[226x350]так давно ні з ким не говорила довго-довго, шо відчуваю проблеми зі словами. терміново треба в аспірантуру. писати – легше, тим більше, шо зв'язного тексту на сім хвилин від мене ніхто не вимагає. говорити якось аж дивно, слова розбігаються, гублять склади й наголоси, перетворюються на жести, розучилася говорити без жестів.
а може, це просто феєрверки в голові заважають.
мій науковий керівник привіз мені книжку. цього разу – девіда гілмора, не того, який з пінк флойдів, а того, котрий канадський радіоведучий і письменник і в якого все закінчується безмежно сумно, але все одно не страшно (я не знаю, як можна так писати, шоб було нестерпно боляче й безнадійно, але шоб усе одно лишалося відчуття, шо нічого страшного не станеться; а гілмор знає – і пише). от точнісінько таку, як на картинці. а під суперобкладинкою в неї – червона палітурка з тисненими літерами dg, і червоні форзаци, й замість астерисків між частинами тексту – гілочки. і пахне вона свіжим папером і чомусь акварелями. і чіпати її страшенно приємно.
тому все, шо я планувала, але не дуже хотіла робити, зачекає ше один вечір. одного вечора на весь роман мені, звісно, не вистачить, бо я холєрно повільно читаю англійською, зате має вистачити, шоби впоратися з цими феєрверками в голові.
а ше треба знайти гілморові радіопрограми – пан роман казав, вони були чудесні. отут є шось, схоже на сайт, там можна покопатися для початку.
тепер тільки заварити імбирного чаю, дістати пледик і читати. мені радісно. усе якось на диво так, як має бути в ідеальному світі (ну, крім того, шо я регулярно ризикую врізатися в перехожих, але ніхто поки шо не постраждав). це такий гарний, маленький і затишний ідеальний світ.

тепер у мене є вона:
[283x500]
– дивовижна жінка з квітами у волоссі.
мабуть, не треба розповідати, шо жива вона виглядає ше краще, ніж на фотці. і шо її дуже приємно чіпати – страх як люблю чіпальні прикраси.
більше чудесного можна дивитися в жж авторки.

російською перекладена як «мой золотой иерусалим».
книжка про втечу, про прагнення віднайти свободу і про страх її втратити. і про те, шо коли мріяти про прекрасний новий світ і не припиняти його пошуків, то цей світ таки виявиться десь поруч.
коротше, багато в чому – книжка про мене. і мені жодної секунди не було за це незручно.

Оглядываясь назад, Клара чувствовала себя словно человек, который, встретив свою единственную любовь, свою судьбу, прошел мимо нее, не узнав, потому что торопился утолить жажду или решил в тот день пораньше лечь спать.

***

Он был настолько не похож на поэта, что Клара решила: никем другим он быть не может, ошибка исключена, это настоящее.

***

[200x342]Она пыталась понять, какое значение придается в этих кругах подобным действиям – огромное или же никакого, и пришла к выводу, что нигде, ни в каких кругах, ничему не придается никакого значения.

***

Клара всегда верила, что такие люди непременно где-то существуют – они умны и красивы, не похожи на других и с ними легко, но она ни в ком до сих пор не встречала столь счастливого и многообещающего тому подтверждения, как в Клелии, и совсем было решила, что подобная людская порода есть лишь плод ее собственного воображения. Ей всегда хотелось, чтобы такие люди существовали – со вкусом одетые, независимые, неоднозначные; ей их не хватало, и она их мысленно сотворила. И сейчас до Клары медленно доходило, что ее творение – вот оно, перед ней. Она стояла, глядя на женщину, которую сама же так замечательно придумала, и радовалась, что, встретив, смогла ее распознать.

***

Насколько можно было понять, родилась она по недосмотру: никакая божественная сила, желающая ей добра, не смогла бы сознательно поселить ее в такую семью.

***

Клара стала любимицей миссис Хилл. Когда она это обнаружила, то отнюдь не огорчилась; хотя другие смеялись, Клара уже дастаточно понимала жизнь и знала: любовь, чья бы она не была и чем бы ни была вызвана, не бывает ни смешной, ни ничтожной.

далі...

p. s. слухайте стівена вілсона – він майже досконалий.

