Настроение сейчас - не знаю

“Когда затихнешь ты в безмолвии суровом,
Под черным мрамором, угрюмый ангел мой,
И яма темная, и тесный склеп сырой
Окажутся твоим поместьем и альковом”
Бодлер

На стіні тремтіла тінь від запаленої свічки. Решта кімнати була огорнена густою, навіть дещо в’язкою темрявою. Старий будинок, років мабуть так з п’ятдесят. Сирість та вологість зробили своє діло і по холодних, поцвівших стінах струменіла вода, фарби злущились, залишивши під собою лише немічну, злегка прогнившу дерев’яну кладку та фрагменти штукатурки. Підлоги не було, паркет було зідрано ще кілька років тому, залишалась лише купа пилюки та сміття, перемішана в жахливий гармидер. Тут пахло гниллю, затхлістю і смертю.
Колись один з найрозкішніших готелів міста перетворився в пустку, в місце, якого всі жахались та намагались обходити стороною. Причиною стало якесь, якщо вірити чуткам, таємниче вбивство шльондри, що серйозно підірвало репутацію готелю та врешті-решт таки її добило.
Всі боялись цього місця, а для нього воно стало своєрідним домом, притулком, присталищем… Small sanctuary
Так склалось, що в нього не залишилось нічого та нікого. Лише короткі уривки спогадів, котрі він турботливо збирав докупи, лелеяв їх, оберігав сам не знаючи від чого.
Всім його багатством було кілька пензликів, фарби та старенький касетник з єдиною касетою всередині – “Ангст” Лакрімози.
Свій невеличкий заробіток він мав завдяки своїм малюнкам, які купували не дуже охоче.
Все, що він малював, чітко відображало його душу і він завше видивлявся блиску в очах своїх покупців. Натомість – самозакохана порожнеча. Невже ніхто його не в стані зрозуміти… усвідомити, що саме він хотів сказати? Його картини німо кричали, ба навіть, ридали по різних мажорних помешканнях. Там вони були приречені на страту.
А йому вистачало хіба що на цигарки та хліб.
Його свічка догорала, залишаючи під собою порожню пляшку, залиту восковими сльозами і через хвилину-другу мала загаснути. Десь за межами його маленького sanctuary лютував різкий пекучий вітер, по кімнаті владно розгулював протяг, змушуючи нещасну свічку і його самого тремтіти. Шибки, що ще де-не-де вціліли, розпачливо тремтіли, погрожуючи от-от розбитись, десь рипіли старі дерев’яні двері, чути було як десь далеко виють сирени. Можливо десь трапилось ще одне вбивство і його будуть зараз розслідувати, можливо комусь намагаються врятувати життя. Все це було таким далеким та фальшивим… В житті світу для нього не залишилось місця.
Він сидів, притулившись спиною до вологої та холодної стіни, злегка посміхався, хоча з очей капали сльози, скочувались на підборіддя, збирались в кутиках губ маленькими краплинами. В голові лунали до болю знайомі мелодії. Він курив… тремтячими руками підносив цигарку до губ та повільно затягувався… раз за разом. Викинутий ним недопалок пролетів маленькою червоною кометою в темряві, вдарився об сусідню стіну та розсипався сотнями маленьких іскорок. Красиво, наче справжній фейєрверк і лише для нього одного.
В руці він стискав пістолет. Вдивляючись кудись в темряву він притулив його до підборіддя. Доля секунди розірвала реальність на мільярди піщинок, згвалтувала його свідомість брутальним вторгненням кулі в тканини. За цю долю секунди він відчував, як ехом проноситься звук пострілу попід дахом будівлі. Це все відбулось лише в задвірках його свідомомсті і лише на мить… Яскравий, червоний вибух.
Вибух, що супроводився ще одним грандіозним фейерверком. Вибух, що злився з виттям сирени з його внутрішнім відчайдушним криком…
Різкий порив вітру загасив залишки свічки і в темряві можна було почути лише глухий звук упавшого на землю пістолету та його тіла.
Світ продовжував своє метушливе життя. Лише холодний вітер, вдираючись час від часу в кімнату розпачливо виконував реквієм.

