[265x400]
В колонках играет - Сплин - Мое Сердце
Настроение сейчас - дивно....

Вечер этот был переполнен запахом озона, как, впрочем, было всегда после дождя. Но сегодня она чувствовала что-то еще, тонкое, едва уловимое, прозрачное, как серебряная нить паутинки, как музыка ветра, как дыхание земли.
Она сидела на этом месте уже несколько часов, смотря в одну точку. Ее глаза вглядывались куда-то далеко, дальше за горизонт, дальше, чем можно себе даже представить. Это было ее любимое место, куда никто никогда не заходил, где никто не мешал ее покою. Сюда она приходила каждый раз, когда душевный боль не давал ей покоя. Сегодня же она пришла проводить солнце, посмотреть, как оно в очередной раз прячется за горизонт, поступаясь местом своей сестре – луне. Оно садилось медленно, словно испытывая ее терпение. Небо становилось то золотисто-желтым, то нежно-розовым, то алым, то кроваво-красным, а солнце все направлялось в сторону Востока. Оно отражалось в синеве воды, нагревало ее холодные тона своим теплом, а потом так же медленно тонуло в ее глубине. Тени, дожидаясь, когда последний лучик спрячется, быстро упали на землю и, казалось, на ее плечи. Они скрыли верхушки деревьев, дальние кусты, скрыли и ее страхи заодно.
Этот вечер скрывал в себе много секретов, он знал ответы на все ее вопросы. Этот вечер, это мгновение были прекрасными, она хотела, чтобы весь мир растворился, так же как и солнце, в синеве этой реки. Воспоминания начали наполнять ее голову, они вытесняли ее мысли, и словно теплый поток плыли по ее телу, пульсировали в ее висках. Она начала думать о многих своих поступках, о своей жизни. Время от времени она то улыбалась, то начинала плакать. Время сейчас словно остановилось, только маленькие, блестящие небесные сокровища – звездочки, которые загорались одна за одной, напоминали о реальности. Она оставалась наедине сама с собой, можно было уже не притворяться, можно было снять все маски и просто выбросить их в воду, чтоб они там утонули и никогда не напоминали о себе. Кому как не себе можно было признаться во всех грехах, кому как не себе можно было покаяться? Она продолжала сидеть на том же месте и в ее мыслях появился отблеск правды. Правды об этом мире и правды о себе. Никогда до того ей не было так тяжело и так легко одновременно. Слезы хрустальными каплями хлынули с ее голубых глаз, падая на колени, на зеленую изумрудную траву, на землю. Весь боль, который собирался долгое время, вся горечь жизни, которая каждый день ходила за ней тенью, казалось, покидают ее вместе со слезами, с этими меленькими горько-солеными капельками, привкус которых она чувствовала на своих губах. Ей стало так легко, так спокойно, как никогда до того, ее душа переполнилась теплом и радостью. Она знала, что это не надолго, но ради этого мгновения хотелось жить. Чувства переполняли ее, она не могла дышать, начала задыхаться от избытка эмоций. Ее сердце билось в безумном ритме, оно чувствовало ту свободу, которую давно хотело почувствовать… Она резко встала и закричала изо всех сил… от счастья…. Никто не услышал ее кроме стаи диких птиц, которая перепугано вспорхнула из тени деревьев. Она продолжала стоять еще несколько минут, мечтая, ее глаза блестели…. Она была счастлива. Она знала, что стоит ей вернуться назад в город, увидеть его серость и мрачность, все вернется на круги своя… Она опять столкнется с вопросительными взглядами.… Да, им ее не понять, но они не знают, что значит быть счастливым… Да, не все в ее жизни было таким как хотелось бы, да, ее душа томилась в одиночестве, да жизнь толкала ее лицом в болото не раз, но все равно она была счастлива. Сейчас же она шла по протоптанной, узенькой и извилистой тропинке, возвращалась домой и улыбалась, ее душа наконец-то нашла для себя местечко в этом мире, ее сердце начало биться в унисон с музыкой природы, которая ее окружала, ее мысли ложились ровно, словно вечерняя мелодия, а она смогла открыть для себя правду. Правду, которую искала давно…

[479x698]
В колонках играет - Akira Yamaoke - Letter From The Lost Days
Настроение сейчас - crappy

