[458x604]Настроение сейчас - поза ме(ре)жею

Коли пішов 13ий день "нового" року, можна згадати і старий. Дивним він був у знайомствах-прощаннях-забуваннях, в поїздах-дизелях-тамбурах, в полях, в нічних багаттях-спальниках-наметах, в горах-озерах-душних містах, у посмішках і сльозах, у щирості і сарказмі, у німому відчаї і шумних-п'яних-димних-порожніх компаніях, в замерзлих руках, інфантильних хлопчиках і милих дівчатках, в відповідальності-байдикуванні-роботою над.

Щодо копаній... цього року відсіялось-зникло із життя так багато людей. Ніскілечки не болить-не бентежить. Природній відбір. Мої рішення-висновки-мовчання + їх рішення-слова-вчинки = спільний результат.

Було багато, справді багато себе у собі. Спочатку трохи збентеженого, моментами надривного. Зараз - легкого і природнього. Википів увесь біль разом із самотностями. Обсипались старою штукатуркою суррогати, непотрібності, псевдо цінності. Коли тижнями не виходиш із квартири, забуваєш про дні і години, маєш у своєму розпорядженні себе, музику, фільми і книги - вчишся цінувати і любити цей стан. Швидко до нього звикаєш. 

Моменти спілкування з кількома людьми, які залишились, набули особливої цінності. Їм готова дарувати себе з усіма своїми думками-мріями-ідеями, якщо їм це, в свою чергу, потрібно. 

Вперше за багато років зима не несе за собою металічного присмаку у роті, не гірчить кавою і цигарками, не морить своїми настроями. 

Те, що залишилось від зими пройде в цьому ж стані, знаю. Буде ще багато змін. Буде багато... але все це буде потім. 

А зараз, в 3 ночі, так просто і спокійно сидиться на кухні. Чекаю, коли небо почне сіріти.

Чекаю... я, здається, дуже давно чекаю.

 

 

Это цитата сообщения в_октябре Оригинальное сообщение

новые модели в нашем журнале мод

ведь это 70е, поэтому нам всё равно как танцевать,
мы не видели этого самого диско,
а Том Йорк вобще ещё ходит в шестой класс.
кстати, кто это - Том Йорк?
Мише привезли вчера из Польши новые джинсы.."я хочу тебя Миша",
поэтому наливай да побольше, завтра будет день опять,
не должны мы ночью спать. наливай, но помни о соседях и милиции.
ведь это семидесятые, и ты будешь смеяться..но..даже презервативы здесь так просто не купить.
семидесятые и компот из чёрной смородины утром, и мне интересней то,
что ты там думаешь, чем то что ты одеваешь,
потому что мы оба в одинаковых растянутых майках "динамо".
а Саше, его дядя дипломат привёз из Японии видеомагнитофон, завтра будем смотреть видеофильм.
говорят, там люди любят друг друга больше положенного цензурой и нет счастливого окончания.
потёртая вельветовая куртка..и вот у меня есть зенит, улыбнись ка, я тебя сфотографирую вот так да спасибо
радиоприёмник \"океан\" говорит, что ничего не изменится...смотри, я принёс тебе новую пластинку цеппелинов, давай
разденемся и будем смотреть в потолок..горячее сердце холодной войны, всем счастья и свободы конечно даром.

[479x479]Настроение сейчас - все ж, мене не покидає відчуття того, що я скучаю...

 Не перестаю думати про те, чому люди народжуюсь саме там, де народжуються. Цікаво, як виглядав би розподіл населення на нашій планеті, якби людям надавався вибір місця народження?

Але ми подорожуємо. Хтось більше, хтось менше, хтось взагалі ні. А подорожі це набагато більше, ніж просто дорога, ніж відвідування іншого місця, міста, країни. Набагато глибше.

Я от помітила дещо по собі і своїх поїздках. В кожному місці залишається часточка тебе. Ніби твоє альтер его, яке, здається, живе там після твого від'їзду абсолютно незалежним життям. Але ці втрати не відносяться до ряду болючих. Це приємні і легкі втрати. Та й зрештою, ти отримуєш набагато більше натомість. 

Подорожі збагачують. Враженнями, знаннями, емоціями, спогадами... 

Подорожі лікують. Назад ти повертаєшся оновленою, очищеною, енергічнішою... Зачасту усі внутрішні хаоси просто розчиняються - так тихо і спокійно... 

