И когда-то по зелёным волнам полей, к беграничному океану неба побегут незримые духи ветра и мы побежим вместе с ними... Бесконечно свободные, призрачно одинокие, но всё ещё помнящие запах земли...
[700x466]
Є таке щастя - світити. Немає нічого ліпшого як відчувати себе сонцем для сполоханого нічного метелика чиєїсь душі. Твоє буття не є марним, коли ти запускаєш промінчик своєї душі у темну глиняну пустку криниці чужої безвиході і він, у, здавлось би, згаслих очах, знаходить відблиск. . Я знаю, зорям-гігантам є блаженство у тому, що від їх променистого погляду, на оповитих одвічним мороком і холодом планетах, розпускаються квіти... Як чуєш, що від твоїх учинків, слів, ба, навіть, погляду,, розквітає живе полум"я - то розпрямляються крила. Так, за спиною виростають крила, щоб згодом тріпонути білосніжним пір"ям і струсити із того живого пилюку та попіл від чужих київ, котрими так довго цькували ту згаслу душу.
Хочеться світити, будучи для когось центром галактики, а для когось лише пролітаючою зорею у гігантському космісі - не важливо. Важливо світити.. світити...
Проте, космос повен і чорних дір... Так, навіть світло надвеликих зір є скінченим. Світилам також потрібен час, потрібен спокій і простір, щоб сповнитись того теплого лілово-помаранчевого щастя, щоб знову нести світло, щоб знову роздавати його всім нужденним і тим, хто простягає за ним руки. І джерелам світла потрібна енергія, інакше вони виснажуються, спалюють себе дотла і перетворюються на безкінену порожнечу - чорну діру, котрій вже не стане світла й тисячі сонць, на шляху безглуздою горизонтальною вісімкою.
А ви ж черпаєте світло. Ви вбираєте його у себе, кожною клітиною душі, хто - з радості, а хто, либонь, з жадоби. Вам не чутно, як той кухоль їз сонячним промінням спустошується і як вже ваші руки шкребуть його глиняні стіни. Досить, досить... дайте лиш перепочити... Вам не почути тихого шепоту того духу, що вкотре здавили своїми ненаситними руками. Хіба не бачите - ваші руки залишають криваві рани? Не бачите, і сповнюєте ті рани гноєм власного Я, усим, що є в ньому мерзенним, байдужим, непотрібним, порожнім. Хочеться закрити руками лице і втікати геть од того егоїстичного, що, здавлює у обіймах і не чує хрускоту твоїх костей. Нескінченне Я, нескінчене у своїй безглуздості і несилі розгледіти власну персону трохи згори, знову хапає мене і несе у терни нескінченних марних слів. Ви витоптали мою луку, перетворвши світанкові трави на плацдарм для власного мазохізму, ще й запалили з сотню прожекторів, щоб прискіпливо розглядати мої нутрощі.
Залиште мене! хоч на мить! Дайте знову перетворити серце у квітучу оазу. Дайте-но поблукати по різнотрав"ю чужих гаїв, у яких, обіцяю, не зірву ані стаблинки. Дайте вітру розвіять увесть той сморід, що ви лишили по собі, дайте й мені трохи зігрітись у чужих променях, зовсім трохи, щоб лиш перев"язати обірвані струни душі. І я знову горітиму.
Бо є таке щастя - світити.
Лишилось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних "треба", які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, - вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився.
Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті - хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнім. Признаюсь - заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.
Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків - тисячі чорних ротів - вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів й форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою... я не можу бути самотнім... Ти на тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування. Яке тобі діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене... мої руки, мій розум, мою волю і моє серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних "треба", у безконечних "мусиш".
Я утомився.
Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.
Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть?
Сон?
Як я чекав їх часом!
А коли приходив той прекрасний брат смерті і брав мене до себе - люди і там чигали на мене. Вони сплітали своє існування з моїм в химерну сітку, намагались налити мої вуха та моє серце тим, чим самі були повні... Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може більше вмістити. Воно повне ущерть. Дай мені спокій...
