Вже зашиті глибоко під шкіру осінні мотиви.
Зелене на помаранчовому листя.
Знову шукаю порятунку у музиці та різнокольоровому мармеладі.
Час згадати про термос?
А датчики просто-таки зашкалюють.

[480x360]

Захотілося вінтажу, вина і трохи тепла.
Бо є лише мить між минулим та майбутнім.
Є лише деталі, які складають повну картину.
Які мають певну дію.
Які залишають дивний спектр емоцій.

Деталі важливі. Бо, як відомо, вони й справляють враження.

Важко виходять тези з-під моїх пальців.
Димом пахне осінь, чиє листя повільно тліє у маленьких містечкових парках.
Так, так. Саме містечкових.
Звертання до словникових статтей стають невід'ємною частиною сьогоденності.
А моєю невід'ємною частиною стають осінні окуляри, шалики та ще_не_куплені перчатки.

Бісерні пакетики-баночки-коробочки.
Ниточні клубочки-згорточки-моточки.
Ціла купа голок та булавочок.

Бісер різного калібру та кольору.
Хіба можна про це так надовго забуват?

[480x360]
Доводиться лише гадати - що із цього всього вийде?

Починаючи з банального, вимикаю мобільні телефони.
Ховаю подалі калькулятори.
Забуваю дивитись на електронні та кварцеві годинники.
Залишаю вимкненими домашні телевізори.

А загалом витягаю батарейки від особистого пульту ДУ та відходжу у безконтрольно-задумливе.
Та й взагалі - чи треба мені розуміти які мікросхеми та контакти відповідають за мурашки по моїй шкірі?

Недопите червоне столове так і залишається на столі. У навушниках - улюблене Liber tango.
Танго у напівтемряві. По коліна у воді та із єдиним джерелом освітлення.
Варто лише закрити очі - і залишиться йти на світло. І на пристрасть.
LIBER TANGO

Новітні технології поєднують наші чуттєвості легкими дотиками наших пальців до клавіатур.
Скануючи записи скетчбуків, акценти розставляю на відсутності червоних ліній, які розрізають сторінку майже навпіл.
Записуючи на обрізках плівки у голові наші короткі розмови, намагаюся їх зібрати у потрібній послідовності, наче кавалки дитячого калейдоскопу.

Змінюю власний екологічний фон, залишаючи сліди в осінніх калюжах дощів, що не випали.
Щось розміреним кроком відраховує час, що спливає. Пошепки дивуюся дитячими очима.
"Тсс.. Они тикают!" (с)
Мій_власний_лічильник_Гейгера_зашкалює.

За темними окулярами ховаюся та п'ю рідину.
Не використовую фотоапарат.
Забуваю про новітні технології.
Але оновлюю речі. Та чекаю торкань.
[480x]

Ранкові млинці із полуничним джемом.
Сонце в очі та вай-фай, що повільно підповзає до кожно сторінки.
Валеріанові очікування та дивні відчуття.
Жодних проблем. А на робочому столі:

[показать]

Щоб збудувати щось нове чи варто старе руйнувати до щенту?
Чи варто прислухатись до пісень одеських бендів, вчитуватись у книжки українських емігрантів, заносити до меморізів записи френд-стрічок?
... та сприяти саморуйнуванню?

Та ранком такі думки трохи бентежать.
Але, вцілому,
"чтобы открыть черный ящик - нужно разбить самолет". (с)

Зошити сумнівів заповнюються моїм нерівним почерком.
Звісно, не варто це розцінювати, як особисту поразку.
Звісно, не варто заносити мене до списку невдах.
Звісно, немає жодного сенсу покладатися на антибіотики і скидати вину на осінні нетривалі дипресії.

Повідомлення скоріше пишуться у твіттер.
Малюнки скоріше малюються у контакті.
Знаходжуся у стадії напівсну - а у обіймах маленькі м'які іграшки.
Наразі нотатки не дуже й то пишуться.
Прагну теплої ванної.

Свілими ночами проспектами осіннього міста.
Закриваючи очі, цокаючи підборами та згадуючи словникові слова.
Засинаючи під шепіт ноутбуків.

Чекаю на новолуння та ковтаю знеболювальне.
І це на краще. Ніякого негативу.

Нові книжки із ініціалами Лілі Марлен та короткими неримованими нотатками.
Згадки про збірки нових і старих віршів.
Чорно-білі фото, що викликають спектр емоцій.



[480x360]

Закриваючи очі, розумієш, що знаходишся у стані між сном і реальністю.
На кінчиках пальців закипають срібні розряди снів, що проходять крізь все тіло.
Катастрофічно не вистачає годин у добі.

Занотовую нові дані поки що не на жовті аркуші.

Послухавши Ж., вельми хочеться нашивдкоруч оформити загранпаспорт та втекти десь у європейські нетрі, слухаючи у навушниках дощ та ска.
У такі хвилини розумієш поетів, що зникають посеред літніх ночей у містечкових вуличках.
____________________
А ще загадувати бажання, поки летить зірочка недопалку із нічного балкону поверхівок.

Скільки має важити хороша людина?
Адже хочеться підкрадатися нечутно, навшпиньки, та закривати долоньками очі людям, яких цінуєш.
Чи здогадаються вони вчасно про те, хто це? І скільки вони для тебе важать?
Бо часу залишилося мало - набираю вагу.

25.08.2009.

Я користуюся собою.
Вживаю себе у необмежених кількостях, запиваючи алкоголем, заїдаючи їжею із фаст-фудів.
Замовляю із якісними послугами, передплачую, розраховуюся кредиткою.
На мені, мабудь, написано: "Готова до вживання".
Поки ще не вийшов строк якості. Хтось іще хоче?

Краще за все - завжди повертатися додому.
Ажде лише тоді, через декілька ночей поневірянь по різних куточках міста ти йдеш звичною дорогою, лишаючи по собі тільки легкі кроки.
Лише тоді ти не помічаєш часу і відстані.
Лише тоді ти знаєш кожен камінчик дороги, що долаєш.
І саме тому ти навіть не задумуєшся, куди і як ступати.
І саме тому ти занурюєшся у думки повністю, не приділяючи увагі нічому іншому.
Але ти йдеш. Ти рухаєшся. Ти живеш.

__________
"Твої повернення - вічне ТіВі..." (с)