В колонках играет - Кино - Печаль
Настроение сейчас - норм

Вечірнє старе місто… Перехоплює дух.
Проводжу ще один вечір сама-одна. Як мені це набридло.
Хочеться… до когось… Притулитись, заритись глибоко в обійми і забутись там.
Навіть, здогадуюсь, до кого… Хе, сама собі зізналась. Я потрошки закохуюсь!
Сісти б на перший-ліпший поїзд з ним і їхати світ за очі… Далеко-далеко.
Мрію знов… Про реальне і не дуже…
Єдине, що в нас завше залишається незмінним – наші мрії і ніхто не в стані їх у нас відібрати.
Це тішить.
Мммммм… просто зараз я щаслива… смішно звучить мабуть…

[560x406]

[300x399]
В колонках играет - Сhris Rea - Looking For The Summer
Настроение сейчас - relaxed, just a little bit drunk

[[[Бездіяльність свідомості…Беззахисність…Просто втома.]]]
Порожнеча кожного слова, що народжується на білій сторінці поступово, буква за буквою…
Музика всередині дзвенить сама по собі, відзиваючись ехом в скронях, пульсуючи гарячим потоком, переливаючись різними відтінками.
Реальність не перестає розхитуватись. Ні, світ зовсім не такий.
Відчуваю, як тріщать шви, готові от-от тріснути і випустити на волю…А хтозна що ж там – хаос чи гармонія…
Ніколи не знаєш що за наступними дверима, хоч все життя тільки те і робиш, що в них входиш.
Напиваюсь приємнішим вином, що залишає терпкуватий після смак… Незчулась , як пів пляшки вже не стало.
На вулиці мете холодний, пекучий вітер, сніг, а я топлюсь в м’якому світлі трьох свічок.
«Остановись мгновение, ты прекрасно!»

[300x217]
В колонках играет - Evanescence - Good Enough
Настроение сейчас - спокій....чи як...

От я і вдома…
Так різко похолодало.
Тим не менше сьогодні вдалось просто надзвичайно мило погуляти.
Еххх… Якось так романтично…
Такий парк прекрасний був сьогодні… Легкий сивий туман, пара при кожному видихові, тишина і пуста алея… Гарноооо…
Зараз напиваюсь гарячим чаєм, щоб зігрітись…
Давно вже вдома не була… Дивне відчуття сюди повертатись, дивне відчуття призабутого затишку

[332x476]
В колонках играет - Akira Yamaoke - Room Of Angel
Настроение сейчас - shitty

Щойно прийшла додому. Закортілось погуляти нічними вулицями. І сміх і гріх. Йду та плачу. На душі такий неспокій. А на небі місяць ховається за димчатими хмарами, просвічує блідним світлом на асфальт, залишаючи часом химерні, часом моторошні тіні.

Атмосфера декадансу, мертве і без того вже листя було нахабним чином втоплене в чорноті калюж, пустка, наче весь світ вимер, тиша, лише тиха музика з флешки... Пост апокаліптичні асоціації... І чорне-чорне небо, в якому хочеться потонути. Хочеться, щоб воно обійняло своєю чорнотою і поглинуло без остатку.
Хочеться щезнути.
Почуття вини. Чиясь совість вночі вже не спить... Невже прокинулась?
Почуття страху. Стільки страхів, сковують свідомість, сковують тіло оціпенінням
Почуття... Одні лише почуття. Без думок. Все так... пусто...
Темрява [лише тьмяне світло монітора], апельсиновий сік та кава... Т_И_Ш_А навкруги!

Нічого не змінюється, лише температура за вікном... На душі стабільно нижче нуля... ©







Хвилина коротка повисла в повітрі
Солодким присмаком гіркого буття
Найтоншого голосу відчай і різкість
Тиха агонія нерозділеного почуття

Молитви всі послані, усі вище неба
Вже далі гукать не навчилися люди
Ця правда розмита, була в ній потреба
Колись, не тепер, вже ніколи й не буде

Шматочки спіралей застигли в уяві
І на папері чорнила розмитими плямами
Не висихають, вони всі криваві
І на зап’ястях відкритими ранами

Дисгармонічна мелодія править думками
Танець із хаосом, сльози застигли у лід
І боляче дихать тонкими вустами
І кров’ю очистити можна весь світ

Мій траур осінній, усі за туманом
Пожовкле лиш листя саме шелестить
І віє з тих вулиць одним лиш обманом
Все тихо вмирає, усе просто спить...

