Старію. Однозначно. Оно вже й сивина на скронях. А це осьо святкували вчора. На природі. Ну скільки я того вина випив??? Ну най навіть літру! Це ж не привід, щоб сьогодні боліли очі і голова!

Добре, що нічого такого важливого на сьогодні не було заплановано. А аби було?!

Давно вже планував. А тепер таки зроблю собі зарубку в щоденнику. З початком Петрівки починаю постувати і в ідеалі переходжу на православний режим харчування. При чому самим страшним порушенням посту у мене буде не м’ясо, а алкоголь.

А там у майбутньому, дасть Бог, перейду на безалкогольне існування. Важче за все буде відмовитися від вина. Можливо на всі сто і не відмовлюся. Але перший крок необхідно зробити.

Що ще? Здається починається українізований період життя. На радіо все більше якісної української музики. Серед книжок все більше якісних україномовних. Треба буде зібрати невеличку (хоча б) бібліотечку. Перша книжка вже є. Не витримав: прочитав і пішов купувати.

З останнього дуже сподобався Любко Дереш, якій мені все більше нагадує Макса Фрая (як письменника, а не як персонаж). Тільки такого собі українізованого Макса Фрая западенського типу.

А з дрібничок мені дуже смакують нові в моєму вокабулярі слова: мжичка і тріскавці (можливо помиляюся у написанні останнього слова, діалектне найменування суниць, потім подивлюся, як там вірно буде...)

Ну от такої. Як буде час, то буду сюди більше занотовувати. Але то вже після травневих. Треба деякі хвости обрізати. А можливо й відкинути.

UPD. Згадав. Не тріскавка, а трускавка.

Місяць... Або навіть і більше розмірковував, як підійти до шефа і сказати, що я хочу піти. А ще, куди ж його з рештою піти. Чого я хочу від цього етапу життя.

І в результаті підійти сьогодні, досить апатично поставити умову про підвищення заробітної платні, отримати таку ж апатичну згоду і забути про всі ці потуги щось змінити.

Навіщо це все тоді було?

Шило в моїй п’ятій точці вже досягло розмірів бойового меча і продовжує рости. А швидкості обертання позаздрить любий Карлсон.

Якщо хоча б половина планів на цей рік (зроблених за останні пару тижнів) буде виконана, можна спокійно вважати, що це був успішний рік.

Ох, навіть не знаю, чи то його через плече плювати, чи пальці хрестиком тримати.

Боязко і цікаво.

На сьогодні йога займає все більшу частку мого життя. І до того ж дуже багато справді кумедних ситуацій відбувається. Зараз спробую згадати все, про що не писав, але хочу зберегти. А далі, мабуть, відкрию окрему рубрику.

Цього разу дещо занудненько вийшло. Може наступного буде краще.
отже

Сніг. Білий пухнастий сніг...
(Стереотипізація мислення. Якщо сніг, то обов’язково пухнастий. Навіть якщо він більше схожий на манну крупу, а не на пташиний пух...)

Я ловлю сніжинку долонею.
(Насправді штук десять, і вони продовжують туди падати. Але ж я дивлюся на одну, тож вважаємо, що зловив одну. Решта сама впала.)

Ловлю сніжинку, а на долоні краплинка. Звідки взялася – невідомо, але серцем відчуваю, що то просто за мить зима перетворилася на весну.

Так і ми сьогодні ляжемо спати взимку, а прокинемося навесні.

У місті обіцяють +2 і дощ. Справжня весна. Може вона розвіє мій нервовий стан. А то може доб’є. Просто від співчуття до мого жалюгідного існування...

Дивно і лячно. Скільки вже це виходить? Шість років. Цілих шість років я не шукав собі роботу. І навіть не уявляю, що зараз потрібно. І кому зараз можу бути потрібен я...

Нє. Думка про пошуки вісить вже давно. Але ж лячно. Та й навіщо? От і сидів. І не рипався.

А це кілька місяців тому думка почала жвавішати. То так постукає по мозку, то інак... І вже сказані перші слова, що, мабуть, таки буду шукати... І навіть термін собі встановив. Ось повернуся з Китаю і як почну...

Ну звісно, що мені слова. Мене ж поки в море не кине, то так я і буду стояти на березі...

Угу. І ось зараз я думаю, що ж таки перше було: яйце чи курка. Бо ж або я передчуваю ситуацію. І почав замислюватися про нову роботу трохи раніше, ніж події набули свого початку. Або ж думка матеріальна. І, оскільки я ніяк не наважуся розпочати пошуки, то життя почало мене активно підштовхувати...

Так чи інакше, але час розпочати пошуки. Може статися, що й Китаю в цьому році не буде. А як і буде, хай йому грець! Зараз поки Новорічні свята - саме час розпочати.

Ох... Так кортить з кимсь поговорити про це. Але не буду. Навчений вже. Тільки гірше буде.

А тут все одно ніхто не читає.

Для краси будемо рахувати, що пошуки починаються з Нового року, себто з 18 лютого.