Так було по ночах.
А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць.
Мені знову і знову стрічається цей нав"язливий образ: хлопець із дівочими рисами обличчя і глибокими сірими очима, крізь які, здавалось би, вдивляється у цей манірний світ далекий спокій космосу, складений із промінчиків, що прямують до землі прожилками листочків у далеких зелених лісах. Світлий і ласкавий погляд, чи то занадто земний, чи то занадто космічний для цього світу...
Множина приємних рефренів, пригоди, дорогі для тебе люди, те, про що здавна мріялось. Та, навіть від щастя інколи потрібно тікати. На мить, не більше. Доки це щастя не стало чимось приторно-солодким, огидним і замкненим. У якісь інші сфери і виміри, де усе буде інакшим, незрозумілим, незвіданим. Туди, де ти знову стаєш новачком, де ти знову дитина і із широко відкритими від здивування очима знайомишся з новими для себе істинами. Тоді, ти вже в надцятий раз перевертаєш із ніг на голову свій світогляд, відчуваєш рух і пошук. А потім, всеодно, повертаєшся. Як мореплавець-першовідкривач, як боєць-завойовник, і, може тоді можна одержати перемогу над закостенілістю мислення, і тоді, повернувшись до свого тихого щастя, знову віднайти його у повній мірі. І, може, тоді, погляд твій стане трошки мудрішим...
А вот теперь мне нужно сбежать. Уехать чем дальше - тем лучше, чем быстрее - тем лучше, чем незапланированней - тем лучше. Разорвать эту чёртову цепь замкнутых кругов, чтобы приехать туда, где тебя точно уж не ждут, даже туда, где ничего тебе не шепчет о свободе, кроме порывов ветра в собственной душе. просто разорвать к чертям все связи, вырвать все корни, расплести все паутинки, чтобы оказаться там, о чём всегда мечталось: гордое одиночество на задворках чужих городов. Сбежать и быть там, где тебя нету, сбежать и жить там, где не живёшь.
В весенний вечер с зимним ветром прочь,
туда, где утро цвета льна и стали,
пока окрепшая уже плутовка ночь
не расплела в сознаньи магистрали.
Прочь от трясины мартовских пустот,
что лето превратит и в швы и в шрамы,
от скверной сцены, где который год
играют лишь комедии, не драму
И в такт изношенным колёсам поездов,
в такт звону повидавших жизнь стаканов,
читать молитву о значительности слов,
упорно веря в исполненье планов.
В вокзальной кассе лишь бы был билет
к востоку от тоски и к западу от боли
туда, где нет причин и есть на всё ответ,
где проканают все и явки и пароли.
Хоть смысл нет, не здесь, не в этих областях,
не в ценах, не в табло и даже не в граните,
возможно в нашем корне и в сетях,
что держат нас в себе хотите- не хотите.
Студенческий, рюкзак, комфорт всегда в цене,
проститься, убежать, пока не засосала,
коричневая грязь, присущая весне,
в сознаньи лужу не образовала.
Такой особый кайф, плацкарты, города,
пытливый взгляд из вне, как новое начало,
с зимой охота прочь, затем, чтоб как во сне,
мой Киев, и весна. Ну что же? Я скучала.
Одна игра на всю жизнь
Величайшая игра - игра в слова. Сколько ещё и в который раз раскладываешь пасьянс из слов, подбирая каждое по оттенку, приноровив фразу к случаю. Снова собираешь паззл, подбираешь краски для будущей картины. В тысячный раз. И ещё тысячу раз, да! Величайшая игра, не то зависимость, не то необходимость. Игра на все века поколения, для всех, для каждого без исключения! У каждого будет что поставитть на кон! Перставляй, переставляй словечки-буковки снова и снова, вышивай хитрый узор выражений и метафор, правд, невозможно уже оторваться? А вы всё терзаете заядлых игроков в покер...
