вот нравиться мне этот сериал и всё тут)) Когда в первом сезоне поубивали главных героев я ревела до того что мама меня отпаивала валерианкой, тогда мне было 10. С тех пор мало чего изменилось)))))))))

Вот ни кто не может так спеть как Вакарчук, он на столько отдайться песне, переживает ее от "а" до "я", что это становиться прекрасным

Это цитата сообщения Оригинальное сообщение

Разнообразие масленичных блинов ( рецепты и секреты их приготовления)



Купить хороший, не дорогой и красивый портфель можно, если обратиться за помощью к Интернет магазину only4you.com.ua

Разнообразие масленичных блинов ( рецепты и секреты их приготовления)

 

Говорят, что:
1) Блины начинают готовить приблизительно за 5 часов до подачи на стол (пока подойдет опара, проходит часа два, потом взойдет тесто и т.д.).
2) Муку надо просеивать в момент приготовления теста прямо в посуду, в которой приготавливается тесто.
3) Тесто не должно перестаивать, так как оно может перекиснуть и блины выйдут бледными, невкусными, а не выбродят – непористыми, пресными. Начинать печь надо, когда тесто хорошо подошло и только-только начинает оседать.
4) «Румяность» блина зависит от наличия сахара в тесте. Если тесто перекисло, это значит, что весь сахар переработан дрожжами на спирт. В таком случае спасти положение, вернуть блинам «румянец» можно только добавлением сахара в тесто. Если же сахара в тесте многовато, то блин, напротив, будет гореть, а не зарумяниваться. Золотое правило кулинарии – во всем мера! – подвластно хозяйке только при условии овладения секретами мастерства через опыт и навык.
5) Тесто для блинов сильно взбивать не рекомендуется, потому что оно от этого делается тягучим.
6) Тесто для блинов, недостаточно поднявшееся, можно исправить, вливая в него понемногу теплое молоко и все время размешивая.
7) Блины необходимо разливать очень тонким слоем на хорошо смазанную сковороду, чтобы блин не приставал к сковороде, для смазывания ее рекомендуется использовать такие приемы:
- на блюдце налить немного растительного масла, вырезать из сырой картофелины кружочек, наколоть на вилку, обмакнуть его в масло и затем смазать картофельным кружком сковороду;
- кусочек шпика наколоть на вилку и смазать им сковороду;
- в уже замешанное для блинов, блинчиков, оладий тесто влить 2-3 столовые ложки растительного масла и тщательно размешать. При этом сковороду не надо смазывать всякий раз под каждый блин, а только под первый блин.
8) Для того, чтобы получить кружевные блины, в тесто полагается ввести взбитые в стойкую пену яичные белки и быстро перемешать с тестом. При этом очень важно перемешивать тесто с белками сверху вниз, а не круговыми движениями, чтобы сохранить воздушную пенообразную структуру теста.
9) Взбитые белки надо добавлять, когда тесто совершенно поднимется, дать тесту подняться вновь и сразу же выпекать.
10) Вливать масло в тесто для блинов можно только после его замешивания. При этом важно, взбитые белки, вначале смешать с тестом и только после замешивания добавлять в масло, иначе белки после соприкосновения с маслом осядут, и тесто уплотнится, а блин будет вязким.
11) Печь блины надо тогда, когда тесто поднялось, но еще не начало оседать, аккуратно брать его ложкой сверху, а не со дна посуды, не перемешивая, чтобы не осело.
12) Переворачивать блин при выпекании следует, как только края у него подсохли, иначе блин будет сухим и ломким.
13) Если блин на сковороде не пропекается, при переворачивании рвется, хотя края уже подсохли, значит, в тесте не хватает муки.
14) Готовые блины надо класть на блюдо или в миску, закрывать крышкой или грелкой и подавать к столу горячими. Лучше смазывать каждый блин растопленным сливочным маслом, от того он становится вкуснее.
15) Для выпечки блинов выделить самую лучшую сковороду и для других целей ее уже не использовать. Не чистить сковороду порошками и пастами, содержащими абразивные материалы, царапающие гладкую глянцевую поверхность сковороды.

Читать далее...

Фотографии Кто-то_кто_всегда_верит : я))) за этот год)))

я))) За этот год))) Это, конечно не все фото, но те которые я нашла и мне понравились)))

Жрецы
Любое вероисповедание предполагает обряды, совершение которых поручается избранным людям, которые считаются посредниками между людьми и духом или божеством. В язычестве такие люди назывались волхвами или жрецами. Эта группа людей выделилась не сразу: первоначально исполнял языческие обряды и приносил жертвы старейшина рода, затем – князь. Волхвы знали «черты и резы» и с их помощью составляли календари, хранили историю племен, всевозможные мифы и предания. В составе жреческого сословия было много различных категорий. А.А. Бычков приводит следующие:

«Лигушоны – низшие служители славянского языческого культа в ли-товских и прусских землях.
Обаянники – фокусники, которых призывали или посещали, «хотяше некая от них увидеть неизреченная».
Кудесник – совершал разные заклинания и чародейственные обряды, в кудесы (бубны) бия и предвещая будущее. Шаман.
Сновидцы – рассеивали в народе разные предзнаменования на основании виденных ими снов и уверяли, что они приняли извещение свыше.
Волхвы – во время народных бедствий толковали народу причины несчастия, часто указывая на каких-либо лиц, называя их виновниками и обрекая народному мщению.
Облакопрогонники – волшебники, которые повелевали дождем и ведром и через то самое могли приносить урожай и неурожай.
Волкодлаки – могли вызывать затмение солнца.
Ведунами и ведуньями называли лиц обоего пола, знавших тайную силу управлять обстоятельствами.
Зелейщики – знатоки силы трав и кореньев, знахари.
Ворожеи – привораживали жениха и невесту.
Вежливец – знахарь, которому поручается оберегать молодых от порчи, дурного глаза и прочего зла.
Дока – исцеляющий болезни и снимающий порчу мастер своего дела (1).
Кобники – служители культа, присматривающие за статуей бога и участвовавшие в обрядах жертвоприношения» (2).

