В колонках играет - Fleur - Это все для тебя, танцующий бог
Настроение сейчас - апатія

Скоро починається новий навчальний рік. Я вже на третьому курсі... Так дивно.. Колись одна думка про поступання мене дуже лякала, а вже слава богу провчилась два роки. Зараз же не уявляю що буде зі мною після закінчення навчання. Куди я подамся, чим буду займатись... Я так не хочу залишитись аутсайдером, хочеться пробиватись вперед, до певної цілі, до певної мети. В цьому плані я дуже розгублена, бо ще не знаю що мені потрібно. Страшно. Господи, мені вже давно пора розставити пріоритети, а я все марную час на різні непотрібні речі. Чи може навпаки. Я не знаю, не знаю. Ніхто не підкаже, це треба вирішити самій. Одне знаю напевне – цей рік стане для мене новим поштовхом до якогось самовдосконалення. Тримаю за себе кулаки...

Зараз на телефон надзвонює одна людина, не беру трубки. Свідомо. Яка ж я жорстока. Не маю що сказати. Не оправдую себе. Але так краще. Для мене. Не знаю як для нього. Мабуть теж. Знаю, що потопила б його. Потопила б в собі. Йому цього не потрібно. Чому так важко? Це сумління підкрадається? А може жалість... Щойно усвідомила, що це було... Саме жалість...Цією жалістю до нього я жила рік, але просто втомилась. Вибач мене, сонце. Мені тебе шкода... Вибач мені цю жорстокість... Саме тепер стервою і почуваюсь...

Вміла усміхатись коли було боляче, але зараз просто неможливо видавити з себе і найменшої посмішки... Колись один знайомий назвав мене одним словом – „театр”... на що я образилась глибоко в душі. Зараз думаю що цьому слові таїться частка правди. Мої маски... мої амплуа.. Ще написали про мене „то в ее глазах пустота, то глубокая бесконечность”. Яка ж з тих ролей справжня „я”... чи це просто частинки мого єства, які просто не вдається зліпити докупи...? Як мені неприємно зараз від самої себе... Мерзенна істота...

Я інколи псих, інколи потвора, інколи янгол, інколи ніхто я…
Хто ? Хто я ? Хто ?
Я інколи псих, інколи потвора, інколи янгол, інколи ніхто я…
Хто ? Хто я ? Хто ?

Плачу !!! Не соромно.
Страшно гидко. Гидко й пусто …
Я не відчуваю своє тіло, свою силу…
… моє відображення - ЖАХ!!!
Хто? Хто я? Хто? Постійно питаю у себе.
Хто? Хто я? Хто? Дізнатися хочу.
Але для того не роблю нічого
Ніяких рухів, ніякого терпіння, не розумію чому…

Я інколи псих, інколи потвора, інколи янгол, інколи ніхто я…
Хто ? Хто я ? Хто ?
Я інколи псих, інколи потвора, інколи янгол, інколи ніхто я…
Хто ? Хто я ? Хто ?

Мда... Цитую чужі пісні, які живуть в мені відчуттями, моїми переживаннями. Кумедно як змістові лінії часом переплітаються... Хоча янголом я буваю рідко...

[437x687]

В колонках играет - Rammstein - Nebel
Настроение сейчас - ліричний

Сиджу і думаю про одну людину...
Цікаво чи можна назвати цю людину своїм другом? Мабуть що так...навіть більше ніж другом...ні, не в тому плані. Я маю на увазі те, що він був мені дуже близьким другом, душевним другом... Настільки добре розумів мене... як мабуть більше ніхто...
Кожен лист був таким бажаним, так зігрівав...а зараз цього так не вистачає...
Цього мого друга, який був поряд, підтримував коли всі відвертались, давав поради...
Що трапилось?... в кожного своє життя і знову підтверджується моя теорія щодо того, що кожен подорожує своїми орбітами незалежно, лиш зрідка пересікаючись...
Не вистачає його...не знаю чому зараз розкисла з цього приводу.... просто надто легко прив’язуюсь до людей і в цьому моя проблема...
Нічого зараз так не хочеться як посидіти з ним в якійсь затишній атмосфері і побалакати.... ех....
Але я йому щиро вдячна за кожен лист, кожне слово, вони для мене значили і значать дуже багато...)

