Это цитата сообщения Кое-кто Оригинальное сообщение

Легко и сложно...

[найденно в инете]

уметь жить в антракте между двумя войнами;
[551x373]
говорить правду сквозь зубы и искренне врать;
[551x194]
помнить людей, не запоминая их имена;
[551x423]
разговаривать часами, ни на секунду не замолкая, и не найти слов, чтобы попрощаться;
[551x397]
различать дни только по дате и с нетерпением ждать выходных;
[381x551]
задувать звезды, когда они светят слишком ярко;
[413x551]
беззаботно подпевать гулу еще несбывшихся несчастий;
[551x365]
бежать, обгоняя тень, изо всех сил, не убегая, а догоняя;
[452x551]
держать боль за руку, чтобы ей не было страшно и одиноко;
[551x414]
знать, что Земля вертится вокруг Солнца, но верить, что она вертится вокруг тебя;
[551x424]
быть независимым, гордым, уникальным и самодостаточным..
[551x529]
но разучиться плавать при встрече с глазами, в которых можно утонуть.
[551x413]
[источник- http://poxe.ru/2007/10/16/legko_i_slozhno.html ]

а вы знаете,что у человека может быть десятки\сотни оттенков улыбок?!это замечается не сразу...это может заметить не каждый...только наблюдательные!а много ли есть сейчас людей,которые замечают многое за другими и вообще таких,которые беспокоятся о других..?
хм...
вот к чему приводят наблюдения...в этом случае мои...))за одним человеком...
у него я выделила пока 4 улыбки:
1-улыбка,переходящая в смех,вызвана какой-то шуткой;
2-не искрення,натянутая улыбка,которая иногда промелькает на его лице;
3-когда немного раздвинув уголки рта,улыбается своим мыслям;
4-когда улыбается мне...)) ну,так,знаете,смущенно,но искренне...

P.S.Кто-то может подумать,что это бред романтика или какая-то нудная банальность,но ведь дневник мой,я пишу,что думаю,чуствую,и что-то не соответствующее этому не могу писать.Ведь это будет уже лицемерие!Да и к кому?!к самой себе!

I LOVE!
I LOVE!
I LOVE!
Я люблю,а это значит - я живу!
[512x384]

Итак, ты-рокер!Тебя уважают, тебя боятся, тебя любят, тебе завидуют.Ты- творческий человек!Может ты и не художник, но ты умеешь видеть истинную красоту мира!А ещё ты хороший психолог- хорошо понимаешь людей, поэтому они тебя и боятся....

Почему так редко встречается взаимная любовь?
Почему, когда хочется взлететь, это у тебя не получается?
Почему,если тебе нравится человек,то не факт,что ему нравишься ты?
Почему,если люди любят друг друга,то не факт,что они будут вместе?
Почему мир столь жесток к романтикам?
Почему не всех влечет небо?
Почему считается,что дружбы между парнем и девушкой не существует?
Почему одни люди любят одиночество,а другие хотят, чтобы их обняли крепко-крепко?
Почему для одни существует слово "люблю" в 16,а для других - это миф?
Почему одни люди утратили надежду, а другие не устают на что-либо надеяться?
Почему одни умеют улыбаться,а другие - не очень?
Почему больше всего думается перед сном?
Как различить любовь от дружбы?
Как сказать человеку,что ты его не любишь?
Как не причинять близким и дорогим людям боли?
Как разлюбить?
Как сказать человеку,что ты смотрел бы в его глаза всю жизнь?
Как научиться смелости?
Как убить страх?

P.S.что-то подобное мучает меня почти каждый вечер перед сном...

Настроение сейчас - goooooooood!!!!!!!!