Существовали волхвы – хранители, которые изготовляли различные амулеты – обереги и изображения богов. Волхвы – кощунники были сказителями «кощун», древних преданий и эпических сказаний. Их называли также баянами – от глагола «баять» – рассказывать, петь, заклинать. Кроме волхвов-мужчин, существовали и волхвы-женщины. Это были колдуньи, ведьмы (от «ведать» – знать), чаровницы, «потворы».

Жрецы пользовались уважением народа и правителей. Они селились в капищах, у освященных деревьев и святых источников и питались остатками жертв, приносимых божествам.

Языческие храмы (капища)

Святилища - места приношения жертв располагались под открытым небом. Чаще всего они имели круглую или приближенную к кругу форму, обычно состояли из двух концентрических валов, на которых разводились круговые костры. Во внутреннем кругу ставили деревянного идола, около которого горел жертвенник; здесь «жьрали бесам», то есть приносили жертвы богам. Внутренний круг святилища именовался капищем. Внешний круг, предназначенный для потребления жертвенной ритуальной пищи, назывался требищем. Круглая форма святилищ определила их название - хоромы в восточнославянской огласовке (от хоро – «круг», ср. имя солнечного божества Хорс), в южнославянской произношении - храмы. Первоначально храмы располагались под открытым небом; алтарями в них служили огромные камни, величественные деревья, вершины гор. Чтобы сильнее воздействовать на людей и защитить кумиров от дождя и снега, жрецы укрывали храмы кровлей, позднее славяне стали строить деревянные храмы, украшая их резьбой. Христианские священники закрепили слово храм за православными ритуальными зданиями, хотя их форма и не соответствует этимологии этого слова.
Северо-западные племена славян селились на берегу моря или в горах, где было много камня, который позволял возводить еще более величественные и прочные храмы. Восхищенные отзывы о них можно обнаружить в записках многих путешественников тех времен. Например, в древнем городе Штетине, по отзывам древних путешественников, было четыре храма. Главный из них отличался своим художественным решением: он был украшен внутри очень правдоподобными выпуклыми изображениями людей, птиц и зверей; краски с внешней стороны храма не смывались дождем, не бледнели и не тускнели.
Описание деревянного Арконского храма свидетельствует об искусности мастеров. Храм был украшен резьбой и живописью. В святилище стоял идол Святовида, а в отдельном здании хранились казна и драгоценности.

Деревянный храм в Ретре славился изображениями богов и богинь, вырезанных на его внешних стенах; внутри храма стояли кумиры в шлемах и латах, а в мирное время там хранились знамена.
Жертвы
Главным религиозным языческим обрядом было жертвоприношение. Жертвы у славян делились на бескровные и кровавые. Бескровные жертвы приносились демонам, «родителям», берегиням. Так, жертвой домовому являлся сметаемый в угол сор (ритуальное значение этой жертвы закрепилось во фразеологизме «выносить сор из избы» как оберег к сохранению мира, лада в доме), спрятанные в щели дома остриженные волосы и ногти. Чтобы умилостивить банника, люди после мытья оставляли ему веник, мыло и воду. Дворовому, скотнику, овиннику и кутному Читать далее...

Славянское язычество за время своего существования проходит ряд ступеней:
1) непосредственное поклонение природе и стихиям (анимизм – от лат. anima «душа»);
2) поклонение божествам, олицетворяющим эти явления;
3) поклонение кумирам, вознесшимся над людьми.
Переходя на новую ступень развития, язычество не отрицало и предыдущей, впитывая ее черты, модифицируя их, приспосабливая под новые понятия.
Анимистические культы
Анимистические культы известны всем славянам в более или менее одинаковой форме. Следы их археологи обнаруживают еще в палеолите и мезолите, то есть тогда, когда славяне еще представляли единство. Кирилл Туровский – церковный деятель XII в. – в одной из своих проповедей восклицает: «Уже бо не нарекутся богом стихия: ни солнце, ни огонь, ни источници, ни древеса!» Ему вторит и автор "Хождения Богородицы по мукам" (XII – XIII века): «они (славяне – И.Ш.) все бога прозваша: солнце и месяц, землю и воду, звери и чади». На ранней стадии религиозные представления славян-язычников относились к предметам и явлениям ближайшего окружения, неодушевлённым и одушевлённым предметам, обожествляли они и силы природы.

Наиболее ранними у славян являются культы огня, воды и земли.

Воде и огню приписывались очищающие и охранные функции, земле – функции животворящие и охранные.
Славяне почитали огонь небесный (молния, солнце) и огонь земной (домашний очаг, сакральный костер). Небесный огонь соединял в себе два начала – карающее, воплощенное позднее в образе Перуна; и очищающее, несущее свет, тепло, а вместе с ними и жизнь. Это начало воплощалось в почитании солнца и солнечных богов – Ярило (Яровит), Сварог, Хорс, Дажьбог (Даждьбог). Почитание солнца нашло широкое отражение в славянском фольклоре: в заговорах, обрядовых песнях, загадках, сказках и т.п. Обряды весеннего цикла призваны были разбудить солнце. В форме солнца выпекались масленичные блины, сжигая Масленицу (Кострому, Мару), славяне призывали на землю весну. Солнце охраняло людей от нечистой силы. Славяне считали, что она может свободно разгуливать по земле только до восхода солнца; как только дневное светило зажигает свои первые лучи, нечисть разбегается, чувствуя свое бессилие.
Огонь земной воплощался в образе домашнего очага – защиты и объединяющего начала семьи. Домашний огонь постоянно поддерживали в печи, сохраняли его ночью в виде горячих углей как символ достатка и благополучия в доме. Он осмыслялся как живое существо, способное защищать, гневаться, наказывать. Образ домашнего огня упоминается в сказках, заговорах, оберегах. Огонь «подкармливали» - оставляли на ночь в печи горшок с водой и полено, - чтобы в доме всегда был достаток. Позднее одним из олицетворений домашнего очага стал домовой. При переезде в новый дом его старались забрать с собой, чтобы и на новом месте он оберегал домочадцев. При этом восточные славяне, например, в печь клали лапоть со словами: «Дедушко домовой! Вот тебе сани, поезжай с нами!», перевозили его также и в горшке с углями из старой печи, повторяя при этом: «Домовой, домовой! Поедем со мной!».

