[336x448]
Настроение сейчас - crappy

Ок… я звичайне середньостатистичне дівчисько – так як і всі…
Але водночас не зовсім.
Замість магазинів я гуляю закинутими будівлями, а замість косметики у сумці ношу наступне (було знайдено під час спроби там прибрати) – дроти, usb мишку, цвях 200-тка, порожні двд, ніж для точіння олівців, ще один ніж – абсолютно тупий та непридатний для застосування, якісь запчастини до навушників, погризені олівці, лялька з ниток на ім’я Бóріс… 0_о.
НАЩО?
Щось схоже в мене і в голові – суцільна маразматика.
Можливо це когось дивує, але тільки не мене. Я слухаю Свод та думаю собі… життя – нитка, а ми – бісер. (щось схоже знаходила давнооо вже у Пелевіна)
Час – пружина із совкового матрацу… погнута така, поржавіла… яку можна стискати і розтягувати як завгодно (хтось в курсі, що наше сприйняття часу – повна лажа?)
Мене дратує, коли починають запитувати про віру…
Мене дратує, коли починають запитувати про субкультуру…
Про «улюблений гурт»…
Таке враження, що саме це визначає мене як особистість.
Та я можу бути для вас останнім клоуном і ніколи не відкритись по справжньому просто тому, що вам цього не треба. І мені теж…
Але я можу бути собою, що для мене – улюблене амплуа, і малювати вам словами свою душу. Хоча це, знову ж таки, потрібно одиницям.
Н-да, знову якийсь брєд намалювався у словах…

Настроение сейчас - impatient

Ааааарргххх...
Скільки у мене всього зараз назбиралось-навалилось...
А типу ж починає світити сонце (тьху!), накрапають пародії на дощ...
Ось-ось весна (хоча зими так і не було по суті), прогнозований нявкіт триклятих котів під вікнами і підвищення рівня гламуру на вулицях міста...
А у мене - відсутність бажання робити свою презентацію по системах і технологіях комунікації, впадло писати курсак, страшно думати про державні екзамз... якийсь геммор суцільний...
Припиняю спілкування з деякими людьми, з деким зводжу його до мінімуму
(...and it feels so good...)
зараз сиджу в центрі Європейської інформації, треба перекладати презентацію для якогось посла...
а поки що насолоджуюсь спокоєм-відходняком після пар...
оххх, дуже змістовний пост...
Я так і не навчусь писати те, про що думаю...

А то мій красучнчик... ^_^
*myah*
[636x480]

[336x448]
Настроение сейчас - цинічне, оххххххх....

Напала на мене ностальгія увесь вечір слухати музику з мюзиклу Notre Damme de Paris…
Хороша книга, хороший мюзикл… крім того, просто обожнюю французьку мову як таку
Хочу сьогодні написати про дивний парадокс нашого часу… Колись люди, читаючи книги, були набагато більш освіченими та ерудованими. Сьогодні ж, читаючи більшу у кілька разів кількість інформації в основному з інтернету, ми програємо своїм предкам за рівнем корисних знань. Хоча, з іншого боку, і вимоги до нашого покоління вищі – НТР, поява нових інформаційних систем та технологій і т.п. вимагають вчитись швидко та багато.
Не знаю що там і як, але мене вражає інше – небажання молоді щось робити.
Недавно, будучи на одному концерті, спостерігала за дівчинкою, яка сиділа переді мною. В одній руці пляшка якогось шмурдяка, в іншій – літровка пива, просить у якогось хлопчика на сусідньому сидінні цигарки – собі та подрузі, видає гучні коментарі стосовно музики на сцені – абсолютна відсутність поваги – як до себе, так і до оточуючих.
І невже до цього зводиться уся «несхожість на натовп»?! Людиною бути треба для початку…
Мені завше здавалось, що людина, яка хоче бути поза форматом повинна розуміти для чого це їй, а не тому, що так круто… я, виявляється, помилялась.
Сьогодні так просто «зробити» себе, створити собі той чи інший імідж…
Але ж то усе фантик, блискуча обгортка, яка в більшості випадків, нажаль, ховає під собою гниль та запущеність… Так часто доводиться стикатись з недалекістю, нещирістю та дволикістю.
А де ж ті люди, яких можна вивчати роками, блукаючи лабіринтами їх незбагненних душ?!
Мені інколи здається, що я не належу своєму поколінню… часто марю романтизмом іншої епохи, але то все лише невинні мрії, невідомі нікому та приємні у хвилини смутку.
Доволі агресивно вийшло, просто емоцій з даного приводу більш ніж достатньо.

