Это цитата сообщения ХАДЫКО_ОКСАНА Оригинальное сообщение
..::Седатив сьогоденнЯ::..
_________________________________________________
"Я награлась в цю гру
Я заберу медалі,
Заберусь на свій п'єдестал
Я не знаю, що буде зі мною далі
Ось такий щасливий фінал".
Все до дупи.Вікно не зачиняла добу.І не буду.Поки сніг не випаде.Живем любі,живем...Довбане життя не стоїть на місці.Купила персену,панчохи і цигарки.Можна йти святкувати День Студена.*І нехай весь світ зачекає*.Я?Сумна?Ні...Я літаю як сраний віник від того щастя.
.Я МАЙЖЕ ЩАСЛИВА ВЖЕ.
...Я хотіла почуттів?..Я померла від їх передозу.Чи то побічна дія?..Такий собі алерген-антитіло.А краще б седатив...
_________________________________________________
Это цитата сообщения lj_neivid Оригинальное сообщение
На людей, похожих между собой. Это всегда чудо: идут два человека, а в их лицах есть что-то общее. Мама и сын. Она - женщина, с длинными волосами и накрашенными губами, а он - мальчик в спортивной майке, с упрямым лицом и выражением "не хочу". А лицо общее, одно на двоих. И когда она улыбается, видно, что в детстве ее принимали за мальчишку. Он не улыбается, ему четырнадцать лет, в этом возрасте рядом с мамой не улыбаются. И все равно видно, что на лбу у него хохолок, и, когда мама нежничает с ним перед сном, она легонько тянет за этот хохолок, а он отбивается, но ему приятно.
А бывает, что три похожих человека идут, или даже больше. Идет семья. Папа с упрямым подбородком, прямой, как копченый сиг, мама маленькая, большеглазая, за ним семенит, и трое детей. И у каждого в лице что-то от мамы, а что-то - от папы. Видно, как их природа рисовала: старшей девочке дала мамины губы и папин нос, средней - тоже как-то так, а младший мальчик получил вдруг мамины глаза с папиным подбородком, и это неожиданно так красиво, что сестры этому мальчику наверняка завидуют.
На рыжих. Некрасивых рыжих не бывает. Огненные волосы, золотые брови. Всех людей сделали черно-белыми, а этим дали цвет.
На близнецов: двуединство. Когда близнецы идут по улице, за ними машинально все следят глазами. Близнецы возмущаются: не цирк! А цирк тут ни при чем. Просто многим хочется, чтобы у них был близнец, а у них нет.
На монахинь. Вообще на женщин с покрытой головой. В этом есть какая-то тайна, причем непонятно, какая, не в шапке же и не в головном платке эта тайна, но где-то есть. Женщину с покрытой головой сразу хочется представить с непокрытой головой. Это не то же самое, что представлять женщин голыми, например. Голое тело - эротика, напряжение, обнажение, что-то совсем о другом. А представить, как выглядят эти волосы без плотно прилегающей шапочки - как время назад прокрутить. Теперь её с непокрытой головой только муж видит, если она замужняя. Или никто, если она монахиня. Или все-таки кто-нибудь видит? А кто?
На сценки, разыгрывающиеся прямо на ходу. Люди общаются взахлеб, им интересно, у них руки сцеплены слегка и покачиваются от разговора, им семнадцать, сейчас они вдруг поссорились, и небо сразу потемнело, а вот помирились, и солнце вынырнуло из-под облаков. А вот девочка лет шестнадцати потягивается на пороге дома. Выгнула спину, ногу отставила назад, майка на боку задралась, и видна золотистая кожа. Рядом играют дети, и автобус мимо едет с молодым и очень плечистым водителем. Водитель поворачивается вслед этому дому, поворачивается, поворачивается, уже проехал давно, а он все поворачивается, и говорит чуть смущенно в никуда: "играют дети..."