Славяне сжигали своих покойников. Они считали, что вместе с пламенем душа переносятся в Ирий, рай. Огненная река служила рубежом между миром живых и миром мертвых (в некоторых местах, особенно на Украине, после выпечки хлеба кладут в печь полено, чтобы потом было по чему перейти через огненную реку). С сакральным огнем были связаны и жертвы, приносимые славянами; огонь в данном случае служил посредником между человеческим, земным и божественным, небесным. Так, например, в ночь Ивана Купалы было принято сжигать белого петуха – символ плодородия; в огонь бросали первый сноп, чтобы урожай был богатым.
Вода являлась той стихией, из которой, по мнению славян, возникла сама земля; на воде, по представлению славян и других народов, она и покоится. Если огонь связывается с культурой, то вода, как и земля, - с жизнью. У славян широко представлен культ колодцев, ключей, озер – вообще всяких водных источников, который перешел и в христианскую веру (например, Крещение, освящение воды в Крещение и в Благовещение). Вода, по представлению славян, является матерью солнца, которое каждый вечер опускается в море-океан, чтобы очиститься и отдохнуть от мирских забот. С водой связаны мифологические образы девы Зари, Марьи Моревны, русалок, водяного и т.д. Воде и огню посвящен праздник Ивана Купалы. Обливание водой в этот день было не только очистительным, но и должно было способствовать возникновению животворящего для земли дождя. Обряды, связанные с водой, проходили и в русалью неделю, и в Перуновы дни. Как очищение представлено мытье или просто обливание водой в свадебном обряде, в обряде обмывания покойника. Вода смывает грехи и болезни, уносит с собой всю грязь. Вода может и рассказать о будущем. Всё это очень широко использовалось славянами в гаданиях и заговорах, а также в толковании снов. Причем именно в толковании снов раскрывается негативная символика воды: если кто-то видит во сне чистую воду, она предвещает слезы; Читать далее...

Нашла на просторах интернета, а именно здесь: http://lib.rus.ec/b/91778/read, это книга, книга о язычестве. Полностью я ее не читала, но вот несколько статей прочитала, в том числе и эту. Мне она понравилась...


Абсурды христианства

Если не просто читать Библию, а ещё и задумываться над прочитанным, то действия библейского ветхозаветного бога (то есть, и иудейского и христианского) и новозаветного евангельского бога (чисто христианского) не только не хороши, но глупы, нелепы, несправедливы и очень злы.

В раю библейский бог Адаму завещал – «от дерева познания добра и зла не ешь, ибо в день, в который ты вкусишь от него, смертью умрёшь» (Бытие, 2:17).

Во-первых, зачем бог обманул Адама? Адам нисколько не умер в день, когда он съел плод с этого дерева, а прожил после этого 930 лет (если верить Библии).

Лгать – это очень плохо и не достойно, тем более для бога. Если библейский бог лжёт – то он не абсолютное добро, он – просто лжец.

Вспомним, что дьявол – это лжец и отец лжи. Значит, библейский бог – это дьявол?

Во-вторых, зачем бог что-то хотел скрывать от человека, тем более от образа и подобия своего? Нечестно и недостойно.

Казалось бы, бог, если бы он желал людям добра, должен был делать прямо противоположное, не скрывать знания от людей, а учить им своё подобие.

Ну, а скрывать, что есть добро и что есть зло – это просто нелепо. Как же человек сможет себя хорошо вести, если он не будет знать, что есть добро, а что зло?

Значит, библейский бог имел другие недобрые намерения.

Ему зачем-то нужно было скрыть от человека знания о добре и зле. Ему нужен был повод, чтобы выгнать человека из рая, унизить его, внушить ему мысль о его, якобы, греховности, сделать его своим рабом и дальше издеваться над ним. Подлость и садизм.

Может ли добрый Бог это делать? Нет, конечно. Опять получается, что библейский бог – это дьявол, который, всего лишь, называет себя богом и, как волк, одевает на себя овечью шкуру.

В-третьих, почему естественная сексуальность людей – стыдна, греховна и её надо скрывать? Ведь, Адама с Евой такими создал не кто-нибудь, а сам бог.

Зачем тогда бог создавал их сексуальными, мог бы создать их однополыми? А уж, если создал их такими, то почему это плохо, а если и плохо, то почему люди должны отвечать за эту плохую работу бога?

В-четвёртых, библейский бог всё время уходит от своей личной ответственности за свою работу и хочет эту ответственность несправедливо переложить на кого-нибудь другого, найдя козла отпущения.

Змея он проклял, за то, что тот научил Еву сорвать плод с дерева познания добра и зла. А что плохого сделал змей? Всего лишь, сказал правду, что от этого плода не умрёшь и разоблачил ложь этого бога.

Не любит библейский бог правды и наказывает того, кто её говорит. К тому же, все поступки змея являются следствием того, каким змея создал этот бог. Ведь, его, как и всё остальное создал бог, а не кто-нибудь ещё.

Так что, библейский бог или сам не понимает, что он создаёт и не управляет ситуацией или не хочет нести ответственность за результаты своей работы. Змея бог проклял (ни за что), землю проклял. Выгнал Адама с Евой из рая. За что? Зачем?

А вот зачем. (Бытие 3: 22) «И сказал Господь Бог: Вот, Адам стал как один из Нас, зная добро и зло; и теперь как бы не простёр он руки своей, и не взял также от дерева жизни, и не вкусил, и не стал жить вечно».