~
Я закохана в дорожні шляхи...
В залізну дорогу, її переплетення, її шляхи, її холодні рейси...
Вчора до півночі тинялась так по них. Тьмяне світло поодиноких ліхтарів відбивається металом і – в очі...Стояти за кілька сантиметрів до рухомого вантажного поїзда, відчувати запах металу і стискати обличчя руками, щоб не зімліти. Шкірою відчувається рухоме повітря, в голові гуде, сигналить, плавно, монотонно і гучно постукує... нищівно...
Можливо не стільки самі путі, скільки асоціації, думки, спогади... Заплутано в тісний клубок, що розмотати неможливо. Часом такий клубок підступає до горла, змушуючи здригатись, намагаючись не розплакатись посеред вулиці.
Люблю ще сидіти на ланцюгах окремих стовпчиків і дивитись на місяць. Він завжди там, коли мені так потрібно... Нехай затягнутий чорними хмарами, нехай засліплений світлом мільярдів зірок, але він там...
..Жи-[_Ти_]…
Нестерпно приємне, тепле відчуття, що розриває зсередини і знову зшиває.
Роздуми психо_голічного дитяти. Сповіді сумної дівчинки. Або просто маячня...
Думаю, багато хто, читаючи це все, сприйме ці слова як банальне ниття якоїсь там дівчинки, що живе десь там далеко.
Цілком справедливо... і з цим спорити не варто.
~
Інколи мені здається, що сьогодні – кінець всьому, що тут все зупиняється, що в завтрашньому дні немає змісту, ба, він все ж настає.
Яке це жалюгідне відчуття, відчувати пробудження щоранку, пробудження в „реальність”, коли так хочеться залишитись у сні... назавжди... НЕ прокидатись.
Чи чекають на мене там, за наступним поворотом? Чи зможуть глянути прямо у вічі і сказати „так, ти нам дійсно потрібна”...?
В дупу все те, що і всіх тих, хто...
~
Чужими кроками підходимо до істини, чужими очима дивимось крізь затуманене скло свідомості.
Коли навколо тебе крутяться думки, такими в’язкими темними силуетами, що їх можна стискати в долонях, розщепляти та шматки, роздивлятись з різних боків… завіса просто падає донизу і неможливо не побачити посмішки, вкрадені у далеких.
Інколи видається, що це життя – крадене теж. В тих, про кого не знають, не пам’ятають.
Світло крізь темряву жалюзів та візерунки сигаретного диму, постіндустріальність у мистецтві і застиглі в піщинки сльози на скронях.
Все це вже було, все, що було чистим – забруднилось. Нам нічого іншого не залишається як померти всередині своїх мрій, щоб не було так паскудно і низько.
Хм, а врешті-решт, всіх це чекає… Розкладення плоті і вічне забуття…
Китайські дзвіночки дзвонять за померлими, оплакують їх душі. Срібний дзвін відбивається в голові кожного разу, як порив вітру підхоплює невидиме…
Не надто багато песимізму? Все це таке реальне, що обпікає розум…
М’який шепіт, що ріже гостріше ножа, солодкий біль від морального мазохізму… це лише один з варіантів, вибір… як шлях, котрим потрібно далі йти.
Поставити б свічку за наші цінності…
[___ All of the tattooed angels have hold me back today ___]
~
[„Сьогодні знову я йду додому сам
Навколо люди йдуть і дивляться з реклам
Але чому мені хочеться втекти?
Але чому не там я ходжу де ти?”]
~
PS… Єдине, що зараз радує – Чак Паланік, котрого привезуть за тиждень.

[300x393]
В колонках играет - Юлія Лорд - Танець Душ
Настроение сейчас - те ж

Старенькі нариси чогось там...
..........
Холодні, замерзлі пальці на зап’ясті. Руки дрижать, все тіло злегка труситься від холоду. Чи може холод тут ні до чого…?
Вона рахує свій пульс, частоту биття свого серця… Хоча рахувати і так немає змісту… Ще кілька хвилин і воно зупиниться… Нервовий неспокій на душі, усвідомлення неминучості – страшна річ. Вона ще ніколи себе не почувала такою безсилою.. Перед світом та часом…
В останні хвилини свого життя стільки всього хотілося б зробити… та вона не може…
Вона стояла біля вікна… засмучена та втомлена. На її блідому лиці можна було віднайти тінь скорботи та розпачу. Тонкими пальцями водила вона по замерзлому склі, залишаючи хаотичні малюнки, помутнівшими очима спостерігаючи за грою вітру та легкого сніжку. З холодом на вулиці до неї завітала і смерть… Колись ще давно постукала у двері… А вона її запросила погрітись за горням гіркої кави…
Завтра Новий Рік… новий день… нове життя… та не для неї… Вона ні про що не шкодувала. За собою залишала лише тепло в людських серцях, лише ніжну згадку про себе. Вона знала, що залишить цей світ, та не зможе покинути всіх цих сердець…
…………………………………………………………………………………………..
Вона сиділа за столом, в напівтемряві, при свічках, та писала оду своєму життю. Сльози одна за одною скочувались вниз по її обличчі та розбивались об шматок білого, як її обличчя, паперу. Рука тремтіла, але почерк залишався незмінно нахиленим вправо, а букви дещо закрученими.... Вона вливала в кожну букву, в кожен склад, слово, речення, рядок свою душу. Стогнав кожен її нерв, щеміла кожна струна її душі...... Щось всередині зламалось, перемкнулось і тепер вона не змогла приховувати своїх почуттів, ховатись сама від себе. Вона це усвідомлювала, але не могла заставити себе повірити. Солоні краплини змішались з її чорним чорнилом та розтеклись по листі, стираючи фрази. Спогади склеїли її думки, її світ. Вона повернулась до миті свого безтурботного щастя. Тоді світ був таким прекрасним… Він прекрасний і зараз, просто вона зуміла зняти свої рожеві окуляри та тверезо оглянутись навколо… Яким же великим тоді було її здивування…
Вона відчувала щось змушує її вмирати, повільно, непомітно для всіх, але так боляче для неї самої, з кожним днем вона не могла знайти все більше і більше себе. Дихання з кожною хвилиною сповільнювалось як і серцебиття… ще лічені хвилини і цей сон скінчиться…
Вона писала оду своєму життю… вона возвеличувала сонце та небо… Мріяла про казку у снах, сподівалась знайти її і в реальному світі та більш за все прагнула злетіти… Так… Вона була оптимісткою… Найтеплішою, найніжнішою та найдобрішою людиною, яку тільки можна уявити… Про свою хворобу вона нікому не розповідала, бо знала що нічим не зарадити… що ж… так легше їм, легше їй…
Ось останні її слова… так, вона все сказала… Мовчки витерла свої сльози та щасливо посміхнулась… задумалась…. За вікном запаморочливо витанцьовували сніжинки, різко контрастуючи с темно сірим тлом… хмари затягнули весь простір, не даючи місця сонцю…ні, цьому смутку не місце в її душі… Легко отрусивши з себе такі думки вона відкинулась на спинку свого стільця. Її очі впіймали картинку на стіні, дитячий малюнок… Такий світлий і безневинний… Потерши долонями свої плечі вона зіщулилась, холод все більше і більше наповнював її єство… Неспокій кудись зник, їй стало легко… Зник і холод, натомість вона зігрілась невідомим теплом….
…………………………………………………………………………………………..
Перехожі спішно повертались додому в надії там зігрітись та відпочити після виснажливого дня, вони не звертали увагу на маленьке віконце на четвертому поверсі… Таке ж як і сотні інших… Чи ні? З балкону його злетів ніжний ангел, плавно та м’яко змахнувши крилами. Він танцював з падаючим снігом, кружлявся в темноті неба… Такий щасливий та безтурботний, такий щирий та свіжий… Він тепло дивився униз своїми сяючими очима та усміхався… Востаннє змахнувши крильми розчинився у вічності… Лише снігопад посилився, продовжуючи припорошувати все навкруг пухнастими сніжинками….

