Знаете какое самое огромное усилие и самая большая победа? Нет, не поднят 300 кг. одним мизинцем и не победить армию Джеки-Чанов в одиночку… Самая большая победа – это победа над самим собой…
А самое большое усилие – это переступить через свое «я». Это тяжело…тяжело сказать прости, я был не прав. Гораздо легче дуться на всех, ненавидеть весь мир, ведь он тебя обидел, тебя, а ты же центр вселенной! Ты всегда прав! А если кто-то скажет, что нет – они просто отстали от жизни, они тупые, они просто тебя не понимают.
А как насчет попытаться понять окружающих, найти компромисс… А как насчет того, чтобы улыбнуться человеку, в то время, когда вам хочется задушить его. А как насчет… как насчет устремить свое я, я не говорю быть другим, просто не быть эгоистом…
Сказать «прости…» - сложно, но у людей было бы на половину меньше проблем, если бы они умели просить прощения и прощать… Ещё утром для меня весь мир был черно-белым…я ненавидела всех… Я долго не могла извиниться, не могла подобрать слова… В конце –концов всё вышло просто: «Простите, я была не права…»… И всё… Больше ничего не нужно… Теперь через мой объектив я вижу радужный мир… Это так не просто - попросить прощения…но ещё тяжелее жить в мире «Только Я и больше никто!» и оставаться эгоистом…
Самое большое усилие – прощать и просить прощения…

- хочу щоб усі були щасливими.
Гадаєте не щиро? Але це не так... Я егоїстка, але я не можу бачити чиїсь сльози, не можу бачити людей з протянутою рукою, не можу чути дитячий плач, бачити людей у інвалідних візках... Це мене паралізує на якусь мить... Виносить за межі цього світу, світу, чиї закони ми не зможемо дізнатись...
- хочу жити довго та щасливо.
Банально, але...всі хочуть жити, навіть якщо хтось це заперечує ХД
- хочу... фак, я просто хочу щоб знакли такі слова як хвороба, війна, насильство, жорстокість, несправедливість, розчарування...і навіть смерть...нехай замінять іншим словом...наприклад "Подорож до країни пухнастого зефіру".

Просто хочу щоб люди не шукали визначення щастю, а просто були щасливими і не здогадувалися, що це відчуття так називається, а називали його життям...

Переглядала фото... завжди захоплювалася ними... Я маю на увазі незрозумілим виміром на фото... Там час зупинпвся...там все залашилося без змін... Тільки у тому вимірі ми можемо не торкатися землі, тільки у тому вимірі волосся може стояти дибом без напруги та засобів для фіксації...а головне у тому вимірі - там нічого не змінюється... Якщо ми там усміхаємося - ми будемо усміхатися завжди, якщо нам там сумно - цього вже не змінити, усе має місце у житті...
А справжнє життя просто біжить, а ми захекавшись, намагаємося його наздогнати...й летимо настільки швидко, що не помічаємо деяких змін... дивно...а на фото нічого не змінюється...
сумую...

Вы знаете какой звук у разбивающейся мечты? Звук пустой, тихий, медленный, но всё же в чём-то даже прекрасен...

Это мелодия... Мелодия настолько сильная, что способна полностью овладеть вами, вашей душой и сознанием... Тихая мелодия, которая давит на вас и заставляет сердце сжиматься от чего-то непонятного, что мы чувствуем внутри, что толкает нас на самые ужасные вещи...

Эта мелодия играет у вас в голове, перерастая потом в урывки фраз, потом в крики, и проникает глубже – в самую душу…

Тогда вы слышите это…

Слышите слова этой странной песни… Прислушайтесь – вы поймете, что это вы говорите, ведь кто лучше вас может знать, насколько глубоко ваше разочарование, ваша боль…

Слышите: кто-то плачет, кто-то собирает последние силы для решающего рывка, кто-то замкнулся в темноте, а кто-то рассекает воздух своим телом с высоты многоетажки, наслаждаясь чувством полёта…

Всё это музыка…

Музыка, под которою мы хороним ещё одну свою мечту…

Музыка, но только кто пишет для нее ноты? И почему после неё остаётся только пустота?..