Иногда, когда он совсем не обращает на меня внимания и даже не здоровается, мне кажется, что я ему перенравилась или, более того – вообще никогда не нравилась и все те события просто мираж, выдуманный моим воображением. Но если бы не было тех событий, то и моих чувств тоже не было, а так…они-то есть, но вот насчет первого я иногда начинаю сомневаться.
Он часто смотрит и улыбается разным девчонкам…и мне кажется, что для него меня уже не существует…но вдруг он оборачивается и смотрит на меня…Этот взгляд я знаю хорошо, ведь только глядя для меня он делается глубоким, серьезным, задумчивым, а еще говорящим - тем, который может сказать то, что не выразят какие-то там никому не нужные слова. В такие моменты он вроде бы видит меня насквозь, а читаю что-то в его глазах, в душе…
В последнее время я стала редко о нем думать. Но это не потому, что я запуталась, а потому, что я не хочу раздумывать, ломать голову над сложившейся непонятной ситуацией. В моменты страха того, что он все-таки мне перенравился, мне достаточно просто сесть рядом с ним и ощутить то волнение внутри себя, когда он рядом, и успокоиться. Ведь все по-прежнему.…И это хорошо!

12 серпня 2007 р. недільне надвечір’я
О_о! Behind blue eyes…по радіо energy…давно вже її не слухала…треба сказати Катрусі, може, натрапить якось і вона на неї…
Що сьогодні по телевізору буде вечором...? здається, ніц цікавого…от єдине, що треба не забути подивитись, так це футураму о 21:00…
Червоний кінь…біжить…це краще, ніж простий курсор для мишки…який він все-таки красень…моя мрія…
Так…поставимо диск Здобів…альбоми…1999 – «Табера Ноастра»
01-Интро-ЖОК…Тексти: ЖОК - молдавский танец, сопутствуемый «кричалками» и приглашениями присоединиться к танцующим
06-Нунта Екстремале(Екстремальна свадьба)…
ммм…дуже смачний чай…
хм…09-Мария Блюз…ага, тексти: жалостная песня о любви к девушке по шимени Мария. «Как-то раз в одном селе на берегу реки я повстречал девушку по имени Мария. И влюбился в нее с первого взгляда, но так и не сказал ей об этом». Цікаво, хто з них так оце закохався..?
треба піти помити посуд, щоб було все тихо й спокійно…
зараз, поки я тут мию посуд, мама, мабуть, читає, що я пишу, роблю на комп’ютері…упс…хоча…я нічого таємного не писала, от тільки смішно, мабуть, іншому зі сторони прочитати ці записи…))
клялась помнить до могилы, а потом оставила…
о! відома пісня…виявляється, що це Здоби написали…
ого! Та ж вони ще співають «видели ночь» і «смуглянка»!!! «Раскудрявый клен зеленый – лист резной
Я влюбленный и смущенный пред тобой,
Клен зеленый, да клен кудрявый,
Да рааскудрявый – резной.»
«Видели ночь, гуляли всю ночь до утра!»
«Дигли, дигли, дигли – да
Хора космикэ ку Здубий лумя ва жука!
Збоарэ Здубий ынспре Марте,
Сатул а рэмас департе,
Бате вынтул, кынтэ кынтул
Ши ын чацэ е Пэмынтул.» :)))) смішно…
20:58…скоро буде Футурама…закругляюсь…
А ось і Бендер…)) і спеціальна мийка для роботів…так, головне, що залізний зад чистий до блиску… 
Ні!!!!!! чому ти шипиш?! Тільки не зараз! Інші ж програми працюють…
О! вже працює, прекрасно!
Сьогодні повинен бути метеоритний дощ…через дощ, простий водяний дощ, все небо затягнуло хмарами і нічого не буде видно…жаль. Можна було б загадати бажання…жаль…
