[250x344]
В колонках играет - The 69 Eyes - Lost Boys
Настроение сейчас - бредятина

Хворію... Сакс... Горло болить...
Закидаю стару свою писанину... Хм... і писалось же таке...

Мелодия Ночи и Смерти
Тихий и нежный шепот дождя, время от времени прерываемый внезапными ударами грома. Небо, затянутое серыми, дымчатыми и мрачными как никогда тучами, темное, мокрое, сырое и холодное, оно вздрогается от молний, которые словно большим невидимым ножом распаривают его наполовину, кроят его на части. Непонятно откуда, но довольно четко доносится звук пианино. Такой чувственный, страстный, но в то же время холодный и равнодушный, такой…. Пронзающий до самых костей, он проникает в каждую клеточку, в каждый атом тела, наполняя его этой сладкой, пьянящей мелодией. Мелодия ночи, мелодия луны, диких бордовых, почти черных роз и одиночества… Пустые улицы маленького городка, высокие шпили домов, засыпающие где-то там, в темноте, лужи, которые отражают в себе ее слезы, капли холодного, но приятного ее сердцу дождя на одежде на руках и на щеках. Мокрые от прозрачных соленых слез густые черные ресницы время от времени закрывающие своей тенью голубизну двух океанов ее невинных, полных мольбы и грусти глаз…Бледные тонкие губы дрожат от холода, шепчут что-то… я тебя люблю… как смешно, до боли смешно и в то же время жестоко теперь это звучит…Она стоит здесь под дождем, под этим огромным небесным пространством такая маленькая, беззащитная и такая одинокая, никому больше не нужная, забытая всеми. Ночь-подруга лишь только плачет, рыдает, слезы дождя летят вниз, разбиваясь об землю, разлетаясь на маленькие капельки, даря земле свое горе. А она продолжает стоять одна. Дома закрыли свои двери, все окна темные и непроглядные, улицы пустые, словно мертвые. Все закрыли глаза на ее горе, всем наплевать на нее. Как бы ей хотелось сейчас раствориться в этой мелодии, поплыть вместе с ней по этим темным улицам, скверам, аллеям… Далеко туда, где покоиться ее любовь, ее жизнь, ее воздух, ее солнце и луна. Раствориться в этой тьме, стать с ней единым целым, поцеловать смертельно-бледную луну, разогнать тучи и засветить каждую звездочку. Как бы ей хотелось спуститься ветренним бризом к своей любви, поцеловать эти когда-то пылкие губы. Смерть – страшная вещь, уничтожает, испепеляет. Где-то она это уже слышала… Сейчас эти слова не покидали ее голову. Да, она прекрасно знала, что это значит. Ничего смерть не оставила от ее души, лишь только горстку пепла и то она была жестоко развеяна ветром по всему свету, развеяна на маленькие пылинки, разбита на мелкие осколки. Но смерти она желала сейчас больше всего… Пустота, мрак и холод… Здесь ее ничего не держит, никто и ничто… Все цепи разорваны, узлы развязаны, она свободна, она все-таки может слиться с этой сказочной мелодией воедино… Она все-таки сможет поцеловать бледные, холодные как лед, губы своего возлюбленного, погладить его нежное, белое, почти прозрачное лицо, обнять его… Она сможет все это, стоит сделать только маленький шаг, маленький прыжок в вечность. Несколько мгновений и она уже на краю обрыва. Теперь ветер дышит ей в лицо, развевает полы ее черного как эта ночь, как розы в ее руках, пальто, поднимает ее волосы в воздух, словно они невесомые. Прекрасная как никогда, бледная и такая грустная стоит она на чердаке одного из этих мертвых домов. Под ней те же мрачные улицы, те же лужи, все то же, лишь теперь больше неба перед ее глазами, больше молний. Красиво! Такой жестокий красивый конец, конец молодой поломанной жизни. Юной, невинной ни в чем жизни.. Она оказалась в центре авантюры жизни и смерти, ее закружило в круговороте страсти, подняло высоко в небеса и бросило изо всех сил об землю…Ангельская улыбка на ее детском личике… Прощайте все. Простите меня, не обвиняйте в слабости, не упрекайте меня…. Я ухожу к своему счастью, к своей судьбе, я доверяю свою жизнь ей. Мне в этом мире больше нет места, слишком холодно все и пусто, слишком бессмысленно и одиноко. Расправив свои руки-крылья, отдалась она своей судьбе на расправу. Никто и не услышал ее последнего вскрика, никто и не увидел ее, летящую вниз камнем. Лишь только ночь черные свои тона обратила в кроваво-красные, прощаясь с ее душой. А дождь все так же продолжал рыдать. Звуки пианино никак не прекращались, но теперь в их звучании было что-то новое, тонкий голос, никому не слышный, но сказочно нежный и грустный. Он плыл по уже утренним улицам медленно, заходя в каждую дверь, проплывая сквозь каждое окно, заглядывая в сердца уже пробудившихся людей. Он бежал, плыл, удалялся тихо и незаметно. Он был отблеском ее мечты, он был ее душой, и устремлялся он далеко туда, где покоится ее любовь….