єдина розрада від того, шо минулорічний концерт еліса купера скасували, - тепер ейсід знає, хто такий стівен вілсон.
якби ейсід не була з цього приводу страшенно ображена на весь світ, не купила собі їжака, якого назвала елісом, і не пожалілася про все це своєму науковому керівникові, він не мав би можливості запитати, чи не фан, бува, ейсід гурту porcupine tree. (ага, в ейсід безцінний науковий керівник).
і тоді есід ше довго би не дізналася, як це abso-fucking-lutely чудесно слухати стівена вілсона в усіх проявах його багатогранного таланту - від ніжних балад porcupine tree і blackfield'у до шаленського incredible expanding mindfuck, назва якого відповідає суті.
але тільки вчора ейсід заслухала вілсонові сольні cover versions, і це чиста краса. від другої (тої, котра номер два) просто сиділа і плакала, слухала і плакала.

[352x283]




cover version II - це абба, "the day before you came", cover version VI - донован, "lord of the reedy river". (це про всяк випадок, якшо комусь стане цікаво, бо от ейсід довелося кілька хвилин погуглити).
вони зворушливі.
(а ше в мене колись був мальчик, схожий на стівена вілсона, але не такий красивий. а ше стівен вілсон виступає тільки босий, і це теж зворушливо. а ше ця рання осінь досконало пасує до porcupine tree, як листопад пасуватиме до леонарда коена).

в Элеонора_Кацнельбоген я напросилася на флешмоб, у якому багато буков.
тож розповідатиму вам про три штуки, серед яких є справжня поштова скринька, солоні огірки (ох. ооооох) і втеча.
давно не писала речей, у яких більше десяти речень.

усе ж.

- поштова скринька (справжня, не електронна).
поштової скриньки в мене по-справжньому ніколи не було, незважаючи на повсякчасну присутність паперових листів на багато сторінок - мені й від мене. коли я була маленька й бавилася в листування з людьми, які познаходилися через дитячі журнали (цікаво, шо я ніколи не писала перша. якшо комусь було цікаво, він сам мені писав. не тому, шо мені не було цікаво; може, це нормальний людський і тим більше дитячий страх не отримати відповіді, а може, мені й так вистачало, кому писати. в кожному разі, відповідати я намагалася всім - хоч би про те, шо більше не відповідатиму), листи нам додому приносила поштарка. підозрюю, я була найбільш листоактивною істотою в селі. підозрюю, я була там єдиною істотою, якій регулярно потрібні були конверти.
далі - більше

дуже хороший, теплий і сумний грем грін.
дивно, шо в мене раніше з ним ніяк не складалося. може, починала з неправильних текстів. але «монсеньйор кіхот» – особливо в парі з сервантесом – дуже правильний текст, шоб полюбити гріна.

– Мой епископ говорит, что Дон Кихот – это вымысел, плод фантазии писателя…
– Возможно, отче, все мы – вымысел, плод фантазии господа.
– Вы что же, хотите, чтобы я сразился с ветряными мельницами?
– Только сразившись с ветряными мельницами, Дон Кихот познал истину на смертном одре.

***

Читал отец Кихот теперь совсем мало – вот только молитвенник да газету, которая не потрудилась довести до его сведения, что молитвенник больше не обязательно читать.

[262x400]***

– Знаете, отец, вы напоминаете мне вашего предка. Он верил всему, что написано в рыцарских романах, которые и в его-то время уже были устаревшими…
– Я в жизни не читал ни одного рыцарского романа.
– Но вы же по-прежнему читаете все эти старые богословские книги. Они для вас – все равно что рыцарские романы для вашего предка. Вы верите им так же, как он верил своим книгам.
– Но ведь глас Церкви не устаревает, Санчо.
– Ну что вы, отче, устаревает. На вашем Втором Ватиканском соборе даже апостола Иоанна признали устаревшим.

***

В привычках есть что-то успокаивающее, даже когда они утомительны.

***

Что ж, отче, мы, пожалуй, можем сойтись вот на чем: великих людей всегда сменяют люди мелкие, а с мелкими людьми, пожалуй, легче жить.

***

Просто удивительно, как быстро опустошается бутылка за беззлобным спором. Мэр вылил последние несколько капель на землю.
– Это богам, – сказал он. – Заметьте, я сказал – богам, а не богу. Боги – они крепко пьют, а ваш господь бог, который пребывает в одиночестве, наверняка трезвенник.

