Переглядала спам у пошті. Знайшла старі розсилки — мені все ще приходить розсилка з цього сайту, хоча я тут не була майже 6 років. Спробувала зайти в блоґ — вийшло, ґуґл пам‘ятає всі паролі.

Не знаю, як воно тут нині працює, але зафіксую: 24.02.2024 було два роки війни. Два роки, як ми в Києві прокинулися від того, що на наше місто падали російські бомби. Два роки відтоді, як я, провівши за кермом понад чотири доби майже без сну (бо ночували ми в чужих добрих людей, і там все одно не спалося), вивезла сина в безпечне місце. Два роки, як мій коханий чоловік, із яким ми, до речі, познайомилися тут, на цьому сайті, пішов добровольшем захищати свою країну, свій дім, свою сім’ю від російнських загарбників і перетворився з ліричного вченого на бійця з автоматом.

Сьогодні росіяни вбили ще восьмеро мирних українців, одеситів, які спали у своїх домівках. Серед них — двоє дітей: трирічний хлопчик і чотиримісячний хлопчик. Останнього відкопали з-під завалів в обіймах мами. Теж мертвої.

Й от що я хочу тут написати, незалежно від того, хто це прочитає.
Я ніколи не прощу вас. Нікого й ніколи. І сина навчу ненавидіти вас. Й онуків. Бо навіть якщо ви не тисли на спусковий гачок, який убив цієї ночі тих діток в Одесі, ви нічого, нічогісінько не зробили для того, щоб цього не сталося.
І не розкахуйте мені про те, як вам страшно.
Ви нічого не знаєте про страх.

Шукала назву одного класного фільму (до речі, рекомендую: "Відплата, 2014, з Ніколь Кідман та Коліном Фертом у головних ролях) і зайшла сюди, бо ж тут свого часу фіксувалося все: і кіно, і книги, і життя...
Бачу, що майже рік не писала (книжковий блог завівся на іншому майданчику, а життя... ну, воно йде без коректур у реалі)))

Проте стало цікаво: тут є ще хтось живий?)) З тих, кого я читала, хто мене читав і взагалі? Зробимо перекличку? А може, знайдемося де-інде ще...

[514x700]
Химерний, фентезійний, історичний, іронічний, пригодницький, богословський, детективний і любовний роман. Водночас.

Починається твір з еротичної сцени і перетворюється у постійну втечу головного героя, яка триває понад 700 сторінок першого тому саги-трилогії. Утікає Рейневан від майже усіх: розгнівних родичів чоловіка звабленої ним жінки, найманців, лицарів-раубріттерів (розбійників), клерикалів, інквізиції і членів таємного ордену людей в чорному. Втікає не сам — до нього долучаються колоритні персонажі: цинік і шельма Шарлей та дивак із потойбічним духом всередині Самсон. Дорогою вони зустрічають багато (а часом і забагато) різних людей, запам’ятати яких читачеві (мені, принаймні) несила, але які гарно ілюструють колорит Шльонська (Сілезії) початку 15-го століття.

Історична подія, навколо якої крутиться все інше, — гуситська війна. І так оте протистояння мені нагадує сучасні подібні проблеми, що воістину: немає нічого нового під сонцем. Реформи так само, як і тоді, викликають супротив лише тому, що до старого вже всі звикли, то чого рипатися? Ті, кого цими реформами прагнуть позбавити привілеїв, роблять усе можливе, щоб втримати владу й гроші, навіть якщо за це інші мають заплатити кров’ю. Мудрагелі, які бачать більше й далі за основну масу народу, здатні лише мудрагельствувати, але не хочуть діяти — впадло. Винахідники того, що може змінити світ (і таки змінює його, як бачимо через кілька століть), безпомічно бігають зі своїми ноу-хау, шукаючи "спонсорів" — ідеї без вкладання у них грошей нічого не варті. Жорстокість породжує таку ж жорстокість, а правда — на боці сильного. І коли супротивники відмовляються чути те, що мають сказати одне одному, починають говорити гармати (цебто самостріли, гізарми, мечі, арбалети, списи і чим тоді ще билися).


Автор не гребує ані міцним слівцем (типовим матюком), ані мудрою латиною (у книзі понад 500 приміток, викликаних здебільшого використанням мертвої мови). Християнські догми переплітаються з язичництвом, медицина — з магією, серйозне — з комічним, пафосне — з низьким. Насиченість іменами, цитатами, довгими латинськими назвами книг і трактатів уповільнює читання (два тижні на книгу — то мій своєрідний антирекорд), але разом із тим змушує не бігти галопом за сюжетними перипетіями, а пригальмовувати, приглядатися і бачити щось більше за фентезі і пригоди.

І про переклад українською: це було прекрасно — читати такий гарний текст такою гарною мовою. А ще — цитувати й цитувати...

Переклад з пол. Андрія Поритка, вид. "Зелений пес", 2006

***[i]


"Рейневан ковтнув пива, дивлячись на обдертих дітей, які бабралися в жовтій калюжі між ганебним стовпом і колодязем.
— Діти — майбутнє нації, — піймав його погляд Шарлей. — Наше майбутнє. Що ж, як таке воно обіцяє бути нецікавим. По–перше, убогим. По–друге, смердючим, нехлюйним і відразливо непривабливим.
— Справді так, — погодився Самсон. — Але ж цьому можна зарадити. Замість нарікати, треба про нього подбати. Вимити. Нагодувати. Дати освіту. І тоді майбутнє — забезпечене.
— І хто ж, по–твоєму, повинен цим зайнятися?
— Не я, — знизав плечима велетень. — Мене це не стосується".