В колонках играет - L'ame Immortelle - Disharmony
Настроение сейчас - відчай

Мені погано, мені сумно, мене шматує на маленькі клаптики зсередини...
Чому?... Я так більше не можу!!!
Що зі мною не так?

[288x500]
В колонках играет - MacBeth - Thy Mournful Lover
Настроение сейчас - серединка на половинку

Дивна я, все-таки, людина…
Часті перепади настрою. Плавні, але такі часті…
Дні стали короткими… Вже на світ наповзає темрява, ховає все під своїми м’якими крилами.

«Бывает, что все удается. Не пугайтесь, это скоро пройдет»
[Жюль Ренар]

*Фраза змусила іронічно посміхнутись

////////…Лежить переді мною купка дисків… Не хочеться абсолютно нічого з цього всього. Треба нової музики… Чогось такого… Надзвичайного і особливого…////////

…банальщина…
Приворожена ранньою зорею…
Приспана туманом, що в’ється над похмурим містом…
Зморена нічними прогулянкими під молочним шляхом…
Запаморочена запахом присмерків…
Зіткана з осінніх трав на безкраїх луках…
Ще ніким не спалена ніким не притоптана…
Та вже з’язана власними рясними дощовими сьозами…
Забута на перших же сторінках буденності життя…
Покрита вуаллю таких невинних снів…
В безкраїх коридорах днів загублена…
Втрачена над іскрою північного багаття…
Страчена на сонці… Поверена до життя на зорі…
Спустошена…Спустошене життя… переписане по новому…
З пустки у пустку… з бездни у вічність…
Крихітні блискітки в глибині очей, холод обпікає розум…
Один… Два… Три… Кінець… Подих, сльоза, краплина крові…
Підхоплена вітром у вільному польоті забуття…
Заколисана мутною водою ріки…
Очищена сльозами та вогнем від скорботи та розпачу…
……………………………………………………………………..
Чорний янгол гойдається на гіллі давно померлих дерев…
Чорним смутком оповитий…
На чорні шматочки тонокого скла розбитий...
Десь там… В тіні часу та розкоші нічних злив…
Гойдається… Колишеться… засинає під власну колискову…
Колись кимось недоспівану, передсмертну колискову…
Без імені…Без життя… Без згадки про щастя…
Покинутий сонцем та літом…
Огорунутий вічними холодами одиноких зим…
Захоплений терпко-колючим вітром льодяних пустель…
Переспіваний чорними воронами на старій могилі…
Закритий в підземеллях власної душі…
І кинутий летіти вниз у бездну безсердечності та черствості…
Меланхолія… Ностальгія за тонкою ноткою втраченого…
Закарбований у жорстокості людських сухих слів…
Заляканий власними недосяжними прагненнями…
І вбитий, вбитий, вбитий…
Початок… Прагматичний світ, не помічаючий цю тінь…
Кінець… Голос зі снів вже не в силах ожити у реальність…
Забуття… Де тут смерть а де життя? Грань розмита вже давно…
Істину було досягнуто лише на зорі… На сонці вона була страчена…
Болем… Душею… Сльозою… В кінці-кінців власною гарячою кров’ю…
Заплатила… Відстраждалась… Очистила… Не себе… Їх…

[334x500]
В колонках играет - Evanescence - My Immortal
Настроение сейчас - хех... бувало й краще

Що робити, коли хочеться розчинитись в повітрі, зникнути в темряві наступного перевулку?
Це все давить на свідомість…
Потопаю в монотонності днів…
Чорний і білий – гарні кольори, але я їх не відрізняю
Люди, які мене оточують… Хочеться відчути тепло, що від них відходить… Натомість якась прозора байдужість в кожному слові, в кожному вчинку… Все пусте…
Пальці продовжують ковзати по клавішах, а думки off…
Кумедно так... накрила їх пухнастим покривалом, хай гріються!
А що я? Кому яке діло...
На смски відповіді марно сподіватись, так завше було, так, я вже звикла до цього...
До серця підкочується нова хвиля... Обривається на півслові фраза, сказана темряві і пустоті...Якось неприродно тихо прозвучали слова.
Як це все банально... Як це все стає схожим на дешеве кіно...
Мені неприємно писати свої думки вголос, мені неприємно від самої себе
[Хочеш я розповім тобі казку?]
Happy End? – забуті, стерті в пам’яті слова... Ні, я в це не вірю...
Не варто приписувати мені песимізм... Я далеко не така.