ЖАХ, як блиснуло! Десь зовсім близько..! брррр…треба вимикати світло і лягати спати…Але ж не змогла, прилипала й далі до вікна…Боже, який жах – блискавка не вертикальна, а горизонтальна розсікла небо не миттєво, а впродовж 3 секунд!!! Дік бігає надворі, не знаючи, куди заховатись…ось забіг за криницю…
Зараз поки начебто все стихло: блискавок нема, іноді тільки посвітлішає темне небо, ну і дощик накрапає… і ось! знову це жахіття – блискавка промайнула і зробилось світло, як удень…і знову стихло все. А Сергію таке ще й подобається…брррр…
Блискавка страшить, але й притягує, приковує погляди…
О_О! ніколи подібного не бачила..! біла блискавка з фіолетовим сяйвом горизонтально розсікла нічне небо. І це ще чудо…що Максом зветься…Поки я з ним тут сиджу, там за вікном робляться надзвичайні речі, яких не видко мені…(( чи, може, вже йти спати..? спати…чи засну ж відразу, чи знову вкотре будуть думки роїтись в голові..? побачимо…а самій це сидіти не хочеться.
trueno (ісп.) – гром, грохот.
13 серпня 2007р.
Ой, як світло вже, а вставати не хочеться…полежу ще трохи…ммм…якийсь сон страшний наснився…о, вже й забула що саме…)) Треба потроху підніматись, бо вже, мабуть, 10-а година. Щось нікого в хаті нема…де це всі? Дєдушка поїхав, а мама ж наче повинна була зостатись…а ось і годинник – скільки ж там вже..? ОГО! Тільки 8:30?! Ранувато, але й лягати назад не годиться - не засну…треба йти застеляти постіль, вдягатись і на вулицю – як там зараз після дощу..?
Отже, «Диво»…хм…чи закінчу я його...?
Ох, цей дощ…
І не дзвонить, не пише мені ніхто… 
14 серпня 2007 р.
Цікаво все-таки, чи справді той анонім не Люба…Щось і не дзвонить більш мені… Так хотілось 1 вересня пару днів тому, бо хочеться знати що ж буде нового, а тепер не хочеться, бо охоплює якийсь страх. Не знаю навіть чому, просто передчуття. А асьці я б назвала зараз свій статус: «Неизвестность. Симпатия. Страх.»
В четвер дєдушка з бабушкою поїдуть в Київ, їх не буде до обіду. Отже, подзвоню, мабуть, Світлані… Не знаю, що з цього вийде, але ж потрібно…
Страх – terror, miedo(ісп.)
Оце ідея! Супер! Зараз напишу мужесінгу, а там трохи доведеться почекати…От приїду в Київ, а там почну реалізовувати всі свої ідеї. І цю також, та ще й на майбутнє, бо під час навчання малувато free time буде.
www.nrj.com – потрібно буде зайти і створити власне радіо, як вони кажуть…от якби бумбокс, RHCHP, Rasmus, HIM, Evanescense, Сплін, Бі-2 й інші…оце діло було б..!
От уже! Радий, що його згадали…а як мені написати, про мене згадати, то ні, нема такого…рррр…От чудо!
«що все буде добре…у кожного з нас…»
Хью Джек ман, Джим Керрі, Джонні Депп, Він Дізель – однозначні мої найулюбленіші актори!
16 серпня 2007р.
Хм…як все-таки добре розібратись в своїх почуттях..!
Навіщо я взагалі так багато думаю, що буде далі?! Я не буду більш про це думати, я буду думати тільки про теперішнє і жити треба теперішнім. Ні минулим, ні Читать далее...

Тільки зараз вирішила надрукувати цей давно вже написаний текст, сповідь, одкровення... бо він же займає важливе місце в моєму житті..!