"...це нормальне явище в сатрапів, тиранів і катів, оті боягузи, саме їхнє боягузтво в поєднанні з усевладністю викликає в них жорстокість, а покірність і беззахисність жертв ще більше її підсилюють".

"Суть реформи, — промовила могутнім голосом одна із шляхтянок у масці, — і справді полягає у тому, що вона змінює речі, які здаються незмінними і незмінюваними. Що робить пролом у, здавалося б, непорушній структурі, надщерблює, здавалося б, щільний і твердий моноліт. А якщо щось можна подряпати, зрушити, надщербити… То це ж саме можна і в пил перетворити".

"Жебраків, як–от того позавчорашнього діда, я не розбещую подаяннями не через скнарість, а тільки тому, що така доброчинність нічого не дає, ба навіть заважає… грошей меншає, а про тебе починають думати як про дурня і йолопа".

" — Як це так? Де? Звідки ви знаєте? Як ви це з'ясували?
— Я скористався розумом".

"... в магічних заклинаннях значення слів і взагалі звуків відіграє дуже невелику роль. Вирішальною є духовна схильність, рішучість, зусилля волі".

"Щось там, видно, почувши про моду, вона вискубала собі брови, проте з жалюгідним результатом — замість того, щоб виглядати по–модному, виглядала, як дурна".

"... я, юначе, не якийсь там дикун. Я — європеєць. Я не дозволяю, щоб у справах мною керували симпатії й антипатії".

"Якщо ти, ваша милосте, за допомогою свого винаходу книг надрукуєш, то ану ж раптом люди почнуть учитися читати, знаючи, що є що читати? Адже не тільки попит породжує пропозицію, а й навпаки. Адже спочатку було слово, in principio erat verbum. Зрозуміло, умова полягає ще й у тому, щоби слово, себто книга, була дешевшою якщо не від талії гральних карт, то від пляшки горілки, бо це питання Читать далее...

[379x600]
На міні-суперобкладинці книги написано, що це — сучасний євпопейський супер-пупер-бестселер і що, як водиться з молодіжними супер-пупер-бестселерами, книга вже продана у світі тиражем у понад мільйон примірників. Мені ж завжди цікаво, що ховається за стількома тиражними нулями, а внутрішня незрозуміла потреба сказати щось на кшталт "та нічого особливого там немає" змушує читати подібні книги прискіпливіше, ніж щось, видане лише кількома тисячами примірників.

Проте ця книга (як і така ж мільйоннотиражна "Елеанор і Парк" Рейнбоу Ровелл), на мою думку, виправдовує всі витрачені батьками на неї гроші. По-перше, вона — не така, як інші. Ні-ні, зі сторінками, обкладинкою й іншими атрибутами книги тут усе гаразд. Як і з текстом та ілюстраціями — вони також наявні, куди ж без цього у дитячій книзі? А от те, як автори (письменниця та художниця) вдало зміксували свої творіння, — справді цікаво. Малюнки у книзі — частина тексту, вони схематичні, але разом із тим характерні й емоційні. Ну, а ще такі, які й малювало б десятирічне дівчисько у своєму щоденнику — а саме ним і є книга.

По-друге, хоч і йдеться тут про життя середньостатистичної німецької школярки, проблеми, які переживає дівча, універсальні: нова школа, сувора вчителька, протистояння з популярною дівчинкою, пригоди з кращою подругою, сварки з молодшими братами, нерозуміння батьками і страшенне бажання мати домашню тварину. Власне, останнє і є основною темою цієї, першої із серії про Лотту, книги. Пригоди, котрі при цьому переживають дівчатка, спромоглися розсмішити і мого дошколярика, і мене. А мова цього щоденника (це вже по-третє) дуже гарно стилізована під живу диятячу мову. Звісно, я далека від того, аби думати, що усі п’ятикласники вживають слова "заздалегідь", "кепсько", "панічно", проте від слова-асоціації з прізвищем вчительки пані Какало (наголос на другому складі, а не там, де ви його мимохіть поставили) я також не знепритомніла: подібні слова у дітлахів широко вживаються, і це — нормально, подобається нам, насправді анітрохи не рафінованим дорослим, чи ні)))

Переклад з нім. Ірини Андрієнко-Фрідріх, вид. "Школа", 2017

http://saulelobis.blogspot.com/2017/03/alice-pantermuller-daniela-kohl.html

[202x320]
Протягом понад півтисячі сторінок тексту розповідається всього-на-всього про події однієї доби. Щоправда, паралельно ми дізнаємося історію пошуків правди довжиною у 18 років — про це читає головний герой роману. І читає він переважно у метро, тож я, займаючись практично тим же і там же, могла уявляти себе не у київській, а у паризькій підземці, перегортаючи сторінки книги з такою ж нетерплячкою, як і Марк — сторінки щоденника одного детектива.
Ну, ви вже зрозуміли, що цей роман належить до детективного жанру. І сюжет, скажу вам, закручений хитромудро: я до останнього не могла втямити, чим же закінчиться книга. Можливо, я трошки туплю, звісно, але у цьому ж можу звинуватити і детектива (чи то пак автора), який навигадував стільки доказів, що навіть мені відповідь на одне з ключових питань стала очевидною, а от героям — ні. Крім того, часом хотілося дати чарівного копняка Марку, котрий місцями гальмував. Хоча потім, треба віддати належне, вчинив як брутальний мачо і...
Ні-ні, спойлерити не буду, бо ж ота невідомість і постійне нагнітання напруги — те, що найбільше ціную в детективах. Звісно, мені часом не вистачало глибокої психологічності Гілліан Флінн чи натуралістичності Жана-Крістофа Гранже, проте натомість я отримала легку захопливу оповідь, що дала змогу відключитися від зовнішнього світу, часом настільки глибоко, що, зізнаюся, пару разів проїжджала свою зупинку. А це, погодьтеся, таки одна з ознак хорошої книги.