***

Как странно, – подумал он, сбавляя скорость и с излишней осторожностью заворачивая «Росинанта», – что сомнение может объединить людей, пожалуй, даже в большей мере, чем вера. Верящий будет сражаться с другим верящим из-за какого-то оттенка в понимании, – сомневающийся же сражается лишь сам с собой.

***

– Упокой, господи, его душу, – произнес отец Кихот.
– Могли бы не жалеть генерала.
– Я его и не жалею. Я никогда не жалею умерших. Я им завидую.

ще...

Сегодня уже вполне ясно, что наша цивилизация совершила ошибку, слишком великодушно проявляя уважение и бережность, ибо имела противниками чистейшую наглость и беспардонную нетерпимость.

томас манн, «доктор фаустус», 1943-1947.
цікаво, це довбане людство можна чомусь узагалі навчити?

така рельєфна - ммм, от як давньогрецькі статуї, як "олімпія" лені ріфеншталь або як старий добрий пін-ап - дівчина червня 1958 року, playboy playmate Judy Lee Tomerlin. 1940 року народження (тобто на цих фотографіях їй 18, це, здається, однай з наймолодших плейбоївських дівчат того часу).

[466x699]

ще...

мої улюблені уривки – про філософів.
у квінсі чудове, хоча й страшенно жовчне, почуття гумору. не дивно, шо він так подобався прекрасним людям – від символістів і декадентів до пітера акройда.

Люди начинают понимать, что для создания истинно прекрасного убийства требуется нечто большее, нежели двое тупиц – убиваемый и сам убийца, а в придачу к ним нож, кошелек и темный проулок. Композиция, джентльмены, группировка лиц, игра светотени, поэзия, чувство – вот что ныне полагается необходимыми условиями для успешного осуществления подобного замысла.

[194x300]***

Итак, можно вообразить себе не только идеал чернильницы (как это продемонстрировал мистер Колридж в своей прославленной переписке с мистером Блэквудом); в этом, кстати, усмотреть большую заслугу трудно: ведь чернильница – в высшей степени достойный хвалы предмет и почтенный член общества; нет, само несовершенство способно достигать идеального, совершенного состояния.

***

Морали отдано должное; настает черед Тонкого Вкуса и Изящных Искусств. Произошло прискорбное событие – что и говорить, весьма прискорбное; но сделанного не поправить – мы, во всяком случае, тут бессильны. А посему давайте извлечем из случившегося хоть какую-то пользу; коли данное происшествие нельзя поставить на службу моральным целям, будем относиться к нему чисто эстетически – и посмотрим, не обнаружится ли в этом какой-либо смысл.

***

Неоспоримым фактом, джентльмены, является то, что всякий философ, стяжавший известность за последние двести лет, был либо убит, либо чудом избежал гибели; таким образом, если на человека, называющего себя философом, ни разу не совершалось покушения, будьте уверены, что он пуст как орех; философию Локка очевиднее всего опровергает (если только требуется какое-либо опровержение) то обстоятельство, что на протяжении семидесяти двух лет никто не снизошел до того, чтобы перерезать ему глотку.

далі...

[618x699]

літом чудесно читати:
- умберто еко (особливо есеїстику, яка не шістсотсторінкові – чорт, подивіться, як виглядає це слово, – романи, а маленькі піґулочки на 15 хвилин; от у мене зараз лежать «записки мінерви», і мені страшенно шкода, шо скоро вони закінчаться)
- класичних американців (тенесі вільямс, трумен капоте, харпер лі, річард єйтс, роберт блох, гемінгвей навіть)
- рея бредбері, окремо від усіх інших американців (але то зрозуміло, в нього тексти такі, до яких нереально не повертатися щоліта)
- канадців, але чоловіків (прекрасна маргарет атвуд – на довгі осінньо-зимові вечори, ну ше на весну, може, коли погода не може визначитися, жахлива вона чи зовсім жахлива; літо – це леонард коен і девід гілмор, шкода, шо їх так мало)
- англійців, тільки тих, котрі сучасна інтелектуальна проза (на думку найперше спадають пітер акройд і айріс мердок)
- шекспіра, який у попередній пункт не втрапляє, тому буде окремо
- академічні романи, незважаючи на розміри й національну приналежність (інша річ, шо не-англомовних академічних романів я не можу пригадати; ну й ностальгія)