День
Как прошел день? А как он мог еще пройти, как не в ожидании?! Чего? На самом деле малого, но для меня очень важного, волнующего душу и сердце…
Взгляд
Одного только Его взгляда достаточно для полного всплеска эмоций, хороших эмоций. Всего лишь один взгляд может поднять настроение, заставляет думать о высоком и приятном. Хм.…Скажите банально, а все-таки, это правда, и сила вся в ней.…Некоторые не могут выдержать взгляда другого человека.…С чем это связано? Почему взгляд одного человека мы не можем выдержать, а взгляд другого нам приятен, и в такие глаза можно смотреть часами, днями, месяцами?! Вот Его глаза – это те, в которые можно смотреть не переставая. И этот взгляд всегда будет приятнее любых других взглядов…
Рукопожатие
А каким волнующим будет рукопожатие.…Да еще и продолжительное! Например, ситуация на катке … Конечно, я мечтала, но и подумать не могла, что он сам возьмет меня за руку и мы будем кататься вместе, взявшись за руки! Все те чувства при таком катании с Ним просто невозможно описать не то что письменно, но даже словесно! Это чувство однозначно волнующее! Еще одолевает чувство какой-то защищенности, ведь Он держит меня за руку, придерживает от падения.… Когда случайно появляется возможность потерять мне равновесие, он сжимает мою руку, не отпуская, не давая мне упасть. Едем мы тихо, не разговаривая, только иногда Он учит меня, как правильнее кататься, чтоб не устать. Он волнуется, заботится обо мне? Чтоб это не было, это не может не радовать.
Взгляды в метро
Едем в метро. Он всегда держится недалеко от меня: то в толпе людей Он стоит возле меня, и тогда, иногда теряя равновесие, я придерживаюсь за него, то на лавочке в поезде метро Он садится возле меня. Он постоянно рядом. Зачем? Чтоб просто смотреть на меня…я боковым зрением замечаю Его взгляд всегда и везде, ведь он рядом. И это не может не радовать, ведь это, наверное, значит, что ему приятно смотреть на меня…только на меня! Мне смешно от чего-то, но и радостно, конечно же. Я сразу же теряюсь, не зная, что делать, как себя вести. А как хочется заглянуть в Его красивые глаза! Но что-то меня сдерживает…. Мне кажется, Он заглядывает мне в душу, что он узнает о моих чувствах…. Ему я, конечно, могу открыть душу, но все равно что-то сдерживает меня, и мы ведь не пара, а хотелось бы…очень даже…
Руки
Когда Он рядом со мной, Он вроде бы хочет взять меня за руку, ведь его рука оказывается всегда вблизи с моей, но не решается.... Я тоже не против взять Его за руку, но боюсь…сделать что-то не то и спугнуть Его, что было бы просто ужасным! Когда мы оказываемся где-то вместе, мы просто молчим. А зачем слова, если можно и без них «разговаривать», да и все ведь и так должно быть понятно, а слова, действительно, лишние.
Может все это только мираж, но он так приятен...
Соперница
Ох, это слово.… Всю его суть познаешь только, когда стыкаешься с ним. Кто она? Да простая девчонка, даже нормальный человек, а хуже этого просто не бывает. Она про Него часто говорит даже со мной. Вот проблемка вышла…. А я при каждом с ней разговоре не знаю, куда себя деть, что ей говорить и, в конце концов, меня просто колбасит от волнений и переживаний. Кто может меня успокоить? Конечно, только Он, сказав несколько слов, которые разъяснили бы ситуацию, но, увы….
Из-за всей этой ситуации мне хочется поскорее все выяснить у Него, сказав все, что у меня на душе. Но…опять-таки спешить?! Спешить не следовало б, но так страшно потерять…. Что делать? Не знаю…. Лучше об этом вообще не думать!

Я считала, что я не романтик…. После всего этого я убеждаюсь только в противоположном…. Бывает, все бывает…

P.S. Давно уже я хотела выразить, что у меня в душе творится с того катка…Так легко теперь стало…

