[500x373] Настроение сейчас - ...

Писала купу лайна, яка абсолютно не несе в собі змісту.

Видалила.

Нема його, змісту себто… скільки б не намагалась – не стане легше.

От хіба що музика… от і все.

Хочеться кричати… так, як ще не кричала. Так, як, мабуть, і не зумію…

Хочеться заснути... або прокинутись, бо здається що я знаходжусь в якомусь дивному затяжному сні.

До дідька банального... не пошлого, а на надриві щирого.

 

[400x300] Настроение сейчас - сльозосоплі

Я якась вся така розклеєна і сентиментальна останнім часом, що аж смішно.

Катаюсь вечірнім містом на тролейбусі. Вечірні тролейбуси завше напівпорожні, та все одно найкраще стояти на задній площадці і дивитись на злітні смуги вулиць, освітлені фарами машин, ліхтарями, різнокольоровими вітринами... А у вухах буде хороша музика, від якої мурашки по всьому тілу. Вночі, замість того, щоб спати, дивлюсь фільми… або на свою вулицю. Довго стою на балконі і прислухаюсь до звуків нічного міста.

Інколи стає не по собі від думки, що все це – страшна безвихідь і банальність, безперспективна лажа. А в інші моменти просто посилаю ці думки до дідьчиної матері.

Я ж сильніша за це все…Варто лише трохи пересилити себе, дати самій собі доброго стусана-ляпаса-підсрачника і що ще, і продовжувати (нехай і безперспективно) але жити, блін.

В такі моменти як зараз мені хочеться і віриться в те, що все у мене буде добре.

I must go on standing
I'm not my own, it's not my choice

[471x480] Настроение сейчас - 0_о таке ух...

Вітер розвіває паперові оголошення, залишені кимось для когось. Шматочки пустослову.

Вітер гуляє моїм містом, забираючи з собою поодинокі листочки і мої нав’язливі думки.

Вітер заплутується у гіллі дерев і падає просто мені на голову, а я падаю в кому.

Іноді я гуляю тут, переконуючи себе, що це вперше, що раніше мене тут ніколи не було.

І тоді все стає трішки чарівнішим. Шкода, що не ріднішим.

Старенькі східці ведуть мене до річки. Туди, де найкраще топити луску непотрібств у воді, розбавляючи її молоком туману.

А більше нічого і не треба мені.

Это цитата сообщения Ася Равлик Оригинальное сообщение

ну все скільки можна

[699x466]

питаєш якою я тебе бачу?
не питаєш якою я тебе чіпаю
нюхаю облизую фотографую
а це ж набагато приємніше

в кожну твою складочку
на животі та спині
я засипатиму сіль і слину
з прикордонних лиманів
зі сліз випускниць
і з серця морських медуз

здається ти дуже вірна
тобто кров у тобі - собача
а руки які носять цю кров
родом зі смітника
от помер якийсь бомж на звалищі
а ти прийшла і забрала його руки собі
і жоден пес тобі не завадив
близкість.

пошматована, мокра, слизька
закінчена
мутне болото ти
безмолитвенне
не вдар мене за цей вірш
та не вкради
нирку чи пляшку
не вбий.
і мирись
мирись
мирись.

[419x420] Настроение сейчас - тидиж

Повільно тягнеться час, все наче зависає, а я… я продовжую задаватись тими ж питаннями. Цікаво, якби можна було зрозуміти цей стан, стало би легше? Навряд.

Іноді хочеться напустити повну ванну води, досипати туди льоду, осунутись з головою в цей холод і так провести всю зиму. Чи, як у тій книжці, разом з дикими котами заснути в старій дерев’яній хатині посеред гір і прокинутись тоді, коли буде тепло.

Але то всього лиш перспективи на зиму.

Наразі мені найбільше подобається отой коротесенький шматочок доби, коли заходить сонце. В тому світлі можна тонути, можна загортати його долонями, вплітати у волосся, розбавляти сльозами, видихати з димом цигарки, затримувати на кутиках губ – для теплої посмішки. Коли все таке невагомо-крихке. Кожного разу відчуваєш відповідальність за свої жести і слова, бо ж боїшся розбити в друзочки саме ось цю секунду.

Місто, поржавіле у своїх осінніх снах, потроху вицвітає. Здається, неминуче вже так близько, що стає важче дихати і здавлює у грудях.

Цієї осені мені трапляється багато мертвих птахів. За кожним з них цикають стрілки годинника. І може навіть правлять у церквах. А мені вже навіть не сумно. Тільки боляче.

Настроение сейчас - ну що тут додаси... десь далеко...
 

[604x453]

Охопила страшна ностальгія за тим, чого ще скоро мені не відчути – європейськими містами і їх атмосферою.

