[700x457]
Григорій ЧУБАЙ

* * *

Так спроквола надходить
Найтемніша на світі ніч
І заступає
Одним єдине моє вікно
І заступає зеленими очима
Червону потоптану траву
Що здавалась мені
Птахом підстреленим
А той той птах
Ні як злетіти не міг
Ніч заступає
Руками всохле дерево
Ніч заступає
Палюче сонце
І заступає
Розважливими словами
Якусь дуже сумну мелодію
Я вже нічого
Крім тої ночі не бачу
Та тільки чую
Як десь далеко далеко
Поза іі руками
Поза її вустами
Поза її очима
Раптом залопоче крилами
Червона трава
Довго літає над нами

***

[500x351]
Юрій АНДРУХОВИЧ

ДИДАКТИЧНА ВИСТАВА В ТЕАТРІ БОГУСЛАВСЬКОГО

“Велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив
домовини з людськими кістяками, — при перебудові костела на
театр забуто усунути з підземелля давніх покійників…”

І. Крип’якевич
"Історичні проходи по Львові"

Панове публіка, для трепету і млості,
для гостроти і свіжості в серцях
репрезентуєм підземельні кості.
Панове, всі ми ходим по мерцях,

як по мостах. Вони лежать під нами,
тверді, мов підмурівки у домах, —
ростуть униз невидними вогнями.
Пройміться світлом ницих костомах…

Розкішно вам у ложі, мов на лоні,
на галереях — тупіт і аншлаг,
ви так бурхливо плещете в долоні,
немовби винні в смерті бідолах…

Панове, цить!

(Стікає воском люстра…)

Мерці мерцями, їм не в голові.
А ми — мов лишаї на тілі людства —
Голодні, ґеніальні і живі.

Тож порятуйте нас! і лорнетуйте
Худу й безкровну шкіру ґалатей.
Подайте хліба, рани побинтуйте —
панове, всі ми схожі на людей,

зігравши королів і принців крові,
у вицвілих плащах, мов у мішках,
підем у тьму — в мансарди вечорові —
і спати полягаєм на дошках…

***

[356x358]
Ліна КОСТЕНКО

* * *

Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам'яті вустами.

***

Вона почалась...
[600x461]

[500x375]
Падав сніг на поріг,
кіт зліпив собі пиріг,
поки смажив, пок пік -
той пиріг водою стік ,)

От так-то. Улюблений віршик мого дитинста. Коли побачила цього симпатичного котяру, так бути йому тут:)

[500x357]
Етюд сірою аквареллю

Зупинка.

Вони кудись біжать.

Бараняче військо. Жалюгідне. Замерзло. Але вперте.

Пхаються у потворні жовті автівки. Товчуться. Зокрема по головах. Кліпають очима. Лаються. Натхненно так, смачно, випльовуючи матюччя мало не в оргазмі. Тріскочуть у мобілки. Слухають вищання від тих місць, де мають бути гальмівні колодки, а насправді лишень голе залізяччя жалібно ниє попід колесами... А там кваша. З мертвого снігу та смердючого дорожнього бруду.

Хочу жерти, либонь восьма година. Це влітку вам надвечір’я. А відтак, нині - ніч. Зима. Чи щось на неї схоже. Ще менше схоже на літературний пухнастий сніжок те, що ляпає з неба в обличчя. Колюче. Непривітне. Вогке.

Жертиииии. І спаааааати.

А краще впасти. Хоч би отут, прямо під колеса, у суміш дьогтю і недопалків із мокрим снігом. Просто у калюжу. Ото буде весело.

А ніхто не підійде. Сказано ж - військо. Бараняче. Кожне береже власну шкуру, та й то не так, як варто було б берегти.

Лірика. Повбивала б...

Вже котрий день я ненавиджу... цих людей.... це місто, що так обдурило... цю планету, з якої нікуди подітися...