На влюбленных. Я как-то видела немолодую пару в питерском метро. Он стоял на платформе, она - в вагоне, между ними была открытая дверь и сантиметров двадцать расстояния. Они разговаривали. "Осторожно, двери закрываются", сказал диктор, двери зашипели и за секунду до того, как они закрылись, мужчина отдал женщине розу. У него в руке, оказывается, была роза. Двери закрылись, поезд поехал, женщина перехватила розу поудобней и прошла в вагон. А мужчина пошел по перрону к выходу из метро.
На беременных. Беременная женщина сама на себя все время смотрит, и ей это нравится. Был такой старый мультфильм, там маленький бегемот нашел солнышко и спрятал его. И бегал, приговаривая "а я солнышко нашел... а я солнышко нашел... что-то, что-то, что-то, что-то, что-то есть у бегемота: а я солнышко нашел!". Беременные все ходят с такой песенкой внутри. Что-то есть у бегемота, а я солнышко нашел.
Мы когда-то с подругой одновременно были беременными и как-то вместе поехали в гости. А по дороге там продавали арбузы, совершенно изумительные какие-то арбузы, не арбузы, а полосатое зеленое счастье. Мы купили такой арбуз. Шли из магазина вперед животами, неся арбуз в прозрачном пакете за две ручки, и арбуз качался в такт шагам.
На очень маленьких детей. У них в лицах еще нет нашего общего уличного выражения "ой, я на людях". Они смотрят вокруг абсолютно изнутри, без осознания себя. Самые красивые люди - это те, кто смотрит вокруг без осознания себя. Среди взрослых их почти нет.
На пожилые пары. Легко представлять себе, какими они были молодыми. Как вот этот высокий седой старик ухаживал за этой полненькой улыбчивой бабушкой, которую тогда звали, наверное, Лиза (или, может быть, Ася?), а она смеялась тем же смехом, только более звонким, и в какой-то момент сказала ему "да", и он надел ей вот это обручальное кольцо, которое теперь слегка врезается в мягкий белый палец, а тогда, наверное, было чуть-чуть велико.
На подростков. Они ходят по улице, неся на лице выражение "я - это я", и выглядят счастливыми и несчастными одновременно. Замыкаются в себе, мрачнея лицами, и вдруг неожиданно расцветают, увидев друг друга. Девочки-лисички, с длинными волосами, руками и ногами и значительным взглядом над
Відмовитись від віртуального "Я" досить складно... І справа не в віртуальній залежності...
І навіть не в звичному статусі "он-лайн"..... І не у відсутності живого спілкування, це тут явно не до чого. Можна мати безліч друзів і все одно висіти в мережі....
За останній час було багато життєвих ситуацій.... Хороших, поганих, приємних і не дуже, цікавих і нудних... І в груді цього життєвого хламу попадались досить вагомі події, які бережно сховані в скриньку власних спогадів....
А знаєте - це велике задоволення, широко заплющити очі і згадати моменти щастя, заново переживши їх у своїй свідомості.... Ви мене не зрозумієте, але....
Моє щастя - воно у дрібницях.... Дуже дешеве і просте на вигляд, але таке приємне на дотик....
Все життя ми збираємо свої детальки щастя і нанизуємо на невидиму нитку.... Його легко розгубити... Як улюблені буси - варто тільки легенько зачепити, і одразу всі розсипаються по асфальту.... Ми прагнемо все більше і більше.... Кажемо "I do" навіть тоді коли цього казати і робити не варто, коли ми того не хочемо.... Намагаємось доказати щось собі і іншим.... А доказувати нема чого... Бо саме життя як неперервний доказ на фальшивість нашої людської суті...
Пробачте мене всі, кому робила боляче.... Шрами від гострих кутів моєї необтесаної особистості будуть вас боліти ще довго.... Але...Я хочу, щоб ви знали, я не навмисно... Я ж Вас ЛЮБЛЮ.....
