[305x500]
В колонках играет - Hypnogaja - Quiet
Настроение сейчас - ...вечірнє...

Монотонно поцокує годинник на стіні, з тихим шурхотом пересувається стрілка. З нею пролітають малі, невблаганні секунди.
Прозоре і кришталеве… сльоза… lacrima mosa… тонкою лінією обпікає обличчя
На сарказм не залишено місця, сміх хтось приручив, а потім запхав за грати з банального і жорстокого.
Майже невагомо… по піщинці втрачається реальне, за ним на маленьких долонях підноситься забуття і наївна втіха від тимчасового sanctuary. Самообман…переривається сон, повний солодкого і намріяного… ілюзія…крихка і мінлива… міраж… примарливе і ненадійне… життя… темне, похмуре небо, як на диво без зірок нагадує про світ, прикро, але все крутиться по колу разом з маленьким камінцем, на ймення Земля, що завис десь в космічному просторі…
А ми з’являємось, творимо, не зупиняємось, надихаємось, знаходимо, втрачаємо…зникаємо…

“I wanna slip into the quiet and let the whole world pass me by. I need to break from all the existence so I can finally rest my eyes…
I’d like to slip into the quiet just to try it and watch the whole world pass me by. If I should take from my own existence, if I should stop it all just for an instant. Will I finally rest inside? This peace is so hard to find…
Don’t let me slip into the quiet… Don’t let the whole world pass me by…”

От чорт, слухаю пісню вже котрий раз і все не можу наслухатись. Знов цей голос мене зачарував… Слова пісні… чомусь зараз такі рідні, такі близькі… Вихоплюються з власних емоцій… якраз те, чого б мені зараз хотілось…
Близько двох годин сьогодні сиділа в дворику біля університету, перечитувала окремі фрагменти з Харукі Муракамі… колись пам’ятаю, як підкреслювала цю цитатку…

“Человек должен хоть раз в жизни оказаться в кромешной глуши, чтобы физически испытать одиночество, пусть даже задыхаясь при этом от скуки. Почувствовать, как это – зависеть исключительно от себя самого, и в конце концов познать свою суть и обрести силу, ранее неведомую”.

Адже стільки людей бояться самотності… Як на мене, то кожен має право на “особистий настрій, особистий час”, коли він сам, коли його ніхто не турбує, коли нікого немає поряд. Тоді залишаєтесь лише ти і твої думки, є можливість поскладати все по поличках, обдумати дещо, помріяти, вичистити весь непотріб… Хіба самотність це погано? Хм, я мабуть просто звикла.. Можна ж мати багато знайомих, друзів, і все ж залишатись самому. Якщо немає людини, котра хоча б спробувала зрозуміти… важко, але до цього теж звикаєш і починаєш сприймати як абсолютно природню річ…

[320x400]
В колонках играет - Qntal - Dulcis Amor
Настроение сейчас - окей

Недавно повернулась додому.
Як я обожнюю вечірнє місто! А особливо це місто, яке мені стало ріднішим за все… Чомусь саме воно асоціюється із свободою, простором, новим життям, повним пригод і несподіванок… Може насправді все набагато простіше й скромніше, але… факт залишається фактом… Особливо класно повільно прогулюватись, знаючи, що нікуди тобі не треба спішити, спостерігіючи за битком набитими тролейбусами, котрі розвозять заклопотаних людей по домівках, за яскравими афішами, що миготять звідусіль, за окремими перехожими – радісними, нещасними, замріяними, стомленими, закоханими… і так далі… з плеєра лунає улюблена музика, ти усміхаєшся перехожим, не зважаючи на їх здивовані погляди)… так, бувають і такі моменти… сама собі зараз дивуюсь… поганий настрій потрошки відступає… мабуть я знов знаходжу себе в “своїй тарілці”, в невеличкій, але дійсно класній компанії людей, що зрозуміють, підтримають…

