Міра і ступінь. Дивимось в очі. Я все таки вільна, і насолода. Ти, друже, сам мені допомагаєш - відсторонюєшся та охолов. Я, певне, доволі страждаю. Але, то тільки час від часу.
"Реакція на дотики музики, тієї що не знає меж"
Зелений простір: вгору, вниз - усюди. І ліс, наповнений промінням. Десь поблизу біжить струмок, а біля нього
навколішках отець сидить і пошепки мовчить -
сміється з нього.
Проміння грає у воді, у листях, в бороді
отця:
я до вінця піду лиш після того, як ти побачиш чи позичиш цього.
Весняна прохолода.. як голос. - Істина у голосних, свобода серця провіснИк.
А старець вже сміється смішно, запрошує мене присісти
поряд.
Його голос
насмішливий, стрімкий,
спокійний, щирий та простий. -
Пусти мене чи відпусти.
І я щаслива. Трошечки боюся,
тієї істини і вусів. -
Він чоботом своїм відіграває ритм.
І ніч в долоні б"є піском
Огорнута у дощові проміння
І я біжу назустріч із мішком
на голові, під такт гучного воркотіння
Небес з землею. Вереску із листям
Дерев розпущених, весняних із окістям_кисті_стовбура, -
і все воно,
як молоде нестримане вино,
Рипить, шипить, жбурляє в вітер гілки
І запаляє з успіхом автівки;
Додолу, вниз! Реве, стогне, регоче!
Таке обличчя тої ночі.
Радію. Посміхаюсь. Йду.
Не поспішаю, - дивлюся війну
Небес з землею. Ночі із вогнем,
І дощ наповнює мене.
Овва, я стаю речовиною! Пальця у рота поклавши, - перевтома така, що вихаркати, (вихаркати!) скоріше хочеться, осілу десь у горлі кров стару, вже згорнуту – спостерігаю відсторонено за змінами на небосхилі. Сьогодні затінок приємний. День кінчається, а в голові дурна думка крутиться. І вже свідомість вчепилась в неї по-нездоровому якось, - не пропустити останнє світло! Не пропустити останній зблиск на заході. Стоїть перед очима, стерво, як в якомусь фільмі – а може дійсно бачила?. – картинка: сонце сідає, і остання його крапля, останній промінь, так зблискує, (ну явно перебільшено! пере-зограно), і догорає. Назавжди. Ніби для мене б те щось значило. – Дурня.
І в голову полізли коні. Скоріше не коні, а їх голови, великі ротяки, (ну можуть же у пана Режисера риби по небу плавати, чого ж я собі кінських ротяк дозволити не можу?), фиркають, шкіряться, з чітко промальованими волосинками, близько так - а зуби! - як зйомки у 3Д мене обступили з усіх сторін. Мені подобалось, чого брехати. Аж задивилася. А сонце, тим часом, перед очима блимнувши втрете, спокійненько собі зайшло. І в небо полізли сизі хмарки, що раптом у превеликій кількості виокремилися, - сизе таке все таке, сіре, димне! Повітря стало прохолоднішим – чи то просто вітерець дмухнув? – Он-гарно!
Сполохані двоє з подивом
Затятої ночі позіхом
Розбурхані, розторопані
Шалені, як ночі дні.
Забуті під чорним деревом
Зачаті у ночі з черевом
(У ночі за коміром в середу)
І цвітом, і гучним вереском.
Ті двое, мабуть, за кухолем
Сидять досхочу сполохані
розморені та закохані.
Розбиті та вже розіткані
Сьогодні забуті зіткнення
І дівчини тепле дихання
І ночі минулої рикання -
розкриті та розмугикані.
Забуті події, (стихо так!),
минулого дня розкішного.
Сьогодні я сиплю віршами
І все наостанок знищено
І долі немає ліпшої
Як все те забути рішенням:
згубитись у ночі з тишею
І не зустрічатись більше нам.
Холодно.
Хочется сонечка, щоб наперед заснути
Чи засмагати ніжно, ніжитись тепло в ліжку, -
Промені світла, тепло і ніжність.
Солодко. Хочу я бути теплою і назавжди,
Щоб не померти, щоб не шукати правди
Щоб зіпсувати вперед намальовані карти
Карми чи долі. Щоб повернути мапу
вгору.
Расправляешь руки и ловишь ветер
Никто тебя не видит, никто. А ты сидишь,
и размах крыльев
шикарен.
Ты несерьезен, не популярен,
Зачем? – ты думаешь
Расправляешь руки и ловишь ветер.