[332x500]
Настроение сейчас - сміття

«Жизнь – трудная штука. Ей на все наплевать. Она нас не презирает, но и не любит. Страшные вещи происходят на свете, а почему – никто не знает. В мучениях умирают прекрасные люди, оставляя безутешными тех, кто их любил. Иногда кажется будто здравствуют и процветают одни мерзавцы»
Стівен Кінг

Чесно кажучи, читаючи ці слова, мене пересіпнуло. Не раз думала про те ж саме.
Часто ми говоримо про справедливість, чесність, порядність... Але все те – досить примарні ідеали, далеко не завжди добро перемагає зло, в житті правила розставляються зовсім по-іншому, якщо такі взагалі існують.
За собою помітила те, що я досить почерствішала по відношенню до людей, почуттів, стала більш скептичною та цинічною. А це те, що я завше зневажала.
Боюсь цих змін, бо вони не на краще. З іншого боку я відчуваю, що дорослішаю. Тільки от не можу збагнути добре це чи погано.

Дійсно страшно, коли ти втрачаєш грань між отими поняттями “добре” та “погано”, “чорний” та “білий”. Те, що більшість вважатиме поганим я прийму як щось позитивне та хороше. І навпаки. Це надзвичайно заплутує мене, збиває з курсу, змушує роставляти невірні орієнтири. Інколи хочеться, щоб хтось подав руку і провів через це нестійке болото під ногами, щоб хтось порадив куди йти далі. Але усвідомлюєш – ти сам по собі і всім на тебе начхати. Так збудований наш світ.
Лише там далеко, вже, правда, тьмяно, світить відблиск надії... “на краще”. Надія вселяє віру, а вона, в свою чергу, змушує підійматись з колін і йти далі, незважаючи на всі переломи, синці, рани… стискаючи зуби і кулаки від болі і повторювати в думках “все буде добре”… та чи буде дійсно?
Життя – гра. Але зовсім не та, в котрій можна записатись, почати з початку з стовідсотковим запасом здоров’я, зі знаннями про всіх майбутніх чудовиськ… Один нвірний крок – і ти летиш вниз головою…чортзна куди.
Як знати куди податись, як правильно вчинити…
Постійно падаю, обпікаюсь, знов встаю, йду, плачу, посміхаюсь… по кругу, по колу, по тому ж сценарію…
Боюсь людей, відштовхую їх, якщо вони без дозволу починають копатись в моїй голові.
Я дуже розгубилась… мені потрібен поштовх, орієнтир, ковток свіжого нічного повітря…. Щось…. Хоча би щось… чи хтось… я не знаю…
Настільки самотньою не почувала себе давно. Мені страшно.

Настроение сейчас - не краще

Я сиджу на вікні. Так, люблю тулитись на невеличкому підвіконні, визираючи надвір, спостерігаючи за всім, що відбувається за межами мого маленького світу.
Останнім часом він тіснішає, стає мілкішим та затуманеним.
Колись безкраї простори стислись до невеличкої кімнатки...
Почуваюсь, власне, тінню і не більше.

Тут завше було холодно і незатишно, як, в принципі, і зараз.
За вікном блимають старенькі ліхтарі, монотонний голос повідомляє про прибуття автобусу, чутні чиїсь спішні кроки, періодичні пориви вітру...
Не хочеться мені мріяти... Всі мрії стають пустими, наївними, болісними...
І я, як би то банально не прозвучало, втрачаю над ними контроль.
Не хочеться йти на поводу у власним емоцій, слабостей...
«О Луне я мечтаю, но Луны рядом нет»
Ха...

Мені не хочеться жити для Когось, для того, щоб бути саме такою в Їхніх очах.
Мені не хочеться бути такою, якою Вони мене уявляють та хочуть бачити.
Я далеко не ідеал і чудово знаю всі свої недоліки, кожнісінький з них.
Мені неприємно, коли Вони цим зловживають і при першій нагоді жбурляють мені їх в лице.
Мені не хочеться оправдовувати Чиїхось очікувань...
Це втомлює, це просто непотрібно.

Чому не можна просто жити СВОЇМ життям, так, як би Мені того хотілось, не Їм?
Чому не можна робити своїх, власних рішень, чому не можна падати, помилятись, плакати?

