Вступ
З раннього дитинства мріяла присвятити своє життя писанню творів різної тематики, танцям, співам, бо щось було таке в моїй душі, що мені хотілось жити і творити, я відчувала дар від Бога, але ніяк не могла себе реалізувати в чомусь.
Бувало сидячи на шкільних уроках на останьому майже ряді,відкривши блокнотик починаю писати вірш:
“Якщо змерзне душа від блакитті очей твоїх,
Не писатиму я вірша, не шукатиму я в мріях втіх”.
Вірші були шедеврами, я так називала, бо в них була глибока сутність, виплеск почуттів, думок і емоцій пережитих самих життям. Вчителі були просто в захваті від мене, я писала досконалі твори. Але поряд з цим я була дуже самотня, мене не розумів ніхто, в мене не було подруг, з якими я могла поділитись своїми почуттями, враженнями, посовітуватись, а навпаки навколо мене оточували злі язики, завідні люди. Мої батьки мене дуже любили, одягалась я не погано, і Бог на красу не обідив. Всерівно мене ніхто не міг зрозуміти, адже я була душевно багатою, добродушною. Мені здавалось, що моя доброта мене прикрашує саму, і навіть бувало таке, що мені начхають в душу, а я все стерплю і скажу дякую. Мої однокласниці не любили мене, тому що вони думали що я з себе несу щось, але це все було тіки в їх фантазіях, вони не хотіли зазирнути і відчути мою душевну красу. Все ходили збирали різні плітки, я одного разу поділилась секретом Галі, а вона пішла і розповіла все іншій, і потім суперечки, і весь клас, і всі дівки проти мене, і перепутали, і перефразували, різні сутички тоді, бійки. А деколи взагалі придирались до чогось любого, видумували щось, щоб мене розізлити, унизити. Проте час злетів, і я про школу забула як дивний сон.
На літо приїхала до мене подруга Оля Маслеєва, вона жила в Києві, тут мала діда і бабу. Ми з нею були великими подругами, часто прогулювались парками, в коротких спідницях і довгим волоссям, ми були такими смішними, схожі на хіппі…
Розділ1
Частина 1
- Привіт Олю! Я так рада тебе бачити!
-Так і не кажи, а ти вже в 10 клас переходиш, а я закінчую економічне училище, давай сьогодні підемо до моєї подруги Іри?
-Звісно, я вже сто літ ніде не ходила.
Ми прийшли до Іри і на ганку сидів дуже красивий юнак, його звали Ігор. Він подивився на мене і я побачила в ньому простоту, чесність, любязність, і навіть тоді повірити не могла, що він стане одним із моїх найбільших кохань. Побачивши мене в його очах як ніби промайнуло світло, я сподобалась йому настіки сильно, що від мене він не відводив очей.
-Олю привіт! А Іри нема вона десь пішла, а як звати цю дівчину з тобою?
-Анжеліка!
-Дуже приємно мене - Ігор, я навіть вчуся у твоїй школі.
-Справді? Ну це прикольно.
Ми ще сиділи балакали, потім зібрались іти, Ігор нас провів до дому, і сказав:
-Вийди сьогодні на балкон о 22 вечера.
-ГГ, чому?
-Я тобі з замка футболкою помашу.
-Ну ти якийсь кумедний, гаразд.
Ввечері я вийшла на балкон і всеж таки Ігор покрутив футболкою, і щось там горлапанив, але я не чула. Я була щаслива, мені було тіки 14 років, але в моїй душі були такі приємні мені моменти, які я віддчула тіки тепер, адже я не мала друзів. І так я почалась зустрічатись з Ігором, він мене зустрічав з квітами із школи, проводив до дому. Одного разу я похвалилась своїм сусідкам з подвір”я:
-Ой дівчата ви бачили який у мене кавалер все для мене робить, навіть з замку футболкою машить.
-Ггг, жених і наречена.
Увечері коли ми сиділи коло озера з Ігором прибігли мої сусідки з двору і почали насміхатись:
-А нам ти футболкою помахаєш теж? Ггг ти слуга, Анжеліка з тебе сміється, вона не любить тебе.
-Ти дурепа, закрий писок.
Я заплакала і побігла до дому. Ігор мене наздогнав і питає:
-Анжеліка чому ти плачеш?
-Я не можу так Ігор, тому що я зробила не хотячи цього, я поділилась секретом з ідіотками, а вони все розбовтали, і через це я боюся втратити тебе, тепер Оля поїде і мені ні з ким буде дружить.
-Ні я не відмовлююсь Анжеліка ні від тебе, ні від нашої дружби.
-Я люблю тебе Ігор.
-Я тебе теж Анжеліка, ти така красива, не така як всі, проста, добра, мила.
Провівши мене до під”їзду, Ігор поцілував мене перший раз в уста. ”О Боже, не вже я така щаслива, що не знаю, чи на довго для мене це щастя, що як вмить щось захочу, здійсниться, а потім з полону думок вириваюсь, і розумію, що все це лише мрія.”, - подумала я і набік звернувшись клубочком заснула.
Оля вже поїхала до Києва, а мені сумно стало і я подзвонила до Ігора, домовилась про зустріч. Ми дуже любили прогулюватись по озеру. І от коли ми ішли з прогулянки, за нами ішли хлопці з моєго будинку, і дивились, п’ялились на мої стрункі ноги. Один із них давно на мене запав, але він знав що я не зможу зустрічатись з ними це йому не давало покою. Він кинув камінцем на мою ногу. Ігор розсердився і крикнув:
-Хто кинув камінцем в Анжеліку, той справжнісінький бовдур!
-Ти кого обізвав бовдуром, думай що говориш!
Вадім розізлився і стукнув кулаков у голову Ігору.
Читать далее...