Ну і як вишенька на тістечку — Париж та його околиці і маленькі містечка північного узбережжя Франції. Описи живі, докладні, яскраві, тож книгомандрівка, які я дуже ціную, також вдалася.

Переклад з французької Олексія Абраменка, вид. "Віват", 2017

http://saulelobis.blogspot.com/2017/03/michel-bussi-un-avion-sans-elle.html

[230x253]
Коли син був геть маленьким, я дивувалася його нетиповій, як мені здавалося, байдужості до м’яких іграшок. Всі подаровані й куплені ведмедики, котики, зайчики, білочки, мишки і навіть білий слон та синій страус чемно сиділи на поличках, і ніхто їх від прибирання до прибирання не турбував. А син лягав у ліжечко, обкладаючись твердими, гострокутими і геть не пристосованими для спільного з ними спання машинками.

Проте зараз у нас є котик. Справжній. Його треба годувати і поїти (він любить сосиски, м’ясо та молочко), з ним потрібно гратися, щоб котик не сумував, його треба брати з собою, коли йдеш забирати сина з дитсадка. І ніхто не навіть не береться переконувати дитину, що це — всього-на-всього руда й уже досить пошарпана іграшка, бо ж для нього котик — справжній.

Цей довгий вступ написано для того, щоб ви зрозуміли, чому я дуже схотіла прочитати книжку про те, "як іграшки стають справжніми". І не стільки синові це було потрібно, скільки мені, аби зрозуміти, на чому основується таке оживлення. Все виявилося просто: на любові. Щоб іграшка стала справжньою, її треба любити.

Хлопчик, герой книги, також полюбив свого Вельветового Кролика, турбувався про нього, вкладав спати, а на вулиці майстрував для іграшки затишні курені, аби тваринка не застудилася. Обом здавалося, що так буде завжди, але... Хлопчик захворів, і хоча Кролик робив усе можливе, аби допомогти другові одужати, дорослі цього не оцінили й, прибираючи кімнату після одужання дитини, вирішили викинути та спалити всі речі, які могли б зберігати хвороботворні бактерії, у тому числі й Кролика.

Проте казка не була б казкою, якби у ній не траплялося казкових речей. Врятувала Кролика від спалення... Фея. Вона перетворила його на живу тварину, переконавши, що саме це й трапляєтсья з усіма "справжніми" іграшками. А я тепер знатиму, що розказувати синові, якщо раптом щось трапиться з його котиком.

Для дорослих у книзі теж є мораль: не все, що ми вважаємо брудним, старим, непотрібним й інфекційним, треба викидати. Бо один пошарпаний, вигорілий й залатаний Кролик (чи котик) для дитини вартий півмагазину новеньких іграшок, оскільки саме його по-справжньому люблять...

Художник Олена Бугренкова, літературний переказ Лілії Задьорної, вид. "Віват", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/03/blog-post_9.html

[490x700]
Якось я вирішила, що в моєму блозі замало зарубіжної літерури з-поза меж США, Великобританії та ще хіба Франції. Почала досліджувати і свої читацькі вподобання, і книжкові полиці наших видавництв — й ціле відкриття зробила! Таки є що почитати українською від наших найближчих сусідів, тож надолужуватиму згаяне.

Спочатку взялася за книгу сучасного словацького письменника, чий перший роман перекладений багатьма мовами, включаючи арабську, японську та гінді. Зрозуміло, що з огляду на це Павол Ранков переймається тим, як же сприймуть і зрозуміють його твори за рубежем, оскільки пише він про специфічні сторінки історії своєї країни. Але у випадку з перекладом на українську свого другого роману "Матері" автор був спокійним: занадто зрозумілою для нас є те, про що він розповідає. У питаннях ГУЛАГу та несправлделивих звинувачень у нас досвід, на жаль, набагато більший, ніж у словаків.

Проте говорить Ранков не тільки про історичні передумови "реалізації материнства у межовій ситуації", скільки про загальнолюдське (і навіть тваринне): намагання жінки захистити і вберегти своє дитя, а ще — скористатися правом на материнство, що б там не діялося навколо і як би не ставилося до цього оточення. Це право отримаує Зузана Лаукова — головна героїня роману, народивши сина в одному з таборів ГУЛАГу. Це право виборює начальниця табору Іріна, не маючи змоги реалізувати його фізично. Його собі надає німкеня Анна, втративши рідну доньку і замінивши її для себе Зузаною. За нього і відтворення справедливості потім знову бореться головна героїня, роблячи важкий вибір між дитиною і власною мартір’ю.