літом не хочуть читатися:
- великі романи (шо змушує відмовитися від класики; а список питань до вступу, який висить у мене на системному блоку, кагбе натякає)
- німці (у яких місцями катастрофічна пристрасть до великих романів, наприклад, у томаса манна; втім, у кафки романи невеликі, але його треба читати хоча б на початку червня)
- французи (див. пункт перший)
- поезія (незважаючи на національну приналежність; кілька десятків сторінок вітмена, які мені залишилися з весни, мабуть, до наступної весни й чекатимуть. аналогічно з бодлером)

dr. derek h. davis
фантастичний чоловік.
про всі його наукові ступені й академічні звання можете погуглити, як і про його дослідження в галузі релігії й права. якшо вам пощастить, ви дізнаєтеся, шо він, крім усього, ше й директор центру релігійної свободи (або якось так).
але там не написано, шо в нього чудесне почуття гумору, шо він читає лекції, експресивно рухаючи лівим (здається, лівим) кутиком губ, і шо йому подобаються старі рок-н-роли (нарівні з класичною музикою, але про старі рок-н-роли я знаю більше, тому їх більше й запам'ятала).
це фігова фотка, точніше, це шматок фотки, бо ціла жодної художньої цінності не має (та й інформативної – не занадто). і цій фіговій фотці – півтора або десь біля того місяці (її зроблено днів за десять до мого захисту, здається). цікаво, чи ми ше колись перетнемося.

[378x458]

smile

Фотографии verbava : гулянки

давно. я й мої фантастичні одногрупниці. ми йдемо... емм... відпочивати.

мене нудить писати сюди по-справжньому особисті речі.
як і в жежешечку, втім. і я навіть не знаю, куди більше.
а часом так треба.
me sorry.
(ви не думайте, я щаслива, може, навіть трошки щасливіша, ніж вчора. але часом навіть це - занадто особисте).

soo sad. sooo beautiful.
(воно змушує мене плакати).

абсолютний пін-ап.
Colleen Farrington - дівчина жовтня 1957 року.

[466x699]

ще...

буду завтра ;)

з "прозорих речей", 1972.

Not only did the snapshots follow Armande through all the phases of the past and all the improvements of amateur photography, but the girl also came in various states of innocent undress. Her parents and aunts, the insatiable takers of cute pictures, believed in fact that a girl child of ten, the dream of a Lutwidgean, had the same right to total nudity as an infant. The visitor constructed a pile of albums to screen the flame of his interest from anybody overhead on the landing, and returned several times to the pictures of little Armande in her bath, pressing a proboscidate rubber toy to her shiny stomach or standing up, dimple-bottomed, to be lathered. Another revelation of impuberal softness (its middle line just distinguishable from the less vertical grass-blade next to it) was afforded by a photo of her in which she sat in the buff on the grass, combing her sun-shot hair and spreading wide, in false perspective, the lovely legs of a giantess.

і переклад:

Снимки не только проходили вслед за Армандой сквозь все периоды прошлого и все успехи любительской фотографии, но и девочку являли в разнообразных состояниях невинной голизны. Ее родители и тетки, ненасытимые изготовители очаровательных карточек, питали уверенность в том, что десятилетняя девочка, мечта лютвидгеанца, имеет столько же прав на полную наготу, сколько их есть у новорожденного младенца. Гость уложил альбомы стопой, ограждая пламя своей любознательности от всякого, кто пожелал бы присмотреться к нему с верхней площадки лестницы, и несколько раз возвращался к картинам купания маленькой Арманды, прижимавшей к блестящему животу хоботастую игрушку или стоявшей во весь рост, с ямками на ягодицах, ожидая, когда ее станут намыливать. Еще одно откровение недозрелой мякоти (которой срединная линия явственно рознилась от льнущей к ней, но не столь вертикальной травинки) обнаруживал снимок, на котором она нагишом сидела в траве, расчесывая прошитые солнцем волосы и в ложной перспективе широко разведя прелестные великанские ноги.

обожнюю його.

захистилася.
98 і премія романа струця.
тобто захистилася я ше вчора, оцінку дізналася сьогодні.
крім відчуття, наче по мені їздив танк, є ше відчуття неймовірного, незвичного спокою. і дірки всередині. і щастя, звісно. я дивовижно щаслива, хоча й якась... hollow, чи шо.
зате тепер я master in philology (насправді це довше звучить, магістр чогось там у галузі літератури чи якось так; подивлюся, коли видадуть диплом). або, як неправильно, але веселіше, master of philology - повелитель філології.
але чорд. sometimes it makes no sense at all.

/да. я защитила магистерский диплом/.