Село…Деяких це слово лякає: мовляв, далеко від цивілізації, міського суспільства, а головне – довгенько без телевізору чи Інтернету, та й робота, можливо, якась буде, а працювати ой як не хочеться! Одним словом – жахіття та й годі! Для мене ж навпаки це слово стає з часом все приємнішим…
Тут, у селі, можна знайти спокій, а ще, найголовніше – це повітря! Тут завжди знайдеться чим скоротати час, особливо ж осінню, літом, весною, а справжнє життя – це ж постійний рух і праця.
Кожен куточок природи села дивує і чарує…Чи то хмарки, що утворюють різні конструкції, чи то грім серед ясного неба , чи то пшеничне поле, чи то зелений ліс – все приваблює і манить по-своєму. Бачиш хмарки і хочеться злетіти, поринаючи в них з головою, ідеш поряд з пшеничним полем і хочеться провести рукою по вже зрілому колоссю, проходиш повз ліс і хочеться зійти з дороги й залізти на дерево, заховавшись поміж його зеленого листя і спостерігати як люди проходять повз й не помічають тебе…
Мені ж завжди кортить залізти на великий камінь у ліску при дорозі і дивитись на поле, слухати вітер, або іноді проїжджаючі за полем авто…
Більшість мене, мабуть, не зрозуміє, а я ж просто люблю спокій. До того ж думається краще і осмислюються по-новому різні речі саме в селі.

Кажуть, що життя – як зебра: в ньому чергуються білі й чорні смуги, тобто моменти приємні і не дуже…І обов’язково за білою смугою йде чорна, а за чорною – біла. І це майже так і є. От тільки можуть додаватись ще й сірі смуги, утворені шляхом злиття білих і чорних. В цій сірій смузі все по-буденному – нема забагато приємного, щасливого, але й нема занадто неприємного сумного, тому вона й банальна. Навіть можна задатись питанням, що ж краще – сіра без невдач і проблем, але й без надмірного щастя, чи все ж біла з її по-справжньому щасливими моментами і з нею ж обов’язкова чорна..? Кому як: одним хочеться аби вони відчули на повну вибухово щасливі миті, хоч і знають, що після них не забаряться по-чорному невдачливі, а інших і сірі будні задовольняють – хоч нема великого щастя, а все ж і великих/малих невдач разом з тим.
Сіра смуга може бути безмежно товстою, тоді як у булій і чорній спостерігається несправедливість – чорна набагато товща і триваліша за білу..! А це трохи не влаштовує. Є, звичайно, способи трохи замаскувати чорну смугу…ну, там, наприклад, посміхатися, не надавати великого значення невдачам і поразкам, але ж як довго зможе людина маскуватись..? Для цього потрібно мати силу волі, а її в багатьох нема, та й у сильніших вона теж може відмовити…
* * *
Ось такий вийшов пост-роздум… У голові крутились різні запитання без відповідей, тож вирішила їх занотувати. Можливо, хтось інший зможе мені роз’яснити…


P.S. Як все-таки зручно і корисно кудись «скинути» свої думки…В голові тоді є місце для інших другорядних дрібних думок, та й вночі ліпше спиться:) ато як почнуть роїтись думки з всілякими питаннями без відповідей, то не знаєш куди від них подітись, бо ж хочеться все-таки на кожне знайти відповідь…

«Десь там, одиноко в далині, де зорі нагадують тебе…
де зорі нагадують тебе…» Тінь Сонця
***
Поле…Вийшла, стала й ніби потонула в ньому. Воно здається таким...безмежно гарним..! Від вітру позагиналось, зашаруділо, від сонця затріщало колосся: чи то житнє, чи пшеничне, чи вівсяне…А над полем небо, ніби море, тільки зверху…ніби намальоване, все всіяне білими хмаринками…І кудись помалу пливуть, змінюючи форму і утворюючи завдяки вітру то зайця, то вовка, то пташку, то грізного дракона. А он далі трохи збоку за полем видніється ліс, що шумить всім своїм єством від миттєвого подуву вітерця…А варто тільки заплющити очі, як тобі відкриваються раніше непомітні звуки: то десь застрекочуть цвіркуни, то заспіває десь віддалік соловейко…та так буде пташка заливатись різним співом, що заслухаєшся, забудешся у ньому…також загострюється дотик, бо одразу відчуваєш слабкий подув вітерцю або комаху, яка лізе в тебе по нозі, заблукавши…:)