В колонках играет - Hypnogaja - Here Comes he Rain Again
Настроение сейчас - dunno...

Страшенна спека...яка зводить з розуму... А я закриваю очі і бачу маленькі краплинки на вікні, що стікають вниз одна за одною, повільно, невблаганно, як стікають в чашу вічності секунди...повільно і невблаганно... Саме так...
Raining melancholy – так можна охарактеризувати цей стан. Лише так, якщо він взагалі піддається якомусь поясненню.
Смішна симфонія в голові, яка стала такою рідною та потрібною, схожою на прозоре повітря, схожою на воду, суміш життя і сліз.
Лише три краплини на щоках і підборідді відділяють від реальності, котра намагається врізатись у свідомість гострими пазурами і розірвати все моє єство навпіл... Чому все так...я не знаю, та підкрадається ця хвиля, що поглинає, поглинає з головою, без останку, заколисує свіжою прохолодою а потім безкомпромісно розбиває об скелі...
Падіння душі з висоти чорного неба разом з дощовими краплинами, разом з маленькими частинками мого життя, втрата контролю і розуміння, спроби благати когось про допомогу...все марно, все розмивається, втрачає контури, обриси, стає ефірним, крізь нього можна провести рукою, відчуваючи лише легке колихання повітря...
І багато болю, незрозумілого болю... можливо саме біль я і люблю, адже він залишається моїм одвічним супутником....
Повернулась додому зі Світязя... Дивна суміш відчуттів, коли з одного боку хочеться додому, а з іншого – ще побути в цьому маленькому раю, який в кінці-кінців перетворився для мене на пекло. Все-таки, що б там не було – а Світязь це Світязь і я закохана в це місце...
Все якось так пусто і банально, аж занадто... Часом мене виснажує ця порожнеча. Особливо коли я повертаюсь додому, в єдине місце, де, здавалось би, мене ще чекають і не відштовхують. Але й тут так само. Не знаєш, де шукати те останнє місце відпочинку для душі і тіла... Де воно і чи є воно взагалі? Мабуть це просто сон, мрія, моменти екстазу... маленькі секунди ейфорії, щастя... Але вони такі рідкісні останнім часом, знов моя меланхолійна натура вилазить назовні, нагадуючи про себе.
А хто підкаже?
Справа в тому, що в цьому житті кожен уперто торує своїм шляхом, лиш зрідка „торкаючись” чужих путів. Але швидко ми з них знову сходимо, забуваємо їх... вони проходять один за одним, все випадкові стежечки, на які ми натрапляємо. І ніколи нас не цікавить куди ті стежечки ведуть, хто на них блукає, чому, які в них думки, почуття... Нам інші люди абсолютно не потрібні, ми зав’язуємо стосунки або просто злегка торкаємось їх стежок, а скоро шляхи розходяться і ніколи не зведуть вже знов докупи... і всі залишають такими непохитними, холоднокровними, аж страшно часом....хоча...
„Кто не желает от людей ничего кроме познания будет спокоен душой”. Старий-добрий Ніцше. Може це виказує черствість, егоїзм, холодність та байдужість до оточення, але мені вже здається я стала іншою людиною, і цій новій мені такі риси йдуть.
Коли хто зможе відповісти на мої питання? Чи колись я зможу розібратись в своїх думках, в собі.. там все так темно, так заплутано... Інколи не впізнаю себе... I just wanna be myself, myself… Так часто відчуваю, що мені не вистачає повітря, не вистачає слів для вираження свої емоцій, не вистачає місця для думок... тісно...клітка, з якої не вирватись, бо і ноги і руки...та й на шиї відчуваються ланцюги...
А так хочеться такого ж банального як і все навколо душевного тепла і трішки рівноваги...
Як співала Ольга Пулатова „Не хочу летать в облаках, все смешалось от этих экскурсий, мне нужны кирпичи на ногах, а не мыльный пузырь иллюзий. Я хочу быть стеной в черством мире, где все понятно. Что ты сделал со мной, верни все обратно”. Тільки все, що відбувається зараз в моїй душі, навколо мене – наслідки моїх власних вчинків, звинувачувати нема кого та й навіщо? Це найлегший вихід з ситуації.... А я надто довго жила в цій мильній бульбашці.. Ні, все-таки рано чи пізно вона тріскає, розлітається на мільярди маленьких частинок... і я опиняюсь тут.. „в мире хитрых стратегий и тактик”.
Мабуть зараз ці сльози – єдине що ще підтверджує моє життя, ні... скоріш існування...

