[450x296]
Вас согревает в постели подушка и запах любви,
Вам незнаком одиночества холод, членящий сосуды…
Рядом со мной лишь луна… с ней стою тет-а-тет… визави…
Рыжий её циферблат отражает земные минуты…
Это не вой, это ода светилу! Прозрачная нить
Крылья связала, но небо отнять невозможно у песни…
Спать вам мешаю? А вы не даёте мне жить…
Я лишь рыдаю… но вы наливаетесь злобой да спесью…
Мир пополам… и никто никогда мне не сможет помочь…
Стражником леса… иду… в никуда… и чем дальше, тем глуше…
Есть у вас день… вся палитра цветов… у меня же лишь ночь…
Некому даже открыть… обнажить… заболевшую душу…
Вас согревает в постели подушка и запах любви,
Вам незнаком одиночества холод, членящий сосуды…
Дело не в том, что конечности в шрамах, в засохшей крови…
Больно мне жить… когда каждый клевещет… и ропщет… и судит…
13.06.2011
[480x327]
Он быстро бежал… грациозно касаясь ногами земли…
В зубах нёс добычу – еду для волчицы, щеночков…
Безмолвно листала зима декабри, январи, феврали,
А ветер хрипел под берёзой, свернувшись клубочком…
Но вдруг перед ним появился… палач-инквизитор с ружьём…
Шёл к логову… прямо к семье пробирался мужчина,
Себя возомнив… чуть не богом… точнее – природы царём,
Искал приключений, желал экстремальных турниров…
Волк вышел к нему, чтобы встретиться, чтоб попытаться отвлечь,
В холодных глазах отражались невольно два солнца…
Он злобно рычал (у животных такая вербальная речь)…
Да в чащу манил хитроумно… вперёд… незнакомца…
Однако внезапно раздался щелчок… свет погас в небесах…
А зверь заскулил… выдыхая и жизнь, и мученья…
Навек засыпал… возносился к луне… гордой стаи вожак…
Убийца тащил его тело тропой… с наслажденьем…
Судьба – бумеранг… по деяниям всем возвращает… с лихвой,
Не терпит она беспощадности, лжи, святотатства…
…Пришёл человек, как обычно, с охоты однажды домой,
Но не было стен… только пепел… остатки былого богатства…
Сгорела жена, сын и дочка погибли от пасти огня…
Казалось, что душу мельчила в тот миг… кофемолка…
Проснуться хотелось невольно от жутко-кошмарного сна…
Ведь рядом стоял только призрак полярного волка…
9 мая 2013
|
[501x597]
Я в цьому місті стільки літ чужа…
Прижитись може коренем рослина,
У лоні плід, у полум’ї вуглина,
Та не у сірім натовпі душа…
Будинки затуляють небосхил,
А сцена, мов узвишшя ешафоту…
Жадає ж сутність вільного польоту,
Однак… немає простору для крил…
Я в цьому місті стільки літ чужа,
Що вже зріднилась навіть зі сльозами,
Спілкуюся з деревами, птахами –
В серцях людей каміння та іржа…
Кує зі слів юрба товсті цвяхи,
Щоб до хреста прибити пісню вільну,
Щоб заглушити музику свавільно,
Щоб розірвати ноти на шматки…
Я в цьому місті стільки літ чужа…
Гадають всі, що руки у людини
Для того, щоб різнитись від тварини
Та щоб тримати ложку чи меча…
Але майна ніхто не візьме в гріб…
А пальці можуть, з борошна, до речі,
Пекти коржі, батони віршо-речень…
Приємнішій для Господа цей хліб!
Я в цьому місті стільки літ чужа…
Прижитись може яблуня на груші,
Пустельник-рак у срібно-синій мушлі,
Та не жива істота в міражах…
Стискаю ніжно корпус олівця,
Бо він рятує мрії від сирітства…
Хай творчий шал – непотріб для суспільства,
Зате мистецтвом буде для Творця…
25 липня 2013
На фото: работа Рыбакова Сергея Викторовича «Ностальгия»
[500x440]3D, у техніці розчинення
1.