Вот, и я снова играю в слова
Я вас люблю. Так сильно, как только можно любить что-то живое,
врядли я когда-нибудь найду достаточно слов, чтобы сказать вам об этом.
Да и нужны ли здесь слова?
Любовь измеряется мерой прощения,
привязанность болью прощания,
а ненависть силой того отвращения,
с которым мы помним свои обещания...
Я снова бреду по заброшенной улице
на мыс, где прибой по-змеиному молится,
качая права, и пока не расколется,
качать продолжает, рычит, алкоголится,
и пьяные волны мычат и тусуются,
гогочут, ревут, друг на друга бросаются,
как толпы поэтов, не втиснутых в сборники,
не принятых в члены, а призванных в дворники.
Стихия сегодня гуляет в наморднике,
душа и природа не соприкасаются.
Любовь измеряется мерой прощения,
привязанность - болью прощания,
а совесть - всего лишь в себя превращение,
всего лишь с Началом Начал совещание...
А в море житейском с припадками ревности
тебя обгрызают, как рыбы-пирании,
друзья и заботы - источники нервности -
и все-то ты знаешь заранее,
и жуть возрастает в пропорции к сумме
развеявшихся иллюзий...
Кто был потупее, кто благоразумен -
тот взгляд своевременно сузил.
Но время взрывается. Новый обычай
родится как частное мнение.
Права человека по сущности птичьи,
и суть естества - отклонение,
измена, измена! - проклятье всевышнее
Адаму, а Еве напутствие...
Свобода - для мозга нагрузка излишняя,
она измеряется мерой отсутствия.
А море свои продолжает качания,
толкуя, как древний раввин, изречение,
что страсть измеряется мерой отчаяния,
и смерть для нее не имеет значения.
На пляже не прибрано. Ржавые челюсти,
засохшие кеды, скелеты консервные,
бутылки, газеты четырежды скверные.
Ах, люди, какие вы все-таки нервные,
как много осталось несъеденной прелести
на взгляд воробья - и как мало беспечности.
Модерные звуки как платья распороты,
а старые скромно подкрасили бороды
и прячутся в храме - единственном в городе
музее огарков распроданной вечности.
Лишь музыка помнит, что жизнь - возвращение
забытого займа, узор Завещания. Л
юбовь измеряется мерой прощения,
привязанность - болью прощания...
Для жизни необходимо тепло. Для того, чтобы жить - надо жечь
воспоминания.
а когда их не остаётся, ты начинаешь сжигать
самого себя.
Желаю тебе никогда не испытать того чувства, когда тебе попросту некуда идти. Того нелепого чувства, когда свернув за угол не увидишь никого знакомого, не узнаешь до боли родного закоулка, когда тебя никто не ждёт ни на привычных тебе скамейках, ни на укромных парковых лужайках, ни в уютных книжных ни в шумных заведениях. До боли глупо бесцельно бродить вдоль пустых подворотен и длинных магазинных витрин, долбиться одиночеством и беспомощьностью о циферблат, в надежде сдвинуть минутную стрелку хоть на отметку ближе к очередному "времени ч". Никогда не пожелаю тебе, затерявшись в однообразной кирпичности чужих массивов, не искать взглядом знакомое окно на энном этаже и не бежать туда сломя голову, сквозь вонючие парадные и лестничные пролёты, зная, что тебе там всегда рады. Нет, лучше тебе не жить в бесконечном молчании запыленого телефона, непомнить наизусть чужих номеров, надеясь, что уогда-то они пригодятся. Грустно, закончив дела пораньше, в телефонной книге не найти номера того, кто всегда рад скрасить твой досуг, грустно проходить мимо вокзала и читать на табло названия городов, которые тебе ни о чём не говорят, и тех, что отмечены табличками "вас там не ждут". И возвращаться в свой дом, как в саркофаг, и ощущать себя утлым рыбачьим судёнышком в ледовитом океане толпы.
