Ви - українці?
Не важливо чи любиш ти сало, чи носиш вишиту сорочку і чи знаєш абсолютно всі слова українського гімну. Може ти й не перепливав Дніпро, може й не вмієш танцювати естрадний чи бойовий гопак. На твоєму столі не обов'язково лежить "Кобзар", а на стіні не висять розшиті рушники. Твоя кров червона, а не жовто-блакитна.
Я сама часом така, хоча в моєму випадку багато чого є в наявності. Я пам’ятаю українських героїв і вболіваю за українську гордість. Я бачила цю землю і з ілюмінатора Боїнга, і з вікна міжнародного потягу, але я повернулася. Мені не потрібні неонові міста, височенні хмарочоси, «силіконові долини»... Я не буду жити там, де вулиці без імен, а люди не пам’ятають свої корені. Я залишуся тут. Тут земля ще не охолонула від вогню, і ще не стерлися на плитах імена незабутих предків. Тут дівчата читають в метро та пишуть вірші на парах по термодинаміці (сама була одною з таких). Тут на грошах поети, а не президенти. Тут жартують смішно й посміхаються чесно.
Ви можете викреслити з документів, але із серця не викреслити п'яту графу.
Я - українка.
Я люблю вузькі вулиці Західної й проспекти Східної. Окрім Києва мені стали рідними інтелігентний Львів, барвистий Ужгород, чарівна Умань, безтурботна Одеса, діловитий Донецьк, історична Полтава, і багато багато інших українських міст. Я не вірю всім патріотам на трибунах, але вірю патріотам, які боролися за цю землю, за нас. Я вірю в цю країну: я довіряю цьому повітрю - воно тримає купол, цим людям - вони вміють дотримувати слова. Я люблю стукіт каблучків по плитці Хрещатика та кладкам Андріївського узвозу, скрипіння снігу в Карпатах і шурхотіння кримської гальки. Мені ніколи не забути української колискової й поцілунку під рідними зорями.
А ще: навіть коли я далеко, Вона (Україна) приходить до мене в снах. І мої діти народяться на цій землі, в цій державі.
Я українка.
Розумію, що треба про щось писати, але писати нема про що.....
Вірніше є, але писати нема бажання....
І страждати нема бажання...
Я сильна... надто сильна щоб перейматись такою фігньою...
Темно… Ми обоє лежимо на вузенькому ліжечку і безцільно вдивляємось в темряву, намагаючись там помітити, щось таке, відоме лише нам, те, чого ніколи не помітять інші. Думаємо ні про що. Я тихенько беру її за руку і мовою доторків намагаюсь сказати, що я поруч. Тут. Тепер. Але не назавжди. Я взагалі уникаю у відносинах з людьми слова «завжди». Надто егоїстично-альтруїстичне слово, його значення. «Завжди» немає. Може бути лишень «тимчасово довго». Момент. Мить. Відрізок часу. От поки я думала про це пройшло кілька секунд. І цих кілька секунд вона вірила мені і вірила в існування «завжди». Я думаю над тим, ЩО сказати. Саме ЇЙ. Адже ця дівчинка яка лежить поруч очікує від мене теплих слів, очікує обіцянок-витинанок, вічного кохання, МАЙБУТНЬОГО врешті-решт… Але я не можу дати настільки багато, я не можу прожити своє життя розфарбовуючи в яскраві кольори емоцій чуже. Я надто постійна в своїх очікуваннях і настільки непостійна в очікуваннях інших.
Брєд...
Як у щоденнику малолєтки...
А у вівторок мені уже 20... ЖАХ....УРРРАААА!!!... Пофіг....
Всіх люблю... всіх цілую... всіх хочу...
Пі.Пі.Ес. Я постриглася...виглядає гірше, ніж наслідки чорнобильської катастрофи, але мені зручно ))))
[700x525]
[485x320]
[622x426]
[показать]