З усіма тими вуличними джазами, літніми кафешками, цокотом кінських копит, запахами кави та голубами. З різними людьми, які поспішають кудись-відпочивають на лавчинах-спілкуються-палять-замріяно дивляться у небо-читають газети-плачуть…

Десь там, далеко звідси, якось вселилась немала частинка мене. Я знаю, мені її не повернути, але я того і не прагну. Вона живе собі там і ніколи мені не надсилає листівок, не пише листів. Але я знаю, що вона щаслива і щодня посміхається.

У неї там маленька квартирка на останньому поверсі з невеличким балкончиком, що виглядає на одну з міських площ. Щоночі вона туди виходить з цигарками і довго закохано розглядає своє місто.

Вона носить високі підбори і різнокольорові шалики. Щоранку вона п’є каву в кав’ярні, що знаходиться на першому поверсі її будинку. Вона завше носить з собою в сумці якусь книгу і коли тепло любить читати їх в одному з парків свого міста.

Вона гуляє містом і подумки фотографує кожен жест перехожих, кожну тінь від будівель.

Вона засинає тільки після какао з молоком і щоночі бачить сни.

Мабуть варто було б до неї якось навідатись…

[432x604] Настроение сейчас - аррррр

О 5 ранку повільно розсмоктується космос ночі з пригвіздкованим до неба зірками і розхитаним місяцем. Так, розсмоктується, повільно розтікається вздовж лінії горизонту великою гематомою щоб потім, врешті-решт, потонути у теплі ранкової сепії.

А мені холодно. Не вдається зігріти долонь, та й душею протяги гуляють.

Я їду. Туди-сюди, яка вже різниця?! Брехати собі, що це щось змінить, просто смішно.

Дуже короткі ночі, ще коротші дні, і все це – суцільний монохром.

Порепаний екран моєї реальності давно не показує нічого нового, а я дивлюсь на нього, у нього, приклеюючись поглядом, віями, душею…

Сьогодні один з тих днів, які хочеться чимпошвидше прожити, вписавши його до списку втрат і бездарностей.

Это цитата сообщения Оригинальное сообщение

Цветовой тест

[показать]

Пройти свой цветовой тест >>>



[показать] [показать] [показать]

[594x396] Настроение сейчас - awwww

Пора ефемерності реального.

Мабуть через те, що дивлюсь на світ через дим багать та м’яке, ніжне сонце.

Запах паленого листя, що стоїть навколо, відкидає флеш беком у ще таке недавнє літо.

Знову і знову вривається вона в моє життя – пора «золота на блакитному», пора хронічно мокрих ніг та замерзлих пальців, які відчайдушно хочеться зігрівати подихом, пора порожніх двориків і самотніх прогулянок під мокрими електричними дротами…

Пора геть не притупленого болю і сумної музики…

Але все ж… так добре.

І я тішусь кожному настроєстану. Ціную.

Поки я оце так собі тішусь, в мене під ребрами знову починає боліти.

[466x699] Настроение сейчас - ...

Останній вечір в Луцьку і якось так тоскно і добре водночас. Спокійно.

Вчора поїхала Христя, яка жила у нас останні кілька днів. На пам’ять залишились подаровані бабка і книжечка про Муммі Тролів, яку так давно вже хотіла мати.

Годину тому пішла Ася, яка втішила мене віршами і компанією.

А тільки що – Вікуся, втомлена ще з роботи, але незмінно хороша-хороша.

Кухня, яку я останнім часом особливо гостро полюбила, сповнена запахом ароматичних паличок.

І на столі лежить ракушка, подарована Фантоміком.

А ще Іскра, закинутий будиночок у старому, чарівний захід сонця на полі, посиденьки під ясеном біля замку, і те, як ми пили сьогодні сік з Нелькою і її мамою в якійсь кафешці і наскільки ж було добре десь там, всередині.

Якісь такі емоційні друзочки, від яких дуже тепло і затишно.

Приємно від того, що я можу отримувати подібні емоції від людей і віддавати їм, в свою чергу, теж частинку себе.

Забагато сентиментів і те де?... Сьогодні це так… і просто дякую)

[480x480] Настроение сейчас - наснилось мені дещо гарне

Я готова тонути в цих звуках довіку.
Закохана в музику.
Закохана у відчуття, що можу переживати, прослуховуючи її.
Що ще дозволяє настільки гостро відчувати себе живою?!
Природа та музика. А поєднання їх забирає мене. Відносить.
Вперше за багато-багато років мені не хочеться, щоб приходила осінь.
Не хочеться втрачати тоненької ниточки ілюзорної свободи.
Втрачати можливості спакувати речі до наплічника і податись кудись подалі з міста.
Приємно лоскоче думка про гру на гітарі, олійні фарби і все те, що хочеться намалювати.
...про басейн і відсутність алкоголю.
...про те, що я знаю для чого мені це літо ескапізму.
...
Я безкінечно наразі хочу конкретно-ніжного погляду-дотику-слова...
 