Все у романі було б досить просто, попри складність теми, якби твір не був двоплановим. Друга сюжетна лінія з’являється в книзі поступово, зміцнюючись, розгалужуючись і доповнюючи вже згадану проблему. Студентка, котра пише наукову роботу на тему материнства в межовій ситуації уже в наш спокійний час, збирається стати мамою сама і змушена не менш вперто захищати своє право на це. Тут з’являється тема гендерної рівності/нерівності, яку нещодавно так багато обговорювали з приводу 8 березня. Чи здатна жінка реалізовувати себе одночасно і як мати, і як фахівець? Чи це варто робити почергово? Тут з’являється і тема старшого покоління матерів, які вважають, що мають повне право вирішувати долю своїх дітей і приймати за них рішення, бо вони ж — мами. Одним словом, думати після прочитання книги — не передумати: і про себе, і про свою маму, і про підростаючого сина...

Є у книзі ще нюанси, які трохи бентежать. Проблема віри і релігії — не вдаватимусь у подробиці щодо цього, але матеріал для дискусій у книзі цікавий. Відступи про вовчицю з вовченям — то і на мій погляд занадто для наукової роботи, тож прискіпування доцента до студентки я цілком виправдовую, і не вагітність тому причина. І ще одне важливе питання до автора: ким же є той хлопець, котрий приходив до мами Луції? Бо у книзі ця лінія сюжету обірвалася, а мені ж цікаво!))

Хочу поміркувати і про таке: український переклад видано за підтримки літературно-інформаційного центру в Братиславі. Завдяки подібній підтримці поляками своєї культури та літератури зокрема світ побачило і українське видання "Лялі" Яцека Денеля. А коли ми пропагуватимемо нашу літературу цілеспрямовано й методично на такому рівні?

Переклад зі слов. Тетяни Окопної, вид. "Комора", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/03/pavol-rankov-matky.html

[485x700]
У нас із сином є плани на найближчі дощові вихідні — змайструвати кімнату для роздобудьків. З тих самих речей, із яких вони облаштували собі житло у повісті Мері Нортон: сірникових коробочок, котушок з-під ниток, серветок, носовичків, шпильок, недогарків свічок та іншого мотлоху. От тільки де взяти капелюшну пришпильку, з якою роздобудьки ходили на роздобування? Книга ж написана понад 50 років тому, а йдеться у ній про часи, коли пані ще носили капелюшки, а у старих будинках жили крихітні чоловічки — роздобудьки. Про те, хто вони такі, для чого їм служать "людини", як їх побачили та що з цього вийшло й розповідається у повісті.

У книзі зазначено, що призначена вона для дітей молодшого та середнього шкільного віку. Проте вкотре пересвідчуюся, наскільки умовними є подібні рамки: ми з дошколяриком читали про початок пригод маленьких людців (бо це — ціла серія книг) зі справжнім захопленням. Звісно, доводилося пояснювати багато нових понять і слів, пов’язаних передусім із часом та британськими реаліями, але це анітрохи не зробило читання нудним. Ба навіть розвороти з суцільного тексту без малюнків нас не відлякали, бо ж сторінки з ілюстраціями можна було роздивлятися довго й прискіпливо (оцініть обкладинку).

Хочу віддати належне українському перекладу й загалом ідеї видати серію українською мовою. Наскільки я зрозуміла, переклад бачить світ уперше.

До речі, історія про роздобудьків має кілька екранізацій, знято також аніме-мультфільм. От думаю, чи варто показувати їх синові і перекреслювати вже сформовані в уяві образи роздобудьків вигаданими кимось картинками (бо ж сама такого страх як не люблю)? І ще: де нам все-таки роздобути капелюшну пришпильку?)))

Ілюстрації Валерія Харченка, переклад з англ. Тетяни Вакуленко, вид. "Школа", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/03/blog-post_7.html

[420x700]
Останнім часом читаю надто багато сучасної літератури і за класичну беруся з певною осторогою — боюся, що буде нудно, незрозуміло, неактуально, ще якось... Тому й один із найвідоміших романів Чарльза Діккенса "висів" у моєму рідері кілька років. І таки дочекався свого — мого прочитання цієї епопеї)) Зізнаюся: воно виявилося дуже вчасним, бо я зуміла зануритися у книгу практично з головою і таким чином відсторонилася від реального життя, що дало можливість змінити своє ставлення до деяких речей...

Але ж я не про себе, а про роман розповідати зібралася)) Отож, протягом двох томів Девід Копперфілд розповідає читачеві про своє життя, починаючи від моменту народження. Звісно, він його не пам’ятає, проте письменницька уява дозволяє змалювати ту ніч так яскраво, що сумніватися у тому, чи точно так відбувалися події, навіть не спадає на думку.

Надто мелодраматичний і сентиментальний початок роману мене навіть насторожив, бо не люблю суцільних сліз та стогонів (навіть якщо для цього у героїв є всі причини). Останнім часом мені від книг хочеться заряджатися позитивом, і Діккенс, ніби відчувши таку потребу (не тільки мою, підозрюю), потроху почав розбавляти меланхолію оптимізмом, а потім — і неймовірним британським гумором, порівняти який навіть не маю з чим. Дуже тішила бабуся героя міс Бетсі Тротвуд (хто дивився "Аббатство Даунтон", той мене зрозуміє, якщо я нагадаю про стару графиню). Дух перехоплювало від образу Вілкінса Мікобера, якому зрештою "щастя посміхнулося", та його дружини, котра "ніколи не покине містера Мікобера". А сватання візника до няньки Пеготті — це ж просто зразок британської стриманості! А сімейство рибалки містера Пеготті, його відданість прийомним дітям і заслужене, хоча й затьмарене втратами, щастя! А хіба можна пропустити колоритно змальований образ Урії Гіпа — падлюки вищого гатунку. Такі зазвичай завжди випливають нагору й підкорюють порядних людей. І хоча в романі Гіп поплатився за свої махінації, проте Діккенс наприкінці твору дав однозначно зрозуміти, що то було швидше винятком, ніж правилом.

