знайшла фотографії своїх передпасхальних експериментів. було весело. а якщо врахувати, що я то робила вперше за останні дуже багато років, то й результат вийшов непоганий.
усе натуральне: свіжонарвані листочки і фарба з цибулячого лушпиння.

[700x525]

як усе починалося...

з цілих двох майстер-класів. хочу ще.
у ролі дослідника – мій кіт.

[700x502]

ще

хочу це перекласти колись. воно чудове.

Rachel Wiley – 10 honest thoughts on being loved by a skinny boy

1.
I say, ‘I am fat.’
He says ‘No, you are beautiful.’
I wonder why I cannot be both.
He kisses me
hard.

2.
My college theater professor once told me
that despite my talent,
I would never be cast as a romantic lead.
We do plays that involve singing animals
and children with the ability to fly,
but apparently no one
has enough willing suspension of disbelief
to go with anyone loving a fat girl.
I daydream regularly
about fucking my boyfriend vigorously on his front lawn.

3.
On the mornings I do not feel pretty,
while he is still asleep,
I sit on the floor and check the pockets of his skinny jeans for motive,
for a punchline,
for other girls’ phone numbers.

4.
When we hold hands in public,
I wonder if he notices the looks —
like he is handling a parade balloon on a crowded sidewalk;
if he notices that my hands are now made of rope.

5.
Dear Cosmo: Fuck you.
I will not take sex tips from you
on how to please a man you think I do not deserve.

6.
He tells me he loves me with the lights on.

7.
I can cup his hip bone in my hand,
feel his ribs without pressing very hard at all.
He does not believe me when I tell him he is beautiful.
Sometimes I fear the day he does will be the day he leaves.

8.
The cute hipster girl at the coffee shop
assumes we are just friends
and flirts over the counter.
I spend the next two weeks
mentally replacing myself with her
in all of our photographs.
When I admit this to him
we spend the evening taking new photos together.
He will not let me delete a single one of them.

9.
The phrase “Big girls need love too” can die in a fire.
Fucking me does not require an asterisk.
Loving me is not a fetish.
Finding me beautiful is not a novelty.
I am not a fucking novelty.

10.
I say, ‘I am fat.’
He says, ‘No. You are so much more’,
and kisses me
hard.

сьогодні в інституті томи аквінського випадково втрапила на відкриття виставки володимира домчука.
біс із нею, з претензійною й надуманою назвою серії, виписаною коньячним шрифтом. біс навіть із тим, що автор виявився не ідеальним лектором, тому дивитися було значно цікавіше, ніж слухати – i'm ok with that, але ж відкриття виставки.
зате які то картини (тут варто би поставити багато захоплених знаків оклику, бо багато знаків оклику – якраз те, що я від них відчуваю). їх хочеться почіпати, лизнути, хочеться пірнути в них чи хоча б залізти по лікті. страшенно живі, страшенно тактильні, страшенно потужні. ті фотографії, які я тут викладу, не передають прекрасності – вона в об'ємі, в рельєфі – так що заходьте в інститут томи аквінського, виставка там до кінця березня.
(і так, я знаю, що не можна чіпати творів мистецтва, але не втрималася й одну трошечки погладила, з самого краєчку, ніхто й не помітив. крутезно).

[700x351]

ще...

зліплені півтора тижні тому на майстер-класі жанни россипчук в домі чайного майстра. маленькі, щоправда, я з таких чаю пити не звикла, але приємні на дотик, симпатичні і взагалі, своїми лапами зроблені ж. виявилося, що задоволення від готового результату не поступається задоволенню від процесу.
фоторгафовані щойно, тому світла небагато, але трошки роздивитися можна.

[700x521]

ще...

один абзац з оповідання "якщо це любов" з однойменної збірки серба михайла пантича. взагалі приємна ця серія від "темпори" – перекладів із різних екзотичних і не дуже літератур, у мене є два сербські томики і один чеський, і хоча той чеський то такі рустикально-патріархальні шмарклі, все одно непогано.
а тут мені подобається ритміка: як збивається текст, як повторює неважливі слова, як неважливі слова набувають сенсу в ритмічних повторах; з цим ритмом його було би приємно читати вголос, мабуть. а ще подобається зміст, так.

Якби навіть мені хтось сказав, що одного дня між мною і Богданом усе закінчиться, якщо все на цьому світі справді закінчується, бо гадаю, насправді жодна любов ніколи до кінця не закінчується, я б йому, гадаю, відповіла: не верзи дурниць. А мовила б це тому, що з першого дня сама про це знала. Як тільки його побачила, я побачила все, але це не було якесь передбачення, якесь пророцтво чи чаклунство, нічого подібного. Це було чисте усвідомлення того, що певний час ми будемо разом, разом до слини, до останнього подиху, а потім уже не будемо поруч одне з одним, продовжуючи натомість бути разом там, де ти кожної секунди перебуваєш разом із кимось, – у думках. Коли вранці ти збираєшся на роботу, поки чистиш зуби, поки автобусом добираєшся на інший берег Сави, поки перекладаєш – я перекладач, перекладаю фільми, – поки прасуєш і дивишся у вікно на спустілий нічний бульвар Нового Белграда, ти завжди знаходишся разом із кимось, і навіть більше – ти завжди з усіма, кого любив, не знаю, як інші, я саме так.