*тут було багато думок, які хотілося знову оголити, але ретельно все обдумавши я запакувала їх в стару скриньку спогадів, закинула на верхню полицю своїх антресолів, так що фіг тепер туди достанешся))) І дозволила їм там жити, періодично навідувати мої думки, тільки не залишатись у них надовго, а приходити так, як чемні гості приходять на чай, і йти не дочікуючись сутінків....
І знаєте, якщо у вас є вільний час, насолоджуйтесь ним, насолоджуйтесь кожною дрібничкою, кожною посмішкою рідних і друзів, кожною подією..... Приємного так багато.... А ми його іноді не помічаємо.....
І не робіть боляче своїм близьким..... Ми ж їх любимо....
Найбільше....
Найсильніше....
Найрідніших...
Вони так само як і ми - feel it.......................................................
Это цитата сообщения Алиция_Гадовская Оригинальное сообщение
Теракти та пункції...
Теракти та пункції,
Мішені та корені...
Засвідчені функції
В атомах молній.
Дефекти-деліти
В затьмарених планах,
А діти еліти
В осміяних кланах.
Термометри влади
Пиячать натхненно,
А в рамках прохлади
Ми жили даремно.
Благаючи змити
Потужність альянсу,
Ми, стомлені діти,
Піддалися трансу.
І знову війна,
Незгасаюча
Просто щаслива…. Просто… Щаслива….
Щастя таке просте….і воно живе всередині…
Я його ледь-ледь стримую, щоб не порозліталося зірочками з-під вій….
Все стає на свої місця…. Правильно так треба…. Не треба емоцій….
Достатньо посмішки.... :)
Настрій впевнено з позначки 0 піднімається до позначки 80….А там вже і до 100 недалеко….
Є ті, хто здатен підняти настрій….
Безмежно вдячна Машуні, що витягнула сьогодні мене на чатовку…
І безмежно вдячна 
Kuwalda за квіти…. Отримати їх привселюдно було дууууже приємно…. Цьом...
Тиша….Прислухаюсь до своїх бажань….
Хочеться поповнити свою бібліотечку новими книгами…
Мабуть завтра піду атакувати книжковий супермаркет… А там стільки нового….
А сьогодні даю життя власним думками…. Їх чомусь так багато….
Головне не слідкувати за їх потоком…. Хай існують окремо від моєї свідомості….
І від мого щоденника… Поки що…
А небо справді СИНЄ…. І листя ЖОВТЕ….І Я – ЩАСЛИВА….
А ось і я.....з тими самими квіточками
Якісь безглузді жахливі сни сняться вночі…
І після них страшенно хочеться пити…
А пакети з-під соку як на зло виявляються порожніми….
Доводиться іти до холодної кухні і пити воду з-під крану…
Ще один крок до дешевого отруєння…
Пусті коридори… А чого ще можна хотіти о 2 ночі ??
Десь чутні голоси сусідів – їх п’яні дебати, але це все вже стало таким банальним…
Одягаю на себе одяг, і виходжу на вулицю….
Іти до цілодобового магазину страшно…
Крейду з асфальту ще і досі не змили дощі….
Затоптую своїми старими кедами контури чиєїсь творчості…
Мені таке ніхто не присвячує… А я і не заслужила…
Сюжет по одному і тому ж сценарію…
А все таки легше бути одній…. Я звикла…
І вже навіть не вбачаю у нових знайомих чоловічої статі потенціальних коханих….
Напевно це хвороба…. А може відданість йому?
Бо він – це єдина жива істота, до якої я по-справжньому щось відчуваю…
Хоча і на нього мені останнім часом реально похуй…
На холодному асфальті застила тінь від моєї зіщуленої постаті…
Мама завжди казала, що неможна дівчатам сутулитись і безапеляційно била мене по спині…
Багато ще часу на роздуми? Багато ще має наснитись непотрібних снів?