Вот чего бог боялся – как бы человек не стал бессмертным, как он. Вот за что он выгнал людей из Рая. Вот Вам и по образу и подобию своему. Ложь.

Даже, если предположить, что человек сделал что-то не так. Так прости его, ещё раз научи, помоги исправить его ошибку. Ты же – милостивый и милосердный. Нет, сразу жестоко карать.

Такие, оставшиеся после бесконечных переписываний, слова в Библии, как «один из Нас», чётко доказывают, что Библию писал не бог, а люди, придумывая монотеистическую религию не на пустом месте, а из языческого многобожия.

В данном эпизоде библейский (еврейский) бог предстаёт лгуном, жестоким, несправедливым, не умеющим прощать, боящимся потерять доминирование над человеком, уходящим от личной ответственности и перекладывающим ответственность за свои действия на других.

Ищущим лишь повода унизить человека, сделать его своим рабом и далее издеваться над человеком. Иудохристианский бог – это никакой не бог, а настоящий дьявол, называющий себя богом.

Жалко змей оказался не достаточно мудрым и хитрым. Не сумел научить людей съесть плод с древа жизни, тем самым, сделать людей бессмертными, как боги.
Библейский Потоп

Решил бог истребить всякую плоть с помощью потопа.

Зачем так сложно? Ведь, как преподносится, бог создал весь мир из ничего, одним усилием воли. Вот взял бы и уничтожил всех также легко усилием воли, если он это умеет.

Зачем же использовать такой сложный и длительный физический процесс, как потоп? Духом что ли ослаб?

И уж, если захотел уничтожить всякую плоть, то, зачем поручил Ною взять на плот всякой твари по паре? Чтоб Читать далее...

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Домовик — це персонаж міфології українців, демонологічна істота, «хатнє божество», що опікується, допомагаючи й іноді шкодячи, життям усієї родини, яка живе в одній хаті.

Домовик уявлявся у вигляді маленького дідка у вивернутому кожусі, що живе під піччю, або як хлопчик з ногами цапа, у червоних штанях (шароварах), рогатій шапці та з люлькою на довгому чубуці. Раніше вірили, що домовик здатний обертатися на кота або іншу тварину чи навіть річ.

Деякі вірування про домовика і приписувані йому народною уявою властивості вказують на чіткий зв'язок цього образу з потойбічним світом і культом предків. Зокрема, вваджалось, що домовиком ставав найавторитетніший, найшанованіший член родини, який помирав. Це був позитивний образ, язичницький символ добра і хатнього затишку. Український письменник С. Плачинда, який багато уваги приділяв вивченню й реконструкції давньоукраїнських вірувань, зазначає: «Після скасування язичництва 988 р. церква зробила домовика образом негативним». На це звертає увагу також І.Нечуй-Левицький, пишучи, що в давні часи домовик був богом хатнього вогню й печі і був, певно, добрим богом, а не дідьком. Літні сільські люди в Україні й зараз вірять у те, що домовики живуть на припічку і допомагають людям у веденні домашнього господарства. Є легенди, що багаті люди самі добувають собі домовиків: беруть малесеньке куряче яйце, кладуть собі під пахву і носять 9 днів; на десятий з нього вилуплюється домовик, який вірою і правдою служить своєму господареві (звідси походить прислів'я: багатому чорт дітей колише, в старій печі дідько топить.

Під впливом християнства образ домовика переосмислився і почав сприйматися як нечиста сила, що може завдавати шкоди в хаті. Він стає символом домашніх розладів, негараздів. Видатний дослідник української минувшини й громадський діяч Іван Огієнко писав:

«Якоїсь особливої однієї назви для домового бога в нас не склалося, але одною з них була, здається, Чур чи Цур та Пек. Цур і Пек так само оберігали родину, і в разі небезпеки на ворога пускали свого Цура й Пека закляттям: "Цур тобі, Пек!" Звідси й старі наші вирази: "цуратися" — відділитися, відійти від когось за межу Цура, "спекатися" — позбутися неприємного при допомозі Пека. Може сюди й слово: безпека, небезпечний /без Пека/. Чур або Цур, ст.сл. Щур, — це обоготворений предок, порівняйте пращур"»[2].

В Україні вважалося, що домовик міг бути і символом охорони домашнього вогнища, захистом сім'ї, і символом злого духу та насланого на сім'ю нещастя.

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.


Як ставали русалками


Відомі головним чином з народних вірувань України й Білоруси і майже невідомі в Росії та серед західних і південних слов'ян. Згідно з цими віруваннями, русалками ставали дівчата, які потонули або померли на Зелені свята. Також і ті, що були заручені і померли перед шлюбом, або й діти, що народилися мертвими або повмирали нехрещеними — так звані страдчата чи потерчата. Русалки (дівчата і жінки-утоплениці) стають дружинами Водяника.


Види русалок

Русалок уявляли, як гарних дівчат, голих і з довгим русявим або зеленим розпущеним волоссям до колін або у сорочках, чи у дівочому прозорому вбранні у вінках з осоки та зілля.

В українській міфології русалки входять до класу демонів. Це дівчата-утоплениці, які, ставши русалками, навіки вічні відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу. Вони живуть на дні водойми в кришталевому замку, де одні розчесують свої золоті коси, інші відпочивають на лежанках із дорогоцінних мушлів. Їхні прозорі тільця здригаються від холоду, бо промені сонця не доходять до них. Русалки нетерпляче чекають променів, щоб погрітися. Інколи забирають дівчат до себе, в яких не склалася доля. Боги не мали права увійти до русалчиного замку.

Менш поширеною є думка про те, що русалки живуть під водою у гніздах, звитих із соломи і пір'я, украдених ними в селі під час Зеленого тижня. Батьківщиною русалок вважали річкові ями Дніпра. Звідси русалки розходилися по інших водоймах. Навесні, гуляли полями й лісами — до дня Петра і Павла. Особливо небезпечними були русалки у «Русальний Тиждень», коли вони приваблювали до себе перехожих, зокрема дівчат і парубків, та залоскотували їх до смерти. Оберегом від русалок були хрест і полин (Євшан-зілля). Щоб русалки не чинили шкоди людям і в полі, селяни влаштовували після «Русального великодня», у четвер Зеленого тижня, «проводи русалок» з окремими піснями й обрядами.

