Усе це ніби сон. Я стою на порозі і думаю собі, чому все так, а не інакше.
Маячня, гра у пригоди. Ви знаєте ці завдання: піди туди, не знаю, куди, що знайти – на місці зрозумієш. І взагалі усі інструкції, як користуватися рятівним кругом – на тому березі. Нащо я згодилася на цей дурнуватий квест?
Сашко питає у жінки, як нам потрапити в середину. Нас троє, двоє хлопців, третя я. У мене фотокамера та відчуття нереальності, у хлопців легка стурбованість: не встигаємо по часу.
Жінка знову хитає головою:
- Тут немає входу, ідіть звідси, що ви тут забули?
Коли Вадим розповів мені, що хочt погратися у пригоди, я ледь не підняла його на сміх. Але згодом задумалася: хто не захоче білет до Adventure?
Квести проводились у нашому місті частенько, хоча і значно масштабніше. А тут, наскільки я знала, усього дві команди. Організатор – трохи дивний чоловік. Уже у літах, голос сильний, очі ясні, якби не бачила його, ніколи б не сказала, що літня людина. Він видав нам конверт, вказав обсяг часу. Передаючи Сашкові конверт, дивився на мене:
- Ви все зрозумієте. І що шукати – також.
Дивні яскраві очі, ніби бачить тебе наскрізь.
Жінка вже ледь не репетує і погрожує викликати міліцію. Сашко відступається, підходить до нас.
- І що робитимемо? За картою, що дав нам той старий, ми повинні потрапити у внутрішній двір цієї будівлі, там на нас чекає наступне завдання. Але тітка говорить, що тут ніколи не було такого двору.
- Думаєш, щось приховує? – Вадим витирає трохи спітнілі долоні об штани – я цю його звичку ненавиджу ще зі школи. Він озирається навкруги, щурить очі. – Тут можуть бути і потаємні ходи. Диви: будівля велика, ніби на два флігеля. Переважно, у таких місцях два симетричні виходи по боках флігелів.
Вадим сталкер уже років із п’ять, був і у тунелях під метро, і де тільки не ходив. Усе, що стосується ходів і виходів – його фішка. Мені подумалося, що по ньому і не скажеш: трохи повнуватий, якийсь не ладний, невисокий, як тільки у люки пролізає? Але зовнішність оманлива: вміє і по драбині, і як треба, то і альпіністом буде.
Сашко зовсім інший: спортивний, пружкий, одразу видно, що атлет. А от що він ще і талановитий програміст – якось і не подумаєш. Та ні, це я неправа, у нього дуже розумні очі, хоча включити дурника він любить.
Я проти них двох – маленька дівчинка, чи ельф якийсь: тендітна, невеличка, ніжки тоненькі, волосся світле. Якщо Сашко мене перевищує зростом, то Вадим – вшир. Проте для нашої команди воно і краще: де мені зросту не вистачить, то Сашко мене закине, як пушинку, а як потрібно, то Вадим собою прикриє. А я ж фотограф у команді, а ще пункт збору та аналізу інформації. Сашко мені так і сказав:
- Де моя логіка пасує, там твоя інтуїція нас витягне.
І от ми стоїмо перед цим великим старим будинком, і двері під’їзду щільно зачинені – нас щойно звідти вигнали.
Сашко проковтнув декілька лайок, махнув нам:
- Ходімо.
Ми обходимо будинок зліва, але там немає дверей.
- От дідько. – Вадим хитає головою. – І що нам його робити? Ще й справді тітка викличе міліцію.
Сашко іде далі вздовж стіни будинку, шукаючи може якийсь вхід до підвалу, а я стою і дивлюся на ту сторону вулиці. Навпроти стоїть такий самий багатоповерховий будинок, просто близнюк нашого. Я б навіть сказала, що це один і той самий будинок, або ж один будинок, який навпіл розбила дорога.
- Хлопці, а нам точно сюди?
Вони розуміють мене, і, подивившись на будинок-близнюк, Вадим швидкою ходою пересікає дорогу. Я ледь не біжу за ним, а він так само швидко говорить:
- Це ж віддзеркалення ніби. Якщо там вхід праворуч, то тут буде ліворуч.
Сашко обганяє його, і ось ми уже біля білих, трохи облуплених дверей. Вони незамкнені, та й сам будинок виглядає трохи занедбаним – на противагу його близнюкові, який сміливо може претендувати на звання елітного мешкання.
Сашко чомусь вагається. Все якось не так, як повинно бути, все якось химерно, трохи дивно. Нереально? Хто той чоловік, який тицьнув мені конверт із картою?
Вадим притримує мене за руку, а я стягую фотокамеру із шиї і фотографую, як Сашко – уже рішуче – штовхає двері всередину.
- Обережно, сходи вниз, - ледь приглушено говорить він, вмикає ліхтарика і ми спускаємося вниз.
А мені раптом стає страшно. Не люблю фільми жахів. Не люблю ввечері спускатися у темні підвалини. Рука Вадима мене трохи заспокоює, але тривога не відпускає. Щось пішло не так?
І вже коли я розумію, що пішло не так: на карті цього будинку не було! – нас раптово засліплює майже сонячне сяйво.
Ми стоїмо на порозі величезної зали і крізь великі вітражні вікна на підлогу падають скосі промені. Ми ввійшли до підвалу о четвертій пополудню, а зараз неначе не більше десятої ранку. Яскраві оранжеві, червоні, жовті плями створюють на підлозі фантастичну мозаїку. Здається, іще хвилина – і десь згори заграє орган. Я боюся поворухнутися, щоб не злякати цей дивний момент: гармонії і чудасії.
Але це тільки мить, і подив усе ж таки бере своє. Сашко проходить на середину зали, і промені танцюють навколо нього, змінюючи узор на
Читать далее...