[300x246]
В колонках играет - Arcana - Body Of Sin
Настроение сейчас - Норм

Як я люблю коли заходить сонце…
Теплим, ніжним промінням грає із злегка пожовклим листям на деревах, просвічується крізь пальці, якими намагаюсь затулити обличчя…
Воно повільно переходить в стан легкої ейфорії, осідає вниз, перемінюючи весь світ від золотавого до персикового, до ніжно-кремово-багряного… Воно зігріває темну воду ріки своїм теплом, ховається, розчиняється в ній наче цукор…
Солодкуваті думки крутяться в голові… змішані з попелу і меду…
Маленькі дітки безтурботно пробігають поряд, ховаючи обличчя в капюшонах, мило посміхаючись… Скоро і їх викине на берег «дорослого» життя…
Добре бути дитиною… добре не втрачати зв’язок з цією дитиною в собі….ніколи…

[467x700]
В колонках играет - AFI - Killing Lights
Настроение сейчас - missing air

На потолке я вижу маленьких фей.
Закрываю глаза и ощущаю тихое шуршание их невесомых крыл, легкий привкус пыльцы на губах…
Звездочки зажигаются и мерцают маленькими огнями, даря радость, покой и воодушевление.
Ведь это все только мои хрупкие иллюзии.
Они растают вместе с отпечатками поцелуя на холодном и безразличном стекле…По ту сторону барабанил дождь. Он убаюкивал наши сознания так, чтоб они сотворили единое целое с наступающей ночью.
Мгновения, которые дороже жизни…
Мгновения, которые длятся вечность…
Мгновения, когда хочется остановить наш безумный шарик – Землю…
Да что там ее – целую вселенную остановить бы. И поместить маленьким узором на крылышке бабочки.
И ходить бы по осколкам, не чувствуя боли физической и умирая от тоски, что ест изнутри.
И нырять бы на самое дно, не забывая дышать
И плясать бы с ветром в безумных порывах на диких полях.
И умереть бы только и именно в это мгновение.
Ах, как же иногда хочется все это ощутить, ощутить свое присутствие в этом мире, свою жизнь – такую хрупкую и беспомощную, но такую единственную и неповторимую…
Медлить на перекрестках с целью убедится в том, что плоть может умереть.
Шагать по краю обрыва считая свой сердечный ритм и пытаясь не сделать это ненужное движение
Играть не с игрушками, но с заточенным карманным ножом.
Не слушать их, когда они тебя зовут, продолжая идти вперед…
Все это так безрассудно и… необходимо.
И все-таки мне кажется, что два крыла, которые меня сейчас обнимают – настоящие. Так хочу в это верить.
Сотворяем сказки для реального мира, слишком иллюзорные для них, тех, кто сейчас устало плетется домой… вижу их сквозь стекло как в совершенно другом измерении… А все они и плачут, смеются, радуются жизни и горюют. И все такие разные… эти люди… Зачем мы здесь? Какое наше призвание в конце концов?
Почему мы обречены быть такими недалекими и смертельно опасными?
В каждом из нас тикает бомба… Когда случится этот взрыв во мне?