Перетворюю свій щоденник в свого роду сміттєзвалище... Весь бруд з душі – сюди.
Ненавиджу навантажувати інших собою, ненавиджу, коли мене жаліють, важко, коли мене не сприймають і не хочуть.

Ті, хто знає мене в житті, не знають цієї частини мене. Для них я – лише «веселий оптимістичний зайчик». Навіть не зважаючи на мій зовнішній вигляд, навіть не зважаючи на мою від них відчуженість... Та для них я лише одна з багатьох знайомих, не більше.

В колонках играет - Phil Collins - I Wish It Could Rain Down
Настроение сейчас - messed up

Дещо згадувалось…
Уривки, фрагменти, окремі фрази, лиця, місця, думки…
Все змішалось в якусь незрозумілу схему.
Може звучатиму банально і наївно, але мені дійсно хочеться закохатись.
Просто відчувати в собі тепло замість порожнечі.
Знати, що я не сама.
Останнім часом так склалось, що спілкуюсь виключно з хорошими, класними людьми. Але, часто, будучи в компанії, думками я десь далеко. Я постійно почуваюсь відключеною від зовнішнього світу і усього, що в ньому відбувається.
Дивне відчуття, щиро кажучи.
Час не сповільнює темпи, а я за ним не встигаю… Затрималась десь на котромусь з переходів.

В колонках играет - плач скрипки
Настроение сейчас - не найкраще

Кілька днів лише сюди не писала… а здається так давно…
Зараз мене переповнюють дивні емоції.
В основному сум.
Інколи ловлю себе на тому, що я все ж таки сама. І коли особливо паскудно на душі нема нікого поряд. Повідомлення немає кому відправляти… а стільки номерів у телефоні… кумедно дуже. Ха, як весело…*мда*…
Саме цікаве те, що мені не набридає жити в моєму світі, в моїй власній кататонії… Це скоріш присталище… Місце на крайній випадок… чи як?
Ще мені кумедно з того, що мені нікого не хочеться…Та смішна закоханість, та надумана романтика… мені те все зараз настільки далеке… немає нічого… і не хочеться…
Просто хочеться тиші, темряви і притулитись до когось… відчувати тихе дихання…і мовчання…ПРИСУТНІСТЬ…
Страшенно болить голова… в університеті свої напряги, але, це мене лякає, я нічого не роблю… хай живе халява… блін…
Яка ж я ідіотка…
Інколи хочеться побути слабкою, дозволити собі більше ніж завше, зійти з розуму до кінця… просто здохнути так, що ніхто й не помітив би…

[700x525]
В колонках играет - Deine Lakaien - Fleeting
Настроение сейчас - похмурий

Все недоказане залишиться наболілим

І все ж…
“…Залишися зі мною до завтра
І не кажи нічого
Довше лише вічність
Чесніше лише слова…”

І все ж…
Мені потрібен ЦЕЙ настрій, ЦЕЙ стан…
Для того, щоб жити… Виживати… Мріяти… Бажати…

Холодні пальці на холодному склі залишають свої невагомі сліди, маленькі сльози застигають воском на білій шкірі обличчя, кожен подих несе в собі лише морозних холод.
Він благословенний Самотністю. Він проклятий Самотністю.
Він п’яніє від Неї, напивається Нею щоночі, сидячи тут, біля вікна.
А щодня…
Щодня – фрагменти вічності топляться одне в одному, втрачаючи колір, форму.
Щодня – океан нових обличчь протікає поряд. Сірих обличчь.
Щодня – нове усвідомлення того, що його власну порожнечу Ніхто не в стані заповнити
Це далеко не егоїзм… Це – його хрест.
“У кожного він свій. У кожного він такий різний”

Як хотілось допомогти, та я не розуміла.
А зараз… Переповнюють пусті мрії та бажання.
Нащо мріяти, кохати, вірити в краще?
Нащо обманювати самих себе, прикидаючись безтурботно щасливими?
Мерзну… не від холоду за вікном, а від холоду, що палить зсередини.
Сьогодні провела день в парку.
Він теж холодний. Та не через погоду, ні, просто образ його віє холодом.
Жовте раніше листя віддало своє тепло землі, втратило ту Осінь… живу і теплу… потемніло, небо кольору свинцю нависає, водночас давить і огортає затишком, холодне повітря, почорнілі від вологи дерева, пожухла трава, легкий туман, що простилається м*якими густими шматками над сонною землею… красиво і водночас так…___

