Ех....я мабуть рідкісне лінтяйко =) треба ж, вже майже тиждень намагаюся підібрати нормальний дизайн для щоди, а все нічого підходящого і такого, що б було до душі не попадається.... надіюсь, сьогодні закінчу цю невдячну справу =)
Життя ніби зрушило з мертвої точки..... Хоча до цього застигло на позначці мінус і нікуди не хотіло соватись як я і не старалась..... А вчора все почалося з банального бажання купити собі нові навушники... Отак от прокинулась вранці і маньЯчно захотіла тих навушників.... І, о чудо!!!.... Ніби у мене появилась якась архіважлива ціль в житті....За тими навушниками пішло-поїхало....Взяла записничок і склала цілий каррент-віші-лист на 2010 рік і їже с нім.....Того, що я б хотіла зробити, купити, побачити.... Вийшов такий внушитЄльний перелік на три сторінки.... Вистачило б тільки сил на реалізацію тих всіх задумок =)
Після нових навушників захотілося підтягнути свій рівень англійського... Поки що в поміч мені буде куча аудіо-, відео- та просто книг по вивченню інгліша, а в якості вчителя - коханий (він з цією мовою давно дружить на "ти"), а там з осені як все буде добре мабуть піду на курси, щоб дотягнути те, що так і не вийде вивчити вдома, та підкорегувати правильну вимову =)....
Сьогодні трохи поболює горло... Ах, да, винні у цьому мабуть той холодний коктейль і вчорашня злива =(((( ну-ну....
А взагалі-то вчора був такий насичений день, і ще більш насиченіший вечір.... Я мабуть забула коли востаннє було так добре... Хоча спочатку моя персона всіляко супротивлялася змінам... Як завжди нікуди не хотілося йти і нічого не хотілося робити... Але як то кажуть "єслі гара нє ідьот к Мухамєду, то Мухамєд ідьот к гарє".... От так і в мене... Крім того бажання нових навушників, і списку всього чого я прагну зробити ближчим часом, я як завжди вернулася в побутове і попуталася на кухню мити посуд і думати з чого б той весь рух розпочати.... Спершу постукали у двері.... в гості прийшов сусід з якимось там проханням до коханого і домашня метушня наповнилася якимись новими емоціями від чого стало трохи радісніше... Потім зателефонувала Самарка і витягнула мене в місто... Спочатку, як завжди, охота кудись виповзати в таку спеку була ніякою.... Хотілося хіба що забитися в якесь прохолодне місце і з"їсти три тонни якогось желейного десерту!!! Але я сказала собі "треба" і поїхала на ту зустріч =))) Потім був той коктейль в "Віденській кав"ярні", зустріч з друзями з чату, пиво в "Літі", літня гроза, американо в милій альтанці обвитій плющем під музику Авріл Лавін і ненавязливі бесіди про життя і нові фільми =)
А далі був хороший настрій і мила ніч на балконі з пляшкою "Кролівського Шабо" і "Світочем" (тим самим, що смак дитинства) під мелодію саксофону.... І розмови, багато розмов, про нас, про наше завтра, про наше сьогодні, про вчора, про цілі, про очікування, про сподівання.... Мені здається ми почали ставати більш ближчими одне для одного, більш дорожчими..... все менше з кожним днем ранимо одне одного гострими кутами наших егоїстичних "Я".....
А ще мені запропонували приймати участь в літературному вечорі.... Десь на днях маю мабуть зустрітися з організаторами і обговорити всі деталі того заходу і все, що від мене вимагається =)...
Крім того відкрила для себе нову субкультуру родом з Японії. Хімегяру...Щось типу нашого стилю а-ля бебі-долл.... Такий собі кавайний пастельний японський гламурчик.... мммм...... дьоргаю коханого з просьбами, щоб знайшов десь час і влаштував мені фотосессію в такому амплуа... =)
Найважливіші пунктики обведені жирним з написаного мною каррент-віші-листа:
1) Зеркальна камера
2)Дуже довге волосся
3)Пляшка бейліза =)) *і до чого тут пляшка бейліза???* =)))))
Это цитата сообщения Backwards Оригинальное сообщение
Vidi
Veni, Vidi, Vici. От я її і побачила. Але я до неї не приходила. І аж ніяк не перемогла...
