Слушать этот музыкальный файл

Классика вечна))))

В колонках играет - Реквієм

«Її мужність і професіоналізм зробили її героїчною особою в журналістських та правозахисних колах, – сказав Айдан Вайт (президент МФЖ). – Її смерть – це трагедія для молодої сім’ї і для всіх, хто знав журналістку, вона також показує розпачливий і слабкий стан демократії у Росії».

Немаэ слів. Немає сліз. Є лише кперта злість і підліткова розгубленість, коли твій вчитель - ідеал і натхненник покидає тебе назавжди.
Я вдячна долі за те, що вона випадково подарувала мені можливість ознаймитись з творами Анни Політковської.
Це одна з найвидатніших журналістів сучасності - і я впевнена, що не знайдеться людини, яка буде з цим сперечатись, крім тих покидьків, які були зацікавлені у її вбивстві.

Колись Вона висловила надзвичайно влучну думку, яку переповісти можна приблизно так: "Росія сама виховує нове покоління терористів - це діти, які виросли з ненавистю до вбивць своїх батьків"

Єдина думка, яка мене зараз втримує на шляху до професії журналіста - ненависть до тотальної брехні, вбивчого режиму. Боже, нехай це дасть мені сил не зійти зі шляху, і пронести в серці повагу до цієї великої жінки неопороченою.

"Мовчанкою ми нині оплюгавили свій Храм, як нині можемо вернутися до нього..."


Роман Іваничук. "Орда"

В колонках играет - 50 cent
Настроение сейчас - паскудно-натхненний

Щойно повернулася з вистави "За двома зайцями" в українському товаристві, любительська, але мені дуже сподобалось - надзвичайно емоційно, і через те, що не завчено кожен подих і репліку - дуже мило й натурально, не хотілося покидати шматочок території з рідними обличчями і рідною мовою. Сьогодні хтось на горі знову мокнув мене обличчям у стару добру банальність: цінуємо щось лище тоді, коли не маємо того або втрачаємо.
Отакий сумбурний шматочок свого життя я сьогодні ввіпхала у ці рядки...

В колонках играет - Неділя
Настроение сейчас - нижче плінтуса

Іноді бувають просто дратівливі дні, і це навіть не пмс, це гірше. Бо тоді ти не знаєш причини, або знаєш, але не хочешь визнавати...Це катастрофа - ти ідеш по вулиці і тобі трапляються самі лише мудаки, прибахані на всю свою голову, ти заходиш в магазин, і тобі трапляється наймудакуватіша касирша з усього супермаркету, яка дивиться на тебе своїми косими очима, і ні фінта не знає англійською, через що процес покупки нестерпно затягується...Нарешті ти йдеш з магазину, кільканадцять разів пославши її, та всіх інших представників угорської нації, куди подалі за їхню надзвичайну швидкість і кмітливість. Думаєш собі: фак, що це таке, ти ж добра дівчина, ти ж любиш людей, любиш життя, просто трохи скучила за рідним повітрям і людьми. Бо тут навіть революції по-китайськи проходять... І ти продовжуєш свою нерозважливу думку: от зараз я зайду до цього затишного місця, вип'ю склянку мартіні і мене попустить! Точно попустить! Ти заходиш, п'єш, офіціантка навіть трапляється кмітливіша за касиршу у супермаркеті, треба віддати належне, але тебе не попускає. Тоді ти сумно плетешся додому, розумієш що скоро на роботу, а там знову самі мудаки. Єдині нормальні люди в цьому місті - це ті, що живуть з тобою, але їх зараз нема вдома, вони на побаченні...І ти вмикаєш Неділю, готуєш смачного тортика з куркою і сиром, їж його довше ніж готуєш, закуюєш цигарку, і нарешті тебе ледь-ледь попускає...Чортові дратівливі дні?!!!

Якщо б мені хтось сказав, що я робитиму таке, я б не повірила і покусала, не тому що вести щоденник погано, а тому що складно фіксувати миті свого життя та почуття, породжені ними. Але якщо б мені сказали, що це стане ледь не єдиною можливістю поспілкуватися з дорогими тобі і просто цікавими людьми, я б теж не повірила. Але тепер я вірю - бо бачу навколо себе чуже місто, хоча й надзвичайно прекрасне, чужих людей - хоча й доволі приємних і чую чужу мову, дуже смішну))) Ось такий безглуздий перший запис. Крапка