[333x500]
В колонках играет - Полинове Поле - Чорна Рілля
Настроение сейчас - просто відпочиваю

Вчорашній вечір виявився на диво гарним.
Все ж, дякуючи добрим людям, я потрапила на Fleur!! ))
Як можна описати це словами?
Весь вечір сповнений цією чудовою музикою, найкращою музикою.
Тонкою, прозорою, невагомою, неперевершеною…
Давно мені не було так добре)
Про що ще можна мріяти?!
Дякую всім за вчора! Було просто супер!!!

В колонках играет - Lacrimosa - Liebesspiel
Настроение сейчас - хз

Я - Гренуй

Персонаж романа Патрика Зюскинда «Парфюмер». Вы – человек не от мира сего. Вероятно, вы обладаете какими-то особенными талантами, которые не дают вам жить как обычные люди. Эти таланты пожирают вас изнутри и толкают на не совсем законный путь. У вас имеется сверхвосприятие, скорее всего, вы синергетик – то есть, человек ощущающий на вкус цвета и на запах музыку. Вы одиноки, но одиночество переносите без проблем, так как вам хватает самого себя. Но когда вы решите однажды сделать людям хоть что-нибудь хорошее, то это дело может стать последним в вашей жизни.

Пройти тест

хм...в принципі в дечому вони праві)

[432x698]
В колонках играет - Theatre Of Tragedy - Der Tanz Der Schatten
Настроение сейчас - безпорадність

"Наша культура не поощряет доброты к самому себе. Нас учат не тому, чему нужно. Надо быть очень стойким, чтобы отвергать то, что портит нашу жизнь. И создавать свою собственную культуру. Построить собственную субкультуру вовсе не значит пренебрегать правилами общества, в котором живешь. Самое серьезное и важное – образ мышления, ценности – мы выбираем сами. Нельзя позволить никому, и самому обществу их себе навязывать."
Митч Элбом

Як часто слова все псують… Як часто я намагаюсь виразити те, що всередині, а виходить все якось банально, !брудно!… воно обшарпується, втрачає зміст, втрачає, власне, форму.
Я хочу словами намалювати картину, образ, думку, політ, свободу, а виходить ще один маразм психопатки. Що ж, мабуть мені цього просто не дано.
Тонкими лініями розсікає ніч реальність, нещадно її шматує, ґвалтує, божеволіє від цього ще більше.
За вікном вимальовується сюрреалістичний світ, зітканий з туману і темряви [__що там ховається?__]

На вікні конденсується повітря, і можна малювати все, що заманеться, будь-які картини, все, що дозволить хвора фантазія.
А дозволяє вона багато.
Дозволити собі бути собою… Невже це така розкіш?
Дозволити собі стерти всі комплекси, розірвати всі ланцюги, притупити всі стереотипи на деякий час, залишивши лише інстинкти…Дозволити їм керувати собою, просто віддатись їм.

Люблю коли тепло розливається по всьому тілу, воно переслідується легким тремтінням і знову холодом, гостро відчутним кінчиками пальців і скронями.
Люблю коли ніч розчиняється на дні горняти з кавою терпким осадком, коли вона ніжно обіймає за плечі, коли вона вселяється в кожну мелодію, що лунає з колонок п’янкою ефірною субстанцією, вона зводить з розуму, вона розпалює нові почуття, вони чіткі, контрастні, вони гармонійні і в той же час хаотичні.

Це лише одна маленька піщинка з мого піщаного замку

Angel Sanctuary__gorgeous...