Вона просто йшла навпроти: я помітила її метрів ще так за тридцять. Ніжки затремтіли, серце закалатало. Я її розглядала, вона мене теж. Що мені сподобалося, це те, ЯК вона мене розглядала: ніякої зверхності, ніякого осудження, чиста цікавість. Це було взаємно. Лишень очі у мене були ширше відкриті. А ще, я, здається, не мовила жодного слова. За мене говорив Сашко. Йому було НАДЗВИЧАЙНО ніяково: він навіть на неї не дивився. Але я не пам’ятала ні слова з того, що вона сказала. Тому ми зх ним квити. Не збираюсь йому тим докоряти. Він аж ніяк не винен, що вона спить до обіду, а потім снідає чимось із "Колосу" поруч з його домом. А ще... друг її страшний такий, шмаль курив... посеред білого дня... Таке-то.
Це все було давно....
І тепер здається, що і не з нами навіть....
Здається, що не було того порозуміння, не було того дитячого захоплення у твоїх очах, не було твого бажання зробити мене своєю дружиною, не було тих пелюстків троянд і свічок по всій підлозі, і не було того задушливого "О, фак" в моїй голові, коли я те все побачила.... У мене навіть не збереглося тих милих фото, які робили наші друзі ошелешені такою несподіваною новиною... І як на зло я навіть не пам"ятаю як приблизно виглядав той букет троянд, який в той важливий момент ти мені подарував....Зате я чудово пам"ятаю ті білі квіти, які подарував мені Денис зі словами "новоспеченій нареченій мого кращого друга"....Вже тоді я розуміла, що шоу треба грати до кінця, бо не можна отак прямо зараз сказати, що я "не готова, не хочу, не можу".......і найболючіше "я більше тебе не люблю"..... Треба було дочекатися поки всі забудуть.... щоб піти гідно.... хоча можливо то був не найкращий сценарій на тему "як краще піти"...
Зараз все по-іншому...
І знаєш я цьому рада...
Зараз поруч він, такий контрастний у порівняні з тим, яким був колись ти.... В дечому, егоїстичний, в дечому самовпевнений, зі своїми принципами і досить неординарним світоглядом.... він не любить дітей, і прагне моєї ідеальності.... Ідеальності, яка чомусь була не потрібною тобі.... Я сто разів себе питала - чому? Чому ти здатен був мене любити такою якою я є, а він не завжди мириться з моїми промахами?
Я і досі не знаходжу відповіді на ці питання....
Ти мабуть спитав би чи я жалію за тим, що втратила? Скоріше, ні.....але я часом згадую тебе....непомітно спостерігаю за твоїми внутрішніми змінами і вони лякають.... Я іноді думаю, що ти б міг бути чудовим другом....Якби стільки "не" не стало на зламі твоєї щирості....
А зараз...зараз ти став холодним і замкнутим у кокон із власної недовіри...У тебе все рідше міняються статуси, і все частіше просвічується сум у погляді на тих ріденьких фото, що ти закидуєш на свою сторінку.... Твій сімейний стан красномовно свідчить, що ти маєш другу половинку, і судячи з усього вона не страждає маніакально-безглуздими принципами по поводу афішування особистих стосунків....Знаєш, я вже теж.....Тільки не з тобою, а з НИМ....Вона набагато простіша за мене.... з нею набагато легше.... вона відверта і незакручена....ти розумієш чому вона сумує, радіє, плаче, сміється.... У неї ідеально жіноча поведінка і дуже мила зовнішність.... У неї є життєві цілі на хорошу освіту, сімю, дітей, роботу...Золотий стандарт.... А чи були вони в мене? Десь були...десь глибоко в середині, куди не добралася моя непоборима любов до свободи, творчості і бажання прожити це життя по своїх форматах, а не так як цьому вчили віками.... Хоча....все одно в кінці я вернулася до всього того, від чого так вперто відмовлялася протягом всього часу....