Желаю тебе никогда не испытать этого чувства.
Для того, чтобы жить надо чувствовать. Да, нужна смертная обида, нужна дрожь в руках и бессонные ночи. Необходимо волнение, необходим животный страх, злость, ненависть, страсть, влюблённость. Нужно сжигать себя дотла вновь и вновь, чтобы с каждым разом возрождаться из серого пепла сиянием вечно живого счастья. Привносить свои наивные и жестокие принципы из интернет дневников в жизнь, да, в жизнь, в которой плюют на асфальт и плюют на твои высоко философские теории, где мудрец окажется лузером, а отличный теоретик - хреновым практиком. И разве без бессильной агрессии, обыкновенного переживания, неразделённой любви, можно проникнуть во все глубины этого чёрного ящика под названием жизнь? И все эти слёзы, все эти сжатые кулаки, эта дрожь - признаки того, что ты ещё не умер, что ты всё ещё человек, а сердце ещё не стало простым насосом. Чувствовать - значит быть человеком. Чувствовать - значит быть.
Жили-были
Ставя чайник и надеясь на светлое завтра, влюбляясь до забытия и умирая от скуки. Напиваясь от радости и с горя, думали о вечном и не очень. Читали толстые труды философов и курили у подъездов. С нетерпением ждали пятниц и путешествовали, писали четверостишья на полях и когда-то прогуливали лекции. Подолгу пили чай и вспоминали...
Жили-были
Умерли-бумерли.
А ты живи. Живи так, как будто это твой последний день в этой вселенной и люби так, как будто это последняя искра во мраке вечности. И ненавидь. Ненавидь всей душой, как будто ненависть - равна жизни. А прощая - помни, что прощение - это дар. И смейся, смейся так, чтобы каждая частичка души сотрясалась от веселья, а плача - выплесни всего себя со слезой. Пусть будет стыдно за каждую, потраченную зря минуту, пусть будет невыносимо больно за каждую утрату, и пусть зкаждый миг будет для тебя трепетно неповторимым. Живи, чувствуя ответственнось за каждого, кто идёт в ногу с тобой, будь готов растерзать себя ради каждого из них. Будь открыт, но смей уйти, когда тебе заблагорассудится, а уходя - никогда не возвращайся. И не осуждай, а пойми. Знай, к вечеру тебя здесь не будет и жизнь - момент, который не терпит отлагательств, нерешимости и скуки, и если дан тебе этот момент, заполни его сколько возможно своей душой, своим тепломсвоим дыханием. И ты живи. Живи так, как будто это твой последний день в этой вселенной...
А времена всё же меняются... То, что совсем недавно было твоим настоящим - уходит в трясину нескончаемого прошлого. Сложно различить Есть и Было. Как ощутить ту незримую границу, разделяющую эти понятия? Если, порой и мысли не можешь допустить о том, что нечто из жизни навсегда кануло в лету?
И тишина.... Шум близлежащей автострады тонет в безмятежности освещённых мостов. Водная гладь настолько темна, что её можно спутать с бесконечностью. Нет, это и есть бесконечность, тёмная, молчаливая, манящая. Не успеешь опомниться - твоё сознание уже там, в этой бездне, в глубоком и кристально холодном мраке. Это сродни неисчерпаемому хаосу мироздания. Тёмный магнетизм. Желание слиться с этой глубиной, отдаться в её ледяные руки и раствориться в ней без остатка. Она ведь, так же монотонна как и небо, матовый покров ночи с иллюминацией звёзд. Хочется говорить ей об одиночестве, хочется стать этим одиночеством... Невыночимо сложно противостоять, нереально оказаться от соблазна... Но нет. Набрав в лёгкие тысячу игл зимнего воздуха, я кричу,....
Что не окончен мир, что мы ему родня, и чей-то капиляр тобой кровоточит.
Как будто бросая ей вызов, и пускай этот вызов - всего лишь крик на заснеженной набережной, он будто электрошокер. Мурашки по коже. И я снова живу.