Вдох-видох, спокійне лице, з голоду не помру, і не так це страшно - шукати роботу...

„Шалені королеви”... В російському варіанті „чокнутиє”. Дивні такі, неоднозначні враження... Навіть не знаю як їх висловити.

Вперше за довгий час я пішов у своїй країні не на спектакль, а на актора. Зазвичай, щоб там не привозили, я все ж таки читаю анотації. А інколи навіть сам твір. І вже тоді вирішую іти, чи не йти.

А з іншого боку, все одно детальної анотації немає (тільки-но перевірив). Написане загальними фразами, більш акцентуючись на трьох блискучих акторок.

Чесно зізнаюся, що двох з них я не знаю. Тож ішов саме на третю. Ахеджакова. Чудова акторка. Я вже колись її бачив на сцені. І хоч спектакль був пустуватий, гра Ахеджакової захоплювала, заповнювала і виливалася назовні емоціями... І я йшов на Ахеджакову... Як і більшість у тому залі.

Нууу. Перш за все твір був не просто пустий. Він був вакуумний. Я розумію, що не варто ставити великі вимоги до гастрольних постанов. Але ж не треба брати абищо... Ну зовсім же пустеньке.
Читать далее...

Інтернет в моєму житті з’явився досить недавно. Останній рік минулого сторіччя... І викликав досить дивні почуття. З одного боку дуже цікаво, з другого нічого не зрозуміло, і ще з одного боку взагалі жахливо! Чомусь я ці почуття дуже добре запам’ятав і зараз не дивуюся всіляким дамам, що не можуть відправити електронного листа...

На сьогодні по телевізору роздувають паніку, мовля, Інтернет – зло. І звикання викликає, і аутизм розвиває і ще багато всього іншого. Як на мене, то нісенітниця. Не більше звикання ніж інші наркотики: телебачення, алкоголь, тютюн... Та що там казати? Життя саме по собі вже досить шкідлива звичка...

За своє недовге Інтернет-життя пережив більшість основних захоплень мережі.
Близько року робочий день починався з чату. І закінчувався ним. (добре що людей там було небагато, тож і попрацювати виходило).
Номер аськи та адреса пошти залишаються незмінними ще з того далекого 1999...
Приблизно з того ж часу залишився нік на одному з ігрових сайтів. Інколи я ще туди заходжу...
Літературні сайти теж не пройшли повз. Але там досить недовге життя було. Хоча розсилку звідти отримую і досі.
Ну й, нарешті, блоги. Останнє маніакальне захоплення. Три роки. Три довгих роки. Майже 1000 постів... А це ж виходить, що майже щодня одне повідомлення. Враховуючи вихідні... І це тільки в основному щоденнику. І це не враховуючи коментарі в інших щоденниках... Трошки приголомшуюча статистика...

І от з усього всього найбільш за все мені подобався процес створення віртуальної особи. У чаті, звісно, це набагато легше, ніж у щоденнику. Та і там і там тривалий процес розмірковування, якою повинна бути особа, що вона знає, що приховує, який у неї світогляд тощо...

Найбільшою нагородою для мене було здивування і розчарування однієї особи, коли вона з’ясувала, що Х та У, з якими вона спілкувалася, це насправді одна людина...

Найбільш важким у всьому житті у мережі було закрити браузер і почати щось робити, коли робити нічого не хочеться... За певних умов я міг весь робочий день провести у світовому просторі, перескакуючи з одного ресурсу на інший. Ще й досі намагаюся з цим боротися...

Нещодавно знайшов ресурс „В моєму житті”. Там розміщуються всілякі есе різних людей на тему „Щось в моєму житті”. У кожному випуску „щось” – це щось інше. Цікава задумка, люди цікаві. Ось і мені захотілося спробувати щось таке.

Насправді першою темою повинно було бути „Інтернет у моєму житті”. Ну справді, важлива ж тема. А тут ще й щоденник онлайновий. Але ми так просто не вміємо. Доки я збирався щось написати на цю тему, у місті нарешті випав сніг і почалася досить собі таки справжня зима. Тому й почнемо з неї...

„Зима у моєму житті”...
Читати

Щось неспокійно на серці. Ніяк не можу визначитися, чого ж таки мені си бажає. Вже хотів завершити своє життя на цьому сервері. Але...

От завжди це "але" псує добрі початки. Так ось. Але добра знайома підкинула пару книжок рідною мовою. Смачною такою мовою. Я інколи навіть у зміст не вдумуюся. Просто насолоджуюся звучанням, тим присмаком, що залишається на язику.

І ось ці книжки навіяли думку про те, що я взагалі не спілкуюся рідною мовою. Нема з ким. Більшість друзів дво(та більш)мовні. Ті, хто одномовні, розмовляють російською. Тож легше за все вдаватися саме до російської.

Тож цей щоденник заводиться лише з однією метою. Трошки попрактикувати українську. Ну і трошки поміркувати про своє життя. Як без цього? А ще трохи випустити графоманську пару. Все ж таки так легко від цієї звички не позбавишся.

Отака хуйня, малята. Далі буде.