[336x505]
В колонках играет - Мертвий Півень – And The Third Angel Sounded
Настроение сейчас - проза жизни

Нямо, еще раз посмотрела Джонни Мнемоника.
Ну, что ту скажешь, классика жанра, хе-хе. Гибсон awesome!
Из такого обыденного и собравшегося за последние дни…
Плюсы
Д-о-ж-д-ь…няяя…
Нашла кучу новых индустриальных мест, что в принципе оч большой плюс.
Пол дня под тем самым дождем наедине, как хорошая возможность поразмыслить
Хорошо проведенные вечера с веселой компанией…
(что былооо… есть что вспомнить, да нечего внукам рассказать, как говорится)
Есть у мну Огги и Кукарачи ^_^ (за что спасибо отдельное Арсену)
Эммм… Пивоооо
Много эмоций по поводу анимешного сериала XXXHolic.
Cowboy Bebob несомненно крут!
Минусы
Мокрая и холодная одежда, грязные стилы и подтекшая тушь а ля the crow
Одна нехорошая вещь, о которой сожалею
Угробленные любимые джинсы…
Ссора дома по поводу позднего возвращения (как всегда, впрочем)
Не все так, знач, плохо, да?

ЗЫ – а вообще… жизнь – большая сцуко… (для тех, кто еще не знает сего факта)
Не хватает панически человечка, который любил бы меня, и которого я могла б любить, который понимал бы мои больные мысли, и которого я могла бы слушать часами… фак…
ЗЫЫ – Народ, подарите кто-нить цифровик… *(

[529x699]
В колонках играет - Cold - Gone Away
Настроение сейчас - messed

О настроении человека можно говорить по том, что он/она в данный момент слушает.
Она способна одинаково как добить так и поднять нас… Музыка создает атмосферу…
Мне это всегда помогает расслабиться и выбросить из себя все плохое, что собралось на душе. Да и странные мысли закидывает в мою весьма ненормальную голову…
Что-то такое каверзно-готичное…
Как, к примеру, nude art девушка, через кожу которой пропущены струны арфы, сидящая у ног парня, который собственно на этой арфе и играет.
Или две девушки в стиле ретро, с бордовой помадой, нанесенной на губы на манер фарфоровых кукол, целующие друг друга при свете нескольких свечей.
Или туго затянутые нити кожаного корсета, черные чулки и такая же фетиш обувь, контрастирующие с бледной кожей и красными губами.
Красив до безумия сигаретный дым, нужно просто уметь это разглядеть.
Я сейчас и близко не о тех малолетних развращенных извращенках…а о том, что вечно…
По сему словами Бодлера…
«…Искусство вечно, Время – миг…»

А вообще, настроение такое ж как и название группы – холодное и безразличное, немного грустное… Хочется понимания и тепла, чтоб меня согрели и не оставляли наедине с этими мыслями.

[398x305]
В колонках играет - Би 2 & Чичерина - Рокнролл
Настроение сейчас - ...мммм....

Захотілось написати кілька слів, втекла трішки з дому(тісно мені останнім часом в тих 4 стінах), в інтернет кафешку...
Гарне ж місто ввечері, гарнюнє, прекрасне і таке... ммм, дух захоплює...
багато зірочок, мало людей... ідилія...
Що навіює дивний настрій, тягне на роздуми, тягне мріяти і любити саме життя... А це вже плюс...
Непоганий врешті-решт день видався, дуже навіть гарний!
Рейден, дякую за компанію!! ))

Иииии...