Восхищаюсь… Восхищаюсь людьми, для которых танцы больше чем увлечение, больше чем приятное занятие…для которых танцы – это жизнь…даже больше…
Восхищаюсь человеком, который смог танцами изменить людей, их психологию…
Мы привыкли видеть это в фильмах и воспринимать как сказки: в фильмах все танцуют, все меняются, все становятся в конце хорошими. И наверное сложно будет поверить что есть человек, чья жизнь, чей подвиг стал фильмом, а не фильм подвигом…
«Держи ритм» - фильм который я смотрела как и все фильмы о танцах – с восторгом, с грустью и мурашками по всему телу, когда играла музыка и кто-то танцевал… Хорошая идея, хороший сюжет, красочная картинка. Когда в конце сказали, что фильм основан на фрагментах из жизни танцора Пьера Дюлейна, мне стало интересно…
Утром я нарыла в нете информацию об этом человеке… Это что-то…
Я люблю танцы… Я не могу сказать, что я танцую…вернее не могу сказать, что умею танцевать… И я всегда знала…верила, что танцы это больше чем просто занятие, которое приносит удовольствие, мне всегда казалось что танцы способны менять людей. Я была очень рада найти подтверждение своим мыслям.
Пьер Дюлейн учил детей в первую очередь быть уверенными в себе, бить элегантными, воспитанными, уважать друг-друга. И все это дети учились просто танцуя… Хотя и танцевать это тоже далеко не просто…танцевать правильно, красиво, по настоящему… Замете, я не говорю о технике, потому что техника, это еще не танец. Танец воспитывает, потому что только чувствуя и принимая характер танца мы можем его станцевать. Танец в паре – это доверие. Только не просто: «Я знаю, что он сильный – выдержит эту поддержку!», а доверие, когда ты знаешь, что можешь делать самый сложный элемент на краю сцены и знать, что вдруг что-то и тебя поймают…
Этот человек заслуживает восхищения, потому что не каждый сможет быть таким преданным тому, что он делает, так верить в это, менять жизни людей, поверить в этих людей, в то время, когда они сами потеряли надежду на счастливое будущее…
Была..есть мечта (глупая и нереальная, но все же…) открыть школу танцев. И в первую очередь я бы учила людей любить танцы…

Я. Так, я ідіотка! Сижу за компом, переглядаю фото і реву... Давно не плакала? Дура! Просто сиджу у цій клітці і вже хочеться з собою щось зробити... Усе добре, усі поруч... а відчуваю себе покинутою... Це все ця штучна в'язниця... Скоро усе наладиться...

Свинячий грап!!! Рятуємося, скуповуємо усе, що є на прилавках аптек, замотуємося у хустки, а ще краще одягаємо противогаз... це смішно...
Бабульки скоро будуть бігати та кричати про кінець світу - їм же тільки дай причину...
З одного боку - так смішно...а з іншого - страшно...дуже...
Ми розділяємо сумну участь свиней... бідні поросятка...
Чорт! Я хочу щоб у всіх було усе добре, тому що коли ти думаєш прог людство взагалі - це бузглуздо, а коли ит думаєш про рідних, друзів, знайомих...тобі хочеться рвати на собі волосся...
На все є причина... Людство стає занадто геніальним, але завжди знайдеться щось, що примусить його відчувати бузпомічність...

Так, ось вона...ця злість...вона просто паралізує тебе, вичавлює з тебе усі сили, бажання... і лише одна думка: "Заїбало..." Але навіть ця думка не чітка, як і твій стомлений образ...
Зараз, зачекайте, мої феї зачеплять мотузочки від кіньчиків моїх губ до своїх рук і я усміхнуся...
Усе добре... усе буде добре, поки в моєму розумі ще є ця думка...поки там взагалі є якісь думки... Заїбало...

- Сем, тобі не здається, що тут тхне лайном?
- Хмм... Кумедний ти) Все своє життя живеш у стічній трубі і тільки зараз помітив сморід)
- Ну... напевно захотільсь щось змінити...
- Візьми ось.
- Що ще?
- Мої шкарпетки.
- Фу, блін! Навіщо???
- Ти ж хотів щось змінити) Маєш можливість)
- А ну тебе! Не розумієш ти...
- Просто шукаю реальні варіанти)

Настроение сейчас - НОВ КОМЕНС

Ще трішки і вибухну...не від злісті, а від безпомічності, що набагато гірше... Здається, залишилася одна... Сиджу на парі німецької і реву. Чому запитується???? Вчитель запитує чи я на нього не ображаюсь...а я ...я тільки подумки благаю: НЕ ЧІПАЙТЕ... ї
Чому гроші??? Чому через них усі проблеми??? Мені не потрібні вони, я не хочу нову блузку чи новий мобільник!!! Я просто хочу щоб мої батьки не псували собі настрій через це, просто не хочу щоб через них я закидала захоплення, без яких я вже буду не я... Чому вони так багато вирішують????
А час!!!! Його не вистачає....
ЗАЇБАЛО!!!!