[411x479] Настроение сейчас - ...

Важко повертатись з гір додому. Важко прокидатись з недовгої, але казки.
Відпустити всі ті вершини-тумани-небесності... Зігріти ноги від холоду роси та води у гірській річці,
вимити волосся, втративши легкий аромат багаття і трав... Втратити шматочок себе... безповоротно.
Дуже хотілось кричати, плакати, божеволіти.
Пішла до річки, геть не стримуючи сліз. І дивилась на захід. І було ДУЖЕ погано.
А ще було безумно гарне небо. Воно завше таке різне-різне, просто в окремі дні - неповторне.
Через годину (о, офіційність, бля!) мені виповниться 23....а мені просто ж хочеться подітись. Щоб нікого не бачити.
Я воліла б сидіти там...на вершині гори, підкидаючи дрова у багаття, і пити смачнюче домашнє вино, геть не п'яніючи.
Я, здається, помру, чекаючи... справді болить це все так. Навіть не здогадувалась, що спроможна на таку кількість сліз...
 

[480x480] Настроение сейчас - my personal blues

Кожна поїздка має свій особливий післясмак.

Зараз разом із присмаком гіркого шоколаду у роті розчинається відчуття маленької втечі. Втечі в хорошому розумінні цього слова.

Не від себе, а заради себе.

Пірнання у воду, чи може більше навіть у себе, коли ти наодинці сама із собою, оці окремі секунди на рівні вдих-видих. Думки, що приречені померти в твоїй голові назавжди. Саме в ці секунди просто відпускати, розуміти, сміливішати.

Усе це обережно складається, пакується в валізи до наступного літа. Попереду ще один місяць, але немає змісту гадати яким він буде. Краще пізніше описати і його післясмак. Певна, то буде щось нове і свіже.

Сьогодні ж просто дуже багато дощу, приємної музики і віршів Пастернака. Домашній короткочасний затишок. Такі дні нагадують мені про безмежну кількість ніжності, що тоне десь всередині мене. Хочеться ділитись нею...

Настроение сейчас - messed up

 

У мене є коробка. Проста така собі картонна коробка з-під взуття. Але водночас геть не проста. Там купа речей-спогадів. Дрібниць, здавалося б, нікому не потрібних. Мабуть то прерогатива дівчат – мати подібні коробки. І я в цьому далеко не оригінальна.

Але як же приємно час від часу перебирати всі ті частинки власного життя, що існує тепер тільки у спогадах, які ніхто не в праві забрати у мене.

Отака собі ностальгія і давить у горлі. З колонок звучить голос Джуліана Томаса і до дідька хочеться плакати. Інколи події, після того, як їх переживаєш, стають ефемерними, іноді навіть здається, що все це відбувалось з кимось іншим, не з тобою.

Згортаю в жмені всі ці друзочки себе – я така вся розбита. Скільки часу намагаюсь навести лад у своїй голові, а це набагато важче, ніж прибрати у квартирі, на полицях, в коробочці… Але тільки це мені залишається. Допоки не зрозумію в чому полягає моя проблема, не зможу бути щасливою, як би то драматично не звучало.

Наразі ж залишаюсь для себе чудовиськом…

[500x340]

[466x699] Настроение сейчас - просто добре якось....

На рівні дороговказу, що перекреслює назву твого населеного пункту червоним, починається справжнє життя. Солодкуватий запах розпеченого асфальту відступає, звільняючи місце ароматам польових трав. Високовольтні дроти виглядають геть вульгарно та недоречно. Шум міста розчиняється у щебеті птахів та сюрчанні цикади. Ти звільняєш себе, віддаєшся сонцю, землі та вітру.

Видихаєш з полегшенням, знімаєш взуття, повільно ступаєш уперед. Пальці лоскоче пшеничне колосся, у волоссі заплутується невагоме проміння. Ти просто живеш, дихаєш, відчуваєш…тут і зараз.

А потім сонце піддасться хмарам, вони швидко і впевнено заполонять простір неба, а ти… ти відчуєш на своїй шкірі тисячі холодних крапель дощу. Мурашки по тілу і гостре відчуття реальності. Впадеш у траву, висушену сонцем, майже сіно, і будеш смакувати ці дивні ритми, що краплини витанцьовують на твоїх долонях, щоках, плечах…

І це, по суті так мало, але і так багато…

І це все, що потрібно, аби бути глибоко щасливим.

Настроение сейчас - уг

Ля_каюсь… так страшно спостерігати розпад своєї свідомості – ловити її крихти і друзки.

Лише для того, аби принести весь цей оберемок на багаття нового дня.