[300x343]
В колонках играет - From Autumn To Ashes - Autumns Monologue
Настроение сейчас - shitty

Вы видели когда ни будь океан в реальной жизни?
Видели как его волны подкатывают к берегу, разбиваются на мелкие капельки, возвращаются назад в свою стихию.
По себе они оставляют только мокрые следы на песке. А те, которые были на нем до того, просто исчезают.
Вот такая вот магия соленого бриза и приятного цвета заходящего солнца, ласкающего лицо, ладошки, босые ноги.
Когда стоишь на берегу океана, чувствуешь себя такой же каплей, маленьким существом.
Глубоко, на все легкие вдыхаешь соленый воздух и падаешь на песок, берешь его в руки, чувствуешь отдельные пещинки, чувствуешь, как он ускользает из ладошек тонкой струйкой…
Это идиллия, которую можно пережить только раз в жизни.
Ведь все стоящее случается только раз… Первый раз, первое ощущение, незабываемое воспоминание.
Ведь, слушая песню впервые, мы просто переживаем ее сами. Это уже потом начинаем разбирать ее по частицам – музыка текст, отдельные инструменты, смысл… и тому подобное. Первый раз – эмоции. И если песня стоящая, они накроют нас с головой, словно волной. Потом такое ощущение уже невозможно с той же песней. Увы, а может наоборот, к счастью…
Да что же с человеком? Ой, не перестают некоторые удивлять и всегда остаются некой тайной, неким первооткрытием. Наверное, мне это в людях и нравится… Их неожиданные повороты и тропинки.
Это все этакое лирическое настроение, что способствует подобным размышлениям.
Сейчас мне так не хватает моего любимого пледа, кофе и объятий…

[320x240]
В колонках играет - Bob Dylan - Knockin' On Heavens' Door
Настроение сейчас - some shit

Я прокинувся від різкого болю в животі, після якого мене просто вирвало. В такі моменти здається, що простіше померти.
Вчора мене сильно побили. Палицями та армійськими черевиками.
Я лежав на холодній і слизькій від якоїсь гидоти підлозі. Каміння піді мною, каміння над головою, каміння навколо. І лише одні металеві поржавлені двері з маленьким віконцем.
Скільки я знаходився тут я вже не пам’ятав. Не знав котрий день, місяць, година, я навіть не знав яка зараз частина доби.
Коло мене лежав шматок зачерствілого і запліснявілого хлібу. Коло нього з байдужістю пробігали пацюки. Раніше я гидився би їх чи лякався, а зараз доводилось миритись з цими сусідами. Лише їх присутність переконувала мене що я ще живий, хоч і в справжньому пеклі.
Було холодно, бо на мені була лише якась шмата, що вже давно втратила свій колір, вона була брудно сірою з маленькою нашивкою на лівому плечі – номер 37. Імені мені не залишили.
Вчора я накинувся на охоронця, що приніс мені цю „їжу”. Чи вірив я ще в те, що звідси можливо втекти? Можливо це звучить досить наївно, але помирати в цій дирі так не хотілось.
Моє тіло було в синцях і шрамах. Вони ніколи і нікого не шкодували. Вже третій день спльовував кров, але не знав що саме було пошкоджено – боліло і ломило все тіло до останнього сантиметру.
Моє життя ділилось до і після „цього”. Мене і ще з півсотні таких же схопили в полон ворожі війська.
Кожен свято вірив, що бог саме на його стороні, кожен свято вірив в те, що бореться на правильному боці і виборює справедливість. Ні, це була наша війна. Боролись ті, хто зараз сидить в м’якому кріслі і покурює сигари. В бога я теж не вірив. Бога вбили ще на початку цієї війни, котримось з пострілів. Ні, бог не міг допустити всього цього. Вмирали діти, вмирали жінки і старші люди. Вмирали всі, хто „ставав на заваді”.
Я згадував як воював, як сидів в одному з тих окопів, як безжалісно вбивав таких же молодих і відчайдушних. Або я або вони. Згадував, як мене контузило під час близьких вибухів, згадував криваве місиво, пекельні крики людей, що знаходились за мить до смерті. Болісної та жахливої. Згадував, як допомагав зносити поранених товаришів на купу, поливати їх бензином та підпалювати. В голові стояв нестерпний трупний сморід, образи розтрощених черепів, розкиданих по полю кишок.
Ні, бог цього дозволити просто не міг.
Мені не раз доводилось дивитись „ворогу” в очі, вганяючи в нього лезо ножа, борсатись в багнюці, виборюючи право на життя. Але чи життя це – жити, тримаючи Це все в голові.
Я вже не знав чи більше болить моє побите тіло чи пошматована душа. Плакати я не вмів, може не міг, а може просто втратив все людське. Мене це жахало. Адже я стільки часу боровся за якусь фантомну мету, ідею, навіяну Ними, тими, хто купався в нашій крові і розкоші далеких звідси апартаментів.
Я знав, що за кілька днів має бути моя смертна кара. Побивши мене, охоронець не забув про це нагадати. Нас мали розстрілювати. Поставити лицем до ями та зробити отвір в мізках. Мені нічого не залишалось як сидіти тут і чекати своєї смерті. Дні я рахувати не міг, не відчував часу. Здавалось що вічність розтеклась по моїх венах гіркувато-густою субстанцією. Час, простір, я, світ, все злилось сюди, в єдину форму, воно дивилось на мене очима безневинних людей, що просто були по різні сторони поля. Воно приходило до мене уві сні, не даючи спокою. Я знав – або цей розстріл або божевілля. Більше мені нічого не залишалось.
Ось і настав мій час, з гучним гуркотом відчинились двері і в моє „помешкання” увійшло два охоронці. Вони кілька разів вдарили мене по животу ногами. Від чого все моє тіло скорчило і я знову виплюнув кров на брудну підлогу. Після цього вони підвели мене, сам я стояти на ногах просто не міг, і потягли по довгому темному коридору. Де-не-де на стелі горіли лампи, але так тьмяно, що освячували простір лише в кількох сантиметрах навколо себе. В тьмяному світлі цих ламп я розгледів обличчя охоронців. Зовсім молоді і абсолютно черстві. Гра світла й тіні робила їх просто потворними із жорстокими вишкіреними гримасами.
Мене вивели на вулицю і на якийсь час я просто осліп від денного світла. Я так давно його не бачив. Мені хотілось відкрити очі, але я просто не міг, сльози текли по моєму брудному обличчі з подразнених очей. Мене кинули посеред якогось невеличкого подвір’я. Було спекотно і навколо здіймались хмари пилу. Вони осідали на моєму обличчі, змішувались із сльозами, утворюючи брудну масу. Нарешті біль в очах пройшов і я озирнуся навколо. Я побачив ще кількох в’язнів. Таких же безсилих, жалюгідних і безхребетних як я. Я розумів, що це – кінець. До цього привела лише наша людська жорстокість. Залишатись в цьому пеклі жорстокої реальності і ніжних Читать далее...