Цей жарт мене більше не вставляє...
Колись я писала вірш про вкрадений вечір. Суть у тому, що в мене вкрали спокійні вечори... З тих пір я божеволію, коли я ввечері одна... Не розумію чому, але якісь нісенітнеці розповзаються наче отрута по моїй свідомості та паразізують сприйняття реальності... Я опиняюся у пеклі...моєму пеклі, де темно та нікого немає... Тепер я знаю, чого я боюся найбільше...
Дивно, але здається я сама написала собі прокляття... дивно... Хоча, що я верзу...все занадто просто - я втратила імунітет, що робив мене невразливою до самотності...

Не кожен може сказати, що він йде на пари з умішкою, у нього не трясуться колінка якщо він щось не зробив, або недовчив... Бути вчителем, якого не просто любить, а ще й поважає увесь університет дуже не просто... Я не знаю, як можна бути такою терплячою, завжди в доброму гумору, кумедною людиною... Не уявляю, як можна знати стільки анегдотів, жартів. Не уявляю, як можа так зрозуміло пояснювати, давати гарні знання... А ще більше не уявляю як можна робити це все одночасно... Ця людина заходить у аудиторію, а у тебе з'являється усмішка, просто так... від нього йде такий позитив!!! У нього логіка веселого підлітка) А ще у ньому є щось дитяче... щось дуже добре і по дитячому наївне...не можу пояснити що, але це мило)))
Якби таких викладачів було б побільше... Цей світ був би світом веселих інтелектуалів)))

Настроение сейчас - Просто паскудне!

Я жахливо стомилася...зриваюся на близьких людях...мені потрібен спокій....
Хочу поїхати Нью-Йорк та загубитися у масі сірих тіл... потім кудись, де завжди літо та сонце, де яскраві барви, де життя...
Усе добре... Але я відчуваю себе порожньою...покинутою... Хоча я добре розумію, що це самообман. Я просто згораю від емоцій, от тільки вони не завжди приємні. А що коли під рукою не буде кому погасити це спустошуюче полум'я?..
Де поділася та весела дівчинка?.. Напевно її просто вигнали... Від мене багато хотіли...навіть я багато хотіла...і їй стало тісно... все-таки вона сама пішла... Сподіваюся на її повернення, тому що ще декілька днів у цій самотній безмежності і я збожеволію...

Настроение сейчас - сумую...

У голову лізуть лише якісь дурнуваті слова...не пов'язані між собою...життя здається безглуздим...
Згадую чиюсь цитату: "Люди - це маленькі крокодильчики, яких Бог спустив в унітаз..." Щось у цьому є....
Дивлюся на рекламу на моїй сторінці та задаю собі запитання: Навіщо? Навіщо у нашому життя так багато безглуздих, непотрібних речей, чому трапляються незрозумілі події, чомуми саме такі, а не інакші, чому обрали саме цей шлях?..
Напевно я ніколи не зможу змиритися з тим, що відповіді на ці запиттання немає...я її знайду...колись обов'язково...
Якщо мені скажуть, що я реаліст, я сміливо та чесно відповім: "Я справжній писиміст, який хоче вдавати оптиміста...".

Напево у цьому світі ніколи і нічого не буде ідеально, ми ніколи не будемо помічати людей навколо, яким набагато складніше у цьому житті, але вони знаходять сили щоб йти далі у той час, коли ми жаліємо та втішаємо себе вигаданими аргументами...
Усе безгуздо....

Это цитата сообщения немного_иронии Оригинальное сообщение

[злобная масса]

идеал - всегда повод для зависти.
но его ведь не существует.
почему так трудно это понять?