[525x700]
На вулицях міста тепер віяло холодом і не дивно – стояв останній день листопаду, останній день Осені. Завтра зима.
Зиму вона дуже не любила.
За її холод, за короткі дні, за неможливість довгих прогулянок, за період «великої депресії».
А ще за день св. Валентина. Вона ненавиділа це в корені дурне свято…
Можливо частково тому, що вже який рік підряд проводила його наодинці, запалюючи свічки та випиваючи пляшку вина, засинаючи з комом у горлі та підтікшою тушшю на щоках.
Але зараз була Осінь – її улюблений період, її улюблений час. Саме ця дощова осінь, що топила впале листя у своїх калюжах, саме ця пора «золота на блакитному»
Вона жила холодними думками та емоціями, вона брала до рук свого старого блокнота та олівця і виводила беззмістовні сюжети… І так – до самого ранку.
Ніхто її не чув. Її ніхто не помічав. Навіть на вулицях. Вона старанно приховувала очі – за своїм контурним олівцем та густими віями. Вона старанно приховувала руки – за довгими кльошовими рукавами. Вона старанно приховувала свою душу – безпристрасність.
Вона любила ходити по залізнодорожніх шляхах, з музикою, що лунала з навушників на повну гучність. Так, аби не чути можливе наближення потяга.
Вона любила лежати на даху якогось будинку, підклавши сумку під голову
Вона любила багато чого… саме восени.
Пізніше все втрачало для неї сенс.
Життя завше ділиться на речі які ми любимо або не любимо. Частіше воно складається з речей, котрі нам взагалі байдужі.
Для неї в пізню пору залишався завше лише один трамвай. Він їхав в протилежну сторону від її дому.
Їй це було байдуже.
Холодна мокра бруківка м’яко блищала при світлі рудих ліхтарів. Це світло завше заколисувало її свідомість до напівтрансового стану. Рідко – з поверненням до реальності.
Дзеленчання останнього трамвая, котрий сьогодні проїхав без неї, застигло в свідомості гучним і коротким вибухом.
Вона притулилась до холодної кам’яної стіни та витягла з кишені пачку вишневих цигарок. Їй до біса подобався солодкий присмак на губах, який вони по собі залишають. Осінній цигарковий присмак.
Вишневі вона курила теж тільки восени.
На барвистих афішах хизувались якісь фейк посмішки. Надто фейк, щоб у них хотілось вірити. Вони сміялись до неї… з неї! А їй хотілось не відповідати їм, натомість вона витягнула люстерко на підправила зачіску.
Бліді губи. Смертельно бліде обличчя.
Можливо хтось і вважав її симпатичною.
Їй не подобалось червоніти від випадкового погляду чужаків у душу.
Їй ніколи не подобались високі підбори. Тому вона носила 17сантиметрові..
Тільки восени!
І довгі оксамитові рукавички.
Вона без інтересу дивилась на випадкових прохожих, уявляючи їх оголеними, мертвими, закривавленими, з розтрощеними черепними коробками, підданими содомії… і докурювала останню цигарку з пачки.
Все було надто пустим та байдужим. Увесь світ, що складався із «ще» та «фак оф»
Мерзенним.
Нікому було повторити перед сном «Stay with me!»
Лише послати під три чорти. Та підпалити ще одну цигарку в знак протесту власному здоров’ю.
Чом би й ні?
«Ведь мы живем для того, чтобы сдохнуть»
Цікаво, скільки часу потрібно тим кільком літрам крові, щоб витекти через дві ранки на зап’ястях? Вона ще не перевіряла. Не хотіла.
Цікаво, скільки часу потрібно, щоб заснути і не прокинутись серед газу з відкритої газової труби?
Цікаво скільки триватимуть ті кілька секунд польоту з сьомого поверху?
Скільки разів їй доведеться скорчитись в конвульсіях, що настануть в результаті прийняття великої дози пігулок чи в обіймах мотузки?
Скільки часу вона зможе провести під водою до того часу, як ї дихання остаточно зупиниться?
Скільки разів їй доведеться натиснути на курок, перш ніж вона добереться до потрібної їй кулі, граючись у російську рулетку?
Багато питань кружляло і її голові.
Усе безглуздя.
Страшне, жахаюче, безвихідне безглуздя.
Вона плакала, слухаючи музику.
Сміялась, коли чула, як хтось порівнював життя з грою.
Для неї це давно перестало бути грою чи театром.
Гра – вона цікава, вона пригода, театр – захоплююче дійство.
А тут… Тут все зведено до брудного та низького.
Вона не далеко втекла від усіх. Була такою ж, хоча й не приховувала цього.
Банальною людиною, котрій здавалось ніби вона чимось краща за інших.
Вона просто чекала на свою смерть – природну чи не зовсім.
На смерть, як велике чудо, блаженство, як довгий і солодкий сон, як…
Винагороду…
За все те, чого їй довелось натерпітись, притискаючись до цієї маленької брудної кульки на ймення Земля.
Зараз вона більше не плакала.
Наступила північ і стало запізно.
Прийшла зима і відішли всі емоції.
До наступної Осені.
До наступного огризку сірого життя.
А поки…
Життя як дешеве кіно, в якому вона – головна героїня.
Без вихідних та відпускних.
Без права на каву та перекур.
Без права на «життя».