Щоденник-це ніщо інше як мої емоції…хоч тут я можу на повну виразити те, що іноді приховую в своїй душі, що не виражаю на людях…

***

Музика – широке поняття, яке викликає різні асоціації. Музика допомагає людині позбутись поганого настрою, на деякий час забутись, не згадуючи про якісь поточні проблеми, підняти той же настрій, також може нагадати деякі моменти з минулого і підказати, що робити в майбутньому. А ще, як нещодавно виявилось, вона може зближати людей…досить корисно, правда, ж?;) З чого такі висновки поясню своєю історією…

Літо…тільки-но продзвенів останній дзвоник, всі розійшлись, не прощаючись як потрібно було б…мабуть, одна я буду влітку сумувати за кожним унікалом з мого класу, але така я є і нічого з цим не пороблю:) мій клас – це ніби та оболонка, в якій я існую і без якої не можу. Звісно, скоро цієї оболонки не буде, і сподіваюсь, що я це з часом переживу.
У всіх різні плани на літо, от і мені вже завтра їхати до табору, до першого і, мабуть, останнього табору. Всі діти з мого «отряду» були молодшими за мене - віком від 13 років. Подруги мені казали, що це поганенько, але я так дуже й не переймалась, бо з трохи іншого боку це й добре. Так от був тут один хлопець, йому 14 років, хоч і мав вигляд 15-16-річного, волосся спадає йому на очі, отже, такий собі «псевдо-емо», слухає щось важке, ходить часто сам-один, слухаючи свій плеєр, частенько крутить швидко головою в різні сторони, мабуть, в такт музиці…Як я зраділа, що хтось тут слухає щось подібне до моїх музичних уподобань! Розмова в нас постійно «не клеїлась». Спілкувався він з іншою і коли заходив до нашої дівчачої кімнати, мені ставало трохи заздрісно. Не повірите чому…мені було заздрісно тому, як він віддавався музиці, по-іншому не скажеш, і не соромився робити ті рухи, які відповідали музиці, її ритму, і в такі моменти був досить природним і не приховував цього. Як би я хтіла так само, як він, робити ті рухи, які б вимагала музика..!
І ось сталось так, що мені подруга дала свого плеєра, куди я занесла улюблені треки…З цього плеєра, а точніше з того, що було всередині нього, тобто музики, все й почалось…
Повернулась я до табору, ввімкнула плеєр і сиджу собі на ліжку, слухаю…Різні хлопці й дівчата зібрались в кімнаті, а я не зважаю…І от приходить псевдо-емо-хлопець:) Я й далі не зважаю, бо подумала, що він так само, як і завжди буде не зважати на мене. Але ж ні, підійшов, запитав, що слухаю, попросив один навушник…І почалось: «Та, це не прикольне, нецікаве», а тоді: «Ой, Рас мус-круто! Ой, Pain – необроблена версія, клас!» і т.ін. І відтоді постійно просив плеєр послухати, а я взамін взяла його плеєр, модний з динаміками по боках, щоб можна було без навушників слухати, правда, трохи вже розламаний, але то нічого, головне, щоб грав. У нього була музика важча за мою, тож я слухала для «загального розвитку» і заодно дещо й подобалось…
На днях намічався футбол нашого «отряду»(звався АД) з іншим, тож потрібно було піти. Я пообіцяла прийти пізніше і залишилась в кімнаті. Я слухала плеєр Діми(псевдо-емо), а він прийшов теж до кімнати і слухав мій. Так ми й сиділи мовчки вдвох, слухаючи музику. Потім мені потрібно було піти в інший корпус і я вирішила залишити йому його плеєр, але «свій» не забрала. От я повертаюсь в кімнату, нікого ніде нема – всі ж на футболі, підходжу до ліжка, а там Дімин плеєр мене дожидається:) Така дрібниця, а мені так приємно було!;) Беру плеєр, йду на футбол на пляж заодно із ввімкнутою музикою. На пляжі він стоїть з дівчиною, тож я не заважала, не підходила до них, а тільки проходила повз, йшла далі і знову верталась, все слухаючи музику і намагаючись в такт махати головою чи руками…Потім стала недалеко від Діми, а він сміється і жартує з мене, з моїх рухів:) Та не по-злому, а по-доброму. Я кажу йому, що не можу, як він, головою махати, а він радить вибивати такт ногою-так і роблю…Знову ходила, тоді стала на піску і знаю, що якщо не буду підходити до нього, то він сам підійде і проявить хоч якийсь інтерес…так воно і сталось!:) трохи порозмовляли…Цікава він людина, до того ж добра й ніжна, що рідко буває. А все, мабуть, тому, що сестру молодшу має, тож і до дівчат з повагою й ніжністю ставиться. А його фраза: «жінка після того, як народить, стає молодшою» мене просто вбила(в хорошому плані). Цей хлопець, справді, гарна людина, та не довелось мені з ним довше 2 днів спілкуватись по-людськи щиро й добре…А я ще думала: «як це так гарно виходить? ще відпочинок у таборі тільки-но почався, а в мене все так добре. То ж завжди все найкраще під кінець трапляється…» А воно і було кінцем, бо в один з днів мені довелось зібрати речі і покинути табір. Коли востаннє виходила з кімнати, зустріла Діму в коридорі: він - «уїжджаєш?», я – «так, а точніше – швидка допомога забирає…»
Так я поїхала і жалкувала, що з ним більш не побачусь…людей добрих на світі так все-таки мало…
Я навіть в асьці його шукала, але не знайшла. Тільки образ його закарбувався в пам’яті і тільки Читать далее...