13.03.11
и смотрит на меня,
такими огромными глазами
кто-то
в зеркале
01.03.11
с утра был сердечный приступ, а вечером мне признались в любви.. кой черт будет в следующие пол часа - без понятия.
**
Эээ, ну я не могу не поделиться..))
Это так мило) два врача сидят в кабинете, смотрят чьи-то снимки легких и курят одну за одной. Дым в коридоре стоит)
и это все на минус первом этаже больницы.. Чернь) просто как фильм с Литвиновой;)
так, что б мало не казалось.
что б не расслабляться. и такое можем. русское, мрачное, бестолковое, забавное, не качественное, "страшный-страх".
* * *
Не ходи ко мне, не открывай эту дверь
чтобы не побеспокоить идущего
Не садись со мной рядом,
в дверях итак полно сумасшедших
И ты там постой.
Этот строй
из бессмысленных взглядов
Нарядов,
с желанием одного: Твой одинокий башмак,
хочет тепла молодого, ласки
Не открывай эту дверь напрасно
Не беспокой мою нежность, ясно?
* * *
Над поверхностью земли светит солнце -
бестолковый шар
Слышу вопли, преисподней жар.
Беззаботное оконце
надо мной
Небо, звери, люди, солнце -
Вой.
Беззаботное оконце.. Благодать.
Вот и мне бы там немного
полетать..
Хоть немного. Чуточку, чуть чуть
Не подписывал я кровью эту муть
Дурь башки. Я знаю,что же, не впервой
Бездыхание под рожей ?
Слышен вой..
Да,все верно, и из глотки - дурнота
Чем же лечатся от нервов? вот беда..
Вскрыта комната. Тревога. Тут зашли.. -
И улыбка на всю морду, по прыщи.
Вскрыта комната. Зашли. Мой мир ушел
Все,ребята, боги с вами, я пошел.
* * *
Дух печали в твоих глазах
Выдыхаешь - крутой размах
Бесполезность, банальность, страх
Выдох..
выдоха снова нет.
Руки в ноги - и в грязный снег
с головой, из окна побег
начинаем весенний бег
Как Маугли.
По тропинке, на север, вниз
Слышно пение вольных птиц
Левый глаз до того раскис
Что не видно его границ
Вовсе.
* * *
А у меня дыра в груди и стол накрыт
за которым сидеть бы, плясать, да быт
лезет в щели и всех смешит,
Словно он распоследний клоун.
* * *
Не сокращай дистанцию, не переходи на личное
Зачем тебе искренность, если от взгляда хищного
Мурашки по коже.
* * *
Возьми в кулак мое внимание
Трансформируй меня идущего
Путем,
полностью нагого и бестолкового.
Контролируй мое дыхание
Транспортируй меня снующего
Коридорами общажной жизни и переходов
Взад-вперед, как ходики на часах,
Во чтото большее, теперь в реальность или в саму жизнь
а то здесь душно.
Стимулируй меня растущего
как организм или как личность
Симуляциями твоих затей или бренных навыков
Как быков на корриду
Лелеют, взращивают,
С любовью
на убой.
А какая мне разница что будет после?
До той поры я уже разберусь
Со всеми влияниями и привязанностью
И пущусь в реку быструю, хоть не ясную
Но уже не такую опасную как быть с тобой.
черт возьми. я ненавижу твои черты
вот это день. Еще и отчет сдала.)
Вишикуйся!
Станом на сьогодні
загрозою небезпеці, брехні та іржі,
що вкриває суспільство наше, що загалом носить назву мужнього братерського народу, проте заподіяло стільки жалоби, що вже й в історії вибачення не випросиш.
Випестити,
ту національну вільну свідомість бракує часу. Й так стільки тижнів поспіль ледве встигали торопати, що відбувається,
однак психіка перевантажена
і навіть серед самих не-балакучих та відсторонених душевних сил нема з тим впоратись,
щоб в паніку проникнути з середини та розтрощити плани ворога.
Вибачте.
Часи настали грізні
та неминучо-балакучі, щоб випередити або хоч встигти спростувати дезінформацію, що шириться
перед всесвітом та власними громадянами, -
не вистачає сил контролювати настрої.
А проти нас працює бронетехніка,
що тримає не якістю, а кількістю, і, навіть, надочевидніша брехня проходить, потрапляє, бо страшна і потребує перевірки інформація, і ніде дітися, розкол з середини поширюється,
і, безперечно, навіть я,
нейтральна досі,
із-за тих методів - їх ненавиджу.
