Мамин праздник! Слова, долетевшие из детства... Вспомнилась мне и песня, которую мама любила, - в 60-е годы она часто звучала по радио, и мама всегда подпевала исполнителю. Она называлась "Рiдна мати моя". Хоть мама была русской, родом с Севера, она любила очень красивые, мелодичные украинские песни. Наверное, простые и проникновенные слова этой песни напоминали маме о ее матери (бабушка рано ушла из жизни, в 61 год). А я не могу без слез слышать ее, потому что для меня она осталась "маминой песней" из моего детства.
[500x500]
Двадцять п'ять років тому в тюремному карцері перестало битись серце Василя Семеновича Стуса.
Сьогодні на Байковому цвинтарі у Києві пам'ять великого українського борця, ПОЕТА, Каменяра прийшло вшанувати чоловік зі тридцять-сорок. Серед них були соратники, була велика група молодих людей, були навіть малесенькі дітки, як кажуть в інтернеті, "школота", приблизно третього класу.
Відправилася служба Божа, звучали його вірші та українська пісня.
Жодного пафосу і офіціозу... пом'янули й розішлися.
Наводжу тут статтю з тридцять четвертого числа газети "Дзеркало тижня" за 2002 рік.
Автор: Василь ОВСІЄНКО (лауреат премії ім. В.Стуса)
17 років тому, в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року, в карцері табору особливо суворого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського району Пермської області загинув поет і правозахисник Василь Стус.
Про обставини й причини смерті кандидата на Нобелівську премію свідчить і розмірковує тодішній в’язень цього «табору смерті».
Насамперед, що це за сором’язлива назва — «установа особливо суворого режиму»?
Радянська влада взагалі соромилася деяких термінів, тому, наприклад, називала своїх противників не політичними в’язнями, а «особливо небезпечними державними злочинцями». У тюремному побуті «громадянин засуджений» мусив звертатися до наглядача «громадянине контролер».
Історія цього останнього заповідника ГУЛАГу коротка. Від 1 березня 1980 по 8 грудня 1987 року через нього перейшло всього 56 в’язнів. Пересічно їх тут утримували до 30. Ця «установа» скоро стала відомою в світі як «табір смерті», бо 8 її в’язнів загинули. У тому числі члени Української Гельсінкської групи Олекса Тихий (27.01. 1927 — 5.05. 1984), Юрій Литвин (26.11. 1934 — 5.09. 1984), Валерій Марченко (16.09. 1947 — 7.10. 1984), Василь Стус (6.01. 1938 — 4.09. 1985). Власне, тільки Стус помер безпосередньо в Кучино, а перші троє — по тюремних лікарнях.
На початку 70-х років у таборах, тюрмах, психіатричних лікарнях та на засланні перебувало не так багато людей — усього кілька тисяч. Політичні табори були зосереджені в управлінні «Дубровлаг», що в Мордовії. Але з цих таборів стало виходити у «велику зону» та за кордон надто багато інформації. Тому КГБ вирішив зруйнувати канали її виходу радикальним чином: перевезти найактивніших політв’язнів подалі від центру. Вибрали Скальнинське управління таборів, що в Пермській області, на середньому Уралі. Тим паче що табори траплялися тут частіше, ніж села.
13 липня 1972 року в умовах надсекретності (навіть конвоїри були одягнуті в спортивні костюми) на станцію Чусова прибув перший ешелон з декількома сотнями мордовських в’язнів суворого режиму. В дорозі він був три доби. Рухався ночами. Удень в’язні знемагали в розпечених «столипінах» (того спекотного літа горіли ліси і торфовища). Непритомніли. Один помер. Багато хто, коли вивантажували, не міг устояти на ногах. Їх розмістили у звільнених від карних в’язнів зонах ВС-389/35 (ст. Всехсвятська, сел. Центральне), 36 (с. Кучино), 37 (с. Половинка).
Ще один великий етап мордовських в’язнів суворого режиму прибув на Урал улітку 1976 року.
Нарешті 1 березня 1980 року в Кучино були перевезені з Сосновки, що в Мордовії, 32 в’язні особливо суворого режиму. Знову один у дорозі помер. Серед етапованих були члени Української Гельсінкської групи Левко Лук’яненко, Олесь Бердник, Олекса Тихий, Богдан Ребрик, Данило Шумук. Під нову «установу особливо суворого режиму ВС-389/36-1» пристосували дерев’яне приміщення колишнього тартака (пилорами), що за кількасот метрів від зони суворого режиму.
У різний час і в різних камерах тут каралися, окрім уже згаданих, члени УГГ Іван Кандиба, Віталій Калиниченко, Михайло Горинь, Іван Сокульський, Петро Рубан, Микола Горбаль, іноземні її члени естонець Март Ніклус та литовець Вікторас Пяткус, які вступили в УГГ в найтяжчу годину — у 1982 році. Тут минули й мої 6 років життя. Поруч, на суворому режимі, сидів голова Групи Микола Руденко. Усього 18 осіб. Ніде й ніколи не збиралися ми в такій кількості, хіба на урочистих зборах з нагоди 20-річчя або
Ось дискусія в коментах...
http://www.liveinternet.ru/users/link_alex/post133570940/
Дякую, Сімдесят Сьомий! Я ЗНАВ!