[303x400]
В колонках играет - Sopor Aeternus And The Ensemble Of Shadows – In An Hour Darkly
Настроение сейчас - хммм....

Ще одна безсонна ніч…
За вікном мертвий світ…
А в мене темрява і Sopor Aeternus
Щойно передивлялась Соляріс Тарковського… *схиляючи голову*…просто надзвичайно.
Такі речі вночі мені дивитись протипоказано, але сама ламаю власні правила.
Знову в голові манна каша з думок.
Якщо спробувати вихопити щось конкретне – думаю про границі людського пізнання.
Ми такі обмежені істоти, застереотипізовані, зашугані, такі консервативні…
Хочеться поекспериментувати з власною психікою…
Цікаво чи надовго мене вистачить…*запалююючи свічки*… нічна романтика?… стара звичка скоріш…
Десь глибоко всередині щось прокинулось… щось нове…

За вікном світ потонув в темряві...
яке гарне місто вночі...бродила вулицями, вдихаючи це особливе нічне повітря...
Краса...
люблю безсонні ночі, проведені таким чином...
надобраніч...

[350x272]
В колонках играет - Opeth - Hope Leaves
Настроение сейчас - супер

Всередині все перевертається
Не знаю, не знаю що б це значило. Відчуваю, що зміни не за горами.
Майже засинаю, хоча ще так рано.

Маленька ода осінньому парку…
Своєрідна ностальгія за тим, що минуло – теплим і безтурботним літом. Це і ніжне, трепетне тепло в душі. Це і тихий відблиск смутку, романтичної меланхолії.
Глибоко вдихаю ніздрями прохолодне осіннє повітря. Воно пахне яблуками, медом і димом паленого листя. Сонце розкидає своє проміння по всьому місту. Маленькі, тендітні сонячні зайчики стрибають між вже пожовклими листочками на деревах, по дахах будинків, заглядають у очі перехожим, викликаючи радісні усмішки.
Обожнюю осінь. Вона неповторна. Загалом, як і будь-яка інша пора року. Але лише осінь так надихає, так щедро роздає свої тепло і смуток, лише вона Така!… Гуляючи осіннім парком я закохуюсь у життя. Навколо тиша, спокій, в повітрі ще літає прозоре, невагоме, ледь помітне бабине літо, голова паморочиться від легкого тепла та ніжності блакитного неба. Я топлюсь в його безмежності, бажаючи пробігтись по ньому разом з легкими пухнастими хмарами. Під ногами шелестить золотий килим… Так хочеться впасти на нього! Просто забути про всі рамки пристойності, манери поведінки, закрити очі на всі зачудовані погляди…і впасти… бігати тим листям доти, поки сил вистачить…насолоджуватись кожнісінькою секундою цієї казки, написаної лише для мене)… “рай на полчаса”… І нехай…але цей рай грітиме серце і душу всі наступні холодні зимові вечори.
Легкий, майже непомітний вітер заплутається в гіллі високих дерев, підхопить із собою пару листочків та пуститься з ними у танець, повільно та турботливо опускаючи на землю, або ж забере їх разом із собою в далину.
Вдивляюсь в блакить неба. Плавно над містом повисають сірі хмари і осінь набирає зовсім іншого образу. Бо осінь дуже різноманітна. Вітер стає сильнішим, обдає своєю свіжістю обличчя, піднімає у повітря волосся, наче воно невагоме… Одна за одною вниз летять маленькі сльози, тихо шелестить теплий осінній дощ. Повітря наповнюється запахом свіжості і прохолодою.
Осінь сумує. Я сумую з нею. Осінь торкається немпомітно повік, м’яко заселяє всю душу собою, своєю терпкістю і солодким забуттям.
Люблю її, люблю… люблю…