У мороці віків то тут то там спалахують на мить вогники свідомості... І так само вогні боротьби. Серед липкої й мертвої байдужості часом запалюють яскраві факели, і, крізь, здається, безнадійну темряву, хтось прагнепробитися променем, у надіїї освітити, просвітити, запалити. І нерідко ця спроба закінчується смертю, надія обертається падінням. Та не смійте мені казати, що все це марно! Саме такі спалахи змінюють долі людей, держав, суспільств, саме вони творять історію і повільний, проте непохитний рух в майбуття. І я захоплююсь ними. Я захоплююсь ентузіазмом тих, хто ще не втратив інтерес до навколишнього і не став байдужим. Той, хто не покоряється обставинам - творить життя і змінює світ. Більшість, напевно, забули, що у цьому і полягає суть нашого існування, суть у тому, щоб втілювати ідею, за яку не шкода й померти. І тоді, можливо, твоє ім'я згадають, і судитимуть тебе не сучасники, а нащадки, ти внесеш вклад у світову історію, а головне - не залишишся пасивним спостерігачем на узбіччі життя. Потрібно бути тим, смолоскипом, що згоряючи освітлює шлях йдучим позаду. І нехай тебе вб'ють, засудять, роздеруть на шмаття анекдотів, все що ти можеш зробити - боротись. І саме тоді ти житимеш. Бо життя є боротьбою і творінням. Не егоїстичною боротьбою за виживання, а боротьбою за світло. І краще бути в перших рядах, лізти на рожон, проте знати, що дієш, знати, що борешся і знати, що живеш, на благо суспільства. Нехай ця боротьба буде тихою, навіть, непримітною, та головне боротись заради творіння нового і творити нове заради життя.
Так возрождается чувство привязанности, чувство значимости и покоя. Ты знаешь, что среди всей этой невнятной и зыбкой суматохи пространства и времени есть еще огоньки. Есть островки тепла и света, причалы незабываемого, причалы, у которых есть лица, имена и фамилии. Они не имеют лишь срока давности и срока годности, если они были, значит они есть, эти крошечные оазисы добра в бескрайней пустыне человечества. Привязаность к ним. И я знаю, что где бы я не находилась и какая бы тоска-рутина меня не засосала, они есть. На тысячах километров дорог завязаны свои, родные и неповторимые узелки. И куда бы меня не занесло, я знаю, вы всегда будете, не всегда в пределах досягаемости, но всегда в сердце и в сознании. Вы есть мои ориентиры и моя любовь.
Те, що мені подобається - філософські діалоги і монологи. Із людьми, котрих бачиш вперше і, мабуть, востаннє у житті, із людьми, навіть, ім'я котрих тобі невідомо. Ви станете моїми однодумцями або ж конкурентами і, може, ваша життєва позиція та філософія наштовхне мене на серйозні роздуми, можливо, змінить, частково чи кардинально моє світосприйняття, та я навіть, не знаю вашого імені. Ви залишитесь у моїй пам'яті примарними образами думок. Споглядаючи у саму сутність, бачимо не людину, а ідею. Зміст людини - в ідеї. До чого прискіпливі погляди на моральне та фізичне обрамлення суджень та теорій, коли зміст мають лише ідеї? Можна захоплюватись і ненавидіти, не знаючи імені.
Да, люди величина проходящая. Или ты есть проходящей величиной в их жизни. Порою, в разговоре с хорошими товарищами понимаешь, что то, что некогда вас связывало - закончилось. Или это закончилась взаимная роль в ваших жизнях, но теперь отношения потеряли вякий смысл. Возможно, убегают не люди от нас, а это мы уходим прочь, осознав, что нам более не место в их историях, что нам с ними более не попути. А потом.. появляются новые люди. Все так же до поры до времени "твои", покуда не осознаешь, где именно разойдутся ваши дороги. И все снова на круги своя...