І знаєш..... я ніколи не могли робити щось наполовину.....любити наполовину, дружити наполовину, творити наполовину.....Я завжди шукала чогось такого, що було б стовідсотковим.... І можливо мені ще не раз доведеться діставати з шухляди твою обручку і дивитись на неї годинами заглушуючи душу нікотиновим димом і кубометрами алкоголю, просячи у Бога дати сил не наробити схожих помилок....
То був третій раз.... Я тобі завжди казала, що навіть за великих виключень третій раз для мене є останнім....
Ти уважно мене слухав і не перебивав.... Ти завжди поступаєш як психолог, коли на мене нападають приступи люті і незадоволеності власною персоною та всім, що мене оточує.... Я говорила багато різного, багато того, чого можливо не хотіла тобі казати зумисно.... Ти навіть не уявляєш як мені шкода... Я знаю, що деякі слова тебе і досі болять... Але ти ніколи мені про це не скажеш.... Занадто сильно любиш, я знаю....
Я тоді сказала, що нам краще розійтися.... Тобі легше вільному, мені легше самотній....
Ти пішов на балкон покурити, а я так і залишилася сидіти на кухні....
Ми заперлися кожен у своєму ізольованому просторі, щоб недайбог не показати, що вміємо плакати...
І раптом мені стало страшно....Страшно від усвідомлення, що тебе може більше не бути в моєму житті....
І нас більше не будуть об"єднувати ці вимучені кілька метрів гордості і власних принципів...
І якщо це кінець, то більше не буде твого сонного дихання поруч, я більше не буду прислухатися як у твоїх венах пульсує кров, і не буду посеред ночі вгадувати які тобі сняться сни, торкаючись твого теплого тіла.... Зі мною залишаться тільки холодні стіни в яких мабуть ти єдиний зумів зігріти мене і приручити....
І мабуть вперше в житті мені стало щиро наплювати на свої пинципи і свій егоїзм, на свої таракани в голові, яких останнім часом розвелося дуже багато...
Та і в серці було надто тісно, щоб помістити туди пунктик "я тебе втратила".....
P.S. Дикі кішки таки стають домашніми..... коли люблять по-справжньому....
У моїй голові відбуваються якісь неповоротні змінні процеси.... Міняється все..... Відношення до життя, цілі, прагнення, друзі.... Хоча останні скоріше зникають.....
Як кульки ртуті розсипані по підлозі....
Щиро забила на все що раніше було дорогим....
Апатія....Страшне відчуття... Краще вже депресія..... Кажуть що апатія - це остання стадія депресії.... Коли нічого не хочеться і на все наплювати....
Хочеться тільки курити і спати..... І так по кругу.... дні йдуть у своєму звичному ритмі день-ніч.....сонцедощ.... нічого нового....життя і муза обходять мене стороною....
коханий починає дратувати і моментами його просто щиро хочеться послати нахуй.....
поки що я цього не роблю..... оправдовую це коханням.....але сил залишилось всього-навсього на ще одну пляшку настойки вишневої на голодний шлунок....
Хочу перефарбуватися в блондинку....туплю останнім часом як пентіум перший....
гидко.....
Хочу мати ідеальну сім"ю, бути хорошою дружиною.....
але фак, ідеальні дружини не матюкаються, не жруть алкоголь з горла, не викурюють по півтори пачки цигарок за добу і не страждають відчуттям повного похуїзму прикриваючись творчими депресіями.... а ще ідеальні дружини не трахаються по п"яні з тими, кого перед цим десять раз обізвали придурком, запустили тарілкою і сказали що він найбільша помилка їх життя......
але він каже, що я така сексуальна коли злюся.....а він такий милий, коли слухає як я переходжу в ультразвук.....
фак.....нам ніколи не стати ідеальною парою...... а мені тим більше ідеальною дружиною.....
але він мене любить.....і я його <3.....