[444x700]
Настроение сейчас - suxz

Я це пережила…
Почуваюсь жалюгідно, хоча вчора ми так гарно проводили час – пили гарячий шоколад з тістечками у кафе, лежали в парку та дивились на найгарніші зорі, проклацували незабутні кадри у пам’яті, бо фотоапарата, нажаль, з собою не було… тримались за руку та чмокались, ніби закохана парочка… сенк за ці спогади!
Вдома були Фльори, які я завше так недоречно убивають, але під настрій ставлю собі.
Я слухаю їх лише наодинці – така собі прерогатива, вибрик чи примха – не знаю. Просто в ті моменти, коли вмикаю їх, я сама та сумна (вже більше 4 років так ось, мабуть, хехе)…
Згадалось багато що… якісь огризки спогадів із «спаленого літа» - мого життя.
Є там, як не крути, багато хорошого…
Ф-фак, не те, не про те писати я хотіла… (сама не знаю)
Але ви чогось ще очікуєте від хворої людини?

[640x480]
Прокляті ідилії не зігрітих душ
мене доносять до небес та опускають у твої руки.
Там гаряче та якось так незатишно від думки
про вчорашнє… і смішно… бо це лише дві різні людини,
яких ніхто й ніколи не склеїть докупи – для мене.
Моє існування, зрештою, менш вартісне –
Воно не пахне свободою, і ти можеш закувати мене у собі.
Дихати чужими помахами вій…
Твої погляди створюють протяги в моїй душі і я не можу зрозуміти
чому погода знов зів’яла та зімкнулась над думками холодним склепінням байдужості?
Твоя тиша така дзвінка та нахабна – без честі просити – виблагати
Ще один день з подорожі в часі – станція – попелище минулого
Читати тротуари…
Малювати на полотнищах калюж…
Ти чомусь вирішив оселитись всередині мене… хіба так тепліше?
Хіба там досить сонця для ще дитячої наївності…?