[700x525]

В колонках играет - нема..(
Настроение сейчас - не знаю, в очікуванні чогось незвичного

Нарешті закінчилась практика, сподіваюсь ще трішки і все те остогидле навчання зікінчиться....і я хоч трішки відпочину...
поїздка в Дубно виявилась зовсім не такою, як я сподівалась... але загалом було дуже й дуже непогано...але про це потім..
зараз просто хочеться розслабитись, відпочити від уього і всіх, поїхати кудись далеко-далеко, дде мене ніхто не буде доставати постійними докорами, де ніхто мене не буде знати... хочеться втекти навіть коли усвідомлюєш що втеча - не вихід...
чи забутись...жити в своєму світі дуже небезпечно але без цієї кататонії я вже просто не можу... такий собі наркотик, така собі прив*язаність до матерії...Господи, скільки ж усього мене зв*язує....

В колонках играет - Flowing Tears - Jade
Настроение сейчас - а не знаю, дивний....

Маленький відчайдушний крок у вічність,
У світ ілюзій, крихких мрій та забуття
Де вітер ще не втратив свою тонку ніжність
І неповторність смаку нового перечуття

Маленький відчайдушний крок у задзеркалля
Де є лиш хаос, біль й нерозуміння
Де тонко переплетені усі минулі далі
Де не стає нам сили на найбанальніше терпіння

Коротка та приємна ця дорога в пекло,
Хоча ми в рай усе життя своє летіли
Немає змісту та сил, над головами давно вже смеркло
Та й крила на шляху до статосфери наші сильно дуже погоріли

Прошу лиш – дихай, не тримайся
Хитких умов та перешкод
Людей не бійся, не лякайся
Вони зникають в глибині всіх чорних вод

Найбільш болітиме не в серці, хоч і живе, хоч тихо б’ється
Воно не в силах більш любити… жити
Душа твоя боліти буде, якщо ще є, вона ніколи просто не здається
Вона тебе зуміє часом захистити

Мовчи, мовчи, я відчуваю
Не врятуватись нам від глибини
І закричати б “поможіть” коли летиш у це провалля
Та не біжу я від проклятої вини

Болить, щемить, я помираю…
Я тихо сповільняю крок…
Останній подих – я це знаю…
Твій ніжний шепіт… в небесах для нас – замок…

[259x399]

В колонках играет - Карна - Ми будемо разом
Настроение сейчас - бля....

Ідоли поклоніння скинули маски
Відчуваю в собі пустоту та поразку
Забуваю про тіло, ожевільні бажання
Цілу ніч п’ю я кров, помутніли страждання
Слово їсть, розриває, пече наче смерть –
Поцілунок морозний. Загубила всю розкіш,
Мій годинник порожній… без піску
Лише часу краплини порожні відчуваю… Несу
На віях твої очі холодні. Я не знаю де дітись і себе розриваю
Я забула про тіло… де я є… я втрачаю
Свої сни безнадійні, свої битви, поразки
Я померла колись, та нажаль не відразу

[700x525]

В колонках играет - Sum 41 - Pieces
Настроение сейчас - ...плачу....