Подорожі вчать. І, здається, з кожним разом в тобі народжується все більше і більше чогось доброго, свтілого і потрібного. 

В мені живе і не вмирає бажання подорожувати, отримувати все це і віддавати цьому себе, усю без залишку. Окунатись щоразу з головою в атмосферу, ритм, настрій... і берегти, берегти це в собі, бо це щось надто цінне, щире і вічне.

Цього літа я поїду до Ісландії. Для цього я прикладаю і прикладатиму чимало зусиль. 

 

 

[403x604] Настроение сейчас - apathetic

От же дідько, другу ніч підряд сняться жахливі, страшнющі сни. Знову прокидаюсь в сльозах і судорожно шукаю когось поряд, щоб торкнутись-притулитись-відчути присутність...але нема. Не хочеться навіть сьогодні засинати.

Сидіти отут біля підвіконня могла б хоч до ранку - у цій тихій істериці. Спокійні істерики - найстрашніше, що буває. Відутність в погляді, в думках, у відчуттях. Наче довбаний манекен.

Сьогодні ніщо не рятує від цього беземоційного болота, яке так пооооовільнооооо засмоктує. Настільки, що відчуваєш як секунди розсипаються, пересипаються одна в одну. Вони надокучливо шурхотять, навіть гучніше за музику з навушників. Час сьогодні взагалі завис десь під стелею і знущається з мене. Не хоче відпускати цей жалюгідний день з мого життя. А мені якнайшвидше б... 

Ех, переживу, де дінусь, не вперше. Все ж, мені хотілось би бути сильнішою, ніж я є насправді. 

 

[604x391]

Настроение сейчас - ммм

 Что может быть интимнее секса? 

Один плеер на двоих. Одна музыка. 

Твой взгляд на неё, когда она спит..так безаружно, ненакрашено, неконтролируемо. 

Сплетение пальцев. А еще неповторимое: "Эту книгу ты читаешь? 

На какой сейчас странице?" и твоя книга в её ладонях. 

Вопрос "Что тебе снилось вчера?" и ответы на подобные вопросы. 

"А откуда у тебя этот шрам?" - это интимнее чем взгляд на грудь. 

Когда ты допиваешь её остывший чай. 

Когда она сидит за твоим компьютером. 

Когда вы рассказываете друг другу истории из детства. 

На свете есть столько вещей, интимнее секса...

 

Настроение сейчас - присутній

 Новий рік, по суті, нічого не змінює. Але приємна стабільність - по-своєму добре.

Занурюю голову в ісландську музику, душу загортаю у тепло. Ноги, як і раніше, мерзнуть.

Тихіше, тихіше... затримай подих - помри від щастя.

Знаю, кожному своє божевілля. У мене воно стало таким.

Просто я сумувала стільки, що суму цього вже не вистачило на більше. Вивітрився із сльозами...

Знаю, мені ніколи не змінити того, що закладено іншими програмами, висічено іншими руками-словами-думками. Та й не варто.

Мені можна лише бути тут і зараз.

Самій.

Собою.

І продовжувати вірити... бо вірити хочеться дуже. 

[604x403]

[480x480] Настроение сейчас - так!

  Haven't you heard?
I'm stuck on a verse
I'm stuck on a boy 
who fills me with joy
I knew I was wrong 
to jump straight on into 
this picture so pretty
But he is so pretty to me

And he doesn't know 
just how far I would go
Just to kiss him
He doesn't know how I pine

Cлухаю цю пісню-настрій весь вечір. Як частина домашнього затишку, шматочок дурного цього стану. Не хочеться думати про те, що буде завтра, післязавтра. Не хочеться думати про те, що зараз за вікном. Тільки знаходитись в цьому настрої... А яким має бути "святковий" настрій?... Для мене це сум, але світлий такий, приємний і трохи ностальгії  за минулим-майбутнім. Мені подобається, що навколо знову купа снігу, особливо гарно він падає в світлі ліхтарів. Вечірнє місто... ні, міста... вони завше такі особливі, такі затишні і чарівні. А коли ще будинки розцяцьковані сотнями гірлянд, припорошені снігом... все здається на крихту більш казковим. Мені і цього достатньо.