Як чума.
Загалом, вибачте,
посприяйте, щоб не зросло те у братовбивчу війну, я чим можу - допоможу, можу серце покласти, але того не достатньо - не помітять.
Війна на іншому рівні, тонкішому.
мені несила кричати
а так хочеться..
коли за сміхом подій
виринає безодня жалю.
мені несила кричати.
а чи станом моїм заклопочеться
хоч жоден
хто проходив наскрізь оцю втомлену сутність мою?
мені несила кричати.
лиш безпека здається на обрії
десь покинула затінок
стій!
я кричу..
а чи справді у висловах жодної
думки
чи слова
немає ні сенсу, ні сили, ні мрій?
Богиня у вінку.
Я маю шість сполоханих очей
І волю ту,
тримаю позад себе до плечей
поближче,
щоб у годину люту і скрутну
не втратити у сутності речей, ярку,
але незрілу, божевільну і стрімку -
богиню-істину в вінку.
Напередодні мого 21го дня народження.
Тепер немає сенсу, змісту, місця
від усіх отих людей, того люду, що є навколо. Тепер немає зайвого. Мовчання всередині. Сміх назовні. Десь він на обрії лунає. Як дивний музикальний інструмент.
Той пес, що мене переслідує увесь час мого життя, сидить тут поряд, позіхає. Він одинак, я - одинак, ми добре розуміємось. Якась печаль усюди.. Я знаю, що ви то відчуваєте, та не зважайте (на те). Ми дорослі. І ти, і я, і усі тут - дорослі, і кожен з нас частіше про свое, ніж про загальне. Однак це все не заважає. Зовсім. Ти можеш не повірити мені. Однак до чого мені та віра? Пробачайте. Істина зважає більшого. І важить більшого. Так от про що я.. Я про той шлях, котрий кожен з нас проходить сам-на-сам, попри все, стикаючись повсякчас з кимось іншим, сам обирає чи то слухати, чи не слухати. Я про той шлях, котрий веде тебе сам, як клацання друківскої машини письменника, сам надихає, лише своєю присутністю забезпечує твій рух далі, все далі й далі.
Час від часу ти ділишся. З усіма присутніми і не важливо як вони тут опинилися, чи випадково, чи обдумано, чи спеціально заради тебе щоб оте почути, ти ділишся. Бо тобі оте потрібно. Потрібно саме щоб почули, неважливо хто, важливо щоб від тебе і про тебе, почули про твій шлях. Дорогу. Потяг до дивини усього сущого. Твої страждання, твої мрії, навіть твої невпевненості в чомусь.. Тобі важливо знати що ти є ти, і в той же час лишаєшся одним із того цілого що зветься людством. Що твої мрії і думки, твої страждання, навіть, є ще у когось. Тобі оте важливе .
Думки мої летять попереду
Поперед діями.
У нерозвіяну нічїми крилами
далечінь космосу.
Всіляку розповідь
Можна почати з Господа.
Не втратиш лінію,
але й не втримаєш.
Я десь далеко.
За усіма отими знаками ацтеків
Понад буденними діями, справами
Поряд з мерзенними хвилями, станами
Власного настрою.
Чогось прекрасного
Занадто хочеться.
Дівча у висловах своїх клопочеться
А досить посмішки
І розтріпочеться.
Волосся зплетене.
І чогось дивного занадто хочеться
Чотирнадцять діб потому. я все ще не бачу дому,
збираю руками втому
як роси на травах
У хмарах,
доречі,
Сині дівочі очі
У хмарах ночі.
Біль розтріпоче крилами втому ту
Хоче
Щастя дівоче, співи дівочі
Собі присвоїти, вітер лоскоче.
Прагну створити щосили диво
волосся вкрило
шию і плечі
Буденні речі.
дай-но мені обов"язково зануритись в тім, що слова я не можу вимовити,
дай-но мені обов"язково зіткнутись із тими зігнутими худими спинами,
я розвію навколо тебе ворожнечу, по дахах пройду - не впіймаюсь,
я розігну ті білі плечі, бо кохала я і пишаюсь.
три четыре пять: я хочу чтобы мы расстались. три четыре: я не могу сказать ни слова больше. четыре четыре четыре: землю из под ног. три три четыре: дыра внутри. пять пять и опять: слушай, кот, кажется мне пора нам разойтись. вот так что б просто, чтоб боли друг другу не приносить. по бытовому, что ли. три четыре пять: кот, я не счастлива. четыре четыре: люблю тебя