В колонках играет - The Cure - Lullaby
Настроение сейчас - відповідно

У вас коли не будь виникало відчуття тотального спустошення. Такого, наче хтось вирвав зсередини оберемок кольорових провідків, відключив зв’язок із блоком живлення, зупинив подачу струму?
Якщо ні, то ви ніколи і не жили. По справжньому. Ви ніколи не жили на всю силу.
Ми жили в місті, де будь-які емоції придушувались. Ті, хто не слухався, просто кудись зникали. Ніхто не знав куди. Люди на вулицях проходили одне повз одного з відсутніми поглядами. Мені завше було цікаво про що вони думають, кожен з них.
Ніхто не пам’ятав як і коли все почалось, але зі зміною влади півтори століття тому все перевернулось. Відбулась інформаційна війна, відбулось багато революційних відкриттів, що врешті-решт привело до винищення половини людства. Світом блукала невідома хвороба, котра живилась сильними людськими емоціями і еволюціонувала, паралізувала нервову систему. Людське тіло перетворювалось на манну кашу. Це було жахливо. Щоб вижити, людей змушували позбуватись емоцій.
Пам’ятаю, дитиною мене віддали в дитячий притулок, батьки загинули від тієї жахливої хвороби. Більше нікому про мене було дбати, більше нікому не було до мене діла. Ті жінки старшого віку, що гляділи за мною і ще 12 такими же, сухо виконували свою роботу, їх обличчя завше були кам’яними і незворушними. Часто мені видавалось, що то роботи, андроїди, металеві, сталеві корпуси з безліччю дротів, обтягнуті рожевим силіконом. Діти, з якими я зростала не відрізнялись від тих вихователів, серед них я почувалась завше некомфортно і більшість часу сиділа в кутку кімнати. Мені й не хотілось зближуватись з ними, це були просто люди, з якими я змушена була чекати на кращі часи. Я тоді чомусь вірила, що вони настануть.
Одного разу, згадавши своїх батьків, я заплакала вночі. Мене сильно побили, не жаліли, били і по лиці, і по ребрах, зламали навіть руку. Боліло дуже сильно, але я змушена була терпіти, бо знала, що в іншому випадку мене заберуть. Куди, я не мала поняття. Туди, куди забирали всіх... з емоціями. Це страшно, коли маленька дитина стискає маленькі ручки і зціплює зуби, ледве не мліючи від болю лише для того, аби вижити. Тільки от навіщо? Щоб потім просто згнити, скніти в цьому напівіснуванні?
Роки, проведені в сирітському притулку серед мертвих душевно людей, зробили мене саму черствішою і безпристрасною. Коли мені виповнилось 15, я почала заробляти на життя, поширюючи різноманітні політичні брошурки. Дивно, але реклама вижила і в цьому світі. Невдячна це була робота. Люди штовхались, поспішаючи хто куди в своїх справах, часто листівки розлітались по вулиці, підхоплені сильним поривом вітру. В такі моменти було не до них, вітер підіймав з землі стовпи їдкого пилу, що проникав в легені, змушував кашляти та плакати від болю в очах.
Пейзажі нашого міста засіли мені глибоко в свідомості. Високі одноманітні будівлі з вибитими де-не-де вікнами, облупленою штукатуркою, з брудною бурою цеглою, металевими поіржавленими від часу та сирості конструкціями, з кількома заводами. Вони виділялись серед решти довгими худими кістяками труб, що випускали в сіре небо отруйні жовтувато-зелені дими. В магазинах були відсутні яскраві вивіски, більше того, в деяких вони були відсутні взагалі, або вимиті кислотними дощами і стерті часом настільки, що беззмістовно було пробувати щось прочитати. Та й „магазин” – то надто гучно сказано. Там можна було купити лише те, що Їм видавалось безпечним. Годували людей одним і тим самим харчем постійно. Якась біологічна суміш, що підтримувала життєві функції. Мені ж вона більше нагадувала шмарклі.
Все місто скидалось на сіру безформну купу сміття, навіть пацюків не залишилось. По виздихували, а може кудись втекли, хтозна. Ось до чого дожились ми, до чого привела нас наша цивілізація, розум, даний нам. Як банально та невірно він був використаний!
До 20 років в мене практично не залишилось емоцій крім страху. Я боялась всього. Боялась смерті, боялась людей в дивних сіро-чорних костюмах, боялась власних думок, боялась людей, боялась, що одного разу просто помру на вулиці, а люди й далі будуть проходити повз мене холодним сірим натовпом. Життя замкнулось дивним тісним колом. Я пам’ятала кожну деталь наступного дня, пам’ятала людей, яких мала зустріти, пам’ятала дорогу на роботу, хоча ніколи не ходила туди пішки. Надто далеко. Сни мені снились такі ж – сірі та байдужі.
В мене не було домашніх улюбленців – ні кішок, ні собак, навіть рибок. Вони були забороненими і тримались в окремих камерах в одному з тих високих безформних будинків. Певна, над ними проводились різноманітні досліди, з такою „благородною” метою порятунку людства.
На роботі, на вулицях, в транспорті люди завше мовчали, я інколи навіть сумнівалась в тому, що вони вміють розмовляти. Тоді знову ставало страшно і до біса самотньо. Не було куди Читать далее...

