Сьогодні відзначається 120 років з дня народження Анни Ахматової (Горенко). Чи можна назвати її «великою українкою», як це зробили наші співвітчизники, зарахувавши її при інтернет-опитуванні в сотню великих українців?

Поетеса за походженням мала татарські корені. Народилася, виросла і почала писати вірші в Україні. Але свою батьківщину зневажала. Звернемося до книги «Записки об Анне Ахматовой» Лідії Чуковської.

Запис від 15 жовтня 1939 року:

«Опять почему-то вернулись к Киеву, и я спросила, любит ли она Шевченко.
- Нет, у меня в Киеве была очень тяжелая жизнь, и я страну ту не полюбила и язык… «Мамо», «ходимо», - она поморщилась, - не люблю.
Меня взорвало это пренебрежение.
- Но Шевченко ведь поэт ростом с Мицкевича! – сказала я.
Она не ответила».

Можна не сумніватися в достовірності цієї розмови. Чуковська настільки відповідально ставилася до своїх записок, що занотовувала розмови зразу після спілкування, щоб чогось не викривити. Ніколи не намагалася відтворити у щоденнику пряму мову через два чи три дні. Хоча мала неабияку пам’ять – зпам’ятовувала вірш, якщо прочитала його один раз.

Основний Закон

Ухвалила Рада,

Був це не канон,

Але все ж до ладу.

Зважили Закон

Доки незалежні,

Мовили: резон

Має він належний.

Говорив усяк

Про здобуток гарний,

Тішились однак

Громадяни марно.

Право поважать

Владарі одвикли, 

На Закон їх рать

Нагострила ікла.

В ньому все не так -

Вимоги надмірні,

Гетьман - мов  кріпак,

Писар надто вільний.

Довге в ньому це,

Куце в ньому інше.

Словам, хай усе

Рада перепише.

Вбухали у текст

Забаганки влади.

З інших кіл протест,

Знову бачать вади.

Знову боротьба

Політичних босів.

Люд кричить: «Ганьба!»

Люд благає: «Досить!»

Півострів пігмеїв                                 Юристів палата,

Замислив прорив                                Нардепів вже тьма.

І, як панацею,                                      Законів багато,

Державу створив.                               А їжі нема.

«Ми будемо жити                               «Парламент до біса! -

Неначе в раю!» -                                 Кричать дикуни, -

Товкли неофіти                                   Ні м’яса, ні риса!

Ідею свою.                                             А  де кавуни?

Парламент, закони                             Навіщо ораву

Зробили на ять,                                   Обрали ми цю?

Штампують закони                             Доручимо справу

Аж іскри летять.                                  Вождю-мудрецю!»

Стараються ревно,                              І скальпи з нардепів

Завзято. Аж глядь -                             Зняли уночі,

Працюють

                   Про росіян кажуть, що вони довго запрягають, але швидко їздять.

                  Важко сказати, чи відповідає ця характеристика менталітету росіян, а щодо українців, то вона справедлива лише в тій частині, де йдеться про запрягання. Процес запрягання настільки нас поглинає, з таким натхненням  ми його здійснюємо, що під кінець забуваємо про мету процесу, а саме – про їзду. Запрягання перетворилося в ідею фікс. Ми довго, несамовито щось переробляємо, переобладнуємо, сперечаємося, тупцюємо на місці. Ось уже начебто все правильно зробили, навіть сторонні спостерігачі визнають -  непогано у нас вийшло. Але ми ні з місця, бо ніяк не можемо вирішити, хто буде тримати віжки упряжки. Цими нескінченними підготовчими діями так себе виснажуємо, що нам вже не до їзди. Яскраві  приклади таких запрягань – вибори президента і парламенту, формування  коаліцій, призначення урядів.