Розрізняють три види русалок: 1) Берегиня (Русалка воляна) – демон, народжений від дівчини, яка втопилася. Схожа на дівчину з пишним волоссям і риб’ячим хвостом замість ніг. Боїться запаху полину або любистку. Живе на дні річок, озер, морів у кришталевих палацах. Часто виходить на берег і сумно співає. Саме тому і назва – Берегиня. Не слід плутати з небесною Берегинею – богинею Матері-Землі. 2) Поляниця (Русалка польова) – демон, що уособлює мрії про волю, незалежність, гордість. Вигляд: дівчина у вінку та одязі із зелені. Походить з дівчини, яку розтерзали дикі звірі або яка повісилася. Гуцули називають її Повітрулею. 3) Мавка (Русалка лісова) – демон, що народжується з духу дівчини, яка загинула в лісі з різних причин. Схожа з Поляницею, але різниться одягом, який сплетений з вербових віток.

Серед русалок є й Лоскотниці – це душі дівчат, що померли зимою; вони з’являються на полях і до смерті залоскочують дівчат і хлопців, якщо ті потрапляють до них.

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Чугайстер (Чугайстир) — це веселий, життєрадісний, оброслий чорною або білою шерстю лісовик із блакитними очима. Він танцює, співає, полює на мавок, які заманюють молодих лісорубів та пастухів у нетрі й гублять їх.

Образ Чугайстра (Чугайстрина, Лісового Чоловіка) не відомий іншим слов'янам. Його знають тільки в українських Карпатах. На Бойківщині його називають просто Дідом, а на Закарпатті — Ночником. Походження назви Чугайстер достеменно не зрозуміле. Сучасні дослідники пов'язують це слово з чугою, чуганею (верхнім одягом, який тчуть так, що він має вигляд великої овечої шкури І довгою вовною), з гайстром-лелекою або навіть зі сторожовими козацькими вежами, що їх називали чугами та природним рівчаком у камені — чугилом.

Чугайстер, кажуть, зовні як чоловік, але такий високий, як смерека. Він ходить лісами в білому одязі або й зовсім без вбрання, і не може його ні людина вбити, ні звір роздерти, бо так йому пороблено. Він мусить десь заховатися в листі й чатувати на мавок. А коли яку вгледить, то вхопить, розірве надвоє і з'їсть. Гуцули твердять, що Чугайстер — це чоловік, заклятий його сусідом.

Зустрівши в лісі живу душу, Чугайстер не чинить їй лиха, тільки чемно запрошує до танцю. Багато рис Чугайстра поєднують його з вітром. Він може й сам являтися в подобі вітру або вихору. Як вітер, Чугайстер може залазити в димар і співати. Танцює він, як вихор, — прудко. Танець Чугайстра згубний для звичайної людини, він такий швидкий, що взуття не витримує. Проте доброго танцюриста Чугайстер може ще й нагородити. Під час танцю Чугайстер шепеляво приспівує: «Людже люджем іграють-співають, а ми собі такой так, такой так!» (Запис С.Пушика). Саме оця шепелявість і змушує думати, що Чугайстер належить до потойбічних істот. Надзвичайно старі, не завжди із зубами, вони можуть не вимовляти всіх звуків. З іншого боку — прихильність Чугайстра до людей, його охоронна функція (нищення мавок) свідчить, що він може бути предком, який оберігає лісорубів і літувальників на полонині. В жертву Чугайстру приносять кулешу й бануш, знаючи про його беззубість. Часто твердять, що Чугайстер «на одній нозі». Він, як і Баба-Яга, може відірвати свою ногу — й рубати нею дрова. У лісі Чугайстера не слід свистіти й кричати, щоб не прикликати Лісового Чоловіка. Все це — ознаки представників «нижнього світу»: одноногість або кульгавість, а також прикликання свистом — їхні ознаки.

Проти Чугайстра, як і проти всіляких потойбічних «прибульців», використовували сокиру — як оберіг. Маючи її, цього міфічного велетня можна втримати двома мізинними пальцями й випитати про майбутнє: «Чугайстер зайшов до полонинської колиби, поправляв ватру. Вівчар каже: „А що ти тут робиш?“ — „Хочу зігрітися“. А вівчар схопив сокиру та й перед ним поклав вістрям угору. „Сідай“, — сказав. Той сів. Став Чугайстрин проситися, аби його відпустили. „Не пущу!“ — зловив його двома мізинчиками вівчар і тримав. „Пустіть, то скажу, що завтра тут буде“. І Чугайстрин попередив, аби не спали пастухи завтра, бо прийдуть на полонину вовки й ведмеді та й усю худобу понесуть. І дійсно, другого дня прийшли вовки та ведмеді — всі по парі, та вівчарі їх відігнали від отари» (запис А.Онищука).

Чугайстер має могутній зріст, а тому може скрутитись у велетенське колесо довкола ватри і грітися. Цим він подібний до змія, потойбічна природа якого безперечна. С.Пушик вважає, що Чугайстер — праобраз бога Волоса, який поєднує Лісового Чоловіка з ведмедем (через його волохатість) та гайстром-лелекою.

Як лісоруби варили їжу, то обов'язково залишали трохи й Чугайстрові на сволоці. Вірили, що Чугайстер зуміє звідти здійняти, бо має могутню статуру. Коли ж увечері, повернувшись до колиби, їжі не заставали, то раділи, бо можна було спокійно спати: приходив Чугайстер, отже, в тому місці мавок уже не було. Захисник пастухів і лісорубів, Чугайстер міг попередити про напад ведмедя. Вірили, що Лісовому Чоловікові підвладні всі звірі. Був він і звіриним пастухом, що пас «лісову худобу» в чоловічі дні тижня: понеділок, вівторок і четвер. Вважали, шо саме в ці дні можна успішно полювати, бо пастух, на відміну від пастушки — Лісової Діви, — дозволяв мати здобич. Пас Чугайстер на полонині й кози біднякам — разом зі своїми. Влада над тваринами в Лісового Чоловіка була така велика, що вони виконували для нього найдрібніші справи: навіть по воду Чугайстер посилав лиса або вовка.

