Таке відчуття ніби я знаходжусь десь далеко звідси. Ніби я тут і водночас мене тут немає. За вікном дощ співає і плаче разом зі мною. Таке враження ніби тільки дощ мене розуміє... Так хочеться опинитись десь серед його крапель, серед його мелодій...
Я просто люблю дощ, люблю коли мокрі краплі капають на обличч і зливаються разом з сльозами, додаючи сили і натхнення, ніби зігріваючи...
І як завжди мовчить телефон... І дійсно,хто може подзвонити у такий чудовий дощовий день... Якесь дивне почуття переповнює мене і тягне прогулятись під дощем, можливо останнім весняним дощем, ніби воно має ліки, які заспокоять, які зроблять просто щасливою... Дійсно все настільки просто, але водночас... Водночас все не зрозуміло... Чую, як крапельки вдаряються об землю і не хочу щоб вони припиняли співати... Їхня пісня, ось в чому щастя. Ось те просте, ось поряд тільки за склом, так близько і...
І я боюсь розчарувань...яких так багато... Це зараз вони здаються чудовими, а завтра... Відстань дає мені час для роздумів, сльози опікають серце, а самотність надихає, виносить за межі реальності... туди де навіть сонце грає разом з дощем...

Я люблю дощ. Люблю гуляти поміж його капель і слухати його історії. Люблю співати його пісні наодинці з своїми думками, люблю просто під ним блукати без парасольки…
Дощ… він завжди все зрозуміє, утішить і підкаже що робити далі… він змиє з очей сльози і скаже посміхнись… А як же весело гуляти під весняним ливнем… з надією на те, що побачиш хоть ще одне щасливе обличчя…
Коли мокре волосся непослушно летить на лице, коли вся мокра до ниточки. В такі моменти тобі все-одно, що подумають про тебе інші… в такі моменти ти розумієш,що таке щастя і воно виявляється в дрібницях… Я просто люблю дощ… Навіть просто дивитись на нього сидячи на підвіконику… дивитись на калюжі, споглядати як втікають люди…як каплі вдаряються об підвіконик під смак малинового чаю… просто сидіти і мовчати і насолоджуватися тишею…просто сидіти і мріяти… просто існувати…

28 серпня 2009

Серце розривається на куски... пуста кімната і баночка від йогурта...
Да... кращого розкладу я й не очікувала... Все так банально...але здається...нічого мені не здається...
Пуста кімната... я як у заперті між 4 стін. І як не дивно, мій телефон мовчить,ну і нехай мовчить... подумаєш... я від нього не залежна...
Так свобода вона напевно повязана з самотністю...
хм...
треба щось міняти? а може досить? може варто зупинитись... зупинитись...час він змінює всіх...несправедливо...
ще годину тому баночка з йогуртом була повна, а зараз... а зараз пуста...
йогурт,це відь дрібниці...
Зберігаю почуття хочу бути веселою,а всередині вимираю...це не можливо зрозуміти не відчувши...
це страх...залишитись одному... і ти...ти карабкаєшся наверх, поблище до сонця...надіюся не марно...
часто тебе забувають одні, але... але знаходять інші...
не все втрачено...
особливо тоді коли ти не маєш відповіді на запитання і чекаєш...даремно...

29 серпня 2009

Вона сиділа на підвіконнику...і дивилась...
Як не дивно на вулиці був дощ...і навіть не дощ,а гроза.
Вона любила дощ...але прогулятись під грозою не хотілось...
Осінній дощ...цим багато сказано...холодний осінній дощ...
В неї на душі також було холодно... їй не вистачало почуттів...
Сьогодні дощ все вирішив за неї...
Здавалося така погода мала б бути вчора,щоб загоїти її рани...
Вона сиділа і думала ні про що і про все зразу...
Сльози дощу прямими капельками вдарялися об землю із тріскотом відбивались...Вони її розуміли і вона розуміла їх. Їй було однаково що подумають про неї ті що знаходяться по той бік вікна...Вона була частинкою дощу...
Холодний осінній дощ то тихіше то голосніше співав свою пісню...вона розуміла кожну його мелодію...
Виникло бажання прогулятися босоніж по теплим калюжам...
В її серці була надія... виростали почуття...
Блискавка глянула їй у вічі... як би не вона то підвіконник був би порожній...
Краплі дощу ставали все меншими...скоро він закінчиться...
"Ну чому сьогодні гроза? а не просто дощ...". Її серце таїло одне запитання...відповідь на яке їй не вдається дізнатись... не тільки за склом але й в серці йшов дощ...сльозинки скочувалась по щоках... вона все розуміла... а він нічого так і не знає...