Прийму пілюльку. А краще дві. І в люльку. І взавтра життя знову стане толерантним, а я - інфантильною.
Уля

[300x417]
Це доволі цікава художниця. Гарні роботи. Але тих, через які я й дізналась - хто і що, в неї на сайті не знайшла. Та все ж, є дещо й мені нове. Оцініть самі,)

[339x400]
[400x203]
[400x394]
[400x244]
[400x568]

Цього року відбувся вже дев`ятий. Дуже його люблю. А з минулорічним пов`язані особливі спогади. Під час гала-концерту сталося маленьке диво, яке стало великим та бажаним для цілого Львова. Починаючи з 7 січня, і до 4 лютого в Домініканському соборі, кожного вечора виступає певний колектив, несучи у серця слухачів тепло та радісну новину. А після цього всього всі колективи в один день збираються разом, на велику коляду, виконують 1-2 своїх твори, та співають разом. А минула зима була дуже дивна. На Новмй Рік лило, як з відра, а на Різдво снігу не було... Його не було взагалі. Й зимою то було важко назвати. Був січень, 28 дня Божого, день гала-концерту. Ми всі стояли та виконували одну чудну коляду на 8 голосів. А виконувало понад 40 колективів. Враження незабутні, емоції переповнювали насвітліші та найпотужніші. І... За вікнами величного храму пролетіла сніжинка. Одна, ще одна, і ще... Сніг повалив!!! Густий та лапатий... Радості та щастю не було меж. Це був перший справжній сніг, який не станув на наступний день. Цей день закарбувався в пам`яті.
А фестиваль люблю за те, що він дуже єднає: людей, які прийшли відчути шматочок свята, нас, і всіх-всіх-всіх!,)
[699x459]

Импровизация Флейкина

Эта история произошла лет пятнадцать назад в селе Воскресное, что под Киевом. В кои-то веки туда с концертом приехали артисты из столицы.
В небольшом зале сельского клуба было многолюдно. На первых рядах важно расселось местное начальство с многочисленной родней, чуть дальше – народ попроще – механизаторы, агротехники, доярки… А с последних рядов слышался смех и бестолковая суета молодежи. Вскоре оттуда послышались первые призывные хлопки в ладоши – давай, мол, концерт начинай. Потом дружно захлопал весь зал…

И вот концерт начался. На сцену вышел коренастый и низкорослый конферансье с багровым от выпитой водки лицом. Неудачно пошутил. Потом он кинул в зал еще пару реплик сомнительного содержания и, объявив первый номер, грустно поплелся за кулисы. Ему жидко похлопали…

Первым номером были фокусники – тщедушный дылда в пожеванном плаще и пожилая дама в коротенькой юбочке. Они замусорили всю сцену обрывками разноцветной бумаги и воздушными шариками. А потом, чуть не подпалив кулисы, дружно раскланялись.

С задних рядов послышались выкрики «Халтура!» и язвительный смех. Местное начальство с первых рядов гневно насупилось и, обернувшись в темноту зала, стало высматривать шалунов. Да куда там…

Следующим номером были четыре гармониста. Рассевшись поудобнее, они начали дружно растягивать меха своих гармоней. Исполняли польку и попурри из народных песен. Затем под их аккомпанемент молодая девица алпугачевским голосом спела песенку про Арлекино.

Молодежи выступление певицы явно понравилось. «Браво!», - то ли в шутку, то ли всерьез нагло заорали школяры. Девица покраснела от удовольствия, поклонилась, и вприпрыжку убежала со сцены. Ее вызывали на бис еще пару раз…

Наконец, на сцену изломанной походкой вышел сутулый мужчина во фраке. В безвольно опущенных руках он держал скрипку и смычек.

«Щас начнет кота за хвост тянуть…», - тут же прокомментировал появление скрипача последний ряд.

«Да тише вы!», - незлобиво огрызнулась пожилая доярка тетя Маша, - «Не мешайте концерт смотреть…».

Скрипач остановился на краю сцены и обвел зал чуть выпуклыми тусклыми глазами. Что-то странное и безысходное было в его фигуре. Минуты три он стоял неподвижно. Все смотрел и смотрел в темноту сельского клуба, как будто выискивал кого.

Зал потихоньку начал волноваться и осматриваться по сторонам. Молчание скрипача угнетало. Постепенно нарастало напряжение…

«Ну, чё я сказал – кота за хвост начал тянуть», - тонко пискнул мальчишечий голосок с задних рядов и испуганно замолк…

На помощь залу из-за кулис выскочил конферансье и объявил номер: «А сейчас скрипач Флейкин исполнит для вас свое произведение». И, наверное, забыв как оно – это произведение - называется, конферансье чуть ли не кубарем покатился со сцены.