Особливо турбувався Чугайстер про воду. Вночі він приходив до хати й перевіряв, чи є вона в запасі. Коли ж не було, — щоб покарати газду, забирав із собою дитину. Такі дії Чугайстра вказують на його спорідненість із лісовиком, який викрадав недоглянутих немовлят, щоб виховати з них подібних до себе.

Кажуть, що Чугайстер навчав майстрів, коли якому робота не вдавалася. «Чугайстер усякий дар людям дав!», — твердили гуцули. Про Чугайстра також знали як про захисника бідних. В одній із легенд він зустрічає бідного слугу, ображеного паном, пропонує йому свою допомогу, а згодом Читать далее...

Это цитата сообщения Боеслава Оригинальное сообщение

Передскіфський період історії України. Чорноліська, лужицька та висоцька культури




Якщо кіммерійці населяли степові простори України, то чорноліська культура належала їхнім сучасникам – лісостеповим землеробським племенам Дністро-Дніпровського межиріччя.

Хоча окрему групу чорноліської культури зафіксовано і на Лівобережжі, в басейні р. Ворскли.

Чорноліська культура є проміжною ланкою між білогрудівською археологічною культурою та культурою скіфського часу у Правобережному Лісостепу і хронологічно поділяється на ранній (ХІ-ІХ ст. до н.е.) та пізній (IX — перша половина VIII ст.) періоди.

Чорноліська культура отримала свою назву за виявленим О. І. Тереножкіним у 1949 р. Чорноліським городищем, що у верхів’ях Інгульця Кіровоградської області. Неукріплені поселення чорноліських племен займали перші надзаплавні та низинні тераси річок; наприклад, поселення Унбек, поблизу села Андрусівка, що в Черкаській області, було розташоване в болотистій низині р. Тясмин. Тут виявлено 10 наземних жител, розташованих вздовж русла ріки в один та в два ряди. Аналогічні чорноліські поселення зафіксовано в межах міст Умань та Київ, на Канівщині, а також на Поділлі й Волині.

Чорноліські племена жили в наземних і напівземлянкових спорудах площею 60-100 м2. Стіни зводили по дерев’яному каркасу, потім обмазували глиною. У житлах виявлено глинобитні печі та відкриті вогнища, про осілий спосіб життя чорноліських племен свідчать відбитки соломи, полови та зерна злакових у глиняній обмазці будинків, кам'яні зернотерки, численний керамічний посуд та інші побутові речі. У житлах та за їх межами знайдено ями господарського призначення. На Суботівському городищі (Черкащина) виявлено чимало уламків глиняних ливарних форм— залишків бронзоливарного виробництва.

Городища чорноліське населення споруджувало переважно на мисах корінних берегів річок. Основою городища було, зазвичай, кругле у плані укріплення діаметром 40-100 м. Вал складався з клітей, зроблених з дерев’яних колод у вигляді зрубу. Будували і додаткові оборонні споруди.

Житла на городищах розміщували вздовж внутрішнього боку валу. Центральну частину майданчика, зазвичай, не забудовували. У чорнолісців також були укріплення, взагалі не забудовані житлами. Можливо, під час воєн їх використовували для захисту населення з навколишніх неукріплених селищ.

На Поділлі розкопано і досліджено городища чорноліського типу в селах Григорівка (Вінницька обл.) та Рудківці (Хмельницька обл.). Ці укріплені поселення мають багато спільного з матеріалами чорноліських пам’яток Середнього Подніпров'я. Давні фортифікації Григорівського та Рудковецького городищ були зведені на крутих, неприступних схилах невеликих річок, приток Дністра. Крім того, вони займали значні ділянки плато, що прилягали до цих схилів. Усі підступи до городищ були надійно захищені спеціально спорудженими валами і ровами, а також вдало використаними природними перешкодами.

Мешканці дністровських городищ виготовляли такий самий керамічний посуд, як і решта лісостепового чорноліського населення; їжу готували в горщиках тюльпаноподібної форми, прикрашених наліпним валиком. Лощений посуд складали великі корчаги, глибокі черпаки з високою ручкою, кубки, миски з багатим геометричним орнаментом.

На городищах Середнього Подністров’я, як і на всій території чорноліських племен, виявлено давні сільськогосподарські знаряддя: кістяні, рогові рала, що використовувалися як робочі частини дерев’яних сох, рогові мотики, кам'яні зернотерки. Знайдено також багато зразків різноманітних за формою глиняних прясел і грузил — рештки прядильного і ткацького виробництва.

Відомі кілька могильників чорноліських племен Правобережної України. Поховання з обрядом трупоспалення виявлено поблизу сіл Стретівка, Лука, Луковиця на Київщині. Вони супроводжувалися типовими литими бронзовими браслетами з орнаментом. В одному з могильників у керамічній посудині (урні) знайдено обпалені кістки та бронзові браслети.

Поховання з обрядом трупопокладення виявлено біля с. Печера на Вінничині. Під Носачівським курганом поблизу Сміли у дерев’яній гробниці виявлено скелет чоловіка, що лежав головою на захід. При похованому знайдено залізний меч та наконечник для списа, бронзові наконечники для стріл, в цьому ж кургані виявлено кістяк коня і речі кінської збруї.

В VII ст. до н.е. на території Правобережжя та в басейні Ворскли з’являються різні кіммерійські предмети озброєння і кінської зброї, а на Середньому Подніпров’ї – виробів давніх кавказьких майстрів, що свідчить про активізацію зовнішніх зв’язків населення лісостепового Правобережжя. У лісостеповій смузі трапляються речі західного походження: бронзова італійська фібула VIII ст. до н.е. (с. Гребені Київської області), “крилата” бронзова пронизка (Михалківський скарб на Західному Поділлі) та окремі лужицькі кельти.

Лужицька культура – наступниця тшинецької культури, розпочала своє поширення з XIV – XIII ст. до Читать далее...

Это цитата сообщения Боеслава Оригинальное сообщение

Білобог та Чорнобог



Природні релігії завжди відзначало розуміння того, що світового зла, спільного для всіх людей, а тим більше – для всього світу не існує, тобто ці поняття є умовними. Ймовірно, що в часи Золотого Віку сильні духом волхви та мудреці могли змушувати темні сили навіть приносити людству користь. Щось на зразок «мирного атому», який змусили обігрівати наші оселі. Однак атомні станції можуть вибухати…
Отже і маніпулювання силами Тьми є небезпечним не лише для тіла, але й для душі мага-оператора. З настанням же Калі-юги частина небезпечних знань стала доступна людям, непідготовленим духовно до контактів з цими енергіями.
Велесова книга так говорить про вічну битву темних та світлих сил:
«… Білобог та Чорнобог перуняться – і тим Сваргу удержують, аби Світу не буть поверженому» (д. 11-А).
Валерій Войтович в «Міфах та легендах Давньої України» наводить переказ про боротьбу Білобога та Чорнобога в образах лебедів, білого та чорного. Зродилися обидві ці істоти зі сльозинок, які зронив з очей Сокіл, якого дослідники ототожнюють з Родом-Абсолютом. Помічником Чорного Лебедя є Змій, якого вражає Перун своєю блискавицею. Останній переказ є, певне, відголоском арійських сказань про боротьбу Індри зі змієм Врітрою.
Оскільки сили Тьми все ж таки приносили більше шкоди, аніж користи, «Велесова Книга» наводить замовляння проти злих сил:
«…там вороги наші… погрожують нам хворобами, Мором-Марою і кінцем життя всім. Явитися Богові сильному і бити пітьму мечем-блискавкою. Хай вона згине! Хай Сурія світить на нас і до нас і видно всім. Перша слава Сурію – Світлодіду, що тінь проганяє злу!»
Тобто першими борцями проти злих сил були Перун та Дажбог, згаданий тут під його прадавнім, арійським іменем «Сур’я». Далі Велесова Книга вустами невідомого волхва-оповідача застерігає: «Ані Мару, ні Мороку не сміємо славити, бо ті диви є нашим нещастям». Мара та Мор, напевне визначаються тут як уособлення Смерти (…гнатимемо їх (ворогів) доки не поглине їх земля, і здохнуть в Марі, і Мор їх візьме). Пращури, однак, були впевнені, що при певному умінні, і духовному і військовому Мара та Мор можуть і прислужитися хороброму воїнству…. «Бо то Мара іде на них (ворогів) і Мор. Се двоє тих візьмуть сили їхні і змечуть їх під мечі наші…» Можливо існували певні обряди, за допомогою яких Мару з Мором «завертали» в потрібний бік. Існує опис храму в Помор’ї (Герборд. «Житіє єпископа Оттона»), можливо присвяченого Чорнобогу в іпостасі Чорного Триглава, тобто де його вшановували (але це ще не означає що славили) вкупі з Мором-Марою. Три голови цього Божества були зображені з зав’язаними очима, і жерці храму говорили, що він має владу над трьома світами. Богу було присвячено чорного коня-оракула, з допомогою якого жерці трактували волю Божества. Це – явна протилежність храму Світовида в Арконі, де стояв чотириликий Образ Світлого Бога, а оракулом служив білий кінь. Ну, і згадаймо, як часто ми говоримо, що нещасний випадок є сліпим, як і Смерть.
Мор та Мара є також суддями померлих, принаймні – загиблих воїнів. Останнім «перепусткою» до вираю служила рідна земля, прикладена до смертельної рани. Смерть ні в чому не могла звинуватити того, хто поліг в обороні свого краю.
В сучасному слов’янизмі «вічну битву Білобога та Чорнобога» часто не беруть до уваги. Робиться це тому, що у людей, вихованих в традиціях боротьби з капіталізмом, фашизмом, християнством, атеїзмом і т.д. при слові «битва», або «боротьба» руки самі тягнуться до зброї, а очі відшукують військо, до лав якого вони мають стати. Для них темною силою, вартою боротьби, є християнство або юдаїзм. В Рідній же Вірі, на їхню думку, не може бути темних проявів. І тому сучасні рідновіри дуже часто заперечують, або обходять увагою темний бік Сили, та існування Богів, носіїв енергії хаосу.
Лев Силенко в «Мага Вірі» не достатньо розкрив темний бік «Всеволодіючої Всевишньої Сили», яка «є в усьому і все є в ній», (а за Силенком ця сила зветься «Дажбог»), бо в проголошеному їм монотеїзмі зробити це вельми важко.
Г. Лозко в своїй праці «Коло Свароже» детально описує Світлих Богів та духів природи, а з «нечистої сили» згадує лише Чорта, який «близький духовно» до Чорнобога і домовика (тобто опікуна дому) одночасно…(?!) Тут спрацьовує знову ж таки войовничий запал боротьби – якщо, мовляв, християнство називало всіх наших Богів злими, то насправді вони є всі добрими і зичливими до людини, мовляв, Чорнобог, теж рідний Бог.

Часом слов’янські езотерики впадають в іншу крайність. З цього приводу дозволимо собі навести як приклад еволюцію ставлення до Темних Богів теоретиків з Рідної Православної Віри.
В книзі «З Богами у Триглаві» (2004р.) у «Карбі відання Білобога і Чорнобога» Білобог та Чорнобог трактуються з точки зору «Велесової Книги», щоправда, почерговість названих Богів є іншою: «Чорнобог з Білобогом перуняться, у Сварзі єднаючись, тим світ удержаний є, вони суть одно, і немає одного без другого». Зазначається тут Читать далее...

Это цитата сообщения Наемник_Шрам Оригинальное сообщение

Некоторые вехи христианской истории. История деградации в датах и лицах.



64 г. Христиане поджигают Рим. Позже вину за это злодеяние христиане свалили на императора Нерона.
391 г. Рим. Император Феодосий запрещает все языческие культы.
392 г. Рим. Феодосий издает указ о закрытии всех языческих храмов. Часть из них должна быть полностью разрушена.
394 г. Феодосий запрещает Олимпийские игры.
415 г. Александрия. Разъяренная толпа фанатиков-христиан убивает греческого математика и философа Евпатию(женщина), управляющую знаменитой александрийской библиотекой. После убийства Евпатии, христиане разрушают саму библиотеку.
438 г. Рим. Вступает в силу закон, который предусматривает смертную казнь для язычников.
451 г. Рим. Вводится смертная казнь и для тех, кто предоставляет свои жилища язычникам для отправления языческих культов.
719 г. Папа Грегор поручает бишопу(епископу) Бонифацию миссионерство среди германских племен. В 723 г. Бонифаций собственноручно срубает известную святыню Германцев - Дуб Донара (бога Тора) в Земле Гессен и строит из него часовню.
956-986 гг. Гаральд Синезубый силой пытается ввести христианство в Дании, вплоть до 960 г. это же делает Гакон Добрый и Трюггви, отец Олафа Святого в Норвегии (”Сага о Йомских Викингах”).

988 г. Кн. Святым Владимиром (Василием: имя, данное при крещении) - истреблены кумиры Велеса и Услада, кумир Перуна избит палками и лошадями протащен через весь Киев, уничтожены кумиры Хорса, Стрибога, Симаргла, Макоши, Даждьбога. “А кто не прийдет, противен мне будет” - так сказал Влидимир. Русь крестили в кровавой купели, освещаемой отблеском пожарищ.
989-990 гг. “Святой князь Владимир” в процессе крещения учинил резню в Новгороде. Князь Владимир при покорении и крещении белых хорватов уничтожил десятки городов и сел. Учреждение “Церковного Устава св. Владимира”, где предписывалось сожжение волхвов.

995-1002 гг. Олаф Трюгвассон начинает введение христианства в Норвегии, оскверняет капище Тора (”Сага об Олафе Трюгвассоне”).
1008 г. Уничтожена священная роща (Святобора) сорбов близ Мерзебурга епископом Мерзебургским (”Вагнерово рассуждение об идолопоклонстве древних жителей Миснии”, Лейпциг, 1698 г.)

1018 г. Пожар в Киеве. Христиане, приписывая его злому чародейству, безжалостно убивают многих старых женщин, мнимых волшебниц.
1252 г. Булла Иннокентия IV „ad exstirpenda” (об уничтожении) о введении пыткок для получения признания.
1633 г. Инквизиция вынуждает отказаться от «своих заблуждений» итальянского математика, философа и физика Галилео Галилея.
1063-1157 гг. Неоднократно сжигался храм Радегаста (Ретринский Храм) г. Ретра на земле лютичей-ретарей. Последний раз германским государем Лотарем. Оплавленные бронзовые кумиры лютичей числом 85 штук из Храма найдены в начале 18 века и описаны в 1774-1795 гг. Многие фигурки содержат славянские рунические надписи, как на Микоржинских камнях (Польша, Познаньское воеводство).

1150 г. “Святой князь Александр Невский” учинил резню в Новгороде (убийство мирных жителей).
1168 г. После захвата датским королем Вальдемаром I острова Руян (Рюген, Германия), осквернен и разграблен храм Свентовита (Аркона). Кумир Свентовита вместе с другими изображениями языческих кумиров истреблен епископом Абсалоном (Гельмгольд “Славянская Хроника”. До 1177 г.).
1169 г. “Святой князь Андрей Боголюбский” сжег Киев.
1227 г. Новгород, четыре волхва были приведены на архиерейский двор и там сожжены: “изжьгоша волхвов четыре на Ярославлъ дворе” с разрешения архиепископа. Никоновская Летопись, т.10, СПб., 1862 г.: “Явились во Новогороде волхвы, ведуны, потворницы, и многие волхования, и потворы, и знамения творили. Новогородцы же поймали их и привели волхвов на двор мужей князя Ярослава, и связали волхвов всех, и бросили в огонь, и тут они все сгорели”.
1375 г. Новгород. Казнь еретиков-стригольников.
1411 г. Псков. Сожжены 12 “вещих жонок” (колдуний, ведьм).
1462 г. Иоанн Можайский, осудив на смерть боярина Андрея Дмитриевича, всенародно сжег его на костре вместе с женою за мнимое волшебство.
1484 г. Булла Инокентия VIII, осуждено 100 тыс человек.
1485 г. Пьемонт. Сожжена 41 «ведьма».
1504 г. По приказанию московского митрополита Даниила за чтение иностранных книг в Москве сожгли князя Лукомского, как еретики были сожжены Иван Волков, Михаил Коноплев, Иван Максимов, в Новгороде - Некрас Рукавов. Позже их участь разделил Юрьевский митрополит Кассиан.
1551 г. Стоглавый собор запретил заниматься рядом наук, в том числе астрономией.
1554 г. Сожгли Матвея Башкина, проповедовавшего, что рабство несовместимо с христианством.
1568 г. По наущению церковников была разгромлена первая русская типография, а смерд Никитка, изобретший летательный аппарат, сожжен «за содружество с нечистой силой».
1601-1603 гг. Во время страшного голода митрополит, имея полные амбары хлеба, придержал свои запасы, выжидая, пока цены поднимутся еще выше.
1619 г. Тулуза. По приказу церкви сожжен Читать далее...

Это цитата сообщения Алевтина_Князева Оригинальное сообщение

Славянская мифология



Читать далее...