В колонках играет - Love Like Blood - More Than Salvation
Настроение сейчас - головний біль

Фак…
З цією людинкою відносини дуже натягнуті…
Мені важко з нею спілкуватись і легко одночасно, але я усвідомлюю те, що її уникаю останнім часом…Навмисне…Чому? Немає пояснення, але своєю поведінкою все руйную…
Я не знаю, як все виправити…І чи варто виправляти взагалі… Ти кажеш – «Осколок льда»… подивимось… Твоє серце ще не настільки мертве як моє…

Зараз на душі пустка. Холодна бездна байдужості.
Інколи почуваюсь дуже незатишно в компанії… Всі люди, розмовляють, сміються, щось мене питають… Я їх не чую, не бачу, лише силуети, розмиті фрагменти головоломки, звуки окремими часточками відтискаються в голові, сміх перетворюється в неприємний саркастичний регіт, все втрачає свою форму. Хочеться затулити очі та вуха руками, зіщулитись, зникнути. Тоді мені стає страшно. Частково і від того хто я є.
«Wish I was too dead to care, if I need to care at all»…[Stone Sour – Bother]
Дивний стан апатії не покидає серця, шкребеться всередині надокучливо.
Останнім часом пости так і сиплються один за одним. Немає з ким поговорити… та й не хочеться ні з ким говорити…
Стільки бруду і непотребу… хай воно краще шматує і гвалтує інтернет сторінку замість мого мозку.
Залишаюсь сама і від цього мені так неприємно…
…………………………………….
Вечірні прогулянки йдуть на користь… Сьогодні знову Вано зміг мене трішки розважити, потім я тихенько “втекла” від них… Запах паленого диму, небо кольору попелу, окремі уривки пам’яті маячать…
Дворик – голуби – фльор – «девушка, подкурить не будет?» – червоний язичок полум’я спалахує в темряві – запаморочення – яблучний сік – прохолодний вітер – остання надія помирає разом із цим днем.
Все заховалось в Noir
Мабуть так треба

[698x431]

[282x443]
В колонках играет - Sweet Noise - Bruk
Настроение сейчас - shitty

Так люблю Юстейн Гордера… Чомусь завше його книги наповняють теплом…
«Душа – той самий театр, а актори – розмаїті думки, котрі з’являються на сцені і грають різні ролі. В театрі свідомості багато приміщень, а ще багато різних сцен… Ти свідок цілого феєрверка думок та образів всередині своєї голови. Усе це – наче безкоштовна вистава» /”У дзеркалі, узагадці”/
Маленьке янголятко… Так мило… Цікаво, а вони справжні?
……………………………………………….
Зараз взялась за Станіслава Лема… Давно збиралась почитати його, а виявилось він увесь час лежав удома.. 0_о…[Awesome and gorgeous]
……………………………………………….
Сьогодні поступила інфа про можливість поїхати в Германію на наступну осінь… Що ж, треба повторити все, а то потрошки забуваю. Я так про це мріяла! … Докладу всіх зусиль, щоб туди потрапити…
Взагалі хочеться поїхати в іншу країну… Може немає в цьому змісту, але я все ще сподіваюсь знайти себе. Куди? Кудись в гарне старовинне європейське містечко, в Японію, в Гренландію…більше мабуть нікуди…
Ех, ностальгія… ностальгія… ностальгія…
Відключитись би зараз…Відключитись в прямому розумінні цього слова… Тьху… Валер’янка з коньяком за мною плачуть…
Не вистачає душевного тепла!
………………………………………………
…DeÇà, delà, pareil à la fenille morte…

[528x699]
В колонках играет - Audi Sile - Вальс Мертвых Душ
Настроение сейчас - а фіг знає

…Douce colline offerte au souffle de l’air
Soupir vert
Le la terre…
Як же гарно інколи поєднуються срібло і золото…
Похмуре небо (так, воно саме таке сьогодні) і осінній парк…
Настрій – надлишок емоцій вилитий в горня з кавою замість вершків. Адже кава з вершками та без цукру – найкраща)
…Цукор…
Ним так часто присипають посмішки, погляди, голос, слова… фальшиві, несправжні, від яких стає ще гірше…
Навіщо ми навчились це робити? Навіщо створили собі ці солодкі цукрові маски, які так легко топляться?
Цікаво, як це – тримати в руках серце, котре ще б’ється? Цікаво, як це повільно, смакуючи кожним сантиметром, різати його? Часто ми так і робимо, тільки самі цього не усвідомлюєм… Залишаємо такі порізи – глибокі та болючі, шрами від яких з часом ниють та нагадують про себе…
Я от дивуюсь, надто часто ми буваємо надміру безпечними, зухвалими, відчайдушними по відношенню до життя, а коли до істини залишається один крок, лише тоді ми усвідомлюємо його ціну… “Мир так хорош за секунду до взрыва” – хороші слова, ми починаємо цінувати щось, лише тоді, коли втрачаємо.
Але я така ж, як і всі інші… “Я лишь капля на полотне”
Інколи мені хочеться ДИХАТИ… Вирватись з власного тіла… Тут буває так незатишно, хочеться втекти з цього світу.
Еммм…актуально… –