[482x480] Настроение сейчас - дурєнь

 Паскудно, що мій настрій в залежності обставин. Його синусоїда має надто різкі підйоми та спади, а це втомлює насправді.

Сьогодні можу тільки згортатись кициком, щоб було тепліше.

Хочеться, дуже хочеться тулитись, відчувати тепло людини поряд, казати щось несуттєве або краще просто мовчати, слухати подихи, сонно дивитись в очі, запускати пальці у пасма волосся, мружити очі, вдихати запах на повні легені, торкатись кінчиками пальців... і трохи боятись... боятись що все це може будь якої секунди кудись зникнути. 

За-ба-га-то ніжності. Надто важко втримувати її у собі. Сьогодні кожна хвилина вагою в вічність і сильно туманиться в голові. 

Сьогодні мене тягне на такий сентиментальний брєд, що аж хочеться дати самій собі ляпаса. Але скоро мені (сподіваюсь) вдасться заснути і до завтра цей настрій пройде. 

Настроение сейчас - suxz

Сни. Їх так багато останнім часом. Надто дивних і гнітючих. Особливо таких, від яких прокидаєшся в сльозах. Я ж не звикла бачити їх так часто. А вони продовжують снитись, вибиваючи мене на весь наступний день. Сподіваюсь, це скоро припиниться знову. Та принаймні зараз не ходжу ночами квартирою і не кидаюсь з вікон...

[500x497] Настроение сейчас - "i'm terrified, i think too much..."

 Сьогодні на вулицях мого міста справжнісінька весна - світить сонце, під ногами цілі ріки з натопленого снігу. В мене якась недозастуда, яка все не дає спокою. Рівно так же, як і студенти, що без перестанку телефонують, щоб щось доздати, донести, перездати. Купа макулатури на моєму столі поступово збільшується, а ентузіазм з приводу подальшої викладацької діяльності якось навпаки...

Та все ж... я от слухаю плеєр, багато гарної музики. І, коли в громадському транспорті чи на вулиці вона пройме мене до мурашок по тілу, я тихенько, про себе, усміхнусь. Усміхнусь, коли виходитиму з книгарні з щойно купленою книгою (шматочком великого щастя). Усміхнусь, піднявши голову угору, до неба, коло воно таке не по-зимовому легке. Усміхнусь випадковому перехожому, зустрівшись з ним поглядом. Усміхнусь собі, десь там, всередині себе. 

І ніби легко утримувати себе в цьому стані, здається, в будь-яку хвилину все розвалиться, розсиплеться, розлетиться до дідька. Чи то може все і всі вчать мене - не може все бути просто так, не може все бути ПРОСТО? Мусить бути якесь але... А чи справді мусить?!!!

[639x424] Настроение сейчас - ммм

 Один за одним проходять наші зимові вечори. Вечори жовтуватого світла від ламп, іноді від свічок. Вечори чаю з імбирем чи корицею, вечори з розмовами, фільмами, книгами, музикою, затишком. Чимось по-справжньому домашнім. Чимось, що хочеться цінувати і берегти в своїй пам'яті. Знаю, що 2011 зустріну так же - спокійно і затишно. Вдома і сама. Подалі від тусівок, їх шуму і п'янок. Так це тішить, що з'являється давнооо забуте і по-дитячому наївне відчуття казки. Зависло воно навколо мене у повітрі і не відпускає. Здається, в один момент закрутить і підкине високо-високо, далеко-далеко звідси. А може мені просто хочеться... дуже і щиро хочеться відчувати себе щасливою? Нагадувати собі іноді про це.

Читаю Ружевича "Смерть у старих декораціях" і віє звідти тим самим, таким рідним. Слухаю багато французької музики, бо від неї якось по-особливому шкребе всередині. Нічого холодного, нічого гострого, нічого цинічного. Наразі буде так.

Настроение сейчас - так дивно все

 ...бо коли у тебе все добре, ти просто не пишеш. ти просто живеш і насолоджуєшся отим "добре".

...бо я от перестала порівнювати свою душу із сміттєзвалищем. переглянула щось з того, що було цінним-важливим. виявилось, що то якесь суцільне непотрібство. а непотріб викидають. от і я прибралась трохи.

...бо ця зима на диво тепла. не від сонця, не від холодних долонь, не від гарячого вина... тепла зсередини. і така сумна водночас.