[320x448]
Настроение сейчас - втомлена від університету

Ок... я побувала у тому, що називається пекло...
Маленьке приватне пекельце.
Із страшною ломкою у тілі, відчуттям того, що твої легені хтось шматує на частинки, а голова готова ось-ось вибухнути з середини. З ранковими приступами тошноти та обмороками, з необхідністю увесь день лежати в ліжку просто тому, що стояти на ногах ти не в силах і з різкими перепадами температури, від яких краще однозначно не ставало. Із галюцинаціями та тремтячими руками...
Зараз трошки краще, я можу виходити на вулицю, і я цим дуже задоволена. А то стан "я 5 добу не виходжу з дому, я особистість на пів ставки" мене якось не вдовольняє...
Не вистачає роботи, спілкування, не вистачає пригод на власну дупу...
Оххх, ффакк, сьогодні це дурне та комерційне "свято", з яким усіх і вітаю...
а для самотніх - хорший спосіб зайвий раз згадати про жалюгідність своєї самотності...
Піднімаю келих хорошого білого вина - воно саме таке у мене...

Ну вось, продовжуємо гру...чи як?...
Olcha Tihiro дала мені...
Индастриал
[699x532]
Вне формата
[525x360]
Аномалии
[463x600]

Настроение сейчас - exhausted...

Піднімати голову угору і видихати потоки холодного повітря, стискати в кишенях руки, занімілі від холоду, мліти від ефекту ейфорії, не відпускати до болю знайому мелодію з голови, дрібно тремтіти, танцювати навколо власної осі, розкинувши руки…
Я кілька годин була на даху, сходила з розуму по-своєму. Писалось це гівно там же ^_^
~
День сепии. Сегодня он не черно-белый
Как на покрытии старинных фотографий
Как иероглиф, нарисованный рукой умелой
Как часть покрытых пылью монографий

Шипы ветров пронзают беспощадно
И волны настроений поглощают
Уйти куда-то вверх и безоглядно,
Сегодня нам грехи наши прощают

День сепии закружит все сознанье,
Когда лучами солнца тщетно согреваем души
Мы не пытаемся в вас вызвать состраданье
Когда мы пишем реквиемы или туши

Отбросить Небо, то, что с Богом и мечтами
Отбросить Ад и все его круги
Ведь невозможно выжить только [с]нами
Я знаю! Ветер, помоги!

[February, 2008]

[700x331]

Настроение сейчас - ...

Гадание с КартинкаМи))

Ваше имя Эт Вы)) [показать]

все гадания на aeterna.ru

ну-ну...

[256x350]
Настроение сейчас - абсолютно розбита...

Серцебиття у долонях хижого звіра розpивається тремтячими ударами.
Хвороби весни переросли в іронічність настрою, завше такого невизначеного.
Нагородження свободою мертвих душ – слово таке неповоротке та недолуге, якщо ним жбурнути не в тому напрямку.
Заколисуйте мене своїми нічними жахіттями – можливо для мене вони стануть спасінням, якого не знав ніхто.
Стискати тонкими пальцями ниточки життя – боятися відпускати, бо, знаєш, для нас залишилось лише пекло.
Тремтіння губ підсилюється землетрусами душі – вони в стані перевернути все без повторної реставрації.
Ми ненавидимо тих, кого любимо, не дозволяємо їм забирати нас у себе – вони крадуть душі, вони вбивають небо, вони перерізають оті самі ниточки… такі солодко-ненависні…
А без них ми просто розкладаємось … морально, фізично…
І знову він правий – люди являють собою певну цінність лише тоді, коли хтось їх цінує, лише тоді, коли комусь на них залежить.
В іншому випадку ми, нажаль, лише тіні своєї цивілізації.
… … …
Інколи корисно просто вимикати музику в плеєрі… і слухати Місто, кожен його подих, зойк, шурхіт шин, кожен вибух салюту, що вимальовується на горизонті… стоячи на краю маленької безодні – на краю ще одної багатоповерхівки.
Інколи корисно просто придивлятись до кипіння тротуарів від крапель дощової води…
Інколи корисно просто поглинутись у навчання… щоб не відволікатись на те, що шматує душу…

[448x336]
«- Почему ты никогда не прячешь глаз?
- А некуда…
- Некуда?
- Не-ку-да!
- Проснись, это сон!»