[300x374]
В колонках играет - Кино - Группа Крови
Настроение сейчас - просто так

Вдома…
Вдома… дивно вимовляти це слово, почуваюсь так дивно, бо дому як такого в мене немає.
От знову батьки переїхали (я за них дуже рада, бо нарешті їм буде добре, я це знаю)… і все догори ногами.
Не люблю ці ремонти, але що поробиш)

Люблю їхати додому… Дивитись як у вікні змінюються краєвиди ,як плавно сідає сонце, огортаючи все своїм ніжним теплом, як воно розчиняється десь за лінією горизонту, хочеться розчинитись разом з ним в залишках цього дня… і так приємно забуватись під улюблену музику.

Відчуття гармонії зі світом… подалі від людей, в звичній ще обстановці, в цьому теплому затишку… Люблю такі вечори до безмежності!

Вітаю всіх з днем студента!

В колонках играет - Кино – Звезда По Имени Солнце
Настроение сейчас - мрію

Жить вредно. От этого умирают
Станислав Ежи Лец

Нічне місто, злітна смуга, зіткана для когось з рудих ліхтарів вздовж дороги, майже порожній транспорт, байдужі лиця, мряка і волога прохолода. Ні, мабуть ніколи не втомлюсь писати про старе місто ввечері. Це щось. Старенькі будівлі, котрі увібрали в себе не один десяток років історії, темні дворики, що приховують в собі щось таємниче та містичне, вологі стіни, покриті диким виноградом та плющем, м’яке світло ліхтарів, яке наче зігріває невідомим теплом, слизька і мокра бруківка під ногами і зірки, падаючі зірки, безкінечність неба, прохолодна свіжість провітря і безлюдні вулички…

Дуже хочеться Різдва… І до Львова…
Це так гарно… така чудова атмосфера, коли всередині тепло, незважаючи на мороз на вулиці.
Хочеться наряджати ялинку, хочеться купувати маленькі подаруночки рідним і загортати їх в різнобарвний подарунковий папір, хочеться сидіти холодним зимовим вечором в теплі і затишку, в м’якому світлі гірлянд і пити гаряче какао, хочеться сходити в оперний театр, хочеться погуляти вечірніми вуличками кам’яного міста-красеня, вбираючи в себе кожну секунду щастя…
Так, саме такі банальні речі можуть і роблять мене щасливою…
…Хех… Пригадався вираз
«Мелкие радости – к крупным неприятностям»
……………………………………………………………
А ще думала сьогодні увесь день про старе і призабуте. Воно загалом все напівпрозоре і якесь особливо цінне. Відчуття, схоже на те, коли ти тримаєш в руках попіл сторінок. Він ще тримається вкупі, але варто його торкнутись і все розсипеться в порох. Коли, ледве дихаючи, розглядаєш залишки літер, слів, фраз… Спогади, такі собі флешбеки, раз за разом з’являються в голові. Люблю час від часу переглядати старі фотоальбоми, згадувати місця, події… і те, яким дивним чином життя змінює свій плин.
Загалом, мені не хочеться жалітись на своє життя. Є все, що потрібно. Тим паче, що все дуже й дуже відносно.
Так, буває боляче, буває погано. Але без цього не уявляю себе. Вчусь жити. Можливо колись мені це вдасться!
Так дивно бачити себе в такому піднесеному настрої. Дуже й дуже сподіваюсь, що він затримається погостити в мене надовше.

[600x376]

В колонках играет - Haggard - Awaking The Centuries
Настроение сейчас - сірість існування

I’ve become comfortably numb

Задумалась я про те, що нам нав’язують, те, чим ми живемо.
Стереотипи, принципи, норми, догми і що ще.
Нагадує «The Wall»
Всі вони підкріплені мораллю, релігією, правом. Всі вони прошивають своїми тонкими гнучкими волокнами суспільство. Все воно добре, але все лише на словах.
Такі собі ниточки, що зв’язують людину як особистість
З дитинства звикаєш до заборон – це не роби, туди не йди, на це не дивись.
Кожен щось по_ВИНЕН… В чому ж ми по_винні?
І хто в праві визначати що таке добре, а що ж таке погано?
Чому все ділиться на чорне та біле? Як вбого!
Немає ні білого ні чорного… є два відтінки сірого…

[699x472]

[277x500]
В колонках играет - Океан Ельзи - Сьогодні
Настроение сейчас - Сама не знаю

Прикинутись знову веселою?…
Давайте, смійтесь, мені не шкода… Але навіть товстий шар гриму не в стані замаскувати погляд…
Розглядаю власне відображення в дзеркалі з ненавистю і дивною цікавістю.
Ненавиджу себе… Ненавиджу будь-які компліменти в свій адрес…Не можу сприймати їх… Просто не можу…
Поспілкувалась з дівчиною, котра живе зовсім іншим життям, її хоббі – розводити 40-літніх мужчин на бари, клуби… Так вона проводить вільний час, посилаючись на те, що так весело і вона хоче прожити це життя по максимуму. Я її не переконую її в іншому, я просто не в праві її судити.
Просто я інша… Просто інша вона. Але, чесно кажучи, мене верне від такого життя за чужий рахунок… Це низько і брудно, як на мене. А де ж якісь почуття, а де якась гідність? Лише цей протухлий матеріалізм? Це все, чим живуть люди?!! Хоча знаю, далеко не всі такі… І приємно усвідомлювати, що ще залишились люди, котрі бережуть ті духовні цінності!
ТРЕБА це в собі берегти, інакше ми зовсім перестанем відрізнятись від тварин…

В колонках играет - Arcana - We Rise Above
Настроение сейчас - Сподіваюсь на краще

«Но быть одиночкой и оставаться наедине с собой – не одно и то же.
Можно чувствовать себя одиноко, находясь в большой и веселой компании. Но можно остаться одному и не чувствовать себя одиноко.
Быть одиноким – значит чувствовать, что ты исключен из группы, что тебя не любят окружающие, что ты – чужой среди своих»
Девід Майерс

Думаю про цю фігню… Тобто не фігню… Просто згідна з вищенаписаним…
Часто за собою помічаю таке… Сидиш наче в хорошій компанії і в один момент тобі просто стає гидко, пусто, самотньо… Хочеться закрити очі, вуха… Нікого не чути, не бачити… Втекти… Або розридатись на місці…
Думаю про те, що я думаю… І це мене зводить з розуму… Важко… Це не піддається опису, скоріш щось з роду “треба відчути власними венками та нервами”
Я така втомлена, навіть не знаю чому…
Просто загонилась за увесь день… потрошки нагрузка в універі сильнішає…тьху…
Ні, настрій не поганий… Скоріш байдужий. Байдужий до того, що відбувається за межами цієї кімнатки… На даному етапі прощупується лише п_о_р_о_ж_н_е_ч_а…
Тільки от її не витягнеш… не вирвеш з усіма її довгими поліпами-відростками, з тою заплутаною серцевиною. Вона в’їлась надто глибоко в моє єство.
Відчуваю, як думки відбиваються ехом по кутках свідомомсті… *постукуючи пучками пальців по скронях*
Не хочу писати зараз цього банального поста, а все ж пишу…
Всім надобраніч!

[500x333]

[474x640]
В колонках играет - Elend – The Wake Of The Angel
Настроение сейчас - Не найкращий

«Здесь покоится жалкое тело, разлученное с жалкой душой»

Сьогодні у нас дощ і у всіх кімнатах перегоріли лампочки… Їдуча напівтемрява…
Їдучий напівнастрій
В замаганні сама з собою перемагає…___

На склі застигають маленькі бусинки дощу… Сірість і monoтонність

«Говорить можно с каждым, а поговорить и не с кем»
Фелікс Хвалібуг

А чому?… Коли хочеться… ніколи нікого немає поряд… В такі моменти всі далеко, всі забили… забули?
Нема чим зайнятись… Сударыня, да вы, видать, бездельничаете?!
А пох… хочеться спокою… погода відповідає настрою на всі 100… чи може навпаки?