[193x300]
В колонках играет - Скрабін - Кораблі
Настроение сейчас - мудилово

Ой, життя – така падлюка…
Тяжко-важко… та й на душі коти шкребочуться.
Знову і знову з’являються ті, кому ти в принципі абсолютно не потрібна, нагадуючи про своє існування зайвими думками-спогадами про них же.
Нащо, питається?
Знову і знову достає самотність, несподівано так, спідтишка накриває з головою стан, коли відчуваєш себе покинутим або зайвим.
Банально так...
Інколи це втомлює, хочеться посидіти вдома, закутатись в м’який плед, послухати щось для душі і не бачити нікого, не думати ні про що...
Все таке лайно, навколо лише одне лайно...
Отака ахінея виходить, а не життя. Не дивно, що я така ідіотка „до самого самого дна”
Хай би мене вже краще послали... Прямо туди... Ніж оте все знущання...

В колонках играет - Би 2 - Рокнролл
Настроение сейчас - норм

Цікаво стало...

[250x188]

[443x654]
В колонках играет - Evanescence - Lithium
Настроение сейчас - ...мрії про...

Порожньо мені...
Інколи світ немає змісту, якесь все безглузде... сіре і одноманітне...
Завше мене цікавило як то – жити задля когось... Яке це відчуття, прокидатись з думкою про те, що ти комусь потрібен.
Хоча з іншого боку, залежність від людини досить страшна. Ось є людина, ось її немає, ось є зміст життя, ось його нема... а далі.... ?
Мабуть я ще мала і дурна і ніц в тому житті не розумію.

“…………I tried to be somebody else, but nothin’ seems to change, I know now this is who I really am inside… Look in my eyes, you’re killing me, killing me…………”

Ти малюєш словами цілі картини і це так чудесно. Правда, життя схоже на кольоровий папір. Все таке різноманітне, різнобарвне. А як добре придивитись то ще й дуже делікатне і тендітне.
У венках тече не кров, думки. Вони так раз за разом потрапляють у серце, змушуючи його сильніше скорочуватись. Колись мені це снилось... Страшно було і трошки не по собі.
Звиклась... Примирилась...
Хоча ігнорувати прямі погляди дуже важко. Інколи я їх боюсь, вони надто глибоко в мені... живуть і розхитують...
Я зараз так хочу трішки, зовсім трішечки... такого теплого весняного вечора на даху багатоповерхівки в теплих обіймах і термосу з гарячою гіркою кавою... мммррррііііїїї...
Я далеко не одна така з такими тарганами, то чому ж я почуваюсь так самотньо?
Чорд, весна прийшла, коти в душі шкребуть на повну силу...=*(

“What if I wanted to break?”

В колонках играет - A Perfect Circle - The Noose
Настроение сейчас - паскудство

Читати це не варто, бо написане в дуже поганому настрої )

Він не любив Місто, ніколи воно не гріло його теплом, навпаки, давило. Холодні і сірі вузькі вулички з тьмяними ліхтарями. Де не де вони різко блимали, створюючи дивну атмосферу тремтіння і паніки. Багато високих будівель, багато яскравих фосфорних афіш, багато маленьких магазинчиків та кафешок, багато машин, трамваїв, і так мало перехожих.
Під ногами – калюжі, а в них – увесь світ, весь безкінечний простір нічного неба.
Він в своєму житті любив лише небо і часто залазив на дах однієї з багатоповерхівок.. щоб побути ближче до нього. Сидів там, звісивши ноги донизу, по-дитячому бовтаючи ними у повітрі. Не раз його затримували за це.
Підніматись уверх завше потрібно було зовнішньою драбиною. Багато-багато щаблів угору, до нічного простору і тихої самотності. На рівні сьомого поверху щаблі були сильно розхитаними, що додовало його тріпу незвичного екстріму. В його наплінику завше був термос з гарячою кавою і цигарки. Що ще такому як він потрібно?
Діставшись до цілі, він ставав на край будинку і з байдужістю в очах розглядав Місто, що потонуло в нічному спокої.
Воно завше було таким – сонним до тошноти. Тут ніколи нічого не відбувалось, а люди були наче в комовому стані, жили життя по певній інерції. Вдень – спека і пилюка зводили з розуму. А ніч дарувала приємний ескейп.
Він працював журналістом довгий час в одному з місцевих журналів, але минулого тижня його просто вигнали за надто претензійні статті.
“Чортові виродки” подумав він, затянгуючись їдким димом цигарки.
Хотілось втекти кудись далі за межі цього пекла. Воно наче вбивало все позитивне в людях, перетворючи їх у безчуттєвих зомбі. Він і сам був надзвичайним циніком. А можливо він просто вибудував для себе імідж такого безсердечного і холодного покидька? Ні. Не той випадок.
Хоча тільки ніч знала його справжнє обличчя - глибокі зелені очі та легку сумну посмішку.
Його смішили малі неформали, що обвішувались безліччю аксесуарів для створення певного іміджу. Вони, мов ті мавпеніята, щодня походили одне на одного. І вулиці з кожним днем все більше кишіли схожими дітиськами. Його дратували розкурвлені дівчатка-підлітки, що спокусливо підморгували йому у метро та на вулицях. Йому не подобались товстопикі виродки, на котрих він працював.
Але що ж, в житті ми йдемо на велику кількість пожертв. Але з часом банальний секс з такою малолєточкою чи посилання якогось бугая на вулиці здавались йому все більш плоскими та огидно-банальними.
Він не був з тих людей, котрі захоплювались власним внутрішнім світом, у котрих горіли очі до життя, надія на краще в них давно померла. Він просто жив аби жити. Існував, як і решта людей в цьому Місті. Він не шукав істини і не думав про смерть. Він просто грався з життям.
Тут, на висоті, Місто видаолсь йому жихливою потворною химерою, що поїдає власних жителів. Як він не помічав цього раніше?
Таке припущення розсмішило його до сліз. Яка банальність!
Втекти, в інше життя. Кудись, де можна дихати на повні груде. Де повітря не отруєне точксичним димом кількох хімзаводів та вихлопними газами, де замість сірості стін є густий сосновий ліс на березі прозорої річки.
Де в його душі зародилось місце для таких мрій він і сам не знав. Сплюнувши зі злістю, він почав спускатись вниз.
Він повертався назад у Місто-монстр, до таких же монстрів як і він сам, байдужих одне до одного, без почуттів та мрій, у місто без живих людей у ньому