Цікаво, не схований погляд – признак протесту?
Принишклі очі завше були виявом поваги, покори, боязні…
То чому ми маємо їх ховати?
Щоби вберегти себе, свою душу від негідних/випадкових/нахабних… поглядів?
Банальності життя і не більше.

Читати вчорашню газету, знайдену під лавкою…
Перебирати пальцями клавіші клавіатури з мрією звільнитись…
Слухати funeral doom до втрати самоконтролю…
Вкотре виходити з дому, замикаючись на ключ…
Перечитувати і підкреслювати…
Писати листи…
Закреслювати…
Любити…
Тримати в серці…
Не вірити собі…

До болю звикла рутина, що прив’язує на кожному колі все більше і більше. Зараз, здається вже, колючою проволокою.
Так, це правда...
Люди пишуть сюди аби їх хтось читав, розумів, хтось жалів, хтось бачив їх душу.
Я, мабуть що, не виключення з правил…
Я така ж як і решта.
І все, що мені треба – виговоритись. Викинути з себе все це сміття. Краще, ніж викидання мізків пострілом пістолету.

Ми будемо ходити, тримаючись за руки та ховати очі від випадкових перехожих…
І гучно сміятись, забуваючи про рамки пристойності… Будемо?
Я лягаю і скручуюсь в клубочок. Я закриваю очі та відключаю емоції.
Дивлюсь на стіну зеленуватого кольору. Один-два-три-чотири…
Де моє вікно назовні?
Тицьніть пальцем у напрямку станції «СВОБОДА»
Дурна утопічна фантазія хворої людини.
~
A jazz вечір був просто розкішним вражень залишилось більш ніж достатньо.
1. Джаз-ансамбль Dzyga Imagine (Львів)
2. ПАП-джаз-квартет (Ужгород)
3. Julian Tomas & friends (Great Britain)

[432x576]
Настроение сейчас - Cynical... I start to fuckin’like this shit around

Порабощенные дети цивилизации
Мы не больше, чем жалкие тени себя
Окунаясь в психоз медитации
Мы нашлись между гранями смерти и дня

Покрытый ржавчиной микросхемы из снов,
Раздирая всю кожу у себя на руках,
Провались вглубь себя, в глубину проводов,
Провались, забывая понятие «страх»

Ты вдыхаешь осколки сигаретных дождей
Upgrade без души – все это бессмысленно
Прожигаясь обманом до корня костей
Твоя жизнь как иллюзия – ведь это немыслимо!

Ты видел бандажи на лицах у прохожих?
Ты чувствовал присутствие своей души,
Пытаясь отыскать ее в толпе из Непохожих?
Или все это были только миражи?

Сомкни глаза, попробуй все забыть,
Стисни виски руками, изнасилуй сам себя
Всю кислоту, что разъедает плоть, уже не смыть
Но ты молчи, сгорая в пепел от огня

Поднимаясь на крыши, закричи что есть мочи
Может быть, не услышат, не спасут в этот раз
И когда мир умрет под прикрытием ночи,
Ты откроешь на кухне свой спасительный газ

[320x240]
Настроение сейчас - ...

Нуууу…..
…А це, що називається, «ховайся в жито»…
Мене знов пробило на написання усілякого кхм-кхм…
Ну, але якщо його вже схвалили деякі «лічності», думка яких для мене особливо важлива, то можна і сюди загнати… на загальний осуд… ^__^
~
***
Ми грали в гру, хоч назви ми її не знали
Ми жили, вірили, кохали,
Ми не боялись тіні і смерті
І все навколо розглядали.