Ех, якби ви знали як під системою темно дихати…
Хочеться відєднати непотрібні дроти від резервуарів з розчинником штучного існування…
Хочеться Ж И Т И…. ТИ…. Жи………………………… Серце знову не б’ється….
Моє друге я померло…. Перше ще залишилось існувати…. Навіщо?
Якщо десь відкриють центр добровільної евтаназії, я буду першим його клієнтом…
Але поки що про всяк випадок тримаюсь осторонь оголених дротів зі струмом і відчинених вікон …
Заборонила доступ до свого тіла…. Всім… Навіть собі…
Це як поставити пароль і забути….А нагадування на е-mail не прийде….
Живу двома хвилинами опісля необхідної дози…..і знову страшенний головний біль…
Своїм існуванням у когось ще-не-на-ро-дже-но-го Я забираю цілу вічність…. Чи варто?
Намагаюсь відкрити двері…. Зламався ключ…. Я одна в цегляній коробці….
КОХАННЯ НЕМА!!! Мене нема!!! А за вікном…..
А за вікном небо таке СИНЄ….
І листя таке
[363x698]Кожен з нас має право називати себе людиною. Особистістю з певним соціально обумовленим, однак неповторним набором якостей індивіда. Хоча це мабуть занадто складне формулювання.
Я сиділа посеред кімнати і намагалась вловити ритм власного серця. Не просто вловити, а зрозуміти сутність свого існування і здавалося таке просте поняття: «Я – людина.» Я хотіла написати просто, доступно, щоб кожен зрозумів, але чомусь не змогла, бо так не показала б своєї справжньої людської суті. Я закрила повіки і відчула темноту. Так, саме відчула, а не побачила. Це нам здається, що закриваючи очі ми бачимо темряву, насправді вона нас торкається десь зсередини, навіть коли навкруг світло і яскраво. Я спробувала зазирнути в себе. Знайти там відповідь на задану тему. Моя свідомість чимось нагадувала велику скриню. Зовні лежать мої знання, акуратно складені, як зошити у портфелі першокласника. Поруч мої думки – трохи неакуратно розкидані, деякі надломлені (це ті які я не додумала до кінця). Всі вони різної форми, кольору, величини. Починаю в них порсатись, шукати те, що мені підійде саме сьогодні. Роздивляюсь ту скриню далі – знаходжу щось схоже на дуже стару і товсту книгу – це чесноти, принципи, мої права та обов’язки. Це те, що я змушена знати, щоб могти нормально співіснувати з іншими людьми. Поруч лежить ще одна книга золотого кольору – це пам’ять. Починаю її гортати – знаходжу уривки діалогів, компліменти, сюжети з життя вклеєні яскравими фотографіями. Роздивляюсь повільно то затримуючись на одній сторінці, то перегортаючи кілька сторінок одразу. Деякі сюжети спогадів живі, відверті, без фальшу, їх приємно згадувати. Інші ж навпаки – такі ж справжні як і «Мівіна» зі смаком курки, їх хочеться забути, а то і взагалі видерти з Книги спогадів. Поруч із пам’яттю лежить старенький іграшковий ведмедик. Це дитинство. Воно цілком не вписується в книгу з золотою окантовкою і живе своїм автономним життям у моїй душі. Дитинство тепле, як мамині руки і солодке як новорічні мандарини. Біля ведмедика лежить пісочний годинник. Це мої плани, цілі. Те, чого я ще досягну в своєму житті. Те, що вкотре підтвердить мій людський статус. Біля годинника хмаринка білого диму. Я намагаюся вловити її руками, але не можу. Знаєте чому? Бо це мрії. А мрії на те і є, щоб ніколи не здійснюватись. Якщо мрія стає недалекою від свого здійснення – вона крізь невидимий отвір втікає до годинника перетворюється на ледь помітну піщинку перероджуючись в ЦІЛЬ і чекає свого переходу