«Вконтакті», лист, остання спроба,
У серці пусто, тільки щем,
А за вікном – зима з дощем…
Депрессія – також хвороба…
«Привіт. Як справи?» — так банально,
В руках цигарка, дим в легені,
І стигне кров в гематогені,
Ти відповіш «Привіт.Нормально»
По клавішах: «А я як завжди,
Дивлюсь кіно, і п»ю портвейн,
Приходь, замутимо глінтвейн,
Мені самотньо так, насправді…»
Відпишеш «Круто, я п»ю чай,
Їм бутерброди, курю Вінстон,
До мене зараз прийде інша,
А ти йди спати – не скучай»
Поставлю позитивний статус
Щось типу «Я така щаслива,
То тільки настрій так, – мінливий,
Піду в «оффлайн», ну типу спати
— «Вконтакті», лист, і сота спроба
У серці пусто, тільки щем,
А за вікном – зима з дощем…
У нас з зимою – та ж хвороба…
«Привіт. Як справи?» — так банально…………………….
Затихло місто і спинився час
Пуста квартира і вино холодне
Хтось пише вірші, але не про нас
Про нас писати, мабуть вже немодно
Не проживемо ми як Бонні й Клайд
І не зіграємо в Ромео і Джульєтту
Бо кожен з нас шукатиме свій рай,
У римах незавершених куплетів
Тобі сказати хочу стільки слів,
Та після кожного залишиться «але»
Бо в лабіринтах чорно-білих днів,
Кохаєш іншу, але не мене
Я ж просто віддаюся почуттям
І не задумуюсь над правдою гіркою
Бо граю в гру із смертю і життям….
А ти хворієш, та на жаль не мною
Ми доп»ємо вино, а потім чай…
Загубимося в лабіринтах вулиць,
Шукатимем свою дорогу в рай…
Закинувши в смітник своє минуле
І ти зустрінеш сто таких як я
Але не обереш собі нікого,
Я втрачу всіх, бо так велить життя….
Та в серці залишу тебе одного.
.:: Щастя під кришечкою::.
І знов ходжу по магазинах
Із повним гаманцем бабла,
Шукаю щастя на вітринах,
Але його чомусь нема…
П«ю чорну несолодку каву,
Пишу ночами свої вірші,
І як завжди приходить завтра,
А біля мене тільки Winston…
І на розпродажах кохання
Шукаю щире й вільне серце,
Та в супермаркеті чекання
Щось не приходить моя черга…
Снодійне п»ю, аби забутись,
Так ніби це в останній раз,
Але чомусь боюсь заснути,
І виключаю на ніч газ….
І знову йду в цілодобовий
Три пляшки пива забираю
Але під кришечкою знову
«Пробачте, щастя в нас немає»
Холодний зимовий ранок,
Надворі лютує лютий
На столику стигне кава
Й сніданок, чомусь забутий
А за вікном перехожі
В свої думки понурені
Так однаково схожі,
Стомлені і зажурені.
На їхніх картонних пиках
Сліди минулої ночі,
І на душевних стиках
Байдужісттю сповнені очі
Повільно іду по вулиці
І слухаю музику в плеєрі
Й здається, що всі перехожі
Зійшли з одного конвеєра.
Всі однаково стомлені,
Всі у своїх проблемах,
Бо у людському мозку
Завжди якісь дилеми.
Сідаю в свою маршрутку
Дивлюся на сірі будинки
Здається життя минає
Не змінюючи картинки
То може замало місця
В свідомості гігабайтах
Щоб ще щось помічати,
Окрім тупих «сіті-лайтів»
Дивлюсь на людей навколо,
На всіх є душевні маски
І віє байдужістю й холодом
Від тої людської масси
Боюсь, щоб до мене торкалися,
Ці сірі душевні клони,
Хай краще мене звинувачують
За пафос моєї персони
Все нудно і повсякденно,
Позбавлено всякої суті
Так ніби людей наповнили
Маленькими каплями ртуті
Вони всі так метушаться
У своїх резервуарах
Вітаються і прощаються
В завчених «оревуарах»
У моді культ особистості
І зовнішня неформальність
Але в суспільних масках,
Відсутня індивідуальність.
І якщо знайдеться персона
Що схоче, своє щось внести,
У цю шаблонну систему,
Щоб потім її рознести,
Затопчують його й відкинуть
Зламають або осудять,
Бо невміють інакше
Стандартно-шаблонні люди
Підходить моя зупинки,
І знову дивлюсь навколо
І бачу навпроти себе
Цікаву таку персону.