Чому все так заплутано?
Запитую себе що доброго, хорошого я зробила…мало мабуть… толком і нічого, коли усвідомлюєш, що вже майже…ще чуть…19 років – коту під хвіст…якесь дивне відчуття тебе охоплює… Хочеться як мать Тереза кинутись на допомогу всім потребуючим… хех, безглуздя…
Здається є там в моєму списку кілька добрих справ… та все ж…господи, чим я напрягаюсь, треба терміново викидати цю фігню з голови…
Що зараз? Дивний стан водночас гармонії з самою собою і в той же час спустошення… воно – мій постійний супутник, як нагадування в телефоні… “Ірка, давай, шукай щось нове щоб заповнити мене, щоб не дати собі загнутись до кінця”. Смішно і банально водночас. Інколи здається, що все наше життя – банальщина… наразі воно якесь пусте та сіре. А може просто нема тої людини, яка б зігрівала..? хоча є, але вона не в стані дати мені того, що я так потребую… так дивно, не думала, що це мене чекає…пустота…еххххх…хуєта сплошна… Чому все так паршиво?
Час лікує? Куди там! Що не день, то все більше потопаю в бруді…в галімому смердючому болоті…і ніхто не подає руки, вибиратись треба самій…
Так цікаво складається життя… Кожен, як не крути, сам…один… самотній… аскет….називайте як хочете, але зміст залишається тим же… коли нам важко, коли боляче, коли ми потребуємо підтримки… ми самі, чому? Іронія долі? Де ті, кого ми вважаємо близькими людьми, коли ми їх потребуємо? Нащо хтось, якщо він лише нагадує тобі про твою нікчемність, топче лицем в бруд, холодний… робить боляче, підрізає крила, вбиває надії, одну за одною, поки нічого не залишиться…і все це за маскою доброзичливості…з кимось почуваюсь ще більш самотньою..дивлюсь на людей, а всеередині ця пустота…навіть до батьків перестала щось відчувати…неначе я просто ходяче м’ясо без почуттів…мене це лякає… а може я просто не вмію любити… може а що таке любов?… хто скаже? Хто підкаже…хоч хтось в неї ще вірить…бо я – ні… вся ця романтика… проходить, весь цей фізичний потяг, що часом зводить з розуму, все це…воно меня схоже на тонке скло, яке дуже легко розбити..словом, поглядом... і все…і вже нічого не залишається крім ненависті…оооо, вона сильніша за всі почуття і нажаль живе в кожному…кожнісінькому серці…а може не нажаль? Може саме ця ненависть допомагає виживати… суспільство гірше будь якого стада…виживає хитріший, швидший, жорстокіший, спритніший, сильніший і т.д… от вам і закон джунглів, живем по правилах…інакше й не вижити… затопчуть, згризуть, ще й зверху пострибають, з землею зрівняють…
Господи, ну чому мені так…
Ірка, тримайся, тримайся, не смій навіть… не можна….ще трошки і все стане на свої місця…обов’язково…мабуть…

[700x525]

В колонках играет - Tristania - Hatred Grows
Настроение сейчас - fucked up

Полет
Скала моя холодная высится
Я крыльями легко взмахну
Туда душа моя стремится
Где призрак счастья затаился

Я оттолкнусь ногами резко
Подпрыгну вверх и в небеса
Стремлюсь я дальше, в лицо ветер
Лечу навстречу чудесам

Парить вот так лишь радость дарит
Я забываю обо всем
Никто уж ядом вновь не травит
Все показалось страшным сном

Лететь бы вечно я хотела
Поднять тебя под небеса
С тобою вместе б мы летели
Лишь только горизонта полоса


Тот мрак, что снизу нависает
Уж не поднимется сюда
Внизу лишь коршуны летают
Внизу болотная вода

А я лечу навстречу солнцу
Ищу его в своей душе
Но дунет сбоку сильный ветер
И я внизу лежу уже

Лицом в болоте. Потопаю…
И птиц уж слышен громкий крик
Что делать мне теперь не знаю
Я в камень превращаюсь вмиг

Скала и небо, солнце, ветер…
Обрывки памяти летят
Хрустальными осколками по свету
Подняться вверх они хотят

Я вижу смерть перед глазами
Я чувствую свою вину
Хочу летать, мечтать часами
Но знаю, что за миг умру

И где мне отыскать прощение
И как мне объяснить себе
Что ухожу я лишь в забвение
Дарю себя своей судьбе

[339x500]

В колонках играет - AFI - Mass Murder
Настроение сейчас - апатія...