ось невелика цитатка:
"так не раздражайся. Меня от вашей великодержавности тоже тошнит и что? Мест рабочих потеряется 20 тысяч. И не факт, что потеряется. Сдадим в аренду более платёжеспособному арендатору:)))
Вам свой "флот" девать кроме Севаса НЕКУДА ! И будь у нас власть умнее, решительнее и бескомпромиснее. то платили бы вы как надо...
Если ты не видишь связи между харьковским пактом и нынешней вознёй вокруг РосУкрЭнерго и поднятием цен для населения двумя этапами на 100%, то хуле с тобой спорить?"
Насправді, Льоша не такий і патріот /України/, я це добре розумію! :D Просто, "наєзди па бєспрєдєлу" його оппонентів змусили вести дискусію... і ось він, майже бандеровець :D :D :D
Первый раз имя Святослава упоминается в летописи под 945 г. Еще ребенком он принял участие в своем первом сражении. Было это в тот раз, когда княгиня Ольга вместе с дружиной отправилась на войну с древлянами, чтобы отомстить за убитого мужа, князя Игоря. Впереди киевской дружины на коне сидел Святослав. И когда сошлись оба войска – киевское и древлянское, то Святослав бросил копье в сторону древлян. Святослав был совсем маленьким, поэтому копье улетело недалеко - пролетело между ушей коня и ударило коня в ногу. Но киевские воеводы сказали: «Князь уже начал, последуем, дружина, за князем». Таков был древний обычай русов – только князь мог начать битву. И неважно, в каком возрасте пребывал князь.
[показать]Князь Святослав Игоревич был единственным сыном князя Игоря и княгини Ольги. Рос он и воспитывался в традициях, которые оставили ему его достойные предшественники. Мать Святослава, мудрая княгиня Ольга, посвящала его в тайны европейской политики и дипломатии. Поэтому молодой князь Святослав и взял от своих предков в наследство широкий размах, отвагу, умение переживать невзгоды и побеждать в трудных условиях. Но если одна часть его натуры рвалась к далеким походам, к покорению чужих земель, то другая — связывала его с родной землей, с Украиной- Русью, велела быть чутким к потребностям своей родины. Все годы своего княжения он провел не в Киеве в палатах, а в походах со своими воинами. Вот что писал о князе Святославе летописец Нестор: «Он ходил на неприятеля с быстротой барса; в походах не возил с собой ни котлов, ни обозов; питался кониной или мясом диких зверей, которые пек на угольях; не боялся ни холода, ни ненастной погоды; спал в походах без шатра под открытым небом, подостлав под себя конский потник, а в изголовье — седло; если же шел на врага, то никогда не нападал на него врасплох, но всегда заранее предупреждал: «Иду на вы!». Подобным образом отзывались о князе и греки, враги его, с которыми он вел упорную борьбу. Боялись грозного князя и ненавидели его, но все с уважением отзывались о его храбрости и отваге.
[показать]Свои военные походы Святослав начал в 964 году в восточном направлении, где его отец князь Игорь добывал славу. Его обязывали к борьбе жизненные потребности Киевского государства. На восток от Украины-Руси земли вокруг Дона и Поволжья находились под властью Хазарского каганата. Еще во времена Олега и Игоря украинские племена освободились от хазарского влияния, но дальше на восток хазары контролировали всю торговлю. Поэтому Святослав решил завершить дело своих предшественников, ликвидировать эту мощную торговую силу и открыть восточные торговые пути для украинского купечества. Начав в 964 году поход на вятичей, которые проживали у истоков Оки и платили дань хазарам, Святослав освободил их от долголетней неволи. Затем пошел к средней Волге, где находилось государство так называемых серебряных болгар (волжские болгары), через территорию которых шло торговое серебро с Урала. Взяв приступом их столицу Болгар (недалеко от Казани), Святослав овладел не только богатым торговым центром, но и важным центром торговли невольниками. Затем Святослав пошел на саму Хазарию со столицей Итиль в устье Волги (в окрестностях Астрахани). Вначале ему встретилась крепость Саркел или Белая Изгородь, построенная ранее греками по заказу хазар для противодействия походам с Украины-Руси. Взяв город Саркел, Святослав двинулся к столице, где сосредоточилась главная торговля арабскими и персидскими изделиями. Покорив в 965 году столицу хазар Итиль, Святослав не оставил в ней камня на камне, прекратив, по сути, существование самого Хазарского каганата.
Вітаю всіх з прийдешнім Святом!
Хай живе незалежна, єдина, СОБОРНА УКРАЇНА!!!!
Хай живе УКРАЇНА!
Хай кожний, хто вважає себе її сином,
не зважаючи на мову, ба, навіть, на віру,
кожен, хто любить СВОЮ, а не будь яку іншу, країну,
відчуватиме гордість за себе, свою родину, СВОЮ країну!
Слава вільній людині у вільній країні!
Слава Україні!!!
[700x381]
[показать]
[показать]
[592x553]
[450x540]