З такими очима щирими,
Без звичної маски стандарту
І з поглядом, що пронизує,
Наповненого бунтарством
Ми обмінялись «смайлами»
З душевними мікросхемами,
Й залишились кожен з своїми,
Внутрішніми дилемами
Я виходжу з маршрутки,
Виключаю свої турботи,
Як всі - одягаю маску,
Я ж просто йду на роботу….
Янголи для янголів бувають....
я знаю це.... =))) *тільки тсссссссссссссссссссс* інші не повинні про це знати....
Янголи з"являються саме тоді, коли вони нам потрібні.... не тоді, коли ми на все горло волаємо, що все життя лайно, не тоді, коли стоїмо перед зеркалом з ножем чи повною купою просрочених таблеток в руках, не тоді, коли у нас ціла купа проблем... бо в такі моменти ми навряд чи здатні їх помітити....
Вони приходять тоді, коли ти стоїш на колінах перед цим світом і готовий зректися себе заради того, щоб бути як всі..... бо це найстрашніше....бути як всі....зректися всього, що тонким пером чогось вищого було прописано нашим душам....
Мій Янгол....Він живе у цьому світі.....десь там - далеко... N-ну кількість кілометрів від мене....має ім"я.... серце......у нього холодні чи теплі руки... у нього щира посмішка...і у нього напевно пітніють долоні, коли він хвилюється... він любить свій комп"ютер =) своїх рідних... у нього є друзі, є захоплення.... у нього є стільки людського, що на перший погляд важко помітити, що то Янгол..... він можливо навіть не любить цього слова....
але....
він такий ідеальний у своїй неідеальності по ту сторону монітору....
Я не бачила його ні разу в житті.... хоча.... можливо ми ходили по тих самих вулицях...сиділи на тих самих лавочках... але ми просто не могли *ні, вірніше не мали права* пересіктися ДО певного моменту.... моменту який ще не настав....
Останнім часом в моєму житті відбулося багато змін... багато холодних людей холодними гранями своїх не завжди сформованих особистостей ранили тонку матерію душі *а у творчих людей вона набагато тонша, ніж припустимо у звичайних*... змушували багато стояти на колінах, МОВЧАТИ, підлаштовуватись під обставини, ТЕРПІТИ, погоджуватись зі своєю правдивою НЕправотою, оправдовувати сподівання інших не рахуючись з моїми... по грамові, по кубикові забираючи все те світле і тепле, що було в душі, у відчуттях... вкінці кінців залишивши зі справжнього лише біль у очах і сигарети... я звикла, що останні залишаються зі мною завжди.... хоча і вони мають властивість закінчуватись....
і тут - ВІН.... пот ту сторону монітору... так страшно....так далеко.... так дико приємно.... годинами висіти в асі.... торкатись слів поглядом і відчувати як з-під вій розлітаються метелики... метелики щастя...
бо....
це не закоханість.... це просто щастя...
щастя - коли ти хочеш додому, де пусто і темно, але ти біжиш туди, бо там тебе чекають... і ти біжиш до свого комп"ютера, і тобі пофіг на чужі "привітяксправи", бо тебе цікавить лише один значок...його присутність на-дроті...
щастя - коли ти залишаєшся дома, бо тобі подобається цей світ, світ, що знаходиться у межах своєї квартири... і ти не йдеш з друзями-знайомими пити холодне розведене пиво якого не хочеш, в прокурених генделиках, бо більше не боїшся залишатись на самоті зі стінами, які тиснуть болючими спогадами причин твоєї самотності ....
але...
прийде завтра.... а потім прийде НЕділя... і знову стане страшно... і мені як і мільйонам дівчат цього світу буде здаватись, що я виглядаю не надто гарно, що в мене на морозі стане червоний носик і потріскають губи =))) хоча... мені здається, що ми вже перетнули ту межу, коли зовнішність являється тим обов"язковим фактором, щоб люди сподобались одне одному... і я буду стояти за крок від тебе....і буду боятись підняти очі і сказати привіт.... хоча ні, я краще прийду на кілька хвилин раніше.... зав"яжу собі очі шарфиком, а ти його розв"яжеш... бо боюся, що мої страхи вбють мене раніше, ніж мені стане сміливості підійти до тебе....=)
але...