                  Є ще у нас одна прикра риса. Досягши  локального успіху, починаємо вірити, що він понесе нас, мов на крилах, до нових досягнень і ніяких зусиль докладати нам вже не треба. Всі пам’ятають, як важко народжувалася Конституція України. Коли вона була прийнята, на очах  багатьох були сльози. Схвально про нашу Конституцію висловилася Венеціанська комісія. Нашій радості не було меж. Ми забули, що не милуватися  треба Основним законом, а виконувати його. Коли ж справа дійшла до реалізації положень Конституції, а вона потребувала зусиль, дисципліни, відповідальності, зразу ж гілки влади почали нарікати на Конституцію. Ну не така вона, як їм хочеться, і все. А якщо вона не така, то її можна і не дотримуватися. Вже була спроба удосконалити Основний закон. І знову начебто щось не так зробили. Наразі планується переробка Конституції, тобто чергове грандіозне запрягання. Це ж стосується  виборів і перевиборів у Верховну Раду, формування блоків і коаліцій. Отже, ми перебуваємо в стані хронічного запрягання. Коли нарешті впевнено поїдемо, невідомо.

                   Парламент  наштампував масу законів, значна частина яких, мабуть, просто не  потрібна. Не виключено, що скоро буде прийнято закон про правила чхання. В США нема закону про пресу, окрім того, що в одній з статей конституції, яка понад двох століть не змінювалася, є кілька слів про свободу  інформації. Велика Британія взагалі не має конституції. І живуть люди. І рівень демократії, свободи преси, дотримання прав людини у них такий, про який ми лише мріємо. Законам, які не виконуються, гріш ціна, хоч якими б гарними вони не були.

                   Хотілося б вірити, що чергове запрягання коней –  вибори президента – не викличе нових перезапрягань, що невиконання законів буде каратися, що нарешті почнеться їзда, а не знесилююча державу підготовка до неї. Відверто кажучи, в це  не віриться. Занадто далеко зайшли негаразди державного управління. Посадовці усіх рівнів  звикли жити не по законам, а «по понятіям». Між гілками влади встановилося своєрідне правило: ви не бачите наших порушень – ми не бачимо ваших, ви нам – ми вам. Якщо ж таке «джентльменське» порозуміння зникає, що ми спостерігаємо останнім часом, гілки влади починають звинувачувати одна одну в усіх гріхах. Розібратися, хто правий, хто винуватий, нема кому, адже і судова влада зліплена з того ж

Знов ширяє над Кавказом

Двоголовий хижий птах,

І його кривавий пазур

На аули сіє жах.

У нутрі цього шуліки

Ностальгії тліє дух,

За імперію велику

Ще свербіж його не вщух.

Роздирає він державу,

Що звільнитись спромоглась

З ланцюгів його іржавих.

- Вам свобода треба? Зась!

Пошматую вам країну,

На налигач посаджу!

Я – хазяїн. Ви ж, грузини,          

Те робить, що я скажу!

Він плює на теревені

Дипломатів у ООН.

І ЄС йому до фені,

Бо кулак його закон.

Розійшовся геть шуліка,

Не вкоротять йому крил –

Нас чекає герць великий,

На меті у птаха - Крим.

Вже мало хто сумнівається, що президетська булава у 2010 році вислизне з рук Ющенка, якщо не буде якихось надзвичайних обставин. І звинувачувати у цьому Віктору Андрійовичу нема кого, крім себе. Був піднятий на запоморочливу висоту Майданом, мав такий кредит довіри народу - і так бездарно його розтринькав.

Колись академік Юхновський зопалу сказав про Ющенка: "Наш месія". Було це за часів президенства Кучми, коли той усунув Віктора Андрійовича з посади прем'єра. Мабуть, кумир Майдану увірував у своє месіанство, в свою особливу, непохитну і неподільну роль провідника держави. Заважала йому тільки Тимошенко, що була серцем Майдану і мала велику підтримку мас. Не допустити ії до прем'єрства, усунути її з премєрства стало ідеєю фікс Ющенка. Це робилося так топорно, що громадяни дуже скоро відкрили для себе іншу, не дуже привабливу суть недавнього свого кумира.

Тимошенко довго терпіла наїзди президента, а потім і сама пішла на нього з відкритим забралом.

В цій боротьбі втрачають обидва. Щоправда, Ющенку втрачати вже, здається, нема чого. У Тимошенко поки що зберрігаються шанси на президенство. Поки що.

Кличко - Чагаєв

Володя безліч негрів

Поклав вже на помост.

Чагаєва чекає,

Без сумніву, погост.

Посла России мучает
С младенчества беда:
Сказать он хочет лучше -
Выходит, как всегда.