[250x275]
В колонках играет - L’ame Immortelle – Fallen Angel
Настроение сейчас - …A_N_G_S_T… «…я хочу быть стеной в черством мире, где все понятно…»

Ех…
Псуюсь на очах… Хммм… А може я завше така була, просто не помічала?
Почуваюсь дуже погано… Моральним виродком…
Дійсно, я все роблю не так, як треба було би…
Не оправдовую нічиїх очікувань… Не роблю нічого, щоб бути хорошою студенткою/дочкою/племінницею… та й тепер навіть здається – людиною…
Я просто безвідповідальна егоїстка… і не більше…
Колись сміятимусь з цього мого головного болю… з цих своїх проблем…
А зараз… Мені просто гидко від того ким я є…

Дуже хочеться зараз побачити його, поблукати з ним десь… Мені це так подобається…
Останнім часом мені щастить зустрічати хороших людей…І це не може не радувати! Про декого із старих знайомих навпаки змінилась думка… Кумедно все дуже, якщо сісти і переосмислити дещо.
На даному етапі є бажання спілкуватись лише з невеликою кількістю людей…
Решти просто не помічаю, я так звикла – опустивши голову і закривши вуха “своєю” музикою, йти вперед… Люди стають такими далекими, такими розмитими і такими несправжніми…

Часто з’являється бажання жбурнути перший-ліпший камінь і розбити тонке скло примарливих ілюзій.
Я так багато пишу і так мало з того, що хотілось би сказати…

Господи, як я хочу все виправити, все покращити, поставити на свої місця!!!
Чому все натомість валиться з рук? Чому?…

Цей дивний стан не покидає мене…. Друга, третя ночі… а я сиджу, обійнявши свого ведмедя і слухаю музику, тихенько схлипуючи в темному кутку кімнати…
Це і не депресія, і нічого поганого… Це все банальні переживання… Так легко музика мене може перетворити в розклеєне, заплакане казна-що….. Та інколи цього так не вистачає…просто невимовно…
Правду кажуть… люди як бомби… деякі детонують одразу, інші – вповільненої дії…
Коли назбирується надто багато всього – стає poprostu nie do wytrzymania!
…«Неужели я это я?»…
…Трішки почуттів…

[299x400]
В колонках играет - Lacrimosa - Ich Verlasse Heut Dein Herz
Настроение сейчас - хреново маленько

Весь мир – театр,
Мы все – актеры по неволе,
И всесильная судьба распределяет роли,
И небеса следят за нашею игрой.
Ронсар.

Трапляються моменти, коли почуваєш себе чужим серед “своїх”…
Дивлюсь на знайомі обличчя, чую знайомі голоси, а все воно зливається в дивний хаос, безпорядок…
Хочеться втекти подалі від всього цього шуму…
Додому поверталась пішки, так не хотілось псувати собі настій, їдучи в набитій маршрутці, куди гірше – тролейбусі.
Вечірнє місто дуже гарне, воно вбирає в себе набагато більше, ніж здається на перишй погляд…
Запахи, звуки, голоси, кольори нікому непотрібних яскравих афіш, що так нещиро посміхаються випадковим перехожим…
Цікаво, чи комусь хочеться це перечитувати?…
…Звичайні будні звичайної людини…
А для мене це так важливо… Це все моє життя, мої почуття, мої думки…
Часом хочеться розділити їх з кимось, а не вистачає сміливості… Просто взяти і привідкрити двері в свій світ… Я роблю все навпаки, тільки комусь стає цікаво щось про мене довідатись – вішаю замки, не підпускаю до себе ближче, в кінці-кінців відштовхую…
…Цікаво, чи колись комусь вдасться мене вилікувати?…

В колонках играет - Blind Guardian - Bright Eyes
Настроение сейчас - all messed up

"Сьогодні показали новий фільм, у ньому хочеться лишитися, а я вдихаю на балконі дим, ніяк не можу ним напитися..."
Схожий на те стан...
За вікном видніється шматок сірого апатичного неба, такий же сірий корпус... А в мене пара статистики (слава богу вже остання на сьогодні)
Морочу собі голову невідомо чим і нащо... А хочеться просто... просто так, по іншому зробити все, по іншому сприйняти, дещо може переоцінити, дещо може забути, або, навпаки, витрусити з кишені спогадів...
Борюсь за своє щастя... Та чи ціль оправдає методи?
Залишаюсь замкнутою в собі, залишаюсь сидіти і споглядати цю монотонність у вікні, що додає лише легкої гірчинки в настрої...
Хочеться попросити когось аби витягли мене на свіже повітря, на концерт, в кіно, в паб... Все одно... Не хочеться залишатись наодинці з власними думками.