Який же роман без романтичних історій? І тут їх — кілька, на будь-який смак. До вподоби трагізм та мелодрама? Тоді вас захопить історія кохання багатія Джеймса Стірфорта та бідної красуні Емілі. Любите гепі-енд? Тоді історія Томмі Треддлса та Софі саме для вас. Сам же Девід Копперфілд протягом роману встиг одружитися аж двічі (перепрошую за спойлер).

Переглянула свій відгук і зрозуміла, що він — унікальний, бо зазвичай я не називаю імен навіть головних героїв книг. А тут хочеться переписати всіх, щоб не забути, щоб пригадувати, щоб переживати знову емоції, яким обдарувала мене ця книга. Хоча для оновлення пам’яті можна переглядати кіно, адже роман було екранізовано 14 разів, у тому числі знято й мультсеріал за його мотивами. Вперше німий ще фільм було випущено 1911 року, остання версія екранізації побачила світ 2000-го, а ще в одній роль Копперфілда зіграв "Гаррі Поттер" — Деніел Реддкліф. Тож роботи по візуалізації героїв, які справді стали і для мене улюбленими, — непочатий край)))

І трохи про український переклад. У 1937 році українською книга побачила світ у перекладі Юрія Корецького, пізніше, у 1948 вийшоло ще одне україномовне видання у Німеччині. Сучасних видань українською немає. А шкода!

***[i]
"... тот, кто имеет все основания верить в себя, никогда не должен чваниться, если хочет, чтобы в него уверовали другие".

"Мы говорим о тирании слов, но нам нравится также тиранствовать над ними; мы любим, чтобы, по важным поводам, нам служил слишком большой штат слов, мы считаем, что это придает нам значительность и звучит прекрасно. И подобно тому, как нас не занимает в торжественных случаях качество ливрей на наших лакеях, – лишь бы они были красивы и было их много, – так и качество, а равно и уместность наших слов – дело второстепенное, лишь бы парад их был внушителен. Подобно тому также, как большое количество ливрейной прислуги приносит человеку много хлопот, а большое количество рабов восстает против своего хозяина, так, мне думается, некий народ испытывает великие затруднения, а испытает еще больше, сохраняя слишком многочисленную свиту слов".

"... несбывшееся нередко является для нас, по своим последствиям, такой же реальностью, как и то, что свершилось".

"Он был не из тех, кто только надеется, но ничего не делает. Всю свою жизнь он привык действовать, и хорошо знал, что, надеясь на помощь других, он должен вместе с тем помогать себе сам".

"Я достаточно хорошо знаком с закулисной стороной политической жизни, чтобы знать ей настоящую цену. У меня нет веры в политику, и никогда мне не быть обращенным".

"За какое бы дело я ни брался, я положил за правило тратить на него как можно больше сил. Я стал, в подлинном смысле слова, жертвой самого себя".

"Но она поступила так же, как все они поступают, – взяла себе Читать далее...

[525x700]
Щастя є! І я це точно знаю, бо ранок першого дня весни подарував ще один шматочок пазлу для моєї картини внутрішньої гармонії (хоча, здається, скільки її не складай — до фіналу все одно далеко. Але то таке))). А стало можливим це відчуття завдяки дитячій книжечці. От люблю останнім часом читати дитячі видання)))

Чомусь, вибираючи книгу на сайті видавництва, подумала, що це — ще один зразок серйозної підліткової літератури. Аж ні, на щастя, помилилася. Кажу "на щастя", тому що сумніваюся, щоб оті всі підліткові проблеми подарували мені стільки світла й сонця, як оповідь про звичайні дитячі радощі.

Хоча тут я трохи загнула: радощі не зовсім звичайні. Бо ж хіба можна назвати звичайним велосипед, який розмовляє? Чи Місто загублених речей (речі теж, до речі, балакучі)? Чи Село велетнів посеред міста? Але всі ці нібито фантастичні речі сприймаються головним героєм книги як належне. Бо і як ще можна спрйимати світ, коли тобі 10 років? Але разом із проможністю побачити отакі-от чудасії, хлопчик вчиться бачити і дружбу, і довіру, і нові можливості, і потребу приймати рішення.

Єдиним, що трохи затьмарювало радість під час читання, було питання: а чого ж батьки дітей не бачать того, що з ними відбувається? Трішки чарівником у цьому плані виявився тільки батько Севка, та й того мама затюкувала: припини фантазувати! повернися до реальності! Але сила щасливого фіналу повісті й полягала для мене насамперед у тому, що батьки таки спромоглися опинитися поруч із дітьми, і не лише у фізичному плані.

Книга маркується для читачів від 10 років, але я перечитаю її ще раз із сином, дарма що йому до цього віку ще далеченько, бо у повісті стільки позавікового світла, зрозумілого й потрібного усім без винятку, що візьму на себе сміливість радити її і дорослим, адже усі ми родом із дитинства й усім треба вчитися чути:

"— Віллі! А я вже був злякався, що ти остаточно припинив говорити!
— Нічого я не припиняв. Це ти чомусь відмовлявся чути."