...Щоб жити, творити, любити... потрібно трішки натхнення. Зовсім трішки... Інколи втрачаю голову через дурниці, змушую себе ставати тварюкою, яка шматує все навколо (це скоріш буде визначенням того, що в душі діється), як голодний вовк...але такі хвилини, дні, тижні, навіть місяці проходять, залишаючи мінімум спогадів та максимум болю.
Сьогодні розумію – коли ти знаходишся тут і вже і лише це має значення – ти щасливий, ти спокійний. Коли твій спокій монотонно стікає вниз пальцями у вигляді дощових крапель, коли тихий шелест заколисує тебе, відкриваючи очі на те, що справжнє і прозоре, а не вимазане брудом та брехнею, коли мініатюрні бризки розбиваються у водну гладь, хвилюючи її.... коли... саме тоді кожна секунда вливається одна в одну, стає єдиним цілим з тобою...
Так якось виходить, що дощ – це моє натхнення, моє спасіння, моя найбільша любов...як би пафосно це не звучало... а мені все одно, це таки мої власні почуття, переживання...
А зараз так боляче, дощ уміє вимивати весь бруд з душі... інколи разом зі сльозами, але зараз...пустота, яка розриває мене зсередини... Хочеться впасти в бездну..... знову і знову це бажання з’являється у вигляді суїцидальної мрії слабкодухого параноїка... чорт...

[480x360]

В колонках играет - Moonspell - An Erotic Alchemy
Настроение сейчас - бугуга....

Це мов ретро кіно ще ніким не зазняте
Це мов чистий листок для фантазій моїх
Але кадрів у плівці уже небагато
Й не залишилось фарб, вже розпродано їх

На землі, у траві заховалось три сонця
І малюють вони три дощі в небесах
Щастя тихо вмира у маленькій долоньці
А натомість свідомість опановує страх

Всіх безбожників втіха – інший світ малювати
Без гріха й каяття на прозорій воді
Досить мало божків позосталось стояти
Та й вони всі в крові на утіху собі

[450x301]

В колонках играет - 36 Crazyfists - Bury Me Where I Fall
Настроение сейчас - crappy

Знову ці старі нариси натрапили під руку... Зараз стан відповідний, тому ось...

Мені приснився сон.
Мені приснилось сонце... Чорне, брудне, як асфальт під ногами.
Мені приснився дощ...
Чистий
Краплями вічності розбивався об асфальт...
Чи об сонце...
Краплями сліз розмитий під віями
Чорними крапельками стотворював твоє обличчя
Мені приснився човен...
Байдужий
Хитався на твоїх долонях.
Тихими різкими звуками впивався у скроні
Боліло
Різкими рухами змінювала хід стрілок на годиннику...
Тік-так, тік-так, тік-так...
Стихло
Стрілки перетворились на пісок,
Посипались на дно твоєї клепсидри
Сонце не світлішало
Північ
Закутана в теплий шерстяний шарфик
Подихом вітрів заколисувала твій човен
Рана
Болить, не заживає, ти присипляєш дощ..
Чи краплинки сліз? Болю?
Мені приснився місяць
Його тьмяний серп, що освічував твої північні слоьзи
Край свідомомості відлітав за вітром
На ньому гуляли твої думки, твої холодні вуста
Мені приснився шепіт
Тихо, моторошно, збентежено...
Мурашки по спині, тремтячі руки, розширені зінниці
Мені приснився крик
Розпачливий, відчайдушний, благальний... останній
Мені наснилась смерть - Бліда, висушена сльозами
І життя... Мені приснився сон
І висока скеля,
Слизька, холодна, брудна,
Як сонце
Мені приснилась кров на босих ногах
Рана, що не заживає
Відкрита рана в серці
Пустота...
Нема нічого живого, лише моє чорне сонце
Мені наснилось падіння
Відчуття порожнечі, пустки в душі
Мені наснились твої удари
Від яких кров моя маленькими бризками
Падала тобі на ноги, на твої босі ноги
На підлогу, на моє чорне, брудне сонце
Мені наснилось життя
Його довгі сиві павутинки
Що зачепили струни моєї свідомості
Заплелись по ній плющем затьмарили моє брудне сонце
Мені життя не снилось
Мені приснився сон
Хочеться трошки спокою прохолоди та...дощу.....