з НЕВИКОНАНОГО в ДОСЯГНУТЕ. На самому дні, забився чорний клубок – це страх. Він схожий на намоклі шерстяні нитки. Колючий, неприємний на дотик і важкий. Ставлю його на місце. І закриваю скрию. Там ще багато всього, але мені пора вертатись до твору. Я відкриваю очі і розглядаю кімнату. У кімнаті світло, просторо, свіжо, ніби по-новому. Чи то може після тісного контакту з власною свідомістю у мене таке відчуття. Але все ж, як дивно жити. Як дивно жити, пити чужі компліменти, отримувати нові знання, ділитися дружбою, коханням, мріяти…. І як страшно до всіх цих слів приставити приставку НЕ. Бо з приставкою НЕ – ми перестаємо бути людьми, особистостями. Кожна людина схожа на дзеркало – інші бачать тільки те, що хочуть самі, те що інтересує виключно їх. Для кожної людини - ми інші. Для когось добрі, злі, ніжні, нестерпні, жорстокі, чуйні, красиві, найкращі, примхливі. Це всі поняття – визначення нас, людей, як частини суспільства. Ми просто фрагменти мозаїки певних норм, що формувалися впродовж багатьох віків, і досі продовжуємо будувати свою, нову мозаїку…
Это цитата сообщения ФАКтично_Янгол Оригинальное сообщение
Шановні пані та панове (Уважаемые дамы и господа). Прийшов сам поеД(т) власним ходом(Вот и пришел сам поэт собственной персоной). Почитав, вашу переписку (Прочитал вашу переписку). І вирішив змилуватись (И решил сменить гнев на милость). Ось переклад (Вот перевод, хотя чесно говоря на русский я перехожу очень редко и даже для руссских друзей во френдленте посты не перевожу, кому интересно загружают в переводчики). Що ж довелось мені о 6 ранку трохи напружити мізки, щоб і зберегти сенс вірша, і крім того риму поставити (Что ж пришлось немного поднапрячь мозги в 6 утра в воскресенье,чтобы и сохранить смысл стиха и рифму)....
Пи.Си.Надеюсь за перевод меня
Океан_волнующий_и_тихий, хотя бы вином угостит что ли.... Наверно так уходят навсегда,
Без боли, без обиды, пустоты.
И правда больше тоже не нужна,
Как и не нужно лишнее "прости".
Себе луны оставлю нежный свет
Твои слова: "Ты бросишь первой,да!"
И мой такое неискренний ответ:
"Прости, но нет гарантий на меня."
Вино дешёвое согреет мои вены,
Играю с чувствами как на пианино,
Такие блядские во мне наверно гены,
А может нету моего ещё мужчины.
Холодный кофе, утро и перроны.
Курю свои родные сигареты.
Вновь мегаполис, проводник, вагоны
В кармане деньги, старые билеты.
Ищу несуществуюющее счастье,
Родное: "Тебя я не забуду"
А снова встречи, ожидания ненастья.
Но то что было, больше уж не будет.
Смотрю на фото, тихо улыбаюсь,
Я жизнь свою считаю из пелёнок.
В грехе своём я и на миг не каюсь,
Я в теле - женщина, ну а в душе ребёнок :)
(Надеюсь вы простите мою граматику и все остальные очапятки, так же как и рифму. На украинском стих был более живым, нежели на русском, поскольку давно русских стихов не сочиняла :) Вот. С чистой совестью пошла спать...
Это цитата сообщения made_of_ice Оригинальное сообщение
Карино Барбо
Думаю, многие уже давно знают это особу. Я решила написать про неё статью. Целую. Даже представлю Барбо для тех, кто её не знает. Итак, вот моя статья, первая обсирательная, но не опубликованная нигде, кроме журнальчега, который я делаю сама для себя. (Потом отсканирую и покажу, как он выглядит)
Кто же такая Карина? Если вы ещё не знакомы с ней, то считайте, что вам повезло. Но это ненадолго: сейчас я вам о ней расскажу.
Карина Ш., стриптизёрша и танцовщица, утверждает, что очень похожа на Барби, и её "кличка", как она пишет в своём дневнике, "Барби", поэтому она зовёт себя "Карина Барби". Родилась она в Караганде, там и жила до 17 лет, пока не уехала "покорять" Москву. В школе её многие терпеть не могли, но не потому, что она просто от них отличалась, как это часто бывает, а по совершенно иной причине: Карина, ничего из себя тогда не представляя, считала себя звездой, врала, отвратительно училась (и гордилась этим), прогуливала школу и срывала уроки, объявляя всякий бред о себе, например то, что она открывает школу беллиданса в Караганде. Школьный период Карины составил 9 классов, а после Карина начала заниматься тем, чем ей хотелось заниматься всегда: танцевать стриптиз. Ей хотелось объединить два танца: стриптиз и беллиданс, за это, как она говорит, на конкурсе "Мисс Беллиданс" её и невзлюбили. Она заняла 65 место из 65. Насколько известно, помогла ей пробиться на конкурс Г.Савельева, а до этого Карина лишь "обучала" 2-3 человек танцу живота у себя в Караганде, сама толком ничего не умея. Что ещё ей помогло пробиться, так это "Секс с Анфисой Чеховой", где показали сюжет о Карине, где она объявила, что она девственница и не только Москву покорит, но и весь мир. В это время в интернете она сделала себе гостевую книгу, а против неё появилось два сообщества: "Карина_Капут" и "Карина Барби Лайв", которые впоследствии были удалены. Карина в Москве танцевала стриптиз на площади и ходила по "Барби-мгазинам", потом повыступала в клубах, но шумиха вокруг неё потихоньку улеглась. Тогда Карина создала огромное количество сообществ про себя, видимо, надеясь, что у лирушников по кнопке "случайный дневник" будет больше шансов напороться на неё, хотя на деле же это лишь отвлекало от её главного днева и уменьшало посещаемость. Тогда же Карина снялась в программе "Званый ужин", где и показала все свои способности: невероятное умение считать таблицу умножения на пальцах, резать ножом цветную капусту и петь попсовую песню собственного сочинения мерзким голосом. На этой программе она успела сделать многое: выкинуть маленького котёнка, сворганить какую-то дрестню и показать все свои многочисленные таланты. После программы о ней снова вспомнили. Через какое-то время одна девушка, которая делала фотошоп для Карины и помогала ей, позвонила Карине, и трубку поднял мужик. Карина от злости забанила эту девушку, тем самым ещё раз обратив внимание на новость про мужика, о которой все уже давно забыли. Но Карина ещё раз обратила внимание на тот факт, что она совсем не девственница, хотя упорно утверждает обратное. Далее по нарастающей: Карина начала банить всех подряд, кто ей не нравился, (в том числе и автора статьи) и пожаловалась Валезу на все сообщества против неё, которые были удалены. Автор статьи неоднократно восстанавливала неоднократно удалявшееся "Карина_Капут". Позже Карина успокоилась, и все были разбанены, но срать в гостевухе она запретила, и все оттуда ушли. Тогда же был создан форум "killbarbie", где и появлялись новости о ней. Там появились её фото в голом виде и её фото на постели, где ясно видно мужскую руку, и заметно, что этот человек был не одет. Так все однозначно узнали о том, что Карина не девственница. Далее Карина снималась в ещё одной программе, там она была в магазине Киры Пластининой, и начала её пиарить везде, включая "killbarbie", утверждая, что на ли.ру есть её настоящий дневник, а в сообществе Киры обсирала абсолютно всех, кому не нравится Кира или Карина. Также Карина уже давно утверждает, что она - идеал. Последняя новость о ней - она снимается в онлайн-программе, где общение с ней стоит 2000, а просмотр - 300 в час. В программе участвую три малолетние девушки, считающие себя сексуальными, и Карина - одна из них. Это - программа порно-эротического характера. Очень похоже на проституцию.