вы видите прекрасную, любящую семью.
допустим, мама-папа-сын.
вроде бы мама с папой любят друг друга, и окружают любовью своего сына.
прям идиллия из какой-нибудь рекламы, но только в реальной жизни!
мать-одиночка или необласканый ребенок могут позавидовать, ведь правда?
...и тут вдруг вы узнаете, что папа бухает как последний алкаш,
мама вкалывает из последних сил и получает копейки,
а из сына растет какое-то дерьмо.
все так же завидно, м?

представим себе красивую, стильную, успешную женщину
престижная работа позволяет ей купить многое, а красивая внешность - охмурить любого.
ведь шикарно, правда? мечта многих дам!
а теперь вообразим, что у та же самая женщина
ничего толком не жрет ради сохранения фигуры,
и только вино хлещет по вечерам да рыдает от одиночества.
заебись, правда?

а теперь самое вкусное.
молодая парочка, он и она, прожигают друг друга любовными взглядами.
кажется, они вместе уже целую вечность, и будут неразлучны еще столько же.
"боже, да они нашли ту самую любовную утопию, о которой я так мечтаю...
почему это досталось им, а не мне..."
и с трудом верится, что этих двое постоянно ссорятся,
не могут найти выход из создавшихся противоречий,
и в глубине души думают "а может нам лучше расстаться?"...
о да, это определенно достойно восхищения и зависти!

ничто постоянное не может быть идеальным.
и никогда не сможет им стать.
нельзя испытывать черную зависть к тому, что только кажется охуенным.
хотя бы потому, что это глупо.
умно - строить свое не_идеально_но..., и не смотреть по сторонам.
трудно? не очень, на самом деле.

и плевать, что я, возможно,  утрирую.

Настроение сейчас - настрій з минулого

Не люблю залишатися одна...колись я була позбавлена цієї можливості і повертатися до цього у мене не виникає жодного бажання... Я з усіх сил намагаюся кожну вільну хвилинку себе чимось зайняти, щоб не повертатися до тумних провулків моєї душі...
Часто згадую поїздку на море... На відпчинку час не біжить поперед тебе, а дає тобі можливість насолоджуватися кажною секудную твого чарівного існування... час відпочиває разом з тобою...дає тобі можливість втілити усі бузглузда бажання, які народилися у пустій голові, де лише гуляє морський вітер...
Люблю згадувати прогулянку під дощем по морському узбережжі, коли усе навкруги було чорним, таємничим... а я ховалася від хитрого та сміливого вітру в його обіймах...
Пам'ятаю, як ми з друзями дивилися на світлячків у воді й розмовляли про щось, що немає пояснення...
А зараз час розігнався і на усіх парах мчить до наступної зупинки: "Далеко звідси..." А поки він не досягне цілі нам доведеться або змиритися з таким темпом та з тим, що цей невблаганний тиран не зупиниться, коли ми скажемо, що чогось не встигли, або вийти й цього швидкого потяку та пересісти на інший, але ніхто не дасть гарантію, що інший буде кращим...

Настроение сейчас - Toll ))))

Перше, що я можу сказати, це те, що вчитель, який веде у нас німецьку - просто супер! Завдяки йому я не шкодую про зроблений вибір та ще раз переконуся, що все що робиться - на краще)
Група у нас величезна - аж 8 дівчат!!!! Це вам не 40 чоловік)
Сьогодні було 4 години німецької - це виносить мій мозок! А це ще тільки дитячів забави))) Але нічого, як кажуть бабульки: поживемо побачимо))) А далі буде...

Я загубилася у часі... найстрашнаше те, що я не хочу щоб мене знайшли...

Настроение сейчас - Х(

Минуле - забуто...майбутнє - закрито...теперішнє даровано... (с).
Коли я думаю про майбутнє, мені стає страшно...і тоді я повертаюся у реальність та стараюся втриматися за неї. Дивне відчутя - коли ти намагаєшся заглянути у своє життя наперед. Це наче ти увійшов у заборонені двері з купою пасток. За цими дверима тільки нечітки образи, тіні...нічого чіткого... Тут майбтнє постає таким, яким тільки здатна його створити твоя уява - жахливим та темним, або радісним та сонячним... або...ніяким...
Краще не заглядати у щілину забороненого часу, бо ми ризикуємо побачити те, що змусить нас боятися...