Российское величие
До крайности бедно.
Тупым косноязычием
Приправлено оно.

О ЧЕРНОВЕЦКОМ (мэр Киева)

- Что Леня вытворяет?
Я этого не ждал!
- Такое с ним бывает.
Минздрав предупреждал...

МІНАЄВ (мер Сум)

Підсадили тебе радо
Аж на сьоме небо.
А сьогодні та ж бригада
Знай паплюжить тебе.
Вочевидь, на небі тім
Місць не вистачило всім.

            Перебираючи старі папери, натрапив на пожовклий аркуш з машинописним текстом під назвою «Правила составления кроссвордов». Він переніс мене в часи «розвинутого соціалізму», коли цензура засобів масової інформації була всеосяжною. Під невсипущим оком комуністичних цензорів перебували навіть кросворди.

            В сімдесяті роки співробітничав я з одною обласною газетою в Росії. Серед інших матеріалів подавав кросворди. Комп’ютерів тоді ще не було, автори виготовляли «хрестословиці» ручним способом. Щоб виробники кросвордів не припускалися ідеологічних відхилень, в редакціях і вручали їм оті «правила». Звичайно, «правила» ніким не були підписані, адже всім було зрозуміло, що цензури, як і сексу, в СРСР нема.

Але «правил» належало дотримуватись неухильно, інакше робота твоя була марною.

            Ось деякі з правил. В кросворди не допускалися слова хоч якось пов’язані з релігією. Релігія, як алкоголізм чи наркоманія, вважалася ганебним пережитком минулого, що скоро зійде нанівець. Тож нагадувати про неї не треба.           

            Не допускалися в кросворди назви хвороб. Радянські люди жили радісно і щасливо. Нагадування про хвороби могло потьмарити оптимізм славних будівників комунізму.   

            В кросворди не можна було включати прізвища партійних діячів. Резонів тут кілька. По-перше, кросворди – річ несерйозна, подавати в них імена вождів некоректно. По-друге,  якщо допустити в кросворди прізвища, скажімо, Брежнєва чи Косигіна, то як бути з такими діячами як Хрущов чи Малєнков? Сусідство «праведних» з «грішними» принизить авторитет «праведних». До того ж, на прізвища розвінчаних вождів завжди накладалося негласне табу, їх імена в ЗМІ майже не згадувались. По-третє , «писаки», як називали журналістів партійні функціонери, навчилися використовувати підступний засіб – алюзію. Алюзія – прийом, коли робиться  натяк на певні обставини, особу тощо, з розрахунком на проникливість читача. Скажімо, які асоціації могли виникнути у читача, якщо б у кросворді слово «Ленін» стояло близько до слова «ідіот»? Зрозуміло, мається на увазі не назва психічного захворювання, яке вживати заборонено, а роман Достоєвського. Алюзії в той час були головним болем цензорів. Доходило до смішного. Від Ролана Бикова вимагали змінити назву його дитячого фільму «Увага, черепаха!». Фільм вийшов після окупації Чехословаччини радянськими військами. Черепаха і Чехословаччина – збігаються дві перші літери. До того ж в фільмі є епізод, коли танк ледь-ледь не роздавив черепаху.   

Окрім писаних заборон, пильне око цензора, а їм мимоволі ставав кожний працівник редакції, бо від цього залежало його благополуччя, вишукувало в кросвордах і 

іншу крамолу. В один з кросвордів під назвою «Літературний» я свідомо втиснув прізвища та назви творів Кафки, Камю, Джойса, Беккета, Пруста. Твори цих письменників – надбання світової літератури. Дехто з них був Нобелівським лауреатом, але їх в СРСР не видавали або майже не видавали, оскільки їх творчість не мала нічого спільного з так званим «соціалістичним реалізмом». Радянські ідеологи вважали, що оті всі «плини свідомості», «самозвіти відчуттів», «драми абсурду», «екзистенціалізм» незрозумілі і

ІВАН ПЛЮЩ
Рій думок і планів кущ.
Наче клоп надутий,
Причаївся в Раді Плющ.
Бути чи не бути?

ГАННА ГЕРМАН
Хоч розум і малесенький,
Зате нахабства - море.
Лови момент, ріднесенька,
Поки що ти в фаворі.

