БОРОДІЙ (Шум) Анастасія Кирилівна, 1923
року народження, с. Кучівка, Старокостянтинів-
ський район.
Записала Матвійчук Ганна, учениця 10 класу
Стецьківської ЗОШ, 13.02.2008 р.
Ще й досі стоїть у мене перед очима, як сусі-
да просила кого-небудь допомогти стягнути з печі
восьмеро дітей-трупів, щоб не розточили черви:
«Господи, люди, допоможіть поховати. Я їх не бо-
юсь, допоможу зволокти з печі, але сама не маю
сили. До-по-можіть!».
На період репресій мені вже було 14 років і те,
що пережила наша родина мені не забути ніколи.
Пам’ятаю, як бригади активістів на чолі з місцевою
головихою Цап’юк Мариною зайшли до хати, а це
було взимку, і вигнали, просто повикидали нас ма-
лих на сніг голими й босими. Сім’я наша була ве-
лика. Крім мене, під відкритим небом залишились
менші брати і сестри: Параска, Михайло, Ганна, Пе-
тро - найменший (витягли з колискою на мороз) та
Іван (німий). А днем раніше вночі забрали батька й
матір і відправили в Сибір.
Залишились ми зі старенькою бабусею і ще
десь був хворий дід. Вигнали нас на мороз голими
й босими, лише в баби був якийсь порваний кітель,
яким бабуся намагалась нас закутати. В хату відра-
зу ж поселили мого двоюрідного брата (бухгалтера
колгоспу), який вигнав нас навіть із хліва, сказавши,
що йдіть в річку – там буде тепло. А німий Іван на
«мігах» показував, що до річки не піде, бо вмирати
не хоче. Ой, Боже, це треба було бачити.
На другий день приїхав уповноважений з Гри-
цева і разом з головихою погнали нас ще далі, під-
штовхуючи ногами, аж до складу з міндобривами,
погукуючи, що може повмираєте до ранку.
Так ми опинились у складі разом із бабусею, але
кожуха вже забрали. Як зараз бачу: сидить старень-
ка і просить смерті у Бога. Голосить і просить: «Про-
сти, Господи! А якщо мене забереш, то як же вони,
з ким залишаться? Я мушу вижити. Або забери нас
усіх до себе».
Не пам’ятаю скільки ми там просиділи, але ноги
посиніли, на морозі потріскались маленькі литочки і
кров виходила, залишаючи червоні сліди на снігу.
І знову приїхав з Грицева посланець і питає: «А
де ті діти Бородія?». Йому вказали на склад з міндо-
бривом, але дивитись на нас він не прийшов, ска-
зав, що не може. Потім щось передумав і заглянув
всередину, побачивши невтішну картину: хвора ба-
буся лежить на соломі, ми всі гурточком скоцюрб-
лені чекаємо кінця, а найменший Петрик доходить у
колисці. Мабуть, щось обірвалось у цього чоловіка,
бо подивившись на активістів сказав: «Якби я мав
право, то я б вас постріляв за цих дітей. Хіба вони
винні?»
Так з ласки цього міліціонера нас напівживих
занесли до хати Нестора Остап’юка і повкидали на
піч.
Та довго таке життя не могло продовжуватись,
бо годувати нас не збирався ніхто. Нам дозволили
поселитись в хліві, якщо так можна виразитись. Бо
це було чотири стовпи, завішені домотканими ряд-
нами, які потай знесли люди. Їсти ходили збирати
по смітниках, бо ніхто про нас не дбав, та й бояли-
ся нам допомогти. Навіть із гноїв виганяли, щоб не
знайшли лушпиння або чогось їстівного. Так ми ви-
живали. Десь через рік до нас зайшла жінка і попро-
силась переночувати, а бабуся намагалась її про-
гнати. Лише голос здався знайомий – це була наша
мати. Вона так змінилась, так постаріла, що ніхто її
577
РОЗДІЛ 2. СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ
не впізнавав. Мати за пазухою принесла трішки гро-
шей з тієї висилки. Ми цьому дуже зраділи, бо на-
віть не знали, які вони ті гроші. Але на базарі матері
хліба не продали, бо єврей їй не видав талончик,
так як у неї був «білий паспорт». За сльозами жінка
не бачила дороги, повертаючись з базару, і наткну-
лась на молоду єврейку, яка, почувши сумну історію
лише співчутливо зітхнула, сказавши, що поробиш,
такі закони. Але інша запропонувала вимастити їй
хату, то дістане талон. Цілий день довелось працю-
вати матері, щоб дістати талон. І яке було розчару-
вання, коли з того буханця нам дісталось лише по
маленькому шматочку, якого й не вистачило навіть
до вечора. І знову пішла жінка, як той хижий звір, у
пошуках їжі для дітей. На цей раз крадькома дав пів-
відра зерна Жуківський (сусід), а його жінка дала
трішки буряків і квасолі. Не знаю як, але про це ста-
ло відомо у сільраді. І знову обшук. Коли борщ голо-
виха вилила в кущі, ми всі гуртом побігли збирати
те, що від нього залишилось. А Марина била нас
ногами, наступала на пальці і лаялась. Все, що мож-
на було знайти, закрила в хатній коморі, зробила з
шматка хліба кульку поставила печатку, сказавши,
що якщо хтось із дітей з’їсть це, то повбиває усіх.
Після цього матір знову забрали аж на п’ять років.
А для нас почалися знову «чорні дні». Ще помер у
нас старенький дід, який жив трохи біля нас, то ми
його всі гуртом в якомусь збитому ящику затягли на
цвинтар і вкинули в ямку. Засипати вже не було сил.
Але на другий день баба взяла нас старшеньких і ми
жменями землі хоч трішки присипали тіло.
Дванадцять років нам не давали ні города, ні
землі, бо ще ми вважались розкуркуленими. Так
Читать далее...