ДОЩІ ОСІННІ… КРИКИ ПТИЦІ… ЗАПАХ ТЛІННЯ…
Листи до Бога пише жовтень на бруківці…
Тремтить тоненьке галактичне павутиння
Планеті майже на розірваній сітківці…
ДОРОГА В БЕЗВІСТЬ? СВІЧКА ГАСНЕ У ДОЛОНІ…
Між нами милі і печалі, і розлуки,
Три континенти, кількасот чужих перонів,
Коліс вагонних неритмічні перестуки…
НАШ ХРАМ БЕЗ ПІСНІ, БЕЗ ДЗВІНИЦІ… ЛИШ ВИДІННЯ?
Наріжний камінь саме ти моєї долі!
Самотність – піст, а яра пристрасть – розговіння…
Жага струмує по судинах… мимоволі…
РОЗБИТО ВСЕСВІТ… СЕРЦЕ ВЛАСНЕ… СВІТ ХОЛОНЕ…
Тобою дишу патогенно та нервово…
Астральну плоть ховає мла під плаття чорне…
Відлити б сонце, звісно, з персня золотого…
ТУМАН БЕНТЕЖИТЬ… ХМАРІ СЛИЗЬКО В НЕБОКРАЇ…
Немов пророк старий, вона сивоборода…
Із вишини із потічками розмовляє,
Їй до снаги об’ємні краплі та негода…
ДОВКОЛА СХИЛИ… В ЖОВТІМ ЛИСТІ, В ЛАСТОВИННІ…
Дивує кленів елегантність, чиста врода…
Та в’януть квіти… дикі, лагідні, безвинні…
До медитації готується природа?
СІМ ДНІВ… БІЛЬ, НЕЖИТЬ… У ВІТРИСЬКА… СИЛ НЕМАЄ…
Зі мною він у безнадії виє вовком…
Пустує лігво, рідний дім… за темним гаєм…
Куди іти… тебе шукати… крок за кроком…
ЯК ЖИТИ, МИЛИЙ, В ЦЬОМУ МІСТІ СТАРОВИННІМ?
Обабіч гори, поціловані лиш часом,
Будівлі сірі, незнайомці… Ми не винні,
Що спільні імпульси римуємо не разом…
У СНІВ… ІЗ РА́ННЯ МРІЙОФАЗИ НАДЧУТЛИВІ,
Але у мене третя стадія безсоння…
Сезонні зміни у свідомості… у зливі?
Прогіркла кава в філіжанці… мов безодня…
ТВІЙ ГОЛОС, ПОГЛЯД… НЕ ЗАБУТИ… БО, МІЖ ІНШИМ,
Знайоме ймення є частиною молитви,
Його вважаю найсвятішим, найріднішим,
А шал і пам’ять, як світлину, не спалити…
В ДУШІ КОХАННЯ МЕТАСТАЗИ ОСОБЛИВІ,
Патологічні та інтимні цілковито…
Без тебе зміни гормональні неможливі…
Торкнутись хочу теплих вуст несамовито…
ТРИВОГА… ПОРЯД… ТИСНЕ В ГРУДИ КОЖНИМ ВІРШЕМ…
А слово проситься в листи, в блокнот, у книгу…
Мій Арістотеле, Софокле наймудріший,
Будь просто поруч… я благаю… аж довіку…
2.
Перші рядки кожного куплету утворюють новий вірш:
ДОЩІ ОСІННІ… КРИКИ ПТИЦІ… запах тління…
ДОРОГА В БЕЗВІСТЬ? СВІЧКА ГАСНЕ у долоні…
НАШ ХРАМ БЕЗ ПІСНІ, БЕЗ ДЗВІНИЦІ… лиш видіння?
РОЗБИТО ВСЕСВІТ… СЕРЦЕ ВЛАСНЕ… Світ холоне…
ТУМАН БЕНТЕЖИТЬ… ХМАРІ СЛИЗЬКО в небокраї…
ДОВКОЛА СХИЛИ… В ЖОВТІМ ЛИСТІ, в ластовинні…
СІМ ДНІВ… БІЛЬ, НЕЖИТЬ… У ВІТРИСЬКА… Сил немає…
ЯК ЖИТИ, МИЛИЙ, В ЦЬОМУ МІСТІ старовиннім?