Знайомлячись з науковими дослідженнями, що не були широко відомі в радянські часи, переконуєшся, які величезні зусилля комуністична система спрямовувала на те, щоб знівелювати різницю між народами радянської імперії. У величезному котлі під назвою Радянський Союз комуністичні повари намагалися штучно виготовити єдиний народ. Система усвідомлювала: якщо не буде окремих народів, не буде їх устремлінь до незалежності. Поширювалася теорія «природного злиття» малих народів з великим російським народом шляхом засвоєння його мови, культури, зви-чаїв. Це подавалося, як прогресивне явище, адже «малі народи» позбувалися «економічного і культурного усамітнення».

Налякані «парадом суверенітетів» на руїнах царської імперії, які довелося втопити у крові, комуністи формально закріпили окремішність народів у Конституції СРСР, але робили все, щоб різницю між ними розмити. Комуністи ставили за мету створити, як висловився ідеолог КПРС Суслов, «нову історичну спільність людей – радянський народ».

Троцький недвозначно напучував одружуватися з українками компартійців, яких після громадянської війни масово направляли з Росії в Україну для «наведення порядку». Великі партії робочої сили перекидувалися з однієї республіки в іншу. На місце заморених голодом в роки колективізації українців переселяли селян з російського нечорнозем’я. Люди старшого покоління пам’ятають, як випускників українських учбових закладів, молодих спеціалістів, масово направляли на роботу в Росію і навпаки.

Про те, як нищилася українська мова, оскільки вона є головною ознакою народу, написано багато. Але мало хто знає, що за своїми антропологічними (расовими) ознаками українці значно відрізняються від росіян. Цей факт у минулому замовчувався.

Антропологічні дослідження українців почалися з 60-х років дев’ятнадцятого століття. Найбільш ґрунтовні з них зроблені на межі 19 і 20 століть видатним українським антропологом і етнографом Х. Вовком – професором Російської і Паризької академій наук.

Ось деякі расові відмінності українців від інших слов’янських народів.

Українці в переважній більшості чорноволосі і темноокі. Росіяни, білоруси, поляки – пе-реважно світловолосі і світлоокі.
Росіяни і білоруси мають довший череп, ніж українці. Висота черепа українців переважає цей показник у росіян і білорусів. Тобто, за термінологією антропологів, українці належать до круглоголових народів, росіяни і білоруси – до довгоголових.

Українці наближаються до числа вузьколицих народів. Великоруський же тип тяжіє до широкоскулості. Українці переважно вузьконосі. Характерна ознака чисто українського типу – рівний профіль носу. Вгнутий ніс, як відмітив Вовк, зустрічається на Поділлі, на сході і півночі України, що антрополог пояснював впливом поляків, білорусів, великоросів. Вигнутий (орлиний) ніс у мешканців південного сходу України антрополог вважав впливом іранських племен.

Довжину руки (у відношенні до зросту) українці мають середню - меншу, ніж у великоросів і білорусів, але трохи довшу, ніж у південних слов’ян.

Довжина ноги українців переважає цей показник у поляків і білорусів, а особливо – у росі-ян. За обчисленням антрополога А. Іванівського, українці належать до групи племен з найдовши-ми ногами. Ця особливість має важливе практичне застосування. В одній українській газеті я прочитав інтерв’ю з балериною М. Плисецькою. На запитання кореспондента, чому її московська балетна трупа майже повністю складалася з українців, балерина відповіла: «Українці мають дуже талановиті ноги». Важко визначити, що вклала балерина в поняття «талановиті ноги», але довжина ніг у артиста балету має першорядне значення.

За антропологічними ознаками українці виявляють більшу спорідненість з південними і західними слов’янами (за винятком поляків), ніж з великоросами, білорусами, поляками.

Дослідники у минулому відносили українців до високорослих народів. Росіян, білорусів, поляків – до низькорослих.

Ті чи інші расові ознаки не означають переваги однієї раси над іншою. Форма черепа не впливає на розумові здібності. Довгоногі мають перевагу над коротконогими у легкій атлетиці, футболі. Довгі руки, за сучасними уявленнями, начебто не дуже красиві, зате вони дар Божий для баскетболіста, волейболіста, боксера. Тобто, одні недоліки компенсуються іншими вигодами.