В колонках играет - Lampshade "Because The Trees Can Fly"Повідомлень для читання немає.
ти більше не пишеш прози.
це так сумно.
пропущений виклик. останій учора ввечері. від когось. чужого.
він узяв мене за руку. це щось таке знайоме, але слабке, щоб бути правдою. навіть його обійми. це не почуття, а спроби двох людей, зробити вигляд, що можна кохати заново. що можна зализувати рани на шкірі так само, як і всередині, де за три роки нічого не міняється, де ніколи нічого не міняється, навіть, якщо ми брешемо собі, що зараз воно вже не болить... коли ліки від почуттів відмовляються діяти, легко давати відповіді у тестах на почуття. тоді це буває боляче, тоді це твоя і моя істерика, тоді ми не хочемо одне одного бачити, завжди в один час. це буває так часто, що ми забуваємо бачитись, коли нам добре. ми робимо наші справи, перевіряємо на необхідність проблеми, ходимо на роботу, п`ємо каву, пишемо листи друзям у інші міста, вдихаємо холодне повітря, торкаємось шкіри на зап`ястях і питаємо себе, що було вчора увечері,- здається, ми дивилися красивий фільм про двох чужих людей, які не могли знайти себе у великому місті, здається, ми навіть співчували їм, здається, ми навіть хотіли, щоб вони зустрілися... бо з цього все одно нічого б не вийшло, хай навіть вони слухали схожу музику, любили квіти одного кольору, читали книжки у м`яких обкладинках з другої зверху полички у крамниці за рогом... вони вивчатимуть одне одного, і кожна складка шкіри... зсередини, трохи вище грудей, буде знайома не тобі, а йому. а за три роки вони розчиняться друзями, іншими містами, подряпаними кінчиками пальців, музикою приміських залізничних станцій, стертою різкістю між синцями під очима через тотальний недосип... я не знаю, що залишиться між ними спільного, але воно, мабуть, буде вже не важливим. у кожного свій термін придатності.
я так хочу любити.