Флейкин неторопливо поднес к щеке скрипку и скрипучим голосом негромко сказал: «Импровизация». И… взмахнул смычком…

Резкие, неприятные звуки пронзили зал. Хаотично сплетаясь, басовые тона внезапно сменялись дрожащими истерическими высокими звуками. Это было так неожиданно, что зал испуганно вздрогнул.

И вот уже темная, давящая, безжалостная скрипичная мелодия захлестнула сельский клуб. Казалось, волны неземной ненависти и кровавой жути хлынули со сцены прямо в первые ряды. Это было так явственно, что захотелось поджать ноги, чтобы не забрызгало ошметками рвущейся окровавленной плоти…

«Прекратите, что вы делаете!», - испуганно воскликнул кто-то из середины зала. Но Флейкин все играл. В страшном изломанном нервном ритме, казалось, не будет просвета. Волны ненависти хлестали из-под смычка Флейкина и болезненно пронзали зал. Стало нечем дышать…

И вдруг совсем неожиданно откуда-то из темного мрака и бесовского хаотичного ужаса послышалась трепетная чуть слышная прекрасная мелодия. Она то нарастала, то исчезала. Казалось, она хотела вырваться из смертельных жутких флейкинских объятий, но никак не могла…

Зал захотел слушать только ее – эту нежную мелодию, так рвущуюся к жизни. Но Флейкин уже стал злым демоном. Все почувствовали, что вот-вот он задушит эту тоненькую мелодию, убьет, растопчет…

«Остановитесь! Вы же погубите ее!», - вдруг в голос отчаянно вскрикнула молоденькая девушка, и испуганно зажала ладошкой рот…

Наконец, как-то постепенно стали затихать гнетущие тяжелые звуки, а мелодия, напротив, становилась все сильнее и смелее. И вот уже в душную темноту сельского клуба из-под смычка Флейкина хлынул счастливый весенний щебет птичьей мелюзги, а под ногами скрипача нежно засветились голубые огоньки незабудок. Казалось, что невероятное, никогда ранее неведанное и невиданное счастье вдруг обрушилось на зал…

Добродушно заулыбалось начальство в первых рядах, умиротворенно потихоньку перекрестились старушки в середине зала, влюбленными глазами смотрел на Флейкина последний ряд.

Прозвучал последний изумительный по красоте жизнеутверждающий аккорд. Зал облегченно и счастливо вздохнул и вдруг взорвался аплодисментами. Он никогда и никому так не Читать далее...

Тішиться, бідолаха, що рік Свинки закінчується. В мишку, думаю, вже ніхто не додумається нарядити. Хоча все можливе. Мишка врятувала. :)
[375x375]

Я закидувала аніме, і трішки не дуже. Все малювала сама. Але не все - моя фантазія. Кілька великих малюнків я перемальовувала. Таким чином, я намагаюсь краще навчитись малювати. Бо виходить ще поганенько. А мої подруги, які мене підсадили на аніме, самі так вчились, і мені порадили. От я й перемальовую тепер деякі.

В мене з`явилось трохи симпатичнючих котиків. Ну, їх, не мало - але трохи викладу. Не можу втриматись...


[650x517]

Настроение сейчас - вибухове,)

Симпатюльки!


[250x276]
[470x640]

Ось хворала тиждень. Вже божеволіти почала. А нині перший робочий, після такої паузи. Щаслива як сльон. Я тут!

[446x438]
Маска

Вона лежала, підібгавши коліна, не повертаючи голови в бік того, хто лежав поряд. Перед очима мелькали десятки обличь: знайомі, друзі, колишні кохані. Всіх їх вона припасовувала до застиглої маски в кількох сантиметрах від себе, але жодне не приживалося. Знайомі риси за долі секунди розкладалися і перетворювалися на пил.
Запилена постіль дуже схожа на древній саркофаг, в якому можна пролежати не одну сотню літ, перш ніж тебе знайдуть і потривожать.