На вихідних буде лицарський турнір… Ммм… Останній цього року. Нізащо його не пропущу) Обіцяє бути просто надзвичайним… Ехх… Стільки позитиву на вечір… Сама собі дивуюсь.
Але все добре і це добре! Завтра, сподіваюсь, теж буде гарний і приємний день. Тримаю за себе кулаки.
Всіх люблю

[417x500]
В колонках играет - Flaw - Best I Am
Настроение сейчас - злий відчай

Набридло все…
Жити біля ринку – каторга… Виробляється імунітет зовсім не помічати людей
Постійний шум, постійні натовпи… Все це так пресує
Тут я себе почуваю так зажато… Мені хочеться поїхати кудись далеко, далеко… Байдуже куди… Тільки не тут. Тільки не з ними.
«Уничтожить прекрасное в себе
Уничтожить себя
Так легче»
Інколи я волію бути твариною, щоб не відчувати, не мріяти, не любити і не ненавидіти.
Мені знов сумно… дуже сумно…
А за вікном така гарна погода… просто маленька казка…
Йдеш парком, а вітер гонить листя прямо перед тобою, ноги ступають по м’якому килиму, навкруги м’яке світло, м’які, теплі відтінки, що прогрівають навіть найтемніші куточки душі…
Чого ще, здавалось би, бажати… Ідилія…
Але чому все це таке сюрреалістичне в моїх очах? Чому воно готове от-от розсипатись в сірий і брудний попіл?

Безнадійно люблю… безнадійно відштовхую решту… безнадійно тону в собі… і так само топлю інших… Мені часом буває смішно скільки тих людей хотіло мені “допомогти”… Всі з часом махали на мене рукою і згодом просто забували… Нащо робити непотрібні нікому речі, нащо це все?… Я ж ніколи про це не просила, нікого не просила про ці пусті самопожертви…
А потім мене катують… я ж тобі відкрилась, я ж заради тебе зробила те то… дякую вам… а нащо це все? Кому це потрібне?… Зайвий раз доказати собі свою благородність?… чхала я на це… хай буду жорстокою… мені все одно
Моє життя, чомусь, влите в багато інших. І я дихаю повітрям так, що часом мені перехоплює дух… Мені хочеться зупинити все навколо, обернутись навкруги, відділити тіні від їх істот, оживити їх, запитати, а що ж почувають вони… Вони приречені весь час німо існувати, пасивно спостерігаючи за світом навколо… Цікаво, чим ми кращі за власну тінь?

В колонках играет - Moonspell - Luna
Настроение сейчас - хороше

Почати все з початку? Ні, не хочеться.
Варто змінити відношення до власного життя, розставити пріоритети і…, врешті-решт, робити щось для цього…
Вчорашній вечір… незабутній… люблю такі моменти!
Вино, терпкувато-гіркий шоколад і тепла, душевна розмова. Як я люблю свого дядечка-художника! Люблю, як він зі мною розмовляє… на рівних…
В такі моменти завше почуваюсь щасливою людиною, затишно, комфортно, тепло…
Мммм…
Наразі – залишки вчорашнього настрою, що вражають досить приємним присмаком… Таким, що залишається після доброго вина)
Плюс… Нарешті я обзавелась стілами!!!)) 14 дирочок) Як мало іноді людині потрібно для щастя…
Ні, ні… Це такі маленькі матеріальні забаганки… Які просто додають трішки позитиву в життя… Насправді ж щастя в банальному… Варто частіше звертати на нього увагу.
Дійсно мені потрібно міняти своє відношення до життя… хоча б спробувати…

[600x598]

В колонках играет - Ария - Осколок Льда
Настроение сейчас - нормально

Вроде как сажусь и хочется написать что-то хорошее…
Да нет, не выходит
И пусть кто-то упрекнет меня за это… ничего изменить не могу. Такая уж я есть
За окном медленно садится солнце – очередной день… мимо… пронесся быстро и незаметно
Вот как бывает… Истории с обязательно трагическим концом. А все мы люди и все это реально.
Только когда мы видим сотни, даже тысячи мертвых, погибших людей по ящику, мы только устало, уныло так зеваем, но если гибнет любимый человек… мы сами идем и топимся, режем вены, глотаем таблетки, прыгаем с балкона… да что угодно…
А кто-то даже не знает что такое любить, бросается словами, не ощущая ничего…
И когда вынимаешь свое сердце изнутри, подаешь ему на тарелочке, он просто отвернется и скажет «мне это не нужно, оставь себе»… но с кровоточащей раной ведь долго не проживешь
А кто-то так и умрет незамеченным, забытым, игнорированным всеми… Какие у них грустные глаза… как хочется их понять… но мы делаем вид, что не замечаем, и проходим мимо них
Каждый выбирает для себя то, что ему угодно… каждый принимает решения и расплачивается за них.
Но иногда мне кажется, что в нашем мире не осталось ничего светлого, теплого…
Люди погружены во мрак, будь он внешним или внутренним…

На небе сегодня две тонкие линии, оставшиеся после самолетов, пересеклись крестиком… Белым и, кажется, пушистым.

[419x159]

[400x400]
В колонках играет - Lake Of Tears - Headstones
Настроение сейчас - shit

Чому мені так…?…
Вдома я божеволію, на вулиці надто холодно вже, щоб годинами бродити старим містом і парком...
І зараз не краще… Пальці мерзнуть набирати текст…
Хочеться дивитись в очі, а вони відвертаються, не помічаючи моєї тіні…
І так щодня…
Замкнуте коло, а я як та лабораторна миш – бігаю по колу без цілі, без сенсу…
Коли це закінчиться?

Картинка – няяяммм… згадала одразу «Падшие Ангелы» (Вонг Кар Вай)
Who knows?… Who cares at all?
Я б_о_ж_е_в_о_л_і_ю… холодно…

[300x384]
>В колонках играет - Оргия Праведников (Сергей Калугин) - Ступени
Настроение сейчас - фак*т

Ангели… Демони…
…Місцями помінялись… Реверс…
Хм… природа і тільки приводить мене зараз до тями. Останнім часом Сергій Калугін доповнює атмосферу моїх прогулянок.
Холод… Температура душі і повітря співпадають… Руки мерзнуть навіть в рукавичках…
Думки… хаос, що ніяк не впорядкується.
Хм… скільки таких як я загублених душ, що німо кричать в собі… і кожен дбає сам за себе…
І світ – як океан… Накриває штормовими хвилями раз за разом, не даючи передихнути… Ти або пливеш або тонеш. Як же виживати в цьому світі?!
Відкинути всі почуття та емоції, стати цінічною сукою, що дбає лише про власний зад?… Не думаю, що це для мене…
Забавно так… все забавно настільки, що хочеться ридати
Безсилля, сліпота, немічність… я НІ_хто…

[466x699]
В колонках играет - Lake Of Tears - Solitude
Настроение сейчас - важко визначитись

Сьогодні думається лише про одне – чорну романтику…

Тонкий чуттєвий плач скрипки, холодна, водночас пристрасна партія на фортепіано, чорне мереживо, огортаюче майже прозору шкіру на зап’ястях, шовк, обвиваючий тонку тінь витонченого силуету, сльози в холодній гіркій каві, підтікша туш на щоках, відчайдушні погляди, ніжні обійми, поцілунок під дощем, листи, написані чорнилом, пожовкле листя на робочому столі, як данина її величності, Осені, маленька арка в парку, яка стає недовгим притулком, сховком від посторонніх поглядів…

Все не те… Не зовсім те, що твориться в голові…
Пальці ще не звикли до гітари, трішки ниють…
Ех, люблю отак сидіти, закинувши ноги на стіл, поклавши клаву на коліна… Стан релаксу, стан спокою…
Не хочеться писати зараз про все, що робиться всередині…Надто все переплутано…
Мені просто нестерпно від думок про одну людину
Мені дуже хочеться обійняти когось
Мені хочеться дощу в осінньому парку
Мені хочеться знов поїздити на 15-ці 3-4 кола по Луцьку, розтанувши в слайдах за вікном
Мені хочеться…
Багато і мало водночас…
Матеріалізувати думку, щоб вона залишилась сьогодні коло мене ночувати…
Долоня вислизає з долоні, ілюзорність гине, туман піднімається вгору
За вікном навіть коти не нявчать
Боюсь навіть дихнути гучніше, щоб не сполохати тінь, що сидить в кутку моєї кімнати….
Сама її там вималювала…
Тінь ніколи не стане другом, коханою людиною…але завше вислухає, вбере в себе бесь бруд, лише трішки потемнішає…
Хай там поки сидить…

В колонках играет - Карна - Моя Мила
Настроение сейчас - ...

Мир – один большой театр, с этим я согласна. Каждый – на своем месте, каждый играет свою роль, зачастую их несколько. Каждый хорошо играет, если надо, постоянно меняет маски. У каждого свое амплуа. Кто-то уходит со сцены, кто-то принимает аплодисменты, а кто-то так и остается незамеченным за кулисами, в тени.
Каждый смотрит на других, но увы здесь нет зеркал, нет времени, чтоб остановится и посмотреть на себя, чтоб увидеть себя со стороны. Нет. Зрители слепы, игра происходит напрасно. Но все же она продолжается, и никто не в силах ее остановить.
Когда кто-то встает и выходит – его презирают. Его считают трусом и слабаком, ведь он не смог досмотреть все это до конца.
Как же определить роль для себя?
Никогда не хотела быть под светом прожекторов, никогда не хотела исчезнуть как нежелательный туман рано поутру. Нет. Я искала себе другую судьбу, иную роль. Быть зрителем, пассивно воспринимать все, что происходит вокруг, поглощать информацию, преподносимую на блюдечке с голубой каемочкой? Это все не для меня.
Иногда бывает холодно.
Даже летним днем чувствую эту прохладу на своей коже. И что-то медленно тикает, а может механизм заело.… Но эта бомба готова сработать, о, я знаю, в любой момент. Стоит последней песчинке упасть на дно часов. Только вот вопрос – кто решает когда она упадет? Кто и когда…
В пустоте не слышен шорох.
Если смотришь выступление на сцене – оно тебя поглощает, затягивает, словно трясина затягивает несчастного путешественника. О да! Но стоит повернуться влево, а может вправо… и тут же начинаешь замечать множество деталей, чувствовать присутствие многих других зрителей, слышать множество звуков. Да, да. Так всегда бывает.
Стоит чаще оглядываться. Но только не назад. Там, позади все в темноте. Это как отражение в зеркале. Оно ощутимо, оно знакомо до боли, но к нему не притронуться, к нему не прижаться, оно холодно и бессмысленно.
И столько всего надо услышать, увидеть, почувствовать... Здесь вы увидите все. И комедии и драмы и трагедии.… Здесь вы ощутите удовольствие, удовлетворение, опустошение, горечь.
Кто пробовал закрыть глаза? Закрыть их всего на минутку и ощутить, как эти стены медленно рассасываются, как театр превращается в что-то иное, что-то нарисованное воображением.
Стоять на краю сцены.
Стоять между игрой и судьбой. Стоять без всякой страховки, без любой поддержки и осознавать это. Не надеяться на тех, кто вокруг. Не боятся упасть, но тем не менее не падать, держать равновесие на протяжении всей игры – своего рода искусство.
Боюсь, моя жизнь уже превратилась в часть этого театра. Превратилась давным-давно и этого мне не изменить. Приходится играть по установленным правилам.
Какие они, эти правила? Для каждого они другие. Казалось бы – мы властелины собственной судьбы, но наша мизерность в этом театре, в этом мире, наша многочисленная привязанность к всевозможным вещам и другим, к тем, кто нас окружает, не дает нам господствовать даже своей жизнью. Да и кто захочет идти на такой риск – быть ответственным за жизнь те более свою. Ответственность постепенно исчезает, ведь каждый пытается занять место на центре сцены, чтоб его все заметили. Хотя есть и такие которые прячутся в темноте залы, пытаясь растворится в куче других зрителей. Так им хорошо. Так им удобно.
И я играю по этим правилам, часто не задумываясь о том, что же я делаю на самом деле. Стоит ли игра свечей? Стоит ли делать то, что начертано корявым неразборчивым почерком на скомканной и потрепанной бумажке, затаившейся в глубине кармана? А где же все, о чем мечталось во время антрактов?? А где же то заветное «я», которое искалось мною в темноте залы…между рядами, под стульями, под сценой… Может оно совсем не здесь? И где его искать…
Стоит оглядываться почаще…
Иногда замечаю кусочек чего-то в перьях за спиной, по всей видимости, крылья (обман зрения), иногда чувствую, как на голове растут настоящие рожки… Мои амплуа постоянно меняются, а прежние теряют свой смысл. Да, хотя это уже настолько попсовые сравнения. А разве не посовые ли эти выступления? Разве не попсовые ли эти аплодисменты и восхищенные возгласы?? Разве не попсовые ли слезы, катящиеся вниз по щекам и обжигающие своей теплой соленостью?
Только одно здесь искренне – молчание. Скромное и такое громкое молчание. Увы, если ты зритель – никто не увидит твоих глаз, они в темноте, они уставшие от постоянного созерцания всего этого, они пустые от глухого смеха и фальшивых слез. Ты обязан молчать – таково твое правило. Но если же замолчать на сцене… Множество удивленных лиц, множество ожиданий.… А ты молчишь, потому что в душе все вскипает, все бурлит, все стонет… но им не видно. Они слепы, да, слепы. Какая ирония – слепые зрители….
Стоит ли отступить? Нет,… Шаг назад – презрение. Шаг вперед Читать далее...

[300x225]
В колонках играет - A Perfect Circle - 3 Libra's
Настроение сейчас - *(

Надто пізно чи тільки майже вчасно?
Дивне те життя… Ніколи його не збагну!
Інколи находить хвиля "такого"… Коли хочеться втекти від всього всесвіту в свій маленький вимір, закритись на замочок і деякий час не покидати його…
Скучила за теплом долоні в своїй… Скучила за теплими поглядами…
Не сумую, ні… Мені хочеться… чого? Я не знаю… Отака невизначеність… Втекти від самої себе в першу чергу…
Хочеться самій собі придумати солодку брехню…
Я ж добре знаю що відбувається…

В реальному житті все зовсім не так… Все стає перекошеним, відштовхуючим… Інколи і слів замало…
Моя замкненість відштовхує людей… Не знаю добре це чи зле… Навіть коли хочеться відкритись, таке враження що ніколи цього не зможу зробити до кінця…
Мені дуже боляче що найближчі люди мене відштовхують...
Все валиться з рук...

Nat Bler, дякую за симпашку)

[479x698]
В колонках играет - Moonspell - Luna
Настроение сейчас - мило все

Яке ж кайфове це місто увечері, коли не видно перехожих, де не де блимають яскраві, нікому не потрібні афіші, тьмяно і м’яко світять ліхтарі… і це небо…
Красота…
Класно коли плеєр на рендомі постійно видавав саме ту пісню, яку мені хотілось би почути…
Ідилія…
Гарячий чай з вершками, таблетки від головного болю, кашлю, застуди і просто йодомарин…5 штук переді мною… різний розмір, колір…
Сьогодні спати не в моїх планах. Розчинятимусь в нічному небі, що видно з вікна…
Вчора лежала на підлозі, спостерігаючи за зірками на стелі, освічуваними тьмяним світлом свічок… Така собі романтика на вечір… для самої себе) Заради таких неповторних, теплих, прогрітих до самої середини, моментів і хочеться жити…

[238x242]
В колонках играет - Audi Sile - Вальс Мертвих Душ
Настроение сейчас - засмучена

Дивно, та немає бажання писати щось сюди…
Інколи не вмію дивитись правді в вічі, не вмію бути правдивою сама із собою.
[Вічна любов, як білий обман]
Стільки ідеалів ми собі настворювали, стільки штампів наклепали, стільки шаблонів наготували. На кожен випадок життя, кажете?… А на такий випадок як я не знайшлось нічого…
Що ж, хочу чи не хочу, а тим шаблонам я теж поклоняюсь, як би не хотілось, а від оков суспільства мені не звільнитись…
Всі ці слова… Всі ці дуки – така маячня… Усвідомлюю це і сама над собою сміюся.
Збиваю руки до крові в боротьбі із собою…
Одна лиш бездарність!

Мрії відлітають рожевими кульками вверх, не залишаючи мені нічого для життя...