У СНІВ… ІЗ РА́ННЯ МРІЙОФАЗИ надчутливі…
ТВІЙ ГОЛОС, ПОГЛЯД… НЕ ЗАБУТИ… бо, між іншим,
В ДУШІ КОХАННЯ МЕТАСТАЗИ особливі…
ТРИВОГА… ПОРЯД… ТИСНЕ В ГРУДИ кожним віршем…
3.
А в тексті розчинено вірш:
ДОЩІ ОСІННІ… крики птиці…
ДОРОГА В БЕЗВІСТЬ? Свічка гасне…
НАШ ХРАМ БЕЗ ПІСНІ, без дзвіниці…
РОЗБИТО ВСЕСВІТ… серце власне…
ТУМАН БЕНТЕЖИТЬ… хмарі слизько…
ДОВКОЛА СХИЛИ… в жовтім листі…
СІМ ДНІВ… БІЛЬ, НЕЖИТЬ… у вітриська…
ЯК ЖИТИ, МИЛИЙ, в цьому місті?
У СНІВ… ІЗ РА́ННЯ мрійофази…
ТВІЙ ГОЛОС, ПОГЛЯД… не забути…
В ДУШІ КОХАННЯ… метастази
ТРИВОГА… ПОРЯД… тисне в груди…
4.
І ще одну поезію:
ДОЩІ осінні…
ДОРОГА в безвість?
НАШ ХРАМ без
[504x346]
Листвою жонглирует рыжая странница-осень,
Безбрежное небо холодное пахнет тоскою…
А ветер порывист, сердит, беспокоен, несносен,
Похож на тебя серебристой своей бородою…
Цветы увядают, дрожат и теряют сознанье,
Немые тела опускаются кротко на клумбы…
Дожди сочиняют невольно сонаты-посланья
И даже целуют объёмными каплями губы…
Вернёшься ль когда-то в мой маленький город унылый,
Где правят законы природы, причины и следствий?
Единственной встречи храню послевкусие, милый,
Сканирует сердце маршруты твоих путешествий…
Сейчас между нами… стихов очень личных страницы,
Словами печали исписаны мили разлуки…
К тебе улетают ручные свободные птицы
И я бы умчалась, но слабы совсем крылья-руки…
На улице тучи (опять вспоминаю твой кофе)
Каштановым цветом окрашены Господом Богом…
Блуждаю в твоей полосатой мохеровой кофте,
Чтоб быть чрез одежду роднее и ближе немного…
Листвою жонглирует рыжая странница-осень,
Осадки – вселенной священная тайна, причастье…
Слеза – тоже влага… в душе сильный ливень… а впрочем,
Ты ночью приснишься… и это немалое счастье…
1 сентября 2013
Фото:
Aleksey&Marina «Ночь нежна»
http://www.photosight.ru/photos/5148442/
[516x747](осознанное сновидение)
3D, в технике растворения
1.
МОЙ ПУТЬ ДАЛЁКИЙ… НЕБОМ БЕЗГРАНИЧНЫМ…
В иные измеренья, в город Млечный…
Хотя… куда… по сути, безразлично,
Тебя найти бы только, странник вечный…
В БЕЗЛУНЬЕ НОЧИ ВЫДОХ ПАТОГЕННЫЙ…
В глазах не блеск – туманность Андромеды
И лабиринт абстрактный, многостенный,
За ним хранятся Космоса секреты…
ИСХОД НЕЛЁГКИЙ… В ЦЕЛОМ… ОЧЕНЬ ЛИЧНЫЙ…
Иль всё, иль ничего – судьбы дилемма…
Душе не нужен пыл меланхоличный
В реальности любви благословенной…
ИЗ СВЕТА, ВПРОЧЕМ, ВЫХОД ПОСТЕПЕННЫЙ…
Свершаю, как мирской канатоходец…
Сквозняк повсюду… необыкновенный…
А белый ангел шепчет семь пословиц…
ВО МГЛУ, В ЗАТМЕНЬЕ – ПРЯМО, В ЛЕС АСТРАЛЬНЫЙ…
Сознаньем погружаюсь… пульс неровный…
Там, за чертой, источник безначальный
Слезою омывает… шар огромный…
БЕЗ ВЕТРА… В РОЩЕ ЛУЧШЕ… ТИШЕ ТРАВЫ…
Деревья неземные выше ростом…
Касаюсь… головой усов кудрявых
Случайно, но молчит пророк-апостол…
ПОЛЁТ… ПАДЕНЬЕ… СТРАННО… ЗВОН ХРУСТАЛЬНЫЙ?