::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::
Коли ти цілуєш губами вітер –
Лишаєш помаду
У клавіатури не крадеш літер –
Виводиш з ладу

Коли ти не спиш, а думками краєш
Навпіл цю тишу,
То після себе завжди лишаєш
Для когось іншу...
::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::

В кімнаті не чутно ані сопіння, ані навіть переривчастого дихання, яке могло б розігнати сакрально мертву тишу.
Обійнявши коліна можна лежати довго і не змерзнути. Особливо, коли той, хто поряд, не виділяє тепла.

Маска, що не має людського обличчя – це самотність, яка обіймає тебе тепер щоночі.

І.Заверуха

Ода осені

Люблю...осінь.
Люблю за те, що вона не буває однаковою. То тепла, привітна, золота, а то холодна, похмура, депресивна.
Люблю за холодні невиспані ранки. Коли так приємно підійти до вікна, за яким сиро і противно, з чашкою гарячого чаю в руках. Їм, там за вікном, холодно, а мені - тепло.
Люблю за туман, який сивою шаллю огортає місто, прикриваючи від сторонніх очей стандартні сірі будинки, надаючи їм неповторного легкого осіннього шарму. Він ховає непривабливі сміттєзвалища, залишаючи для огляду лише 2-3 метри дороги перед собою. Він легкою завісою огортає закохані пари, вішаючи табличку " Не турбувати".
Люблю за вітер, який одним рвучким подихом дарує крила. І люди, які їх відчули, отримують від нього ще один бонус - волю. Незалежність від усіх правил, рамок, пут цивілізації.
Люблю за дощ, який тихим перестуком заколисує мене ввечері. Який задає ритм ходьби по тротуару і через який перехожі так смішно і так сердито бурчать під ніс щось про погану погоду.
Люблю за калюжі, щедро розстелені вулицями. Вони, ці шматочки похмурого неба, кривими дзеркалами передражнюють світ. А світу й байдуже до них. Він лишень знає, як із розгону розбивати їх на мільярди друзків, що розлітаються навсібіч шкалками Тролевого дзеркала із "Снігової королеви".
Люблю за різнобарвну кольористику листків на деревах. Вітер зриває їх, щоб погратися чи причепуритись, а потім кидає додолу. А листки яскравими кляксами падають на сірий та брудний асфальт, плутаються під ногами, чіпляються за одяг і наче промовляють до перехожих: "Заберіть нас із собою! Адже ми ще такі гарні!"...
Люблю осінь...

Невідомий

[270x331]

Special for me

Коли тікають всі думки за обрій слів доречних,
І вже немає двох світів, таких простих, таких безпечних,
І не лишилось двох шляхів, що приведуть до мрії,
І навіть серед страшних снів я бачу світ надії.

За вікном минають дні та плину часу я не чую,
В голові думки сумні і я тебе на склі малюю.
Я бачу світ в твоїх очах, я чую подих вітру
Та моя мрія наче птах і я до цього вже не звикну.

Поверни мене туди, де ти була поряд,
Де самотні береги не побачить з моря,
З моря щастя і весни, що несе на крилах,
Поверни мене у сни, я розчинюсь у мріях…

Я ловлю твої слова бо вони як дивні квіти.
За вікном давно зима – скажи мені як далі жити?!
Як повернути цю весну, що в грудях моїх квітне,
Таку сумну, але одну, що в моїм серці непомітно

Неначе спів сумних пісень, неначе дощ із хмари,
Зі мною у ночі і в день, із звуком струн гітари.
Твій голос чую в своїх снах, але тебе не бачу,
І наче крила на руках, але чому тоді я плачу..?

Поверни мене туди, де ти була поряд,
Де самотні береги не побачить з моря,
З моря щастя і весни, що несе на крилах,
Поверни мене у сни, я розчинюсь у мріях…


By Dolphin

Это цитата сообщения golovy-net Оригинальное сообщение

Реклама от WWF

Смотреть дальше

Вчора мала можливість бути на концерті, як виявилось, нашого львівського гурту "Атмасфера". Це було щось надзвичайне, відчуття і емоції непоясненого змісту. Такого душевного задоволення давно не отримувала. Фолк, і чудове виконання... НЕПЕРЕВЕРШЕНО!!! Якщо когось зацікавило - www.atmasfera.com

Слушать этот музыкальный файл

)))