слухане впродовж минулого року.

за весь рік:

[615x380]

і за кожен місяць:

абсолютно прекрасне від таких ніжних, зворушливих американців family band.

схема з симпатичного коміксу під назвою "screw heaven when i die i'm going to mars"

[684x700]

у мене з'явилася ще одна спільнота, в яку я трошки пограюся, а там видно буде.
цього разу – ага, про зомбі.
вона зветься SweetZombieland і там будуть, наприклад, отакі чарівні штуки:

[500x500]

приходьте самі і приводьте інших, людей і не зовсім =)

лірика-прелірика.

The Moody Blues – Nights In White Satin (рік 1967)

найслуханіше у вересні-жовтні.
уже рік збираю ці картинки.

[615x390]

більше...

серія з ріжками від Kari Herer

[560x700]

ще...

[465x700]

by Geir Magne Sætre

дуже красива музика (і в них вийшов свіжий альбом уперше за чотири роки).
мені чогось здається, що це може бути про письменника, який уже місяць не може написати ні рядка свого нового роману. і нє, це враження ніц не має до діла з тим, як я намагаюся писати дисертацію. хоча найбільше воно схоже на той шматок з барнсової "історії світу в 10 1/2 главах", де йдеться про зйомки десь глибоко в джунглях, і актор, який грає єзуїтського священика-місіонера, пише листи своїй коханій, а вона йому не відповідає.
сумніваюся, що вони про це думали. безвідносно до того, що вони думали, музика чудесна.

Firewater – Feels Like The End Of The World



текст під катом

кілька ні разу не життєрадісних лимериків від едварда горі. з його ж ілюстраціями.

[546x687]

ще...

знову просто щоб не загубити.

“I want your life,” wrote the girl I’d never met before.
She isn’t the only one. There have been periods when I can’t go a week without opening an e-mail like this from a woman somewhere between the ages of 17 and 25. I’m not a celebrity, a trendsetter or an heiress. I am an escort.
...
So why would some women want to duplicate my circumstances?
We could blame the usual scapegoats. “Secret Diary of a Call Girl” is a cutesy fantasy full of adventure and expensive fashion. One-time Eliot Spitzer date Ashley Dupre became known to the country as a tan, lanky beauty sporting designer accessories on a yacht. And so-called No. 1 Escort in New York Natalia McLennan recently released a memoir of her days making $2,000 per hour. But I think the causes are far more complex than a few pop culture artifacts. The glamour of prostitution can’t be traced back to the 1970s “Happy Hooker” Xaviera Hollander or the unrepentant schlock of “Pretty Woman.” It’s the persistent symptom of a society that still insists sexual desirability is a woman’s duty, and wealth is the most important hallmark of success. A young woman who is desirable is a young woman who wields power, and that power is often bestowed in the form of cold, hard cash.

авторку статті зовуть шарлотта шейн, і вона повія. і дуже хороша стаття насправді, де не так уже й багато про проституцію (принаймні не в буквальному сенсі).

липень плюс серпень. влітку то був майже єдиний спосіб стеження за днями =)
учора зробила перший вересневий скріншот. час тікає крізь пальці.

[615x380]

інші...

з інтерв'ю 1973 року для плейбоя:

Playboy: You want to be with people who live nearby and think exactly as you do?
Vonnegut: No. That isn't primitive enough. I want to be with people who don't think at all, so I won't have to think, either. I'm very tired of thinking. It doesn't seem to help very much. The human brain is too high-powered to have many practical uses in this particular universe, in my opinion. I'd like to live with alligators, think like an alligator.

апдейт. із того самого інтерв'ю (воно довжелезне, мабуть, вони цілий вечір сиділи й спілкувалися):

Playboy: Even if you don't remember it, did the experience of being interned -- and bombed -- in Dresden change you in any way?
Vonnegut: No. I suppose you'd think so, because that's the cliché. The importance of Dresden in my life has been considerably exaggerated because my book about it became a best seller. If the book hadn't been a best seller, it would seem like a very minor experience in my life. And I don't think people's lives are changed by short-term events like that. Dresden was astonishing, but experiences can be astonishing without changing you. It did make me feel sort of like I'd paid my dues -- being as hungry as I was for as long as I was in prison camp. Hunger is a normal experience for a human being, but not for a middle-class American human being. I was phenomenally hungry for about six months. There wasn't nearly enough to eat -- and this is sensational from my point of view, because I would never have had this experience otherwise. Other people get hit by taxicabs or have a lung collapse or something like that, and it's impressive. But only being hungry for a while -- my weight was 175 when I went into the Army and 134 when I got out of the P.O.W. camp, so we really were hungry -- just leads to smugness now. I stood it. But one of my kids, at about the same age I was, got tuberculosis in the Peace Corps and had to lie still in a hospital ward for a year. And the only people who get tuberculosis in our society now are old people, skid-row people. So he had to lie there as a young man for a year, motionless, surrounded by old alcoholics -- and this did change him. It gave him something to meditate about.

травень-червень. зовсім забула, що вони в мене лежать, нікому не показувані =)

травень – то про альт-кантрі, про чекання на "залізне небо" під акомпанемент саундтреку з лайбахів і про озвучку до "фоллаутів".

[615x380]

більше...