Бумбокси на повну гучність.
Апельсиновий сік у прозорій склянці - свіжим вітаміном по весняних авітамінозах.
Старі дитячі малюнки перебираються, переглядаються. Смішні.
А за вікном - весна. І птахи сьогодні заспівали.
А може, просто я без навушників більше весну чую?
Не вистачає зеленого шалика.

Я не цікавлюся - я спостерігаю.
Я не чекаю - я спостерігаю.
Я не хочу - я спостерігаю.
Я не спостерігаю.
Мої чуттєві центри деградують?

Навіть в гри без правил є правила.
Перше, і, мабудь, останнє:
ніяких правил, лише умовності і обумовленості.
Шановні, ставки зроблені! Ставок більше немає.

Вільні стосунки: за чи проти?

Вранці приходиш додому. Вчора - ніяких театрів.
Вивчення на практиці теорії брехні.
А ще - нічні розмови та ранкове морозиво, якого не знайшли.
Приємний додаток до ранкових привітань - книжка з приміткою на 17ій сторінці.

Залежу від своїх же емоцій.
Від бажань та думок. Залежу від залежностей.
Від яких не можу просто відхреститися.
Не можу закрити доступ, врізати нові замки, викинути старі ключі та змінити паролі.
Залежу від людей.
Залежу від сонця.
Залежу від повітря.
Залежу від сексу?

А так навіть краще.
Знаєш, я навіть вдячна тобі.
За той час, що в мене з'явився.
За ті події, що могли не статися, якщо б ми були разом.
За те, що я викинула ті стані ключі і за те, що той самий замок висить, як нагадування про неспроможність людську зберегти щось навіть під сьома печатями.
За те, що тебе не було поряд, коли я робила успіхи.
За те, що я вільна.
П'ю до дна за свою свободу.

Декілька згадувань у френд-стрічці.
А для мене двадцять друга весна через 25 днів почне свій відлік.
А зараз - перший день календарної весни і білі мухи з неба.
Ловлю їх язиком, прямуючи додому з авторського літературного вечора.

Нічні переписки. Теж люблю.
В навушниках - Вакарчук, в очах якийсь до цього не знайомий блиск.
Приміряю вишиванку. Це все не просто так.
Не вистачає етносу у житті. Весна дається в знаки.

"Сьоме небо мабудь занизько для тебе" (с)

Останнім часом звертаю увагу на речі, що отримали друге життя.
Так чи інакше, таких речей навколо багато. Особливо, коли ти сам їх продукуєш.
Футболки, телефони, наплічники.
Пісні, листівки, браслети.
Думки, сподівання, мрії.

А чому ще можна дати друге життя?..

"Станеш помирать - залиш мені землю -
поруч ляжу, станем слухати, як падають вогні.
Станеш посівать - залиш мені зерна
Їх в долоні заховаю я та доглядатиму ростки." (с) Вогнесміх

Що ще можна сказати, коли, наче б то всі слова вже сказані?
Та ж ні. Оркестр Че дивує кожного разу.
Акустичний концерт - це щось з минулого. Це згадування про 2004 рік, про ще молоду групу, про нас, ще молодших.
Я не скучаю за тим часом. Я - ностальгую.

Я хочу дивитись в очі і хоч щось там бачити.
Я не хочу дивитись в душу, бо не хочу бачити болю, байдужості і жорстокості.
Не хочу бачити пустоти чи загнанності.
Я хочу дивитись в очі і хоч щось там бачити.
Хоча б у зеркалі.

Чому я не можу згадати твого обличчя?
Я ж довго вдивлялася в ці очі у сутінках своєї свідомості.
Я ж ловила кожний рух рук, що ніколи не тримали моєї руки, але ж так цього жагали.
Я ж відчувала той, ледь вловимий запах свободи і своїх же власних обмежень.
Я ж майже була поряд.

Чому я не можу згадати твого обличчя?
Я бачила тебе у сні. Я видумала тебе.

Чи знаєте ви, що таке дійсно цікаві події? Це дружні посиденьки в Coffee Life з відмінною кавою та віршами.
Чи знаєте ви, що таке дійсно насичений день? Це просто дійсно якісний квартирник серед приємних людей.
Чи знаєте ви, що таке дійсно дивна ніч? Це кон'яки, це літературні автепаті у шаликах із "Ефіопією" та проповіді "західних пасторів": Селика+Десятника.
Тож, якщо ви цього не бачили - ви дійсно не були цього дня в атмосфері суцільного комфорту.

"Ці автозаправки, кемпінги в предгір'ях -
хтось їх лишав, хтось розсипав як апельсини..."

Кава не впливає на якість сну, але впливає на світогляд.
А ще на святогляд впливає нічний кон'як із лимоном і ЛЮК.
Якщо вже авторизувалася - пишу.
Тим більше, що хочу.
Ніч під дивізом: "Ніякий айсік'ю - тільки цей ваш вебдваноль і старі записи у щоденниках".

А ми з тобою каталися в метро. І не важливо, що було зимно.
Ми з тобою просто мовчали. І не важливо, що було що сказати.
І ми з тобою розмовляли. І не важливо, що було про що помовчати.

Скільки ж ти заплатив, щоб потрапити до мене в сон саме о четвертій ранку?

А коли сонце закочувалося за небокрай і на Україну опускалася ніч, у тиші, що навіть дзвеніла, можна було розчути далекі звуки музики. Нашої музики.
З яскравими етнічними мотивами, з ледь чутними вуху, але ж такими сильними словами.
З сильною за духом ідеєю і мелодійними емоційними сплесками.
"наші дзвони сьогодні задзвонили..." (с)

Тепер я боюсь.
Тепер я боюсь натовпу. Натовпу, у якому кожна пара очей - пуста.
Тепер я боюсь думок. Думок, кожна з яких - німа.
Тепер я боюсь своїх альтер-его. Альтер-его, кожне з яких - все потворніше.
Тепер я боюсь.
Боюсь нічого не боятися.