Я бачу сон наяву. Він давить, повільно замотує очі колючою проволокою, а я…я видавлюю з себе слова-думки-подихи…аби лиш не впасти назад – в ту кому.

І фіолетовий холодний день буде єдиним, хто бачитиме мою цю слабкість.

Відламуй собі від мене спогади, забирай назад всі свої частинки, які десь ранили тіло, а десь прижились в душі. Видирай в мене з-під ребер згусток тепла і світла, щоб я більше не сміла дивитись комусь прямо у вічі.

Я знаю, твої кігті ідеально для цього створені – шматувати мене.

А може перегризи мені горлянку, аби я більше не билась в конвульсіях?

Для чого це? Все це? Мені?

Іноді я себе просто ненавиджу.

[604x397]

[319x480] Настроение сейчас - болить

Кутаюсь в долонях у неба… залишається так мало – тільки це вікно з жалюзями і чекати.

Є відчуття своєї банальності, повторюваності, потворності – душевної, фізичної…

Хочеться більшого… натомість здається, що десь всередині щось вмирає.

Так болісно і безкомпромісно.

Хтось впивається струнами мені у ребра – намагається витягнути з мене душу. І я намагаюсь думати про більше, ніж…

А ніж наразі впивається-розрізає мою посмішку.

 

[512x318]Настроение сейчас - омммм....

 

Це вже практично аксіома – чим більше людина позиціонує себе естетом, духовно розвиненою особистістю з глибоким внутрішнім світом і нестандартними думками – тим більше в ній лайна і непотребу. В той час, як від того ж безпритульного чи "розумово відсталого" можна багато чому повчитись.

Слід врахувати, що на енергетичному рівні люди «прощупуються» дуже чітко. І як би вони не припудрювали свою вбогість – все це буде марними та безперспективними зусиллями. Та й загалом, окремі, іноді штучно змодельовані, ситуації здатні чітко показати істинну суть людини.

Це так, між іншим…

…

Наразі ж буду нанизувати на тонку прозору нитку свою душу, по маленьких бісеринках. Нехай це забере у мене багато часу, бо зараз я ще так багато не розумію і не можу усвідомити. Але все у мене вийде.

І не варто затримуватись на банальних речах, непотрібних людях і внутрішніх заморочках.

Це лише забирає час, емоції і зусилля.

Хочеться дуже навчитись правильно розставляти пріоритети.

Ось.

 

 

Настроение сейчас - ...вар'ят в хаті...

Не хочу нічого нікому... ВЗАГАЛІ!... тільки мовчати.... 

Мабуть, було б кльово, якби люди розучитись говорити... не можна було б прикриватись отим поносом із слів і брехні, із непотрібних, умовних, фальшивих звуків.

Тільки очі... погляди.... міміка... дотики душами...

Ми розучились вірити одне одному... Ми навчились переливати гівно з одної голову в іншу, ми розучились бути собою, зате в нас так кльово виходить обгаджувати інших... розчаровують мене люди...

  [604x455]

Это цитата сообщения в_октябре Оригинальное сообщение

мы нервные



Сибирь – отличное имя для женщины. В одном из моих предположительных фильмов женщина была похожа на Сибирь, а в конце февраля, когда ходила в -20 мороза курить на балкон не одеваясь, и вовсе нарицательно «тайга».(кажется обветренные на морозе губы это вдвойне тянет) Мне нравится такое, поэтому можно начинать. Паровоз с вагонами теплушками появляется в кадре где-то сразу за Волгой. И пока ещё тепло, те кто верит в светлое_когда-нибудь несут к столу тёплый хлеб сбитыми руками, вольфрамовые нити накала внутри ламп всё ещё чудо техники, а пряники стоят дороже настоящей земляники, которая растёт в сосновом лесу на берегу волги, через которую переезжает поезд, везущий на восток людей, которые вряд ли думают в этот момент о землянике или о вишнёвом вкусе на чьих-то губах. Это потому что сразу за Уралом заканчивается декабрь и заканчивается уголь в грубой печи сваренной наскоро из бочки, пропускающей дым наружу и установленной в каждом вагоне, а до ближайший станции ещё сутки рук сведённых от холода и таких же неуёмных мыслей, которых даже выслушать некому, потому что на этой территории давиться мыслями это в порядке законности. Енисей вот вот замёрзнет, но пока единственное что нарушает его покой – паром названный именем номинального героя, который медленно волочёт нное количество угля вверх по течению этой суровой реки чтобы согреть нное количество суровых людей, которые вымывают из почвы благородные металлы с помощью неблагородной ртути и молча радуются содержательным снам, которые возвращают их куда-то где цветут абрикосовые деревья и не ведётся ежедневная статистика жертв. А жертвы и дальше едут на восток и не то кашель арестантов, не то мысли в рифму дополняют друг друга как что-то сырое лучше горит если облить бензином.