И напоследок, не могла я не сказать, про форум псевдо-барби на юкозе. где я сама и сочинила про неё огромную поэму, которую также можно прочитать здесь: http://www.liveinternet.ru/users/mademoiselle_cotique/post36312814/
и сама карина http://www.liveinternet.ru/users/karina_barbie/profile/, правда. очень многое из её дневника было удалено.
(просьба статью не копировать без разрешения автора, Mademoiselle_Cotique или птички-коноплянки, но можно вставлять её полностью в цитатник)
[640x476]
[699x473]
****
Отак мабуть розходяться назавжди,
Без болю, без образ і пустоти
Коли нікому непотрібна правда,
І вимушено-жалісне «прости»
Собі залишила солодко-пяні ночі
Твої слова: « Ти кинеш перша, знаю»
Мій погляд у бездонно-сині очі:
«Коханий вибач, я гарантії не маю»
Портвейн дешевий гріє мої вени,
І вічності вливається розчинник,
Мабуть такі у мене блядські гени,
А може не знайшла свого мужчини,
Зім’ята постіль, кава і перони,
Курю свої дешеві сигарети
Знов мегаполіс, воля і вагони
Зімяті гроші і дрібні монети.
Шукаю неіснуюче кохання
Несказане «Тебе я не забуду»
І знову зустрічі, прощання і чекання.
Але того що треба вже не буде…
Дивлюсь на твоє фото, посміхаюся
Годинник відраховує хвилини
Я в скоєному злочині не каюся,
Доросла жінка, а в душі – дитина….
Я відчуваю як останнім часом стомилася.
Ні на що не вистачає жалюгідних секунд. Навіть на сон.
Та і спати не хочеться.
Одна людина мені нещодавно сказала: "Життя настільки дешеве, що починаєш розуміти наскільки безглуздо все те, що відбувається"
Життя дешеве - отже дешева і я.
Настільки дешева, що ніхто не може купити.
Бо невірять тому, що написано на ціннику.
Думають по приколу.
Але ні. То правда.
Отак і продовжую стояти на поличці супермаркету і чекати, коли хтось вже придбає мене в подарунок своїм статевим ораганам чи своєму егоїзмові.
Наше життя схоже на SIM-картку, купляєш ваучер, поповнюєш рахунок і отримуєш здавалося б "безкоштовні" хвилини на спілкування.
Отак і живеш, радієш, спілкуєшся, відвисаєш і раптом БАЦ - дивишся, а на рахунку НУЛЬ.
І спілкування зривається. Зв"язок з абонентом роз"єднано.
Але пофіг. Скільки ще таких абонентів по житті буде. Багацько.
А в перші секунди так хотілося їх залишити не на МИТЬ, а на все ЖИТТЯ.
А потім зникає пристрасть до спілкування з ними, зникає безнастанна потреба в візуалізації.
Все відбувається природно. Поступово.
Але час біжить. Ти знову поповнюєш свій рахунок. Шукаєш нових людей. П"єш їх час, запах, тіло, свідомість, талант.
І просто необхідно шукати цих нових людей. Бо якщо зупинитись на одній людині, можна щоранку прокидатися з нестерпним головним болем і усвідомленням власної неповноцінності.
В такі моменти власне відображення лякає, а під шкірою температура сягає температурі сонця, пече і кровоточить.
І ти ідеш до чужої ванни, і думаєш чи варто сідати на чужий унітаз чи варто витирати своє тіло чужим полотенцем, чи варто пити каву з чужої чашки. Але думаєш тільки до тих пір, поки не усвідомлюш, що ТВОГО немає ніде.
І в такі моменти я розумію, що мені лише 20, а попереду стільки безлімітно-безкоштовного часу.
Часу, який треба на щось потратити.................................................