Всі, хто мене знає, знають, що арт-критик з мене ніякий. Тому шукати в цих враженнях ознак фаховості та грунтовності марно. Зате, як людина, що ні фіга не тямить в сучасному українському мистецтві, я відкритий свіжим відчуттям і те, що бачу, те й пишу, бо нічого іншого й не маю за душею. Отже, плюс на мінус дає... ну, ладно, до чого тут та математика?...
Словом, відвідав я в "Українському домі" широко рекламований "Великий скульптурний салон". Вся експозиція розміщена на двох рівнях: на другому (якщо першим вважати гардероб і туалети) розташували класику, а на третьому - по колу - сучасних авторів.
Скажу зразу - фотографувати там в принципі не можна, тому я пішов на развєдку без фотіка. Виявилося, що принаймні на третьому поверсі принаймні деякі автори і просто сторожі при експонатах НЕ ЗАПЕРЕЧУЮТЬ проти фотографування експозиції. Наприклад, приємно, що сам великий Олег Пінчук, ніби, не забороняє клацати свій доробок наліво-направо.
Тому поки ілюструю свій триндьож краденим фотомікстом з інших сайтів, а далі, коли вийде, заміню своїм.
Найперше, звісно, не можу не сказати про Пінзеля. "Українському Мікельанджелу" відвели найкраще місце - центральний майданчик УД - там, де колись стояв біломармуровий Ілліч. Правда, середина арени цього разу лишилася порожньою, а Пінзелеві твори розіпхали попід стіни. Центр експозиції оформили у вигляді такого собі символічного алтаря з розп"яттям, по боках якого встановлені парні фігури святих. Більшість (якщо не всі), понятноє дєло, з Бучача.
[показать]Ну що сказать про Пінзеля? Безумовно, це був надзвичайно цікавий майстер, що лишив нам надзвичайно цікаві мистецькі пам"ятки і все це пі-ар-шоу навколо нього, як на мене, цілком випрадане. Честь і слава Борису Возницькому, який врятував, не дав загинути і т. ін. Тут все вірно і додати нічого. АЛЕ!!! Коли вже говорити начистоту і спробувати намалювати якийсь більш-менш реальний "гамбурзький рахунок", то до Мікельанджела нашому Пінзелю, здається, як до неба рачки.
[показать]Як це не дивно, але ота сама експресія, за яку так хвалять Пінзеля його сучасні адепти, обертається проти нього. Ну, надто вже її багато!!! Можливо, ми не бачимо всього доробку, може, це така група творів була, а загалом Пінзель і інакше вмів творити, але навіть від оцього невеличкого кола в УД мене почало тіпати. Враження, що всі персонажі чогось з"їли не того і їм зараз ну дужжжже погано! Це не просто експресія, це експресія в крайніх формах і, на мій хлопський розум, відвертий перебір. Боюся, та бучацька дзвіниця виглядала з такою дерев"яною публікою, як каланча в дурдомі - так і дивись, шо когось перемкне і він звідтам стрибоне у небо. Бароко-рококо, канєшно, я все розумію, але міри тут і не трохи бракує. Я вже мовчу про те, що власне сюжет є відверто другорядним для всіх отих напнутих жил, перенапружених м"язів і т. п.
З іншого боку, товариш Пінзель, від якого я досі бачив виключно кілька фігур у львівському Нацмузеї, виявився неабияким затєйніком стосовно техніки різьблення. Скажімо, тканина одягу святих в одних випадках відтворена цілком реалістично - м"якими складками, а в інших - цікавим штучним прийомом - як поєднання багатьох невеличких різноконтурних площин. Така собі мозаїка. Подібний "модернізм" видався надзвичайно цікавим і навіть, як на мене, невігласа, свіжим. Було б цікаво подивитися на це все десь у церкві або й на виставці, але вже без сьогоднішнього дурнуватого натовпу. Доведеться таки їхати у Львів... :)
Найгіршим у Пінзелевій експозиції було її технічне оформлення. Це просто жах і більш нічого! Скульптури встановлені на грубо зляпаних підставках, де побитих, де ржавих. Пояснювальні написи в кількох випадках прикріплені десь у самому низу - на рівні плінтуса, - тому я й не знаю досі, шо там написане.
Нарешті, супровідні тексти до експозиції разом з ілюстраціями приклеєні до допотопних дерев"яних замацаних щитів. Всі фото (і старі, й нові) чорно-білі, всі тексти також.
Иконы Духа
Дэвид Боуи и Уильям Берроуз