[700x502]

В колонках играет - Shape of Despair - Angels of Distress
Настроение сейчас - а ХЗ...

Прокинулась в дивному хворобливому стані, наче мене настиг параноїдальний синдром, не може бути, щоб з самісінького ранку боліла голова, але так і є. На свідомість давлять ці чотири стіни, зводять з розуму, доводять до сказу... вночі прокинулась з цією маячнею в голові, коли попробувала сьогодні скласти все докупи, ось що вийшло.....

В моїх долонях перший постріл
Скорботою поліг у забутті
Нестримна іскра впала в попіл,
Плач розгорівся в іншому житті

Благання сипались мов сльози
На перехрестях чужих снів
Не встигли ще прив’януть рози
Як відчай втрати нас покрив

Не запекло там в жоднім серці
Бо мертва плоть вже не болить
На стелях жовтень пише „де ж ти?”
Відкрився розум... лиш на мить

Одної миті нам так мало
Нема сполучень і стежок
Повітря в грудях знов не стало
І на морозі шепіт змовк

Тремтять долоні, розсипають
Крихкі думки та почуття
Навколо пустка, забувають
Й без того страчене життя

В колонках играет - Akira Yamaoke - Room of Angel
Настроение сейчас - relaxed

Всі ці останні дні мені так не вистачало цього щоденника... не вистачало когось чи чогось, кому можна було б вилити все, що накопилось всередині... Здавалось би багато радості і в той же час спустошення. Звідки ж воно береться? Чого мені не вистачає....
Коли навколо, здавалось би, ідилія, так, саме так, ідилія. Впродовж вихідних я це відчула... В душі з’являється це дивовижне почуття гармонії, спокою, радості, бажання жити і творити дива... Але кількома хвилинами потому емоційний передоз спадає і сприйняття притуплюється, залишаючи по собі солодкуватий відтінок, присмак. Якось сама так заплутуюсь в собі, а від цього страждають оточуючі... Так неприємно коли це стається...
Відчайдушні спроби намалювати свободу...розділити її наполовину з польотом...акварельні тони лягають плавними мазками... Небо, що розчиняється в глибині блакитних очей, сповнених замріяної меланхолії... Цокіт каблуків по ще не висохлих калюжах, що зливається з легкими поривами вітру. Пусте горнятко з-під кави та заповнена попільничка на підвіконні, прозора вуаль з тюлі на вікні. Старі записи Депеш Моду і гіркувато-солодкі парфуми. Прозорий блиск на губах і високі каблуки. Літній парк та пуста алея, газетні кораблики на воді, безлюдне дитяче містечко і пусті гойдалки на ланцюгах. Розвіяне поривами вітру волосся кольору міді, сонячне проміння, просвічуване крізь пальці. Старенька лавочка в тіні та Джеймс Джойс в сумці на плечах. Вечірнє місто, м’які відтінки тьмяних ліхтарів на холодному асфальті, поодинокі перехожі, мерехтливі спалахи зірок на чорному полотні, та монотонне сіяння самотнього місяця... ще один день в забутті...

[650x650]