[359x322]
В колонках играет - Эпидемия - Всадник Из Льда
Настроение сейчас - окей

Сейчас жизнь кажется смешной и наигранной.
Вернее субъекты ее, люди, которые окружают меня. На улицах, в прокуренных барах, в транспорте... Когда-то и я была такой же…
Началось все не так уж давно…
……………………………
Вот что я поняла совсем недавно - город мой - сплошная руина. Много старых зданий, особенно заводов и фабрик.
Прекрасные места для уединения.
В нашем городе когда-то работал довольно таки большой химический завод, один из крупнейших в Советском Союзе. Но, после того, как тот распался, персонал завода резко сократили, и со временем тот совсем закрылся. Несколько лет местное население раскрадывало имущество, все, что там осталось. Сегодня там остались только разбитые окна, голые, ободранные стены, местами совсем разваленные.
Я любила приходить туда, когда становилось плохо. Идти было довольно долго, но мне ли привыкать. Тем более, когда внутри все обрывается от предвкушения, а на шее наушники, из которых играет любимая музыка.
Это был мой второй поход. Старые папины джинсы, что все время сползали, высокие кеды, которые очень быстро становились грязными от дорожной пыли, футболка да рюкзак, в котором покоились фляга с водой, книга, много ненужной мелочи, ручки, карандаши и старенький блокнот.
Было лето и было невыносимо жарко. Так, как большая часть моего пути шла через поля, это было маленькое испытание и, черт, мне это очень нравилось.
Время от времени я делала остановки, доставала из рюкзака воду и просто падала на землю. Лежала, глубоко дышала и смотрела на безоблачное голубое небо. Это были минуты блаженного счастья. Потом делала несколько глотков и отправлялась дальше.
Дорога обычно длилась около трех с половиной часов. Этот завод был действительно огромным и меня всегда удивляло почему он никак не охраняется. Хотя, что там оставалось охранять?
Такая ситуация мне была только на руку, ведь я могла появляться там когда угодно.
Каждый раз я находила новые и новые уголки в этом в корне интересном месте, но все же с того, второго раза у меня появилось любимое место, где я и проводила большую часть времени.
Когда я впервые обнаружила его, там было много зеленой травы и желтых одуванчиков. Оно мне показалось очень теплым и беззаботным, даже если считать тот факт, что вокруг возвышались мрачные серые стены. О, я жила этим местом и спешила сюда, только выпадала такая возможность.
Я любила часами сидеть здесь и наблюдать, как тени меняют свои очертания. Кто-то может назвать это пустой тратой времени, но для меня это стало важной частичкой моей жизни, моего существования, меня самой. Еще я любила рассматривать старые, почти стертые граффити. Да, не одна я любила здесь бывать, как выяснилось потом.
В тот раз я пряталась от знойного солнца, день был в самом разгаре. Прислонившись к прохладной стене, я рисовала в своем старом, потрепанном блокноте и слушала the doors, people are strange кажется. Вдруг я услышала тихие шаги, что приближались. Я испугалась, подумала, что это кто-то проверяет территорию. Бояться действительно было чего, ведь я здесь абсолютно одна, никто не знает где я, цивилизация только за
несколько километров отсюда. Музыка уже начала отбываться где-то в задворках сознания, мысли хаотически кружились в голове и я просто чувствовала
как сердце стучится в груди. Но сдвинуться с места я не могла, лишь сильнее прижалась у стене в надежде, что меня не заметят.
Тогда я увидела темный силуэт, он вышел спиной к солнцу, и я не могла рассмотреть его лицо, но сразу поняла, что это мужчина.
Он наверно увидел мое испуганное лицо и громко рассмеялся.
"Не бойся" это были его первые слова. Он подошел ко мне и упал в траву.
"Черт, устал же я". Он достал из кармана сигареты и металлическую зажигалку, закурил, вздыхая с облегчением.
Я так и оставалась сидеть на месте, лишь с интересом рассматривая его лицо.
Это был парень 25 лет, честно говоря, довольно симпатичный, с темными волосами и немножко хитрыми зелеными глазами, которые на солнце набирали бирюзового оттенка. Когда он улыбался, на щеках появлялись ямочки, а возле глаз - маленькие морщинки. Как и я, он был в стареньких кедах, джинсы его были местами рваными, а футболка выцвела от солнца и многократных стирок. Весь его облик вызывал у меня сильную симпатию.
Я так увлеклась рассматриванием незнакомца, что даже не заметила, как тот повернулся ко мне лицом, облокотился, и сам стал меня рассматривать.
"А ты молчаливая" сказал он, улыбаясь
"Извини, просто я совсем не ожидала здесь кого-то увидеть" отчеканила я, не узнавая своего голоса. Я до сих пор не могла успокоится от этой неожиданной ситуации. Еще Читать далее...