воно буде завтра..... через кілька днів....
а сьогодні... я щаслива.... і мені здається, що мого щастя може вистачити на цілий світ.....
Ти мені подарував світ у якому я розвірилася....
І...
мені....
хочеться зробити тебе найщасливішим у ньому....
просто....
найщасливішим...
як я..... зараз....в цю мить....в це своє сьогодні............
Так боязко і несміло
Читаються вірші перші
У кабаку під пиво
Танцюєш стриптиз душевний
І ллється солодка отрута
З римованими рядками
Ніби до горла прутень
Вривається із словами
Малюєш душевні лінії
Щиро чекаючи дива
А поруч завялі лілії
Разом з бутилкою пива
І сигарет недопалки
Сховають усі недоліки
Тіло з очима янгола
Й душею як в алкоголіка
І тягнеться час до фінішу
Як гума з презерватива
І скаже хтось досить лірики
Давайте вже випєм пиво
І в ненавязливій бесіді
Зникнуть всі інтонації
Ми просто вірші невміємо
Сприймати без їх кастрації
А отже не станеться дива
Не розірвуться тенети
Просто скінчиться пиво
І нахуй пошлють поета…
Мені хотілося б, щоб на столику, біля мого ліжка стояв акваріум з двома яскраво-оранжевими рибками...
Коли я спатиму, вони розповідатимуть мені свої беззвучні казки, а я уважно їх буду слухати аж до самого ранку...
Коли я повертатимуся з роботи ми будемо розмовляти на відомій тільки нам мові.. мові тиші....мові філософії....
З їх появою у моїй квартирі мені більше не будуть потрібні "персени" і "теравіти", тому, що вони будуть найкращими ліками від стресу....
Вони знатимуть всі мої секрети, але я буду впевнена, що ніхто ніколи про ті секрети не дізнається....
І тільки вони здатні будуть зрозуміти, як мені інколи буває сухо і холодно у цьому світі....
Ні, не подумайте у мене не депрессія, мені просто захотілося кілька грамів моря у квартирі...
Колись мені снилися страшні сни.... І в них я бачила, що продовжую жити без тебе... Одна...
Я прокидалася зі сльозами і клянусь, я торкалася твого тіла, тільки тому, щоби впевнитися, що ти і справді є біля мене... В такі моменти я міцно тебе обіймала, а ти мене відганяв, як надокучливу муху і продовжував далі спати...
Тоді, я думала, що ти ніколи не зможеш покинути мене одну у цьому холодному і сірому світі....
Ти був моїм кольором - індіго, якого немає на жодній стандартній палітрі....
Ти був моєю музою, хоча я ніколи не присвячувала тобі своїх творів...
Ти був моїм киснем, хоча я інколи задихалася біля тебе...
І от одного разу, коли я прийшла додому ти сказав мені, що більше не прийдеш...
Ти і раніше, коли сердився на мене, казав схожі слова, але я завжди знала, що ти так не посмієш зі мною вчинити, бо занадто сильно любиш... бо ті інші, які можливо і будуть мати владу над твоїм тілом, ніколи не зможуть стати дорожчими за мене....
Але цього разу ти говорив з іншою інтонацією.... і я зрозуміла - це не жарт і не погроза, тепер ти справді не прийдеш...
Іноді, коли ми ще були разом, якась маленька частинка мого внутршнього "Я" допускалася тієї думки, що колись прийдеться жити без тебе... Але решто мого єства не могло зрозуміти навіщо мені це життя, якщо у ньому не буде тебе....?
Ти сказав ці слова....
Слова, яких я боялася більше за все...
Ти їх озвучив так буденно і настільки звично, що я перестала боятися...
Я зрозуміла, що це було набагато простіше, ніж бачилося у моїх снах....
Трохи часу на пів року назад....
**********18.05.2009**************
Мені здається у мене болить все тіло і температура зашкалює...
Я знаю, що через кілька днів ти забереш свої речі, і підеш від мене....