Ілюстрації Євгенії Двоскіної, переклад з рос. Ольги Пилипенко, вид. "Віват", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/03/blog-post.html

[468x600]
У вас щось не клеїться у житті? Спіткала якась халепа? Почуваєтеся у пастці? Чи в депресії? Щось не виходить? Не можете радіти життю і не розумієте причин цього? Тоді оповідання Руслана Горового — саме для вас! Ні-ні, збірка не зарядить вас магічним позитивом, як це виходить, наприклад, у Макса Фрая. Якраз навпаки: ви порівняєте свої негаразди з тими, що переживають герої оповідань, і зрозумієте: насправді ваше життя — казка.

Саме так вплинула на мене ця книга, хоча зізнаюся: світла не додала. Бо ж усі герої усіх оповідань Горового — нещасні. Кожен по-совєму, звичайно, але кожен — по-справжньому, бо саме так і почувається більшість із нас. Тому від збірки віє тотальним нещастям, безвихіддю, темрявою... Життям, одним словом. І якщо ви зараз заперечите мені, що у житті насправді багато яскравих і прекрасних моментів щастя, то лише тому, що ви не читали цієї книги)))

"Те, повз що ми проходимо не помічаючи" — пояснює читачеві суть книги заголовок. Але ж насправді ми не помічаємо не тільки людського болю, а й радості, щастя, добра, любові. Засліплені особистими негараздами (зізнайтеся — в основному ж саме цим!), оминаємо багато чого. А шкода.

Традиційно вибираю фаворита збірки: це "Яблучний Спас" — за відчуття дитинства, у яке мимохіть занурилася. Проте все одно не розумію нарікань головного героя на те, що всі, мовляв, виїхали з хутора і його не стало, ая-яй, які погані, коли він зробив це одним із перших. От уже й справді: проходимо не помічаючи навіть своїх діянь...

Вид. "Віват", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/13.html

[476x600]
Цю книгу, попри класичний текст, я радше віднесла б до книг-розглядалок, а не читалок. Ну що взяти з добре відомої і дуже кровожерної казочки? Про кровожерність згадала не даремно, бо синові, наприклад, дуже шкода було козеняток, а ще більше — їхню маму, яка гіркими й чітко вималюваними сльозами плакала за своїми дітками. А от до вовка — подвійне ставлення. З одного боку він — хуліган (використовую лексику сина), а з іншого — шкода сірого, бо ж розрізане черево, каміння й потоплення — то теж боляче.

Щось я відволіклася: розказувати збиралася ж про ілюстрації. Отут нам сподобалося все. Зумисна веселковість (козенятка мають кольори веселки), багато дрібних деталей, власне деталізованість, цифри як навчальний елемент, всі оті кошенятка-будиночки-річечки-деревця... Ще особливо хочу відзначити настроєвість малюнків. Веселі, світлі яскраві кольори змінюються темрявою, чорнним фоном, сумом, а потім — навпаки.

Зазначу ще, що це — книга-картонка великого формату, можна придбати для найменших і користуватися із задоволенням довго-довго, як ми)))

Ілюстрації Вікторії Ковальчук, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2013

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_28.html

[486x700]
Мандрівки в часі завжди були моїм слабким місцем. У дитинстві мріяла побачити майбутнє. У підлітковому віці навпаки — минуле, бо якось захопилася професією археолога і цілком серйозно збиралася ним стати. Але ж жодні кістяки та черепки не розкажуть так багато, як побачене своїми очима! То чому б і не вигадати для цього машину часу? Фільми про подорожі в часі ("Гостя з майбутнього", "Назад у майбутнє", "Ефект метелика", "День бабака", "Інтерстеллер", що там іще такого є?) дивлюся досі з відкритим ротом, а про книги взагалі мовчу...

От і цей бестселер — із таких, які читаєш із відкритим ротом і майже повною відстороненістю від реальності (пропущені зупинки є ж ознакою такого стану?). Тим паче, що, окрім власне мандрівок у часі, у ньому є багато чого про стосунки — ну, це видно і з назви твору.

Зізнюся: назва роману мене спочатку спантеличила. До чого тут дружина, якщо головний герой — сам мандрівник? Але в процесі читання все стало на свої місця. Саме вона була тією опорою, стабільною точкою, постійно присуньою у його житті змінною, яка тримала чоловіка при тямі і здоровому глузді. Хоча сама часто балансувала на межі, проте мала не здаватися, бо... Бо такими ми, жінки, вже є))


Відразу попереджу, що ефектом метелика тут і не пахне. Хоча головний герой — той самий мандрівник у часі — і повторює, що змінити в минулому нічого не можна і міняти не можна (даруйте за тавтологію), проте часом відступає від цих правил, і нічого страшного потому не стається. Тож зазирати в майбутнє насправді не так уже й страшно. Страшне інше — не контролювати цих зазирань, мандрівок у часі (і в просторі, до речі, теж), не знати, коли й куди (в обох значеннях) тебе занесе і як надовго. А головне — мати постійну потребу виживати, бо ж опиняєшся ти невідомо де й коли абсолютно... голим.


Книгу раджу читати не тільки прихильникам мандрівок у часі та фантастики загалом, а й тим, кого цікавлять стосунки між подружжям. Бо, як на мене, роман у першу чергусаме про це.

Переклад з англ. Надії Хаєцької, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/audrey-niffenegger-time-travelers-wife.html

[375x478]
Ще одна добра й позитивна зимова книжечка, яка може похвалитися не тільки цікавою історією та гарними ілюстраціями, а й чіткими виховними моментами. Тут і хоробрість, і турбота, і прагнення допомогти, і те, що мені найбільше подобається — вміння визнавати свої помилки.

А ще у книзі чулові ілюстрації та теплий щасливий фінал — що іще треба для хорошого дитячого видання?)))

Художник Наталя Колпакова, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2014

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_23.html

[257x300]
Кіно! Я дивлюся кіно, а не читаю книгу!
Такі думки опановували мене раз по раз, коли, перегорнувши чергову сторінку, натикалася то на впізнавані кіношні повороти сюжету, то на кінематографічні картинки, то на нового героя — точнісінько такого міг зіграти Джейсон Стетем, або Джордж Клуні, або Ендрю Скотт. А потім з’ясувалося, що всі ці асоціації були задумані авторами, оскільки вони писали свій детективний роман у майже класичному кінематографічному детективному жанрі джіалло (з італійської "жовтий", від традиційного кольору обкладинок, під якими виходили такі твори на початку минулого століття). От тільки Італії тут немає, бо є Львів.

Детектив, скажу вам, вийшов заплутаним. Тобто на позір суміш у книзі нібито й традиційна: серійний убивця + приватний детектив + його протистояння з професіоналами + кохання + трошки мелодрами + несподіваний злочинець + геппі енд. Але хто ж насправді головний злодій, я так і не здогадалася, тож задоволення від фіналу отримала. А ще — від динамічної оповіді (недаремно згадувала про кінематографічність), колоритних героїв, гендерної рівноваги (певно, авторський дует посприяв цьому))) і прекрасного Львова.

Вид. "Фоліо", 2008

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_21.html

[502x700]
Ілюстровані "Карти" — одна з найдивовижніших книг у нашій сімейній бібліотеці. Її можна роздивлятися годинами: і наодинці, й гуртом із друзями, й разом із дитиною (останній варіант дозволяє зробити набагато більше відкриттів, ніж два попередні))) Її можна передивлятися і постійно знаходити щось нове та цікаве. З нею можна мріяти, мандрувати і навіть засинати (хоча великий формат видання не дуже зручний для такого виду проведення часу з книгою)))

Понад 100 країн світу змальовані та описані коротко і разом із тим дуже докладно. Нібито тут зовсім немає тексту, проте коли починаєш роздивлятися і коментувати вголос побачене, відчуваєш, що це заняття можна сміливо порівнювати з читанням повноцінної енциклопедії. От тільки рівень емоційного сприйняття і, як наслідок, запам’ятовування — різний. Візуалізація дозволяє не просто "читати", а "оживлювати" країни, їх історію, тваринний та рослинний світ, створюючи перед внутрішнім зором такі собі мультиплікаційні фільми — цікавезні й захоплюючі. Що ми із задоволенням і робимо)))

Переклад з польської Соломії Савки, вид. "Видавництво старого лева", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_20.html

[451x700]
Ця книга просто якось переслідувала мене. Я її бачила в найнеочікуваніших місцях, одного разу навіть забутою на столику в маленькій кав’ярні. Мені то фото з неї показували, то розказували, яка це крута історія, а коли на екрани вийшов фільм, то й узагалі проходу не було. Зрештою, я здалася й узялася за читання)))

Книга насправді цікава. Незвичайна містична історія, світ, аналогів якому я ще не зустрічала (особливо оригінальними видалися часові контури), цікаві дивні діти (хоча зізнаюся, що часом від їх здібностей мурахи по спині пробігали), відкритий фінал, який так і закликає купити продовження... А ще — фотографії — справжні, невідфотошоплені, старі, з приватних колекцій. Від знімків і відштовхувався автор, створюючи свій світ й переносячи реальність у книгу, а не навпаки, як це найчастіше буває.

Єдине, що мене не переконало, — це образ головного героя. Виникає цей хлопець ніби нізвідки (маю на увазі, не достатньо, як на мене розкрито його передісторію), справляє враження затюканого слабака, а потім починає мочити геройські штуки, вправно плавати й пірнати, стріляти, битися й так далі. Мовчу вже про ту мінімальну хоробрість, яка потрібна, щоб ночами бродити болотом і залазити у могили... Бррр...)))

От писала-писала, й подумалося: часом мені як читачу легше повірити у вовкулаку чи русалку, аніж у звичайну людину))) Ну от така я прискіплива до звичайних. Хоча ні — хлопець був теж із дивних, і про його подвиги мають розповісти дві інші книги трилогії. Чи читатиму далі — ще не визначилася. А от фільм подивлюся — цікаво побачити, як те, що уявила я, побачили інші.

Переклад Володимира Горбатька, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2012

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/ransom-riggs-miss-peregrines-home-for.html

[400x565]
Сьогодні в ФБ одна з мам запитала: що почитати дитині віком 2,5 року? Посипалися рекомендації, звісно. І так приємно було, що наші з сином книжкові фаворити — не тільки наші)))

Серед них — і "Веселі хтосики" Ганни Чубач. Класика є класика, і ніхто з якістю віршів, перевірених часом і кількома поколіннями читачів, не посперечається. Хоча й можна (підказую)))), бо часом трапляються у них геть далекі від сучасності радянські реалії. Але то — історія, яку наші дітки теж мають знати.

Ще одним плюсом цієї книги є її навчальне спрямування: тут тобі й полічити можна з малюком, і абетку вивчити... Хоча кому то треба, якщо історії цікаві й малюнки кумедні?)))

Художник Євгенія Житник, вид. "Школа", 2013

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_15.html

[442x700]
Мабуть, вже час переглянути свої смаки й зізнатися, що вони змінилися досить кардинально, порівнюючи, скажімо, зі смаками мене 20-річної. Зокрема, це стосується короткого жанру. Я не раз тут згадувала, що не люблю оповідань, але так чи інакше збірки потрапляють мені до рук, я до них приглядаюся, прицінююся, читаю і... захоплююсь. Так було з Роальдом Далем та Віоліною Ситнік, зовсім інші враження отримала, перечитуючи Володимира Даниленка та Джека Лондона. І геть неочікуваний катарсис подарувала мені антологія "#Невимушені". Навіть кілька катарсисів, бо ж кожен із молодих авторів зачепив щось своє, але ніхто з них не залишив мене як читачку байдужою.

Зокрема, Катерина Бабкіна (#піф) пояснила, як ми можемо боятися близькості. Так боятися, що воліємо залишитися самотніми, ніж відкрити іншому своє серце. Мирослав Лаюк (#суперстар) чітко змалював провалля між поколіннями. Звісно, оповідання і ще про дещо, але я "прочитала" його саме так. Марк Лівін (#стриж_чорний) настільки щемко розповів про цінність й абсолютність батьківської любові, що мимохідь захотілося ще більше любити сина. Ірина Цілик (#канікули) по-жіночому зачепила за сокровенне: куди дівається закоханість і як продовжувати любити одне одного, якщо обоє — змінилися? Артем Чех (#повернення) розказав про те, що болить нині багатьом: двоплановість нашого життя у мирі/війні та нерозуміння один одного навіть друзями, бо війна змінює...

Щодо художньості, то найбільше в цьому плані мені зімпонували Марк Лівін та Ірина Цілик. Я не просто читала їхні історії, я відчувала тепло, холод, сонце, море, аромати, звуки... Обожнюю такий ефект присутності.

Варто згадати і про оформлення книги: сучасне, динамічне з кольоровими виділеннями в тексті й оригінальним змістом. Видавництву — щирий респект!

І ще про збірку загалом. Не можу не процитувати з післямови Володимира Єрмоленка: "Усі ці оповідання — про те, як радості буває складно в житті". Тому їй — радості — треба усіляко дрпомагати. Як, спитаєте? Просто радіти, особливо дрібницям, бо ж їх навколо нас — найбільше...

Вид. "Віват", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_14.html

[500x635]
Скажу відразу, що творчість Винничука сприймаю неоднозначно. Цебто — геть по-різному, залежно від книги і, звісно, настрою, з яким її читаю.

Дитячий твір цього автора до рук потрапив уперше. І виявився таким же неоднозначним, як і дорослі (для мене передусім, бо у сина — свої смаки). Химерна історія про те, як одне окремо взяте порося одружилося на принцесі, перед тим побувавши і героєм, і піратом, і ще казна-ким, мене не вразила. Навпаки, роздратувала, бо ж досягла таких успіхів тварюка, змушуючи сотні людей не бачити того, що вона — порося (чи й навіть часом звичайна свинюка), бо ж поводилася нахабно й упевнено.
Але казка — це казка, все було б нічого, якби не ура-патріотичний фінал: заморська принцеса з великої любові до свинюки радо їде на Гуцульщину і вчиться смажити деруни, аби вгодити чоловікові. А головне — тільки дядьки з Коломиї розпізнали у свині свиню (о мудрий вкраїнський нарід!).

Фінал казки, схоже, призначений для таких критично налаштованих батьків, як я))) Проте ані мені, ані синові це не допомогло зрозуміти сенс казочки)))

Художник Олег Петренко-Заневський, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2005

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_12.html

[192x300]
А у вас трапляється захопитися книгою так, щоб про все забувати? Щоб жити там? Щоб із нетерпінням перегортати сторінки, аби дізнатися: що ж далі? Щоб не аналізувати образів, не оцінювати метафор, не гадати, що ж хотів сказати автор, а просто читати?

Зізнаюся: зі мною, на жаль, подібне трапляється все рідше. Чи то дорослий вік дається взнаки, чи філологічна освіта, чи книги не дозволяють читати так. Але — буває, що не може не радувати))) І "Бігун у лабіринті" виявися саме такою книгою, тож отримала купу абсолютно дитячої насолоди й очікую не менше від наступних двох томів (щоправда, третього, наскільки я зрозуміла, українською ще не видано).

Роман можна назвати типовою підлітковою фантастикою на кшталт "Голодних ігор" Сьюзен Коллінз чи "Дивергента" Вероніки Рот. Проте реалізація ідеї — на висоті, особливо ж якщо порівнювати з "Дивергентом" (я маю на увазі саме книгу, а не фільм). Світ, у якому живуть підлітки, дуже оригінальний. Постійно відкриваються наступні частини пазлу (як для головного героя, так і для читача). Динамічність оповіді не дає занудьгувати, стосунки між хлопцями такі, якими й можуть бути стосунки у такому віці: все складно, але дружба — головне. Картинки яскраві, мова легка і зрозуміла, а головне — хочеться читати ще і ще. І буду — не все ж велемудрими книгами обкладатися)))

Переклад з англ. Н. Вишневської, вид. "Країна мрій", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/james-dashner-maze-runner.html