[300x240]

Настроение сейчас - гутЪ

Ех... сьогодні живеться надто легко і спокійно і безтурботливо.
Це якось зігріває зсередини... Що ж, зима позаду і це не може не радувати.
Парк, парк, парк... Який він чудесний і гарний сьогодні...
А ще покинутий будиночок на старому місті, в який мені врешті вдалось пролізти, а ще замкові стіни, на яких класно сиділося... і просто тихий плин річки...
К-А-Й-Ф...
Таке маленьке чудо робить життя набагато приємнішим.
Ностальжи за минулим літом.... Багато хорошого, багато поганого, але й багато чого для згадування...
Хочу чогось милого і хорошого, такого, про що всі вже забули... Осунутись в це з головою... і не думати про погане...
хочу довго-довго грати у фрізбі...
На вихідні намічається чудова нагода посталкерувати гарними місцями міста Луцька...Yay!!!

В колонках играет - Evanescence - Missing
Настроение сейчас - nice

Сумую за індастріалом, скучила за походами на окраїни міста...
на покинуті будівлі, де нікого немає, де так класно... треба надолужувати згаєне за зиму....нетарпляче потираю руки і шкірюсь до монітора.
малюночок відповідно до настрою... мабуть))принаймні те, що було в голові...

[463x699]

[246x279]
В колонках играет - A Perfect Circle - Passive
Настроение сейчас - щось незрозуміле

Ех...
“As dead as dead can be my doctor tells me…” A Perfect Circle
Все видається важчим і за плутанішим ніж є насправді...
І просто хочеться затулити голову руками, не чути звуків, не бачити світла, відректись від власного я, побути в абсолютному ніде...
Складно і важко... треба дожити до кращих часів, треба пересилити себе, я ж не слабачка...
Не бачу де зміст... суть всього цього... розуміння.
Лише одна маленька мить може перевернути світ догори ногами, змінити його.
Свою мить я вже втратила неодноразово, чому я маю втрачати її знову?
Курила б, то стиснула б в зубах цигарку, підписавши її Never Knows Best. Хто знає, той без слів зрозуміє.
А так, просто в голові наче заїло плівку, ті ж слова, ті ж жести, все те саме...
Час знищувати світ, а то надто вже багато позитивних героїв висміюються своїми блискучими відполірованими в усіх розуміннях цього слова посмішками, гидко.
-Перепрошую, ви забули своє життя...
-Не варто, можете залишити собі...
-Такого дріб’язку мені не треба...

[306x294]
В колонках играет - Joe Satriani – Cryin’
Настроение сейчас - нормально

Сидячи біля вікна, видивляючись маленький шматочок неба...
Такий, наче ножем вирізаний в гарну квадратну форму, злегка присипаний хмарами і вчорашніми фальшивими посмішками...
Моїми, твоїми, нашими... Увесь світ сміється... одне з одного...
По телику показують одне й те ж, по замкнутому колу...
В житті відбувається те самісіньке.
Дні як близнята...
Щось схоже на to-do list:
*Wake up
*Surive
*Go to bed
Єдина різниця між ТіВі та реальністю – в нас хеппі ендів практично не залишились. Голлівудські компанії викупили їх...
Дурний стан нічогонехотінняалевсежхотіннячогось.
Ех, потрібні зміни, потрібно щось... хтось?

[576x589]
В колонках играет - Theatre Of Tragedy - Play
Настроение сейчас - еммм...

Так так так...
Мене накрило хвилею "пазітіва". пхе, яке дурне слово...
що ж, треба приймати все як воно є і тішитись тому.
Так хочеться зараз у Гренландію... знову мрію, мрію, мрію...
Колись мої ж власні мрії та думки доведуть мене до божевілля або до криміналу.
Життя продовжується, життя не зупиняється, все розхитується перед очима.
Помітила, що мені не вистачає моєї коханої темної романтики, давнооо не лазила чорт знає де і навіщо, слухаючи душероздираючі пісні, думаючи про вічне. Хе хе.
Ну, і не вистачає грошей на квиток куди подалі, за сотні, тисячі кілометрів у невідомому напрямку.

[299x409]
В колонках играет - London After Midnight – Let Me Break You
Настроение сейчас - I’m just a dork

Що ж, варто собі зізнатись в дечому. Про що це я? Зізнаюсь лише собі...

Хмм... на моїй яскравій полиці безліч непотребу, впорядкованого правда...
Багацько фоток природи, як маленький escape у тяжