20.08.2009.

Текстурні думки поглинають мене цього літа.
Ніжуся в шовкових морях простирадел.
Забуваю себе у просторих вбраннях із льону.
Засинаю в обіймах дорожньої джинси.
[480x360]

Моє місто - місто де можна знайти підказки.
Місто, яке відчуває тебе. І яке відчуваєш ти.
Не знаючи назв маленьких вулочок, блукаєш нічними дорогами.
Не відрізняючи правостороннього руху від лівостороннього.
Не сторонячись поодиноких автівок, що проїжджають повз.
Оминаючи мости, що чекають тебе зустрічати ранок.
Засинаєш лише тоді, коли прокидаються усі інші.
Моє місто не спить ніколи.
Вночі воно дихає кожною клітинкою бруківки, якою я тихо ступаю.

А може відректися від всього?
Залишити в собі лише віру в завтра та резинову вуточку,
червону помаду та чорні браслети,
дахи, трафарети та гальма на жовтий,
зіпсоті касети, не в риму писати,
скло і дискети, занедбані квіти, що на вікні помираюсь.
І в літаки, що застібають зіпперами моє вечірнє небо.

Фотографии Lumipallo : 4Б

Самотність - це усі серії дурнуватого телесеріалу на ріпіті.
Самотність - це один альбом Земфіри на ріпіті.
Самотність - це келих води у сутінках безалкогольної квартири.
Самотність - це день з безглуздими сновидіннями, що теж повторюються.
Самота не дорівнює самотність.
Самотність - це ріпіти у свідомості.
А мою самотність зашито латкою на підсвідомості.

Нічними вулицями у напрямку річки, із хмільною компанією під руку.
Алкогольні експерименти під тихий плин води.
Розмови про минуле і майбутнє, про мистецтво жити і кохати.
Про те, чого вже не повернути і про те, чого не відвернути.
Нічні таксівки на аварійці із залишками кон'яку.
Такі залишки можна вважати останнім патроном. Контрольним для себе.
Нічні вмовляння, переконування і аргументи.
Дивно, але вночі аргументи особливо гострі, бо перемішуються із нікотиновим димом.

_________________________
Людинко, як же важко тебе берегти від дурниць.
"Вмовляння - це те, що дається із боєм..."

Втомленими ногами розпеченим містом.
Розриваються молекули снів, нагріті червневими ультрафіолетами.
Цвітуть липи. Починається липень.

Мандрую равликом торішніми небесами.
Покладаю старі ідеї на розпечений вініл подій.
Зриваю недостиглі думки яблуками.
Засинаю під ранок снами Маяковського.

Я писатиму дурнуваті пости в жж, а ти малюватимеш ілюстрації до них.
Я дивуватимусь широті своїх розплющених очей, а ти будеш їх цілувати.
Я зашиватиму під шкіру кожну хвилину, проведену із тобою.
Я не дозволю собі загубити твій запах, що бентежить кінчики мого волосся.

Я буду твоїм дзеркалом,відображенням у воді, на тонкому склі.
Я розчинюся, най би ти просто був.

Керамічними рухами тримаюся за гомілки.
Згинаю затерплі суглоби.
Клубком, згустком енергії, що завернута в білі простирадла, у напівсні гублю рахунок часу. Просто так. Щоб нагадати собі про свої слабкості. Впиваюся ними, надуманими і смішними.
А тут іще...
Думки про минуле стаюсь такими, що викликають лише гірку посмішку.
І нащо воно іноді нагадує про себе?

Змерзла зсередини. Намагаюся відігрітися чорним чаєм, що обпікає голу душу.
Холодне повітря самотнього літа зі свистом проноситься до моїх легень, що їх стискають шкіряні ремені реальності.
Чи була колись самотність на стільки пекучою, як лід в середині літа?

Ступаючи розпеченим м'яким асфальтом, на якому залишаються мої сліди, іду у протилежних із власним глуздом напрямках.
Вже тиждень не можу одна поблукати містом.
Залишаюся у полоні раптовостей, зустрічааючи старих знайомих.

Мені 21 рік.
А в мене з'являється перша сивина.

Чуттєві ноти та запахи.
Залишки торішніх думок, які ховалися десь глибоко, на кінчиках моїх пальців.
Вони виходять через торкання до скронь, проходять востаннє моїм тілом, неначе електричні імпульси і зникають, щоб більше не повернутися.
Я рухаюся, не залишаючи жодних сумнівів у тому, що цей танок - танок життя.
Життя, що колись закінчиться крапкою. Пострілом. Останнім аккордом.
Закінчиться, щоб колись початися знову. В контемпі нового життя.

24.05.2009 у Києві пройшов заключний, двадцять перший слем сезону.
Офіційно сезон закритий, але слеми перебазовуються на фестивалі.
Тож зустрінемося.
Фото зі слему тут.
А ще я з'явилася на flickr.com. Традиційно, я там pikokovez. Так що, камраде, нас тут є!

Довгі змійки ескалаторів Арсенальної, якими тече сила вітру.
Зелені велетні Маріїнки, які на сонці зроняють краплі після дощу.
Фунікулер, що не хочеться оминати.
Це місто поглинуло мене і змусило моє серце битися в його ритмі.

Розмови на кухні до 4.30 ранку про комплекси і враження.
Кулінарні експерименти, вдалі цитати і декламації.
Алкоголь в бокалах, який вже не сила пити (?).
І, традиційно, сни про підлогу і рожевого бегемотика під головою.

Голодна.
Голодна до подій та бувалин.
Голодна до запитань на відповіді.
Голодна до заперечень і спростувань.
Голодна до вогню і води.
Голодна до емоцій.

Іноді цікаво передивитися статистику "за якими фразами приходять".

* дитячі малюнки про весну - чи багато їх знайшли?
* маленькі смішні малюнки - хіба що мої власні аватари.
* сни людей - сни про гранатові зерна.
* лептопи - каюся. )
* чому я втрачаю тебе - це якось все ж таки пов'язане зі мною?
* дитячі малюнки весни - я малюю словами, трішечки.
* свободи повітря - свобода води, вогню і землі.
* ми.титани - ми.слабкі. ми.вразливі. ми.закохані. ми.титани.
* you can write but you can t edit - строка із пісні Regina Spektor.
* lumipallo что это такое - а й дійсно. Що це таке?