...бо ти втрачаєш, губиш, терпиш і чекаєш, чекаєш, чекаєш... здається, колись це чекання доведе до божевілля.

...

вчора слухала казки від Лірника, сьогодні - сумні французькі пісні. вчора сміялась душею, сьогодні так фізично відчувається порожнеча по всьому тілу.

я стала дівчинкою, яка щодня зазирає в поштову скриньку без надії там знайти щось. яка перечитує старе, але нікому не пише нового. 

і є стільки всього, що хотілось би сказати, викричати, вишептати, виплакати, вирвати з себе з м'ясом, з кров'ю, з усім болем, з усім отим щастям, що іноді не вміщається в погляді! але навіщо, зрештою?

[500x501]

[500x500] Настроение сейчас - пігулки, пігулки, пігулки...верне від них

Тисячі її пальців проламують мені ребра, проникають між них і стискають нутрощі. А я сиджу отака вся німа (бо ж сама колись собі зашивала рота старою іржавою циганською голкою), флегматично спостерігаючи за цією дивною істотою.

Вона перестала мене лякати. Вона виє на повню і носить мене, сплячу, на своїх руках. Іноді я можу чути її думки крізь музику улюблених пісень.

А іноді вона заповзає в мою голову огидними слизькими хробаками і безсонними ночами я відчуваю як вони ворушаться всередині черепної коробки.

Вона має запах землі, трави і прогнилої деревини. Якби існували парфуми з таким запахом, я б їх обов’язково купила.

В мої долоні вкладає старі, погнуті цвяхи та уламки скла. «Ховай, ховай, дівчинко то в свої пуделка, скриньки, торбинки, в свої сни та під подушку! Ти одягнеш на себе мішковиння, ноги замотаєш в листя подорожника і йтимеш тисячі кілометрів спорожнілою планетою щоб спокутувати навіть не свої і навіть не гріхи. А не захочеш – пригвіздкую тебе твоїми ж цвяхами, зроблю розтин твоїми ж скельцями. Без анестезії.»

Вона ніби ідеальна героїня моїх пост апокаліптичних марень – сіра, лиса та погорблена, з кістлявими руками та перекошеним обличчям. Прекрасна в своїй потворності. І тільки моя. Вона харчується моїми пережованими, виблюваними мріями і здається, не відпустить мене вже ніколи.

[508x480] Настроение сейчас - нервовий

Не перестає мене дивувати як іноді людям важко визнати свою помилку чи провину!

Навіть коли вже всі аргументи пред’явлено, коли всі шляхи відступу перекрито, коли доводиш до людину до самозаперечень і розгубленості...

Ні, вона не скаже нізащо «ну так, це я винен». Почне проявляти агресію. Кричати та ображати тебе, сподіваюсь на принцип «найкращий захист – напад». І з іншого боку вона отримує твій спокій як ще більший подразник. Проста ситуація перетворюється заледве не на цирк.

Ну і от тепер запитання – ЧОМУ так важко зізнатись іншим та собі, що ти десь прогрішив, що тебе спіткала невдача, що ти чогось там не знаєш…?

Таке враження, що люди надто зациклились на своєму его і все носяться-носяться з ним, забуваючи про щось, що справді важливе.

І недайбоже задіти їх за живе, всі ж такі ранимі та чутливі поробились…

Забагато гордості, пихи, самовдоволення, моментами навіть самолюбування.

А вона руйнує нас… так будьмо ж простіше, м?

[353x530] Настроение сейчас - арррргхх!

Сиджу, приклеєна до монітора, шукаю всеможливі програми-гранти.

Хочу кудись поїхати …

Сама ж грошей стільки не маю. Отже вихід один – заповнювати CV, анкети, бланки, писати дурнуваті есе… для того, щоб мої старання хтось оцінив і хоча б частину моїх витрат оплатив.

Це геть не смішно, виявилось, що організаційний внесок в конференції у Токіо «всього» 10 тисяч гривень. + дорога, мед. страхування та віза. І щиро вдячна, але ваші сніданки-обіди-вечері мені вже зовсім недоречні.

Знову ж, Британія зі своїм економічним розвитком у Африці. Це ж просто винос мозку суцільний.

Знову ж, Франція і нормальні гранти…для митців. Нажаль, ніякий я не митець.

Список можна продовжувати до безкінечності. Якась вселенська змова чи що?!