Oublier
Pour oublier ma peine
Et ne penser a rien
Il ne me reste
Qu’une chose a faire
Courir dans les bois
Courir a toute allure
Courir dans les champs
Mais
Oublier que c’est difficile /Antoinette Z./

В колонках играет - Lacuna Coil - Falling Again
Настроение сейчас - хм хм хм

…Картинка сподобалась…
Маленька маріонетка… Лялька… “Кукла в руках колдуна”…
…Якою смикає хтось там, наверху…
Хай ми проголошуємо свою незалежність від суспільства, хай гордимося своєю унікальністю, своєю індивідуальністю, а все ж ми залишаємось такими ж маріонетками… Самі того не усвідомлюючи… Намагаємось робити непевні кроки, називаємо себе володарями власного життя, творцями своєї долі, а насправді… ручки і ніжки піднімаються то вверх то вниз… і ми не в стані обрізати ниточки, які впиваються тоненькими вужиками в шкіру…
…Банально… як завше…
В який же раз усвідомлюю свою мізерність в цьому світі… Така маленька людинка, до якої немає нікому діла, яка повинна за своє життя пробиватись вперед, падаючи і піднімаючись, усміхаючись і пускаючи сльозу… Така ж як і шість (?) мільярдів інших людей… Тільки от втрачається дещо… Де ЗМІСТ цього всього?
Жити заради життя хіба що… Просто щоб дізнатись що це таке те Житт_Я?
Згадується вислів про те, що життя наше – екскурсія, де можна всього торкатись, все пробувати і перевіряти…
Не знаю… А в кінці “Друзья, убитые горем, твой пепел со скалы развеют над морем”…
Щось знов мене потягнуло на роздуми про те, що мені мабуть і не дано знати… А може я надто примітивно дивлюсь на речі, пропускаючи факти крізь свій вузький світогляд…
Що ж, це просто роздуми звичайної психопатки… не більше…
……………………………………………………………………………………………………
Подивилась от сьогодні надзвичайно милий фільм – “Тридцять три нещастя”… Джим Керрі як завше на висоті, гарно зіграв роль покидька…
Чимось мені цей фільм нагадав Бартоновські… такий же одночасно похмурий та красивий, злегка казковий…те, що треба…

[700x560]

В колонках играет - Полинове Поле - Відьма
Настроение сейчас - розбита

Хочеться втекти з власного тіла, трішки політати…
Навіть у снах не можу дозволити собі цієї розкоші… Хіба що вниз…
Зараз вже надто холодно, щоб сидіти на даху багатоповерхівки…
Пам’ятаю, втікала туди багато разів у дитинстві, сиділа, дивилась на гру кольорів заходячого сонця…на зірки, ходила по краю, дивлячись вниз, не раз чула перелякані крики людей… Часом приходило неконтрольоване бажання просто «відпустити» себе… Хоч на кілька секунд відчути це блаженство… а потім голос всередині притуплювався… стихав… щезав зовсім. І я з важким серцем спускалась вниз по вузькій драбині…назад, в «нормальний» світ, де я ніколи не відчувала себе затишно…
Цей щоденник – одна з моїх сторін… Лише мабуть одна, захована найглибше, під шарами гриму… Замаскована ще багато років тому назад… спитала себе «чому»… А відповіді немає, дійсно не пам’ятаю...

[391x386]
В колонках играет - Полинове поле - Чорна рілля
Настроение сейчас - ...дум...

Блін…
Звідки береться ця важкість на душі?...
Так хочеться сказати комусь «wash it all away»…
Хочеться поплакати… а не можу… не виходить…
…Сумно…*втомлено розтираючи туш рукою*
Тут якось холодно… пальці мерзнуть… Потрошки звикаюсь з думкою, що вже зовсім скоро буду гріти їх в рукавичках…
Кумедний в’язаний шарф кольору вишні, така ж шапочка, улюблене чорне пальто…і руки по кишенях…люблю тримати руку в чужій кишені, стискаючи теплу долоню… і нічого з цим не вдію.
За тиждень залишусь сама-самісінька… досадно… всі мене знов покидають…
Що ж…буду бродити вечорами старим містом, кожного разу шкодуючи, що під рукою немає фотоапарата, милуватись наче вперше тамтешньою красою, відключатись від зовнішнього світу за допомогою музики…
Помаленьку все тече, змінюється, а я не встигаю помічати цих деталей…
Як по заготовленому шаблону… Взяти б та розірвати цей замовлений круг…

Як часто, я помітила, я ставлю крапочки… є що написати… нема терпіння тиснути на клавіші, немає бажання виводити закарлючки в блокноті. Так легше – спонтанна думка – полетіла в світовий простір… там їй і місце. Можливо колись і кимсь буде підхоплена.
А в голові і на серці залишається попелище. Повільно потухає при вечірній меланхолії…
Чому вечори у мене завше сповнені суму? Чому приходиться… не розумію…

Обожнюю свій теплий сірий шерстяний светр… *ховаючи руки від холоду*…
пробувала малювати вперше за останні два місяці… вже немає того, що було колись… один сюрреалізм… люблю запах свіжої гуаші… і змивати її з рук…
люблю водити пензликом по чистому аркуші паперу з заплющеними очима, піддаючись думкам про все, що завгодно. Стільки всього різного люблю…а бувають моменти, коли нічого не приносить втіхи, коли хочеться порвати свій малюнок, перечеркнути всі слова, розстріляти в грі ще одну партію нечисті…що завгодно…
Нажаль, в реальності такої можливості в нас немає… Немає кнопочки «backwards»…Cut – все знято, запущено в ефір… і за кожен подих часом приходиться розплачуватись «высшей мерой отчаяния».

В колонках играет - Dimmu Borgir - For All Tid
Настроение сейчас - хочеться додому пошвидше

Итак, Вы...- Потенциальна я жертва

[показать] Вы-теплый южный ветер осенним вечером, розовы облака заката, первые лучи апрельского солнца...Вы — дорогая сердцу вещица, хрупкий цветок, сломающийся с наступлением первых заморозков...Вы наивны и добродушны, у Вас чуткое сердце и щедрая душа. Вероятно, жизнь вас еще не била, раз вы смогли остаться таким хорошим и надежным человеком. Возможно, Вам стоит более осторожно относиться к людям и научиться не бежать к окружающим после первого зова. Рано или поздно Ваша доброта по отношению к людям может обернуться для Вас весьма плачевно. Люди этого типа традиционно склонны к суициду. Вы любите все прекрасное, любите природу, людей. Вы смотрите на мир сквозь стекла розовых очков, но когда-нибудь Вам придется их снять. Надеюсь, Вы сможете пройти жизненный путь, оставшись такой же доброй и душевной личностью.

Пройти тест

Мда...

[300x400]
В колонках играет - SOAD - Lonely Day
Настроение сейчас - скучаю

Чому навіть коли ти прагнеш пересилити себе і спробувати порадіти життю тебе обов’язково обламає хтось інший?…
Сьогодні перехожі мали змогу дивитись на мої сльози… Хотілось викрикнути всім тим людям якусь гидоту прямо в лице…ненавиджу цей цирк…
Наштовхнула на роздуми розмова в асі з Елінкою…

«Истинное счастье невозможно без одиночества. Падший ангел изменил Богу, вероятно, потому, что захотел одиночества, которого не знают ангелы»… /Знову Чехов/…
Хм, часом так хочеться побути наодинці із своїми думками… закритись в окремій кімнатці…З горням гарячого чаю, з улюбленою музикою… просто подалі від усіх, від всього світу…
Але та самотність часом вбиває… Можна знаходитись серед людей, і задихатись від неї… Часом так хочеться, щоб хтось про тебе попіклувався, щоб хтось побув поряд, підтримав, зрозумів…
То що ж таке та самотність?…Добре воно чи погано?… Одне з найбільших благ, яке може завдати найбільшого болю…чисто суб’єктивна думка…
Чому, коли нам та підтримка найбільше потрібна нікого немає поряд…? В кінці-кінців всі ми всі одинокі…
Люди приходять, залишаюсь себе в наших життях, розчиняються в тумані часу… і ми знов і знов залишаємось самі… САМІ… Інколи перестаю вірити в те, що колись було для мене святим – дружба, кохання, відданість, щирість…
Згадалась фраза з вчорашньої розмови “Нет ничего марнотратнее наших ценностей”… Невже це так?

Седой ангел вздыхает и объясняет, что вы - Ангел Печали

Ну, что тут говорить… Тот, кто при жизни был в печали, в печали и теперь. Ваша обязанность – утешать в горе и забирать печаль. Однако, всё забранное горе и боль вы берёте себе. [показать]

Пройти тест

[404x400]
В колонках играет - Europe - Dreamer
Настроение сейчас - романтичний я б сказала...

Читаю потрошки вірші французькою…Наткнулась на «Последнее стихотворение» Роберта Десноса… щось в ньому таке… Крім того, мова ця просто зачаровує…

J’ai reve tellement fort de toi,
J’ai tellement marche, tellement parle,
Tellement aime ton ombre
Qu’il ne me reste plus rien de toi.
Il me reste d’etre l’ombre parmi les ombres,
D’etre cent fois plus ombre que l’ombre,
D’etre l’ombre qui viendra et reviendra dans ta vieensoillee.

Ммм... думки…хаотично розхитуються в голові, а я не в силах їх відсортувати.. Думаю ось про що:
«Свободное и глубокое мышление, которое стремится к уразумению жизни, и полное презрение к глупой суете мира – вот два блага, выше которых никогда не знал человек»… [Хм, останнім часом частенько посилаюсь на Чехова… Хороший письменник, треба віддати йому належне…]
Нажаль, я так далеко знаходжусь до розуміння цього світу, банально – я себе до кінця не розумію… Чи колись мені доведеться отримати відповіді на свої запитання? Знаю, що скоріш за все вони знаходяться прямо тут, переді мною, але я, як і решта людей, що живуть на нашій планеті, надто сліпа, щоб помітити істину…
Чомусь за останні роки мало що змінилось… часто почуваюсь гидотно і мізерно, надзвичайно незначимо… інколи здається, що життя це дійсно нікому не потрібне… маю звичку заглядати людям, перехожим в очі, помічати маленькі штрихи, детальки… Але так неприємно зустрічати лише одне затуманене скло… Неприємно дивитись в пустоту… знаючи, що в ній не відіб’ється, не сколихнеться й тінь іскорки… Чому це так? Може я щось роблю не так або просто мені слід було народитись в іншу епоху… Я себе не відчуваю в цьому суспільстві…
Досить себе жаліти… Я можу спробувати подивитись на все по іншому, можу насунути капюшон на самі очі, закинутись в плеєр і не зважати на решту, я можу багато чого, але вибір мій падає саме так…Що ж… Радує безмежно сьогоднішній дощ… Яка повноцінна осінь без дощу?… Яким був парк сьогодні!!! Казка… по-іншому й сказати неможливо… туман, що навис над водою, заплутався своїми пасмами поміж дерев… а дерева… пожовтіли так злегка, так красиво… ммм… я просто близько години стояла і дивилась на ці фантастичні картини…)

[523x698]
В колонках играет - Lacrimas Profundere - Black Swans
Настроение сейчас - не знаю...

В голові – маячня!
…Засинати в чиїхось теплих обіймах…
…Наївність…
“Скажи мені, що я живу”
Інколи здається, що все наколо – сон.
Засинатиму з легким серцем.
Aдже все буде так, як я це собі придумаю.
…Маленький світ, з якого не хочеться прокидатись…
…Маленька кататонія, в яку завше можна повернутись…
Мені так бракує того, від чого я сама ховаюсь!
Скільки триватиме хвилина агонії?
…Захотілось закохатись…
…Наївність…

[389x500]
В колонках играет - Hypnogaja - Wash It All Away
Настроение сейчас - ахтунг

Банальність слів зависає в повітрі гіркувато-терпкуватим присмаком, віддзвонює легким шепотом думок…
Звуки німіють на волі, намагаючись втримати залишки змісту
Прагматичні пориви… інколи я перестаю розуміти навіщо це все…
Якось все було по іншому, якось я потрапила в світ, зітканий з тонких волокон сонця, а потім раптово потонула в собі, не забувши забрати з собою на дно всіх, хто був поряд… «наш с тобой маленький апокалипсис»
-Is life not quite what you were told-
Ні, все просто так, як ми це бачимо…
Я залишаюсь тут, дивлюсь своїм мріям, що втікають, наздогін, намагаюсь намалювати дощ у кожному подиху… крізь вікно життя здається таким ілюзорним, у вікні люди грають свої ролі…
Моє вікно перетворилось на сцену… Тільки от вистава ця без антрактів…
Поспішність висновків заводить в глухий кут.
«Але інколи невірний шлях набагато важливіший правильного, набагато більш значимий»…
Інколи падіння необхідне для того, щоб піднятись з колін, обтрусити бруд і продовжувати свій шлях.
Інколи все буває так просто… На словах… У мріях…
А реальність продовжує обпікати…

В колонках играет - Children Of Bodom - Hate Me
Настроение сейчас - бадьорий

Гарний сьогодні день видався. День гармонії з самою собою і всім світом…
Нарешті я мала змогу, побачити, відчути цю ОСІНЬ…
Прогулянки природою йдуть мені на користь…
Проводила день в бабусі… і ще раз переконуюсь в тому наскільки осінь неповторна… Осінь, якою так і хочеться дихати… жити… вона так надихає…
Тим більше, в бабусі завше так добре, по-домашньому, тепло, затишно… хм…
Подвір’я, повне соняхів, чорнобривців, братиків, винограду, ще поки молодих горіхів і жовто-червоного ароматного листя…прекрасні краєвиди – річка, рівнини з зеленою травою на контрасті, старий польський костел на горизонті… свіжий теплий вітер… сонце, яке просвічує крізь пальці, падає на лице, наче в останній раз, злегка зігріваючи…це нереальна краса…
Бігала подвір’ям, думала про минуле, уявляла себе малою і безтурботною дитиною…чи часто так буває?
Подумати тільки, завтра вже повертаюсь назад, до Луцька… швидко проходять вихідні… інколи навіть надто швидко…

[486x303]

[333x500]
В колонках играет - Fleur - Сегодня
Настроение сейчас - невідомість

Космічність простору навкруги мене часом доводить до божевілля.
Якісь фантомні обриси вимальовуються по кутках свідомості, прозорістю повітря дихаючі тіла, дивні ілюстрації до кожного подиху, дивні асоціації з цією порожнечею. Дежавю вже в котрий раз, не відчуваю себе в цьому світі, не відчуваю своєї присутності, таким собі попелом, що відлітає за вітром, розлітається на мініатюрні порошинки і вже ніколи не повертається в свій попередній стан; такою собі крижинкою, що від тепла перетворюється на воду і стікає вниз чиїмись теплими долонями. Пустота і холод всередині... Не рятує мене ця довогожданна осінь.
Так боюсь приходу зими... так боюсь початку снігів... кожного разу мені здається, що я не переживу цю зиму... починаю боятись ночі, яка завжди ховала мої думки і сльози... Намагаюсь вбити в собі цю слабкість, не виходить... Може сльози це дійсно так, всього лиш признак моєї слабкості, але інколи вони шукають вихід біллю,
гіркотою, розпачем, втомою... інколи щастям...та це було так давно, це було наче видуманою казкою, гарною, ніжною, із щасливим кінцем... таким, якому немає місця в реальному житті. "Больше не будет больно и плохо, сегодня не кончится никогда"... навіює роздуми на тему "а якщо..." і знов гублюсь між маленькими кроками в сторону розуміння. Лише звуки окремими картинками завмирають в свідомості...
Зараз хочеться збожеволіти. Бути божевільним так добре... божевільних ніхто не сприймає всерйоз, але "божевільні" інколи мають рацію, вони дуже правдиво дивляться на речі. Божевільний...ненормальний...а що ж таке той "нормальний"?
Я ніколи себе не почувала "нормальною", повноцінною людиною... стільки комплексів, стільки незрозумілого, стільки проблем, стільки всього…надто багато… завше так було скільки себе памятаю. Чому так я не розумію та може я й не повинна цього розуміти. Я не розумію головного - хто я... мені важко так от дрейфувати, маючи хитку і нестійку поверхню під ногами, маючи завязані очі... Те, в що я вірю, те, на що я надіюсь часом здається нечітким, несправжнім.
Зараз навколишній світ - ламких, примарних, як дим в садах, відносин, червоних і солодких, наче яблука, обманів, світ пожухлого листя і ледь теплого, не здатного прогріти до середини, сонця, чорного винограду, вина, ще найсмачніших "молодих" горіхів, тендітних голосів в підсвідомомсті, світ солі на губах... отрутою, що проникає глибоко в мозок, заражає насвітліші частинки душі вязкою смолою. Світ з чіткими ароматами і картинками, з окремими слайдами, що минають в вікні мого автобуса, світ зустрічей і прощань... довгих і коротких, з легким серцем і з нестримним сумом... Світ, де не панує хтось солідний, а панує одна лише мрія, що виривається на свободу пташкою з клітки... але зараз мої мрії розбиваються об прибережні скелі... Згадалась фраза з фільму "Мемуари гейші"... "Сердце умирает медленно, сбрасывая одну мечту за другой...медленно, пока не останется ни одной, ни единственной".
Вічуваю, як всередині мене відбувається те ж саме, як я повільно помираю, мені не залишається у що вірити, на що надіятись, мій мізерний світ розсипається піщинка за піщинкою... Я не хочу залишатись в цьому стані, не хочу... так хочеться, щоб хтось подав руку і витяг з цього багна на світло...

В колонках играет - Друга Ріка - Три Хвилини
Настроение сейчас - втома

Прийшла додому. Посиділа сьогодні в Майдані в компанії Ірки, Silver’а, ще кількох людей, послухала записи Iron Maiden, відпочила від суматохи…мило, мило до безмежності от так проводити вечори, не думаючи про решту світу…
лежана на підлозі в кухні… очі втупились в мерехтливість світла…слухала, як капає вода…
В душі вона стікає вниз теплими потоками…
За вікном… з чиїхось очей…
Музика тече у вічність, зіткану з наївних мрій…
Мабуть лак легко втратити розум…
Набагато легше ніж втриматись від сліз…
Просто махнути рукою пробігаючому повз мене поїзду на прощання…
Забити на все…забити на всіх, за вийнятком тих кількох, дихаючих…
Посміхнутись для себе, вловлюючи нотку іронії
Заспокоїти свідомість на деякий час
Дуже болить голова… *стискаючи скроні руками*… важко сконцентруватись на чомусь кнкретному…

[699x359]

В колонках играет - Наутилус Помпилиус - Я хочу быть с тобой
Настроение сейчас - заплутано

Шукаючи себе, ми непомітно розсіюємось в пильцю.
Крок за кроком...і Осінь стирає подихи...погляди...дотики...голоси...
Кожен краплиною розливається по чистому полотні, малюючи власні картини...
Страх торкнутись невідомого сковує.
В чотирьох стінах закладене зерня самообману
Солодке і неконтрольоване...
Цілуючи полтергейст, прагнучи бути щасливою
Сонце німо просить про відпочинок
Її величність, Апатія... Вже скоро...

Згадується Up Fest… Швидко, одним яскравим спалахом він пройшов… Хочеться ще…
Настрій… бла бла бла… no comments… Чомусь на душі коти шкребуть… Шкребуть, вганяють їх сріблясті тонкі пазурики прямо в серце… Чому? Не розумію… наче все гут, але якийсь смуток полином гірчить в глибині душі.
Хочеться… сама не знаю чого хочеться… міцно обійняти близьку людину і не відпускати, мовчки сидіти і дивитись на чорноту неба…просто знаючи, що хтось є поряд…що комусь не все одно…
Так дивно це все… колись смски відправлялись до 5 ранку…зараз – тихо… і немає про що шкодувати, немає про що згадувати…немає про що поплакати, наче випалено вогнем…
А-ля Silent Hill – “Вогонь не очищає, він випалює до чорноти”… і тиша за межами навушників… тихий, сонний світ огорнений вечірньою прохолодою…хтось ходить туди-сюди під моїм вікном, хтось сміється, хтось сумно і втомлено зітхає… все таке відчужене, а може це я… може це мої дурні думки, що прискіпливо вишукують присталища для себе в моїй голові… як окремі живі істоти…як мерехтливі ліхтарики… як тупий біль, що сочиться всередині цієї пустоти пульсуючим потоком…
Побажати би комусь “надобрані”, відіслати би ці думки подалі, не повертаючись до старого, не озираючись назад, написати на клаптику паперу кілька теплих слів і, зім’явши, викинути в корзину для сміття… подалі від людських очей…
Маленький всесвіт мій тримається, балансуючи, на грані… куди все полетить. Куди полечу я?

…Почуваюсь відповідно до малюнка… маленькою, беззахиною істотою…

[500x355]