" никогда не снимает балаклаву, когда общается с журналистами. Толком не известно, Семен Семенченко - это его настоящее имя или псевдоним. Ему не нужна лишняя слава, хотя о важных операциях батальона на востоке Украины Семен отчитывается в социальных сетях.
Сейчас он приехал в Киев, чтобы сформировать новый батальон Национальной гвардии. Каждый день звонят человек 100-150. Добровольцев отбирают, затем они проходят медкомиссию и отправляются в тренировочный лагерь внутренних войск.
Семен довольно молодой человек, отец 4-х детей. Он родился и вырос в Донбассе, никогда не готовил себя к политической деятельности и, тем более, не мог предположить, что с оружием в руках придется защищать территориальную целостность Украины от таких русских, как и он.
Хотя командир "Донбасса" подчеркивает, что воюет не против русских, а против российского фашизма и бандитов, которые лезут буквально из всех щелей.
- Почему вы все время в маске, почему не показываете свое настоящее лицо?
- Командира Луганского батальона МВД украли, он до сих пор сидит в СБУ в Луганске (здание СБУ было захвачено вооруженными людьми. Теперь всех, кого задерживают, террористы везут туда - УП).
Создатель батальона Яроша, которого так и не существует до сих пор, Василий Будик, сидит в подвале у "Беса" (Игорь Безлер, один из командиров террористов – УП) в Горловке. Он нафотографировался с Ярошем в обнимку, его на второй день и сцапали.
Другие батальоны МВД не добрали даже взвода. Их соединили вместе. Туда не особо кто-то хочет идти. У нас сейчас фактически формируется три батальона – один на базе Нацгвардии, второй в Луганской области - батальон территориальной обороны будет заниматься охраной госграницы, и третий – добровольческий.
Я думаю, что я имею право на такую прихоть как хождение в маске. У меня есть для этого основания.
- Семен – это ваше настоящее имя или позывной?
[показать]
Мы быстро привыкли жить посреди войны. Пугающе быстро.
Наши дети больше не просыпаются ночью, если слышится стрельба. Даже не вздрагивают. Привыкли.
Зато просыпаемся мы. И сразу смотрим вокруг: свои все дома? Все. Можно спать дальше.
И проваливаемся в тяжелое мутное забвение без сновидений. Наш сон — не для картинок. Наш сон — отдых перед новым тяжелым днем. Возможно, последним днем нашей жизни.
Дети… Дети стали совсем другими. Это маленькие взрослые. Они больше не капризничают. Они стали тихими и послушными.
Когда в небе слышится тяжелый гул самолетного двигателя, они сами вылезают из песочниц, слезают с качелей, собирают игрушки и бегут домой.
Когда где-то, вдали или вблизи, слышатся громкие разрывы, они берут нас за руку и смотрят снизу вверх со странным спокойствием. Ждут, когда мы скажем, что делать. Они уже поняли, что на войне надо выполнять приказы.
Школьники больше не убегают с уроков, чтобы потусить с друзьями. Не своевольничают. После звонка сидят, пока мы не придем за ними. Мы приходим. Иногда даже прибегаем — если доходят слухи, что возле школы появились вооруженные люди.
Детям кажется — мы знаем, что делать. Что все будет хорошо.
Мы, конечно, не знаем. Мы только учимся. Учимся жить на войне.
— Автобус едет только до проспекта Панфилова. Дальше идут боевые действия, — объявляет по громкой связи водитель. Уже без запинок. Научился.
Все молчат. Кроме одной молоденькой девушки, которая произносит, обращаясь неизвестно к кому:
— Но ведь это, на самом деле, страшно… Наверное…
В голосе — удивление. Ей это странно: должно быть страшно, но не страшно.
[660x440]
Заглушать вертолетами слова поминальной молитвы.
[640x441]
[665x200]
[700x525]
[показать]Мы слышим плач толстых министров, черносотенцев и филологических дам — они очень сожалеют, что дети не читают.