вже пройшло 3 роки як вона почала спілкуватися з дощем,як з найкращим другом.після того як втратила ... люблю і памятаю...мурася

12.09.2009

Кофе и шоколад… Мягкий коричневый след на прозрачном стакане Irish cream. Руки нервно комкают хрусткую салфетку… Опускаю глаза, пряча их под пушистой щеткой ресниц, и делаю глоток обжигающего напитка.
Я не буду смотреть на часы – пусть две сиротливых стрелки совершают новый круг без меня, а я… Я буду смотреть на стену и заставлю себя не думать о времени…
Есть ли смысл шептать губами проклятия и слова жалости? К кому? К нему? Или к себе? К глупой девчонке, которая отражается в огромном зеркале кичливого кафе?
Разметавшаяся грива золотистых волос, злость, блеск глаз – все это будет, но позже…
Сейчас нужно просто смотреть на причудливые картины на стенах, улыбаться и еще раз соврать себе, что все хорошо. Или не врать. Просто думать. Просто прятать в самый укромный уголок мозга мысли о том, что… о том, что… нож в спину? Хм, я не люблю громких, пафосных слов, особенно в ситуациях, касающихся моей жизни.
Кофе и шоколад… Это все, что есть… На столе, претендующем на некий маленький праздник. Хотя нет, скорее – претендовавшим… всего лишь какой-то час назад. Что такое час? Час - это целая история, целая жизнь, резкий поворот, когда не смог вывернуть руль в нужную сторону и несешься по маршруту судьбы, не зная, куда она тебя занесет на сей раз…
О чем я? Да все о том же… Ничего нового с нами произойти уже не может, все это банально даже, и от того смешно… И хочется плакать…
Зачем нужно было опять столько фальши?
Переадресации… чужие безразличные голоса, чужие незнакомые люди… Им нет дела до того, что ты чувствуешь и что с тобой происходит… Каждый сам за себя – таков закон каменных джунглей…
У победы горький вкус… у победы кофе над шоколадом… Он обязательно растает, по другому и быть не может… И я растаю… завтра, послезавтра, да неважно когда, натолкнувшись на непробиваемую стену неоспоримых аргументов, сказанных четким бархатным голосом, который обвивает и стягивает запястья, проникает в душу, и ты уже не можешь поддаться праведному голосу уязвленной гордости…
«Мой мотылек, зачем летишь к огню? Там смерть…» Совсем некстати вспомнилось…
Там свет… и огромное зеркало, отражающее слепые амбиции…
Там светлая скатерть и прозрачная тарелочка… Кофе… и шоколад.
А стрелки бегут свой 85-й круг

Дощ...знову співає за вікном
Холод...окутує мене теплом
Страх...десь утікає в далекі краї
Ти...ти не знаєш що потрібен мені

Сум...тихо в серце вкрадається знов
Краплі...летять а за ними любов
Пісня...лунає у далині
Ти...знаю знову приснишся мені

Сльози...застигли у мене в очах
Серце...а в ньому тільки печаль
Вона...живе у твоїх думках
Ти...залишишся лиш в моїх снах

присвячується тому, чий погляд я не можу забути :)

7.12.2009

Настроение сейчас - сумне,хочеться плакати

помилки....для когось можуть бути правильним рішеням....когось можуть заплутати , а когось і навчити...
але чомусь...в основном вони закінчуються сумом...тугою в серці...
звичайно головою ми всі чудово розуміємо,прагнемо переконати себе в іншому...

уривок написаного колись давно вірша я сьогодні зовсім по іншому би протактувала,можливо це запаморочення на декілька днів...

2 роки хіба це багато,чи може це велика різниця....а якщо точними то 1,5...

найбільша помилка це не знати чи правильно ти вчинив...
так звичайно...іншого виходу не було...але в очах людини яка дивлась на це збоку...ти здаєшся смсішним і наївним...
так звичайно інший вихід завжди є...тільки не знаю я щоб б було гірше....
чи гірше вже не може бути....
угризіння совісті...ні то плач серця...яке знову повірило і надіється...яке прагне тепла...а ...тільки страждає...
тішить тільки одне...щастя...турботу...танець...а можливо і відчуття що ти комусь потрібен...
3 години щастя ... можливо і закоханості...
Казка...хоч і на один вечір...чарівна...а стикнувшись з реальністю на очах зявляються сльози...несподівано все так вийшло...дякую за казку...мрії збуваються...
спогади...це все що у мене залишилось...найкращі спогади....тільки чому так хочеться плакати???...не розумію...