Настроение сейчас - небелиця

В останні місяці навчального року чомусь багато думалось про те, що б було, якби мене враз не стало(м’яко кажучи)…Потім не хотілось про подібне думати, бо ще можна накликати і все таке, але ж думалось…До того ж цікаво, що ж відбувається після кінця життя людини на землі…
І от одного разу сталося – забрали в лікарню робити досить просту операцію, але так як хвороба вже загострилась, операція була вчасною. Коли йшла в медпункт, думала, чи правильно зробила, що звернулась, можливо, не потрібно було нікому казати про погане самопочуття і стерпіти..? До того ж я була на 90% впевненою, що всі аналізи будуть, як завжди, гарними. Але все виявилось гірше, ніж здавалось і тільки думка про те, що б могло статись, якби терпіла й далі мене нажахала, бо нещодавні думки справдилися б…

Коли прокинулась від операції я схлипувала, а носом дихнути не могла – плакала без сліз…Перед операцією заспокоювала себе, що такі операції роблять майже всім і мало не щодня, але десь далеко в душі боялась. І от після операції це проявилось в сльозах, бо себе було шкода…Можливо, комусь і подобається, коли його ріжуть якісь посторонні люди, але мені точно – ні! І я не хочу знову коли-небудь терпіти операцію і реабілітаційний період після неї!

Можливо, не багато замислювались над тим, що дріб’язкова хвороба може бути фатальною…Ось так живеш і не знаєш де впадеш і завдяки чому: чи хворобі, чи людині, чи природі…

В колонках играет - DDT
Настроение сейчас - happy

Темінь…
Почалось все з дискусії…А відбувалась вона з невідомими людьми, обличчя яких я не бачила, а чула тільки їхні голоси. Стояла я в темній кімнаті спиною до невідомих співрозмовників і дивилась вперед, а точніше в стінний отвір, який не давав зануритись усій кімнаті в повну темінь. Цей отвір слугував виходом на балкон, на чудовий балкон, який був оточений низькою металевою огорожею. Скільки йому років точно не можна було визначити, але, певне, що багацько. Хоч мав вигляд не новий вже, а в ньому я вбачала щось рідне і знайоме мені.
Дискусія… Що до дискусії, то полягала вона в тому, що невідомі запевняли мене в тому, що я не зможу злетіти з балкону другого поверху, на якому всі ми перебували. Звичайно, я знала, що зможу, але в останній момент я завагалась в собі, в своїх можливостях…Невже й справді я не зможу?! Ні! В це не вірилось, не хотілось вірити. Я вдягла на спину ранець і вибігла з темряви на балкон та зупинилась, вагаючись…Боковим зором бачила подругу, яка розбігшись злітала додолу. І от... я підійшла до краю балкона…Там, де я стала не було огорожі, і цемент, з якого був зроблений сам балкон, просто різко закінчувався. В голову прийшла ідея…я заплющила очі, розвела руки в сторони і просто довірилась вітру, який має допомогти. Я не помилилась. Тільки-но розвела руки, як дмухнув вітерець, підхопив мене як листя восени, як невагому, легку частинку. Я розплющила очі, легко приземлилась і була вже як ніколи впевнена в собі.
Ми з подругою вирішили піти вліво, обійти наш будинок. Назвати цілковито нашим його не можна було, ми просто були до нього ніби прив’язані. З вигляду це досить старий двоповерховий будинок. Деякі вікна в ньому були без скла, а деякі мали і скло, і навіть металеві грати.
Надворі зараз була осінь…Більшість дерев скинули з себе ще не все листя, але на землі його було вдосталь. Можна було йти по пожовклому листю і підкидати його ногами, а воно б постійно злітало і неминуче падало б додолу. В цю осінню пору тут досить похмуро і ледь-ледь можна розрізнити день і ніч. Не дивлячись на це, ми завжди знаємо, а точніше відчуваємо, коли день, а коли ніч, бо з ними пов’язані деякі речі, які ми повинні виконувати… Вдень ми повинні бути в будинку, а вночі - надворі. Ніч, як я казала, не темна, все видно як вечором. Коли ми в будинку і сонце вже заходить, то він, будинок, сам нас викидає, виштовхує поривом вітру, слід тільки нам підійти до балкону чи вікна без скла або металевих грат. Коли ми надворі і сонце починає сходить, ми підходимо до отвору без дверей і потоком повітря будинок ніби забирає нас всередину. Так і жили вдвох як сестри…
Сьогодні ж, коли ми були у дворі почало діятись щось незвичне…Землю де-не-де почало затягувати якимось болотом, а дерева якоюсь пітьмою…Ми відступали від цих темних речей, але зовсім не боялись, а тільки вирішили піти на інший бік будинку дещо перевірити. Коли обійшли будинок, то побачили гори листя, які майже змикались в полу круг навколо отвору в стіні. Це трохи нас занепокоїло, бо якщо листя повністю зімкнеться, нам не буде через що дістатись в будинок, а це обов’язково. Тоді ми поклали колоду на місце, де листя не встигло зімкнутись, зайшли в полукруг і підійшли до отвору. В стінному отворі було темно і сильні потоки повітря засмоктували всередину, але все це, звичайно, не лякало нас. Після цього знову темінь…як все почалось, так і закінчилось…

Я прокинулась. Хоч сон і був якимось похмурим, він залишив приємний слід в душі. Мабуть, це через крила, через відчуття польоту, що підносять настрій, душу, допомагають відчути себе щасливим, вільним, незалежним…яке ж гарне це відчуття! хтіла б я насправді літати..!

[256x392]

Настроение сейчас - небелиця

У вас бувало таке, про що ви жалкували і що хотіли б виправити? У мене є…якби я погодилась бути з одною людиною, можливо, у мене зараз був би хлопець…але, на жаль…на той момент я мріяла про іншого і не могла думати про того, хто мріяв про мене… от таке воно життя…полюбляє бити без правил…