Але і без того зараз буде куди… Київ, Тернопіль, Чернівці.

Хоч щось, хочу кудись, аби не на місці.

Бо тут мене пожирає нудьга. З’їдає без останку. А скоро ще й зима…

Тут вже не до жартів.

[378x479] Настроение сейчас - так дивно-дивно

Дивлюсь на своє відображення в горняткові з чаєм. Деформоване, розмите, як і свідомість наразі.

Думаю от про людей. Про тих, з якими колись проводила доволі багато часу, які поїли мене гарячим шоколадом із термоса, які проводили додому, з якими сиділа на даху, звісивши донизу ноги, з якими робили глінтвейн, слухали музику, ділились думками і мріями.

Або ж про тих, з якими зводило докупи життя. З якими ночами слухали польське радіо, блукали вулицями гігантських міст, зустрічали сходи сонця на березі океану, дивились ночами фільми, сиділи біля багаття, писали вірші, плакали. Тих, яких навряд чи ще колись побачу.

Вони зараз якісь безповоротно далекі. І це так природно, звично. Для мене.

Не щемить, залишається лише ностальгія. Бо я вмію прив’язуватись всією душею, сильно і щиро. Але вмію і відпускати. Просто деяких людей відпускати набагато важче ніж інших. Надто глибоко вони приживаються десь всередині тебе. Надто велику частину тебе забирають із собою. Та нехай. Я заштопую рани частинками їх душ.

[464x604] Настроение сейчас - відсутній

Чим більше думаю про людські стосунки, тим чіткіше усвідомлюю, що не хочу цього собі.

Надто багато в цьому всьому отієї нудоти…. порожнечі… відчаю… і болю, який не озвучиш.

Надто все жахає…

Особливо коли розумієш…порожнечі всередині ніхто не заповнить собою.

Ніхто і ніколи.

Не для мене.

Та і на подібне надіятись – просто наївно.

[596x480]

Ні, я все таки люблю дні підборів і платтячок.

Дні гарних заходів сонця.

Дні зустрічей із хорошими людьми, яких не бачила вже пів року

Дні, коли отримуєш видимий результат своєї роботи.

Дні, коли з навушників лунає улюблена музика.

Дні, коли кімната освітлюється великою кількістю свічок.

Тоді ніхто і ніщо не зможе зіпсувати моєї внутрішньої рівноваги.

Все ж залишається якийсь щем. За чимось/кимось чи абстрактний – то вже таке.

Просто без нього все якось не так. Тому нехай щемить собі.

Настроение сейчас - щось непрозоре трохи

Так добре засинати поряд, вдихати запах твого волосся, торкатись, обіймати, кусати і цілувати. І дивитись разом фільми, люблю дивитись разом фільми.

Дякую, моя хороша,  за ці хороші хвилини, години….

Цього тижня розпочинаю сезон ковзанів, дуже довго вони чекали свого часу на шафі. Хочу на каток, хочу кататись, не сидіти на місці б тільки.

А ще дуже хочу потрапити на ту виставку мистецтва окімоно у Львові.

Хочу ще до Чернівців… місто мене зачарувало насправді. Але то буде вже взимку.

Крім цього ще є сила силенна всього, що хочеться зробити.

Тільки б не дозволити б ліні стати на перешкоді.

Тільки б побільше завантажити себе цікавим , щоб не залишалось часу на дурні думки.
[500x332]

[500x500]Настроение сейчас - ЯК тут холодно!(

 

От є у мене якісь там собі задатки… до того і до цього і до іншого…

…і по всіх параметрах – не дотягую до якогось достойного рівня.

Що то – лінь, відсутність таланту, всесвітня змова?)

От для прикладу – маю собі цю свою цифрову мильничку, кляцяю кадр за кадром з надією на якийсь розвиток.

Але ж мало кляцяти, мало знати якісь банальні загальновідомі речі, мало можливостей мого фотоапарату!

А прогресу ж немає! Як було посереднє лайно, таким воно і залишається.

І це мене дуже засмучує.

Та й стосується всього, за що я берусь.

Може я просто на більше не спроможна і не варто й рипатись?

Але ідіть до дупи, такі думки!

Колись куплю собі нормальну техніку, САМА на неї зароблю, не інакше… а поки що поповнюватиму свої знання і продовжуватиму в тому ж дусі.

О, свята наївність...