Понеділок, вівторок, середа, пятниця, неділя......
Дні випадають з мого життя...
Алкоголь лікує хворий мозок... сигарети лікують хвору душу....
Я веду себе нахабно, показуючи свою самостійнсть....
Я істерично сміюся, зображуючи щастя і абсолютно тебе ігнорую...
Ти кажеш, що якщо я буду більш розсудливішою, можливо ти передумаєш і повернешся...
Я ненавиджу тих дівок з якими тебе бачу....
Мені хочеться розкидати по кімнаті всі речі....
Включити посеред ночі музику в стилі "дум-метал" і влаштувати танці...
Так, щоб в тебе потріскали барабанні перетинки у вухах....
Іноді, ти боїшся за мене і заглядаєш мені в очі, переконуючись, що я ще не зійшла з розуму...
Ти запитуєш мене "Що з тобою?" і починаєш заново усе пояснювати, а мені за ці слова хочеться подряпати тобі обличчя, зв"язати шнурком і прикувати до батареї...
А потім піти на кухню, побити головою увесь посуд, і потім довго на тебе кричати, доти, доки не пропаде голос, доки не полопають на шиї артерії.... доки я не втрачу свідомість......
Але я цього не роблю... Я занадто сильна, щоб показувати свою слабкість...
Іноді, коли мене переповнюють емоції - я плачу... ти бачиш мої сльози і ти безсилий проти них...
Ти незнаєш як заспокоїти і як вівця безпорадно дивишся на мене думаючи, що зробити, щоб мої очі стали сухими...
І я починаю ненавидіти себе, що не можу повиривати свої очі з орбіт, щоб на їх місці були пусті дірки, щоб я не вміла плакати... щоб ти не виходив нервово на кухню дивлячись на мої мокрі щоки...
Немає такої людини, якій я б могла розказати те, що коїться у мене в душі...
Я повинна жаліти тих, хто хто розходиться з хлопчиком, з яким зустрічається два тижні і не маю права розказати про своє почуття втрати...
почуття втрати людини з якою я виросла під одним дахом, яка навчила мене жити, яка турбувалася за мене...
Я стомилася від пафосних і пустих слів...
Я стомилася від постійного душевного болю...
Я викинула душу на смітник...
А нафіг вона мені потрібна, якщо вона зіткана з моїх почуттів до тебе...
А ти ніколи не будеш моїм...
І таких як ти ніколи не буде...
У них всіх є недоліки...
І я не хочу копій - я хочу оригінал.... оригінал, який тонким пером Бога не був прописаний мені...
Іноді мені здавалося, що та любов, яку я відчувала до тебе була неправильною.....але то неправда...
бо будь-яка любов, яка є справжньою не може бути відвернута Богом і не має права бути осудженою людьми...
Я і досі люблю тебе...
мій хороший хлопчику...
пробач... 
[350x231]
[300x451]
Є дві речі, про які я не дозволяю говорити собі вслух....
Перша - це про те, КИМ Я СЕБЕ БАЧУ через певний "проміжок часу"....
(проміжок часу тут в лапках, оскільки я під ним розумію певну кількість років.... але хай та кількість років буде відомою лише мені....)
Хоча у мене є ціла купа приблизних відповідей на це питання - коротких і довгих....
прикрашених купою "потрібно-непотірібних" слів і сухих як річний звіт бухгалтера...
реальних і схожих на фантазії психічно-хворої людини....
але....
жодна з цих відповідей не буде правдивою...
і друга річ - це те, З КИМ Я БУДУ через цей певний "проміжок часу".......і хай я добре знаю відповідь на це питання....
але про це я навіть забороняю собі думати...
тому, що на наступне питання "І що далі?"... у мене відповідей немає взагалі....
Карантин...
На вулицю виходити стрьомно....
Третій день вдома....уууу....скоро вовком вити буду....
Новини тільки лякають...
Цікаво на скільки це все затягнеться ?
Хочеться, щоб все було як і раніше....
Дійшла висновку, що коли нічого не робиш.... то тільки їш, лазаєш по сайтах з різним мусором і тупієш....
хм....чим би то себе зайняти?
чи може піти поспати? =)))....