Коли ще сльози падали невчасні
Ми бачили цей світ невинним
Коли були ми повні щастя,
Й дивились світлим поглядом дитини

Та раптом в грудях різко защеміло,
Ми обімліли, розгубились
Себе у дзеркалі побачили і оніміли,
Усі зірки на небі розтопились

Крізь очі більш не сипалось тепло – лиш порожнеча
Крізь губи більш не сипались пісні – лише прокляття
Ми бачили життя, з якого смерть лиш втеча,
Цей світ – смола з пекельного багаття

І не благали ми у Бога допомоги,
А прямували лиш упевнено в Гадес
Не оглядаючись на пройдені дороги,
Не прислухаючись до окликів з небес
***
(January, 2008)

Отныне и присно и во веки веков вы продавец смеха.

Вы продаёте то, чего так иногда не хватает людям этой планеты. Вы летаете на пушистом мягком облаке и звоните в маленький серебряный колокольчик – каждый, кто сможет настолько отрешиться от земной суеты и услышать его, становится вашим покупателем. Вы не слишком требовательны к плате за свой товар, это может быть цветная бусинка, сломанные часы, засохший леденец или перламутровая пуговица – словом, любой завалявшаяся у покупателя хлам, который вы потом бережно положите в обитую синим бархатом шкатулочку. Свой товар вы получаете по ночам, прокрадываясь в спальни маленьких детей, которым снятся волшебные сказки, тогда вы собираете их лёгкие улыбки в собственный рукав, а дома тысячу лет (для смеха тысяча лет – ерунда!) настаиваете в бочке со слезами счастья, собранными ещё в те далекие времена, когда люди могли от него плакать. Когда смех становится вязким и жёлтым, как мёд, вы делаете из него мазь, которой покупатель должен помазать уши, веки и рот; тогда он всегда сможет относиться к жизни с юмором и иронической улыбкой. Вы не требовательное создание, ваши покупатели не попадают в зависимость от вас, хотя многие потом пишут благодарственные письма и оставляют их прямо в городе на видных местах, чтобы вы могли их подобрать. Единственное, о чём вы мечтаете – чтобы ваша мазь подействовала и на вас, поэтому вы всегда прячете свои глаза за солнечными очками, чтобы люди не видели, сколько в них боли, грусти и одиночества. [показать]

Пройти тест

[600x450]
Настроение сейчас - weird

Хотіла написати про щось суттєве… але не можу зібратись з думками, в навушниках Анафема, в голові безлад, в почуттях невизначеність, а в душі коти шкребуть.
Думаю зараз про кількох людей, які так чи інакше з’явились у моєму житті – I got these feelings and I don’t know why, I see all my fears and the darkness inside.
Люди мають тенденцію змінюватись. А може просто дуже добре та вдало приховують свої справжні обличчя. Люди мають тенденцію віддалятись, рідше – наближатись.
Чомусь так трапляється – стикаєшся з кимось, пересікаєшся і далі шляхи розбігаються. Хто куди. І вже оте напівщире «як справи?» викликає іронічну посмішку – знаєш, всього лише умовності.
Люди мають тенденцію робити одне одному боляче – морально чи фізично, сплановано чи ненавмисне, факт залишається фактом. Як же це неприємно, коли таке трапляється з тобою – відчуваєш себе використаним, приниженим, обсміяним усім світом. І лише злісно посміхаєшся, у страхові показати свою слабкість.
Не дуже воно приємно тримати усе це гидоття при собі – воно тебе пресує. Хочеться дещо викричати в порожнечу, дещо спалити, а дечим ранити того, хто ранив тебе – для балансу.
Стаєш смішним самому собі.
Так, це дуже неприємно.
Але мене цікавить інше – почуття помсти. Звідки воно у нас береться? Чому в нас так сильно закипає це бажання? Усвідомлене чи ні, але кожен з нас його відчував. Чи варто здійснювати цю помсту? Чи дає вона нам полегшення, чи може розігрує апетит ще більше?
Для мене ще стільки всього залишається незрозумілим. Інколи просто находять приступи паніки – паніки того, що життя надто коротке,і що я багато чого просто не встигну зробити. Але, тим не менше, я багато часу пускаю нанівець. Якось випускаю шнурки життя з рук, чого робити не варто.