Зараз ця староанглійська (чи яка?) наштовхує на роздуми, на мрії… Мабуть я все-таки забагато мрію… Завше хотілось пожити в Середньовіччі… Лише мабуть з романтичної такої точки зору…Всі ці бали, вишукані плаття, чиста надзвичайна природа, високі готичні замки, листи, написані тонким пером, прогулянки верхи осіннім приліском, ну і куди ж без тих лицарів...ггг) на тих же конях, в тих же латах, їх поєдинки, друїди, дикі, незвідані ліси, ці всі екзекуції, віра в магічне і чарівне… Та стільки всього… Надихає воно мене…

Про натхнення… давно нічого не пишеться, не малюється… знов застій… аж неприємно, що не в стані викласти свої думки так, як того хочу… інколи з’являється бажання написати щось велике і серйозне, але далі кількох розділів ніколи не заходила…не знаю чого не вистачає…бажання, сили волі, творчості, часу…мабуть всього по трішки…
Не спішу ще лягати спати. Останнім часом знов не спиться, лежу в темноті, дивлюсь на свої зірочки, світяться в темряві, думаю… думаю…думаю… і ні до чого це все одно не призводить…треба позбутись цієї звички писати без перестанку… але зараз для мене це єдиний спосіб викластись і позбутись зайвих емоцій…

Тут знайшла старий свій віршик і подумала…як багато інколи те мовчання значить… Чула таку фразу колись “Добре, якщо з людиною є про що помовчати”… інколи мовчання набагато красномовніше тисячі беззмістовних слів…)

Мовчання
Мовчання – гучне та нестримне воно
Болить іноді сильно, тоді все йде на дно
Та іноді п’янить мов солодке вино
Але мовчання ми зневажаєм давно

В мовчанні, ти знай, віднайти можна вічність
У вічності всі вже забуті слова
В мовчанні ніким ще не сказана ніжність
І чистий кришталь мочання звенить, мов джерельна вода

В мовчанні та злість, що ніколи не вийде
В мовчанні той біль, що запікся в душі
Із тишею ночі мовчання відлунням весь розум обійме
В мовчанні відчутний тихий подих землі

Ти мовчки поглянеш і все зрозумію
Мовчання – це всі ті безцінні слова
Мовчання – це крик, що на волі німіє
Ти знаєш, в мовчанні кордонів нема...

[300x421]
В колонках играет - Tristania - Sequel Of Decay
Настроение сейчас - dreaming away

Часом складається таке враження, що навіть найнереальніші мрії можуть здіснитись….Варто лише закрити очі. Закрити очі і відпустити світ…Ставлю диск з улюбленою музикою і забуваюсь. Такою, що проймає до глибини душі… Я так часто піддаюсь впливу мрій, фантазій саме під неї… Відчуваю вітер на щоках, краплі дощу в долонях. Стою на одному з високих пагорбів, навколо лише простір, така маленька безкінечність для душі і тіла, свобода і радість… Це чомусь таке близьке мені. Оце дійсно музика для душі….
Чому ми даємо нашим мріям перетворитись в сіру реальність?.. Дозволяємо буденності притупити всі наші почуття, перетворюючись з черствих та егоїстичних покидьків? Невже тільки таким можна вижити? Адже я впевнена, що десь там, глибоко в кожному з нас сидить дитина, спроможна мріяти.. Тільки багато хто засадив цю дитину вглиб зашкарублої шкоринки, з якої той тоненький голосок не може бути почутий. Багато кому той голосок і непотрібен. А він мене підтримує на плаву. Хай вони й нездійсненні хай важко досяжні… Але…мрії… не уявляю свого життя без них…
Хтось скаже що мрії ці – хмаринка в небі, хтось – що це просто територія, огороджена муром від стороннього ока, хтось – що це одинока пуста кімната… Зараз я не шукаю образу йому, просто сюди ми “приходимо” коли нам погано або навпаки, добре… це в кожному з нас, щось таке…щось дуже цінне, що ми не хотіли б втратити… щось, що ми підсвідомо бережемо… ех, одна байда в голові в мене…

[315x364]
В колонках играет - AFI - On The Arrow
Настроение сейчас - ЕмОцІї

Господи, яка осінь!
Вона лише трішки торкнулась навколишнього світу, лише легенько, невагомо провела по ньому рукою…Лише трішечки…
Одразу нахлинула хвиля ностальгії, меланхолії, романтичного настрою… безмежні почуття, які знову не в стані передати… Душусь в своєму світі, дихаю на холодному різкому повітрі, стираю краплі дощу з лиця, відчуваючи якесь нереальне блаженство, стрічаю перелякані погляди пробігаючих поряд людей, слухаючи таку рідну музику в плеєрі…
Вітер перехиляє верхівки дерев, позолотівші, присохлі ледве-ледве… час тече разом з водою в річці, що вийшла з берегів, розлившись на ще зелену траву… так би і впасти на неї, замріятись на довгі години. Час стакає краплями з пальців під ноги, змішується з землею, час висить в повітрі одинокою птахою, котра так же прагни віднайти собі присталище…він дихає моїми легенями, перетворюючись, трансформуючись в нову субстанцію, граючи пасмами волосся, танцюючи під ніжну мелодію шелестіння дощу…світ, місто, суспільство, люди…все просто вмирає в цій хвилі, я не хочу повертатись в цей світ, хочеться залишитись в цій ностальгії, щоб вона не закінчувалась….
Сьогодні в подарунок я отримала абонеменет на п’ять кінних прогулянок (тобто 10 годин!), вже з нетерпінням чекаю завтрашнього дня, щоб покататись верхи. Це найкращий подарунок який я собі тільки могла б уявити…ах… стільки всього… і так мало слів, так мало часу… як завше – еМоЦіЇ…

В колонках играет - On Thorns I Lay - Sick Screams
Настроение сейчас - pleased

Наша річка сильно розлилась… Гарно… Сходи, що раніше вели з парку вниз, до річки, зараз входять прямо в воду. Мала нагоду посидіти там протягом кількох годин, подумати, відпочити душею, поспостерігати за заходом сонця, приходом темряви. Дивно як природа заспокійливо діє на мене. Там така гармонія… Захід сонця, що переливається від рожевувато-персикового до темно бордового, темно-сині тіні, що спускаються на простір навколо, огортаючи верхівки дерев, щебіт птахів, тихий шепіт води… кайф…
Думала про те, що мене так тримає в лещатах увесь час. Спитали б мене чи щаслива я… так, відповіла б без сумніву, та чогось в цьому житті дуже не вистачає… зрозуміти б чого. Шукаю увесь час, та марно… Може колись усвідомлю це…
А зараз, поки… насолоджуюсь своєю гарячою кавою і слухаю музику, відпочиваю. Господи, мене на пів літа помістили в маленькому місті, яке я в принципі люблю, та яке повне людей, абсолютно далеких, абсолютно жалюгідних, мерзенних мені. Без перебільшень, якими правлять гроші і бажання бути популярним… Хіба ця популярність надасть душевного спокою? З нетерпінням чекаю осені і повернення в Луцьк, хочеться втети звідси подалі…

[238x298]
В колонках играет - The Perfect Circle - A Stranger
Настроение сейчас - ...

Сиджу біля вікна і в небо чорне споглядаю
Де і тривог давно не видно, розчинились
І тільки місяць мов привид блідний виглядає
А темноті цій милій і душа відкрилась

Знову спокій над сонним містом і тиша
Знов маленька зірка сяє над моїм вікном
І місяць серпом молодим своїм мене колише
На підвіконні так сидіти б вічність й марити спокійним сном

Пливуть слова, пливуть на небі сині хмари, відпливають
Тече кудись вода в морях, в гірських незвіданих ніким потоках
А я дивлюсь на зірку, на людей, що поспішають
Спішать прожить життя своє в надіях та пороках

Пройде ще час і камінь перетвориться в пісок
Посиплеться він тонким шлейфом із маленької долоні
Пройде ще час й розтане сніг в нестримний потічок
Пройде ще час і посрібніють в друга скроні

Сколихне вітер ніжно листям і пронесеться далі за місто
Він віднесе запах часу далеко, за гори
Лиш у тіні підсвідомості зявиться істина
Що тоненька стрічка життя закінчиться скоро

Стихне шурхіт піску, дно клепсидри повніше й повніше
Та нажаль її назад ніхто не поверне, на неї й не зиркнуть
На зміну поставиться нова, гарніша
Закінчиться час нічного неба з єдиною зіркою

[254x400]
В колонках играет - The Perfect Circle - The Noose
Настроение сейчас - чому?

Прошепчи вголос останні мрії свого життя
Ми діти привидів, загублених в тіні
Ми кров’ю свіжою споєні до забуття
Нам двері замкнені у світлі й радіснії дні

Чаша вже пуста, облизуєш ти спраглі губи
Сам скоро тінню розсипешся по дзеркалах
Там міражі, залишені від щастя, будуть
Там мертві душі стогнуть, страчені у снах

Брехнею покриті всі стежки, по яких йдемо
В очах не радість, не печаль, лиш пустота
Лиш тихим голосом тремтячим агонію звемо
Звемо ми смерть, але спасіння цього нам нема

Тіні надходять беззвучно й болюче в думках
І все єство під тиском болю розривається
Світ – наче кулька в замерзлих руках
Сутність реального в мріях втрачається

Без бою, без крові, без сліз і без вою
Ми губимо розкіш останніх краплин на щоках
Залишимось вічно ми мертві з тобою
Вже не відчуємо смак життя на губах

Вже не прокинемось щоб сонця проміння зустріти
Вже в задзеркаллі лиш тіні одні
В цьому не винні, ми, привидів діти
Чи є спасіння звідси? Ні…

[317x350]
В колонках играет - L'ame Immortelle - Soul In Agony
Настроение сейчас - в очікуванні...

Не знаю куди я лечу звідси. Проводжу дні в безглуздих заняттях, це мене теж злить. Нічого не можу зараз зробити, але й на місці сидіти неможливо. Залишаються книги, залишається музика…
А так… що писати? Про що я зараз думаю? Думаю багато про що. В основному – про близький прихід осені… Зараз не знаю вже чи добре це чи погано…Осінь як така – моя маленька мрія, але інші деталі… з цим прийдеться боротися… Отож вже налаштовуюсь морально, фізично, психічно і т.д…
Зараз думаю про одну людину, дуже мені дорогу. Не знаю чому це так, але так є. Шкода, що такі люди як вона по-перше далеко, по-друге їх так мало. А, можливо, саме тому вони такі дорогі серцю і душі.
Думаю про те, що вже зовсім скоро побачу людей, яких не мала змоги бачити все літо, і чесно собі зізнаючись, скучила за ними, за їх присутністю в своєму житті.
Думаю про ще одну людину, про її холодне відношення до мене, як, в принципі, і до решти цього богом забутого світу. І про своє трепетне відношення до цієї людини. Чому все так сумно, аж до сміху в цьому житті?
Стільки емоцій, просто blur and stir inside of me, важко вихопити щось конкретне звідти, важко сконцентруватись чи розслабитись, бо тіло і свідомість знов сковані дивним оціпенінням.
Цього тижня я майже не спала, проводжу ночі біля вікна, запалюю свої ароматизовані свічки та милуюсь дощем. Зовнішній вигляд видає мене і мій маленький секрет перед оточуючими. Дивлюсь на своє відображення у дзеркалі і не впізнаю ту, що стоїть по ту сторону.
Не хочетсья зараз сидіти і себе жаліти… Ні… Просто інколи відчуваю, що втрачаю себе. Випускаю своє життя з рук і розбиваю його на друзки. Нема кого в цьому звинувачувати. Лише себе.

В колонках играет - Akira Yamaoke - Please love me...once more
Настроение сейчас - fucked

Missing emptiness inside
I run away from myself again
Loosing my memories, my pride, I hide
My life is now all cold and vain

My lovely stranger, lonely wolf
I know your eyes are cold as ice, they burn
But still, I want to stay all night with you
And watch the full moon shades return

I want to run through snow and rain
And hold your hand like we’re alive
I want to fell your ache, your pain
I want to feel the life inside

My shadowman, please, set me free
I know, your freedom kills, but I,
I have decided who to be,
I have no place among alive
[500x296]

[286x400]
В колонках играет - Sisters Of Mercy - Walkaway
Настроение сейчас - не розберу

Боляче по битому склу вперед проступати
Боляче в серці замерзлу лиш грудочку мати
Боляче в собі найсвітліше повільно вбивати
Боляче в розпачі тихо мовчати
Губи кусати
Руки стискати
Правду в пам’яті хаотично шукати
І в нікуди, як завжди я робила, гукати
Невідомую тінь лиш про поміч благати
Боляче бути актором і грати
Знов амплуа до лиця приміряти
Новий грим вибирати і костюм одягати
Боляче так до землі припадати
Чорні розводи під очима щоночі стирати
І вночі по холодних вулицях самотньо гуляти
Боляче близьку людину втрачати
Боляче несвідомо комусь голку у серце вганяти
Боляче свою душу на хресті розпинати
І кров’ю стікати, цю ж кров випивати
Як боляче зараз усе це писати
Так хочеться біль цей сховати
Закрити на ключ, в труні поховати, запхати за грати
І більше з’їдати думки свої йому просто не дати
Але я не знаю де сили ці взяти
Узяти, піднятись, і перешкоду здолати
Яка на шляху, а не просто минати, ні, не втікати й ховатись
Я хочу боротись, я хочу триматись
Боляче.

В колонках играет - Persephone - Forest Song

Hate, striking right inside your brains
You never understand the meaning of your choice
Life runs through you, right in your veins
It burns your conches with the quiet voice

Your symphony of dreadful shades is yearning
The pain cuts down the throat and you just pray
The tiny pieces of your fake and pretty world’re blurring
And there’s no hope for better and a sunshine day

Cry, the silver tears will set you wild and free
The world is spinning faster now with no returns
And you are still deciding of who the hell you need to be
On salty drops your choice’s done, conclusion stands

With dirty angel on your shoulder,
With empty mess right in your head
The bullet’s hitting, you were supposed to hold it
You never play, you are just dead

Oh, who should be considered guilty?
Oh, who should kiss your eyes good bye?
Was it the world and people, oh so filthy
Or maybe it was you, who never even tried?

В колонках играет - London After Midnight - Sacrifice
Настроение сейчас - втомлене, але піднесене

Ну нарешті я повернулась додому. Завше це так радує, тільки не могла подумати, що це ажання настигне мене так швидко...
Зараз сиджу, насолоджуюсь музикою, насолоджуюсь спокоєм за ці останні кілька днів…
Довго розписувати що як і до чого мені взападло. Скажу одне – в Києві я б не змогла жити…Це зовсім не те, що я називаю “моє рідне”…Гарні пам’ятки, не спорю…Але щось не те, нема того, щоб гріло душу. Немає бажання цими вулицями бродити в темноті і компанії плеєра, не звикнути мені до київського метро)), але загалом було дуже і дуже мило, ноги боліли нереально після щоденних походів на енну кількість кілометрів, фотоапаратна плівка потрошки перемотувала кадри а я запасалась все новими і новими враженнями)

[292x482]
В колонках играет - 12 Stones - Running Out Of Pain
Настроение сейчас - знов мрію...

Ух, на столі лежить шматочок паперу – квиток до Києва. Автобус на 2 ночі. Скоріше б… Сьогодні день народження, телефон розривається від повідомлень. Так мило, але немає цього відчуття, яке преживає багато хто, немає відчуття свята. В принципі, як то кажуть, самонастрой – велика штука, але змусити себе радіти якось не виходить…:
«Кто радость с принужденьем принимает,
Тот крылья своей жизни обрезает.
Кто радость будет трепетно любить.
В восходе Жизни Вечной будет жить».
Радію лише коли відчуваю це ніжне тепле відчуття в собі, хоча воно, нажаль, буває так рідко. Зараз дивний досить стан, в очікуванні чогось, в надії, трішки лірични й… трішки сумний…Погода за вікном – можна лише мріяти про прохолоду, дощ… Як же я чекаю ОСЕНІ… моя маленька казка, моє натхнення, досить значна частка моєї душі... як би я хотіла, щоб осінь тривала вічність! Жити кожним впавшим жовтим, червоним, золотистим листочком, жити кожним дощем, жити кожним поривом вітру, що обдає свіжістю і прохолодою, жити товстим, м’яким килимом під ногами, в який так і хочеться впасти, дивитись на сіре, замріяне небо, жити осінніми ночами, чорним небом, всіяним мільярдами крихітних зірок, самотнім другом-місяцем, вдихати запах кави, яблук і диму, мріяти, бігати в парку, тримаючи за руку найкращого друга, кататись на качелі в дитячому містечку, закидаючи голову назад, сидіти на краю берега, слідкуючи за повільною течією темної води в річці… ех…

[280x370]
В колонках играет - Штат - Жах в твоїм серці
Настроение сейчас - пусте

Завтра ввечері мабуть поїду до Києва.
Що є для мене своєрідним шоком… Хммм….Завтра днюха і я планувала її провести вдома, тихо-мирно. Друзів, знайомих і так зараз не збереш докупи
В сестри вийшов своєрідний “подарунок”, від якого я, чесно кажучи в захваті, бо… хочеться якогось руху, відпочити від цього “відпочинку”, від цих монотонних сірих буднів.
Хотіла щось написати, але зараз в голові манна каша…гидота…почуваюсь якось дивно, не “в своїй тарілці”… чому? Сама не знаю.. щось не так, внутрішнє его мене постійно поколює… щось, а може навіть і все, я роблю невірно… дивне почуття вини перед всіма… Завжди почуваюсь винною на свій день народження, а коли за мене підіймають келихи – ладна крізь землю провалитись. Не звикла і не люблю бути в центрі уваги, та й не люблю цей день. Ніколи не було піднесеного настрою, навпаки – пригніченість, апатія, безпристрасність до всього, що відбувається… Святкуйте собі – аби лиш без мене….
Більше писати і не хочеться…

[300x424]
В колонках играет - Sirenia - On The Wane
Настроение сейчас - не знаю...трішки зла

Ми плачемо, сіємо розпач і гріх
Вертаємось зарослими стежками в сни
Нажаль немає сонця в небі для усіх
Зіграймо в російську рулетку? Тисни!

М’яко стелиться дощ по лиці і по скронях
Невмирущі ті сни, де маленькі зірки
Застигають світлом в тендітних долонях
Обертаючи темінь і світло навпаки

На краю бездни в секунду вічність у очах
Сміливий погляд прямо в душу
Останні па по вісті гострого ножа, щезає страх
Покинути цей світ за мить я мушу

В колонках играет - СКАЙ - Зникаю
Настроение сейчас - неділя, тишина, ранок...не знаю...думки...

Моє прохання

Стирай свої сліди
Коли приходиш ти до мене в снах
Прошу тебе, мене знайди
На різних перехрестях та стежках

Не дай затьмарити їм власне сонце
Розкрий всі вікна на шляху до мрій
Дивись по новому, вже досить
Поразок, болю... світ весь твій

І обійми мене востаннє
Я назавжди тут залишусь
Прийми одне моє прохання
Я самоти вже не боюсь

Дивно, стільки емоцій, переживань, а.. нічого назовні не виходить... якась, так сказати, творча криза...
А хочеться, дійсно хочеться щось зараз взяти та написати... Не люблю стискати в собі ці емоції, потім вони проходять і залишається лиш спустошення. А воно, відчуваю, не за горами...
З нетерпінням чекаю приходу осені. Не знаю чому, але так же як і дощ, осінь – одне з моїх натхнень. Нереальна, надзвичайна, найулюбленіша пора року... ще зовсім трішки.. тішу себе такими думками. А подумати – осінь – така маленька, мить в моєму житті, моє життя – спалах в історії всесвіту... через кілька десятків а може навіть через кілька років я зникну, розчинюсь в розмитих тінях часу і все...ех...
Бла бла бла...
Таке відчуття що не можу вилити в словах свої відчуття і це мене доводить до сказу....

[521x650]

В колонках играет - Unheilig - Mein Stern
Настроение сейчас - ліричний, замріяний, тривожний, легкий...

Німію... Тремтять пальці, плечі, губи...
Не відчуваю нічого крім холоду й болю
На підвіконнях тремтячі тіні рвуть себе на волю
Вже не сочиться тепло, заіржавіли труби

Холодна підлога, пісок під ногами
Вбиваючі погляді єхидно в задзеркаллі
Страждання, картання, голодні бажання, незвідані далі
Стискання скронь до різкого болю руками

Легкі коливання повітря в підсвідомості
Дзвенять без причини чи наслідку... вільна
Чи в відчаї втрачена? Холодна, байдужа... для вас – просто дивна
Загублена в коридорах власних підвалів, без світла надії – в невідомості

Маленькими краплями сочиться кров на підлогу
Губами стискаючи пальці, смакуючи болем
Не відчуваючи страху, не знаючи волі
Для них – нерозуміння, хаос, божевільна... впадаю у знемогу

Мій друг, ти ніч, мій тихий „рай на півгодини”
Дивлюсь крізь тонкий силует на мереживі неба
Я знаю – там ти, там воля, втікаю від себе... так треба
Дивлюсь я на тебе, ледь стримую сльози... очима дитини

[500x375]

Это цитата сообщения -Sumire- Оригинальное сообщение

В колонках играет - Fleur - Струна

„Ми плачемо, коли нам сумно, а часом ронимо сльозу, вражені красою. З потішного або потворного сміємося. Можливо, нам стає сумно, дивлячись на красу, бо знаємо, що вона не вічна. А інколи сміємося з потворного, розуміючи, що це тільки витівка”.

„Я уже давно не стою на чужому узбережжі Егейського моря. А хвилі й далі продовжують битись об берег, перекочуючи рінь. І так цілу вічність”

„Народитися – це одержати весь світ в подарунок із сонцем удень, з місяцем та зорями на синьому небі ввечері, з морем, яке набігає на берег, з лісами, такими густими, що вони й самі не знають усіх своїх таємниць, з дивовижними тваринами, що бродять по горях та долах. Бо світ ніколи не постаріє”.

„Ти можеш спробувати не втрачати зв’язку з маленькою дитиною всередині себе”.

„Щоб створити світ, треба мати дрібку майстерності, але кожен процес творчості починається з чистого аркуша”.

В колонках играет - Fleur - Струна

„Ми плачемо, коли нам сумно, а часом ронимо сльозу, вражені красою. З потішного або потворного сміємося. Можливо, нам стає сумно, дивлячись на красу, бо знаємо, що вона не вічна. А інколи сміємося з потворного, розуміючи, що це тільки витівка”.

„Я уже давно не стою на чужому узбережжі Егейського моря. А хвилі й далі продовжують битись об берег, перекочуючи рінь. І так цілу вічність”

„Народитися – це одержати весь світ в подарунок із сонцем удень, з місяцем та зорями на синьому небі ввечері, з морем, яке набігає на берег, з лісами, такими густими, що вони й самі не знають усіх своїх таємниць, з дивовижними тваринами, що бродять по горях та долах. Бо світ ніколи не постаріє”.

„Ти можеш спробувати не втрачати зв’язку з маленькою дитиною всередині себе”.

„Щоб створити світ, треба мати дрібку майстерності, але кожен процес творчості починається з чистого аркуша”.