"В череде потерь ставлю пробел.
Стоп машина! Колеса времени
Стоп! Осень, зима - смерть по темени
Уберите время на время!" (рейс612)
Звичайний вечір....як колись...
У браузері відкриті закладки з щодами Лірушних друзів....
Я так скучила за такими вечорами..... Простими...душевними.... самотньо-спокійними....
Поруч улюблені сигарети.....чашка кави....Сурганова в плеєрі.....
градусник на столі....непотрібні і несмачні таблетки від застуди....
37,4.....головна біль.... холодні руки і така ж сама квартира....
відключена гаряча вода.....оу шит....
"Секунды множат годы, вычеркивая жизнью.
Как ты там? Держись!
Не роняй себя пеплом под ноги
Полем постель, подушка - облаком..." (рейс612)
І місто....місто в панацеї грипу... аптеки переповнені чергами.....люди з пов"язками... новини наповнені однією інформацією...чиїсь трагедії..... відсутність лимонів в продуктових.... сіре небо....
смс-ка від нього....
"лимони завтра сама поїдеш і купиш....я змерз і хочу додому"
моя відповідь:
"якщо я помру - це буде на твоїй совісті)))
"
його відповідь:
"не помреш...ти ж там типу Янгол"....
Як я люблю його такого недосконалого, хоч як би там він цю недоскональість не намагався прикрити під байдужістю і зайнятістю... мій хороший і найрідніший.....мій найкоханіший і найнедоступніший хлопчик..... такий далекий від мене.....чиє тіло і душа завжди залишаться для мене під табу....
мій особистий сорт героїну.....
"Как ты там, память моя?
Держу тебя за рукава - запонки влет!
Медленно падает самолет...
Ты никогда не любила август..." (рейс612)
бажання побути наодинці з собою....кішка на колінах.....сльози на щоках....без причини....хай так буде, їх ж і так ніхто не бачить.....
трохи щастя і хвилювання за рідних і дорогих мені людей.... такі різні почуття переповнюють мене....
не вистачає однієї деталі....
Я так скучила за дзвінками Фея....
Досить пафосних слів і гарно підібраних речень,
Ти поет України, ти живеш на її території
Може мої слова стануть темою для суперечок,
Але часто поети незнають навіть історії
Здається вже час подивитись на світ по новому,
Навіщо писати, що мова у нас "солов"їна"?
Якщо на російській звертаєшся ти в продуктовому,
Бо з такими поетами згине твоя Україна
У владі вбачаємо суцільну брехню й спекуляцію
Але варто погодитись - маємо те,що маємо
Та чи можемо щиро гордитись своєю нацією,
Якщо своїх ненавидимо, а чужим довіряємо
Коли надають нам слово, говорим про патріотизм
Насправді давно забули, що то таке - відвага,
Ви можете звинуватити мене за різкий цинізм,
Тільки у нашої нації зникає самоповага
Хоча я не вірю в те, що зникли справжні герої,
вони серед нас живуть, їм на зміну приходять інші
Їхні руки за свою країну завжди готові до бою
Тільки чомусь про них ми не пишемо свої вірші
Вони люблять свою країну і їх серця незрадливі,
Вони знають, що Україна - була, є і буде наша
І у своїй державі почувають себе щасливо....
Я вірю, що так має бути....але бачу чомусь інакше...
Пост.Скриптум. Запропонували поїхати на літературний конкурс/зібрання (я не вникла в суть) "Мій рідний край"... Патріотичних віршів нема.... Те, що з школи "під заказ" малювалося брати не хочеться....
Хоча те, що "під заказ" намалювалося тепер, не думаю, що багатьом "псевдолітературнобогЄмнимпатріотам" сподобається.... =)
Я курю тому, що надіюсь, що мої сигарети вбють мене набагато швидше, ніж це зроблять мої сумніви....
П.С. Скільки себе памятаю зневажала і боялася суїциду, а тепер.....
Був би вдома пістолет.....випустила б пулю в лоба не роздумуючи....
Пі.Пі.Сі.... Я кажу що я щаслива? не вірте... То маска....
порятунку немає...тепер то замкнуте коло....