[499x374]
Настроение сейчас - сносно

Ну вот, поздравляю всех с наступившим годом желтой крысы!
Желаю всем воодушевленного блеска в глазах и энтузиазма, ну и осуществления всех ваших планов и желаний.
Да, с опозданием, но лучше так, чем никогда)
Что ж... провела нг дома - в тишине и спокойствии, правда за день до нового года умер сосед напротив...
А еще 31 числа у нас в квартире скончался воробей...
=(
а так... все неплохо. Сегодня пошла за город - бродить по сгоревшему заводу, потом буду закидать фотоотчет...
Что сказать...? готовлюсь к экзаменам, сижу дома, смотрю аниме и фильмы - скучаю вобщем. Хочу сейчас в Луцк...
Вот... спасибо всем за поздравления... и Ангел_з_Пекла за открытку=)
позволю себе ее сюда добавить, так как оч милая она!

[436x290]
Настроение сейчас - melancholy

«Ты действительно хочешь умереть?
Я просто хотела что-то изменить»

Опять пересматривала «Дом из песка и тумана». Вообще-то он из тех фильмов, которые смотрят один раз и помнят навсегда. Но все равно ставлю его опять.
Сестренка, ты писала о том, что слушаешь саунды к этому фильму – они действительно красивые… и грустные, цепляющие.
Последним временем такую музыку и ношу в душе – что-то такое, что задевает до самых корней и долго не отпускает.
О чем я?...
О музыке, фильмах, живописи, театре, стихах и прозе – о том, что вечно и о том, что не оставляет равнодушным. Ты его можешь или любить или ненавидеть, но просто так мимо пройти не сможешь.
Кто-то скажет – «это не для меня», но все равно найдет что-то «свое», что-то, что будет питать его душу в минуты горечи или счастья, любви или отчаянья…
Сейчас чувствую себя немножко одиноко и так, будто кто-то перерезал провода питания. Хотелось бы окунуться с головой в приятные воспоминания.
Сейчас только одно в голову приходит, сама не знаю почему…
Один летний поход за город… да-да, тогда мне было так по-летнему тепло и беззаботно…
Cпасибо за это хорошее воспоминание.
Обычно так и бывает – все, что нам остается в подарок от жизни – воспоминания.
В конце, когда уже ничего не имеет значения, ты можешь баловать себя воспоминаниями.
Это то, что никто у нас не в праве забрать и то, что мы не должны игнорировать…
Опять же, исключительно субъективно…

Блин, ну нравится мне эта песня и все тут!
И что?!

И пусть кто-то будет меня упрекать – мне уже стало на все это глубоко пофигу.

Настроение сейчас - everything seems to be in order

…I’ve been trying to participate in masquerades…
Як мене вже верне від усіх цих людських маскарадів – щоденного лицемірства, фейку, непотрібної брехні. Невже так важко бути відвертими (не відкритими), просто хоча б на крихітку щирішими?Чому не можна просто висловлювати свої почуття – «я не хочу з тобою спілкуватись, ти мені неприємний», «я хочу бути з тобою», «ти брешеш», «я тебе люблю» - чому це все не можна сказати відверто, дивлячись людині в очі?
Ні, зараз ми ховаємось за екранами комп’ютерів, за капюшонами балахонів, за тінню волосся, спадаючого на обличчя, за масками, словами, що солодко відволікають…
Я волію знати правду, хоч якою неприємною вона не була, аніж потопати у брехливій посмішці…і волію висловити свою антипатію відкрито, аніж лестити з гіркотою в роті.
Але життя улесливо гіпнотизує, ти опиняєшся в його обіймах, а потім тебе тупо так – об асфальт зі всього духу… щось воно якось депресивно... а, чорт з ним...
Ось це, як на мене, дуже мило... Так, як наближаються свята воно буде по темі...
(ходили, дивились різні картини на вихідних)...
Решту шукайте в коментарях... якщо комусь цікаво...

[700x481]