Невольно ощущаю невесомость…
Передо мной шлагбаум… спуск вокзальный…
И поезд увеличивает скорость…
Я – ПТИЦА! ОТЧЕ СУЩИЙ! БОЖЕ ПРАВЫЙ!
Общественного транспорта не надо…
Есть крылья-руки… карта с панорамой…
Ищу жилище… праведника-мага…
ДРОЖУ БЕЗ ПЕРЬЕВ-ПРЯЖИ… БЕЗ ОРБИТЫ…
На ощупь движусь к выстраданной цели…
Ментальных сил использую лимиты…
Лишь чувства лечат боль в уставшем теле…
ВСЁ СНИТСЯ? В БЕЗДНЕ ВЛАЖНОЙ… НЕ СОГРЕТЬСЯ…
Скитанье продолжаю без привала…
Сегодня в плоскость грёз открыта дверца…
Твой запах ощущаю… близко… рядом…
ТЫ – ГРУСТЬ, ВОЛНЕНЬЕ, ДАЖЕ ТЕКСТ МОЛИТВЫ,
И элемент моей системы речи,
Оттенки, краски творческой палитры…
С усладой предвкушаю чудо встречи…
БЕЗУМЬЕ ПЕСНИ СТРАСТНОЙ В ХРАМЕ СЕРДЦА…
Стук так похож на музыку святую…
Знакомый лик… Как вдоволь насмотреться?
Стихами губы сладостно целую…
2.
Из первых строчек каждого куплета составлено стихотворение:
МОЙ ПУТЬ ДАЛЁКИЙ… НЕБОМ безграничным…
В БЕЗЛУНЬЕ НОЧИ ВЫДОХ патогенный…
ИСХОД НЕЛЁГКИЙ… В ЦЕЛОМ… очень личный…
ИЗ СВЕТА, ВПРОЧЕМ, ВЫХОД постепенный…
ВО МГЛУ, В ЗАТМЕНЬЕ – ПРЯМО, в лес астральный…
БЕЗ ВЕТРА… В РОЩЕ ЛУЧШЕ… тише травы…
ПОЛЁТ… ПАДЕНЬЕ… СТРАННО… Звон хрустальный?
Я – ПТИЦА! ОТЧЕ СУЩИЙ! Боже правый!
ДРОЖУ БЕЗ ПЕРЬЕВ-ПРЯЖИ… без орбиты…
ВСЁ СНИТСЯ? В БЕЗДНЕ ВЛАЖНОЙ… не согреться…
ТЫ – ГРУСТЬ, ВОЛНЕНЬЕ, ДАЖЕ текст молитвы…
БЕЗУМЬЕ ПЕСНИ СТРАСТНОЙ в храме сердца…
3.
Начало каждой строчки тоже образует стих:
МОЙ ПУТЬ ДАЛЁКИЙ… небом…
В БЕЗЛУНЬЕ НОЧИ выдох…
ИСХОД НЕЛЁГКИЙ… в целом…
ИЗ СВЕТА, ВПРОЧЕМ, выход…
ВО МГЛУ, В ЗАТМЕНЬЕ – прямо
БЕЗ ВЕТРА… В РОЩЕ лучше…
ПОЛЁТ… ПАДЕНЬЕ… Странно …
Я – ПТИЦА! ОТЧЕ Сущий!
ДРОЖУ БЕЗ ПЕРЬЕВ-пряжи…
ВСЁ СНИТСЯ В БЕЗДНЕ влажной?
ТЫ – ГРУСТЬ, ВОЛНЕНЬЕ, даже
БЕЗУМЬЕ ПЕСНИ страстной…
4.
В тексте прочитать ещё один стих:
МОЙ ПУТЬ… далёкий…
В БЕЗЛУНЬЕ ночи,
ИСХОД нелёгкий
ИЗ СВЕТА, впрочем,
ВО МГЛУ, в затменье…
БЕЗ ВЕТРА… в роще