Ми летіли на простирадлі з Ірен і Тошиком на висоті сто метрів над горою Ай-Петрі. Одна з вершин вже давно стала вулканом, ну ви ж знаєте, як воно буває, сьогодні гора, а завтра вулкан! З кратера виливалась гаряча вогняна лава, розпливалась річками на всі сторони. Тоша почав зазиратись на лаву, простирадло трошки не витримало і Тоша почав падати, але в останній момент я вхопив його за руку і потягнув щосили назад. Але дуже сильно перехилився, замахав руками, хотів втриматись на місці, але прокляте простирадло не втримало мене, і я почав падати. Страх заполонив мене всього, від кінчиків пальців до вій, ось він момент прощання із життям. І навіть перед очима не пролетіло все життя… Переді мною була тільки страшенна відстань, що зменшувалась кожної секунди. Ще мить і я розіб`юсь об ці скелі, що дивляться на мене своїми чорними щелепами…
Подув вітер, що відніс мене на декілька десятків метрів в сторону… Я впав у воду. Це і врятувало мою дупу. Вода була майже чорного кольору. Я ледве зорінвувався куди випливати, щоб ковтнути повітря і зрозуміти де я.
Виплив на імпровізовану сушу – метр сірого піску, навколо чорного дерева. Місцина лякала своїми темними відтінами. Я заліз по вище, щоб роздивитись що відбувається навколо. Всівся на гілку, і побачив безкрайнє болото, наповнене чорними деревами. Проглядались невеличкі сірі ділянки суші в чорній, як смола воді.
«Залишалось тільки чекати, можливо порятунку, можливо смерті від спраги чи якоїсь місцевої тварюки, що захаває мене своїми міцними щелепами за пару секунд. Візьме як голуб шматок сухого хлібу до дзьобу, затисне і смачно хрусне моїми кістками. А потім ця тварюка тиждень буде перетравлювати рештки мого тіла, врешті просреться кілограмом гівна, в якому можна буде знайти моє кільце, «перо» - талісман, що висить у мене на шиї або кеди за 18 гривень з ринку, які я ношу вже 6 років. От сука! Шкода мені свою дупу. Треба злізати з цього чортового дерева і давати ноги!»
Я впевненими рухами зліз з дерева і ступив у чорну воду по коліно. Пішов в сторону півдня, де, як я підозрював знаходиться цивілзація. Топографічним кретинізом я не страждав, внутрішній компас завжди приводив мене на місце. У воді щось лоскотало мені ноги – підступала істерика, і я просто почав бігти. У воді це робити дуже важко, але на невеличких сірих острівцях можна відштовхнутись і стрибнути якомога далі. За пару кілометрів цієї мертвої води з пекельними тварюками я почув високий голос, що кричав «Тоніііік!». Він був звідкись із західної сторони, я попрямував туди. За двісті метрів я почув той самий крик, тільки на два голоси, один високий, жіночий, інший басовий, чоловічий. Голоси були трошки в іншій стороні, ніж я думав, я знов повернув.
За десять хвилин я побачив більш-менш чистий берег, на якому лежала Ірен в помаранчевому купальнику . Половина її тіла валялас на білому пісочку, інша у воді. Поряд з неї в тій самій лежав Тоша в синіх квітчастих шортах. Вони посміхались, мокре волосся було закинуте на потилицю.
«От суки, я там мало не подихаю, а вони тут купаються, засмагають!!»
- Ви кричали? – спитав я.
- Ага, було діло, - закурюючи цигарку відповів Тоша.
- Ви не справились із керуванням простирадла?
- Та воно нас просто дістало, ми зупинились і спалили його, - Ірен була явно задоволеною.
- І як ми дістанемось додому, дурні? Дай цигарку! - відволікшись, сказав Тошику – Ви бачили тут хоч якийсь транспорт? Єноти ви кончені!
- Тонік, чо паришся? За пару кілометрів звідси ходить автобус до міста, - було враження, ніби Ірен накурилась трави і тупить.
- Ага, пекельний автобус, він нас вивезе звідси прямо в йобане пекло, - сказав я і затягнувся цигаркою, одразу закашлявся, - де ви тут траву придбали?
- Та дядько якийсь проходив, спитав чи хочемо, ми і взяли півкіло, вже грам двісті залишилось, - сказав Тоша.
- Якщо ви стільки скурили і досі живі, то це була якась солома, - затягуючись відповів я.
- Тонік, чого ти на взводі? Розслабся, трава халявна, чом би й не курнути? – Ірен продовжувала казати тормознутим голосом.
Врешті ми викурили майже все і прийшли на вокзал, де нас повинен був забрати автобус. Пекельний.. а щоб його…
- Я не можу подзвонити мамі, що робити? Вона мене вб`є, коли я повернусь.
- З пекла не повертаються, - з вуст Тоши явно звучав стьоб.
- У мене заблокована сім-карта!! –Ірен волала не своїм голосом.
- Та заспокойся ти, введи ПАК код, дєлов та! – викурюючи останні грами трави, відповів я їй.
В пекло ми не доїхали, зате прибули до міста, як і планували. Зайшли в їдальню совкового типу і замовили собі борщу. Хвилин за десять за великий стіл, де ми сиділи набігло багато наших друзів, всі вітали нас із поверненням. Я зокрема з усього натовпу розібрав Сашку Рєзник, Льоху Гопенко, яких дуже радий був бачити.
Десь біля краю столу сиділа моя колишня у великому кріслі, з короною на голові.
Вона явно була п`янюча…Гикала, поправляла корону і казала «Ай, сматрітє, я кароль!».
Її сусід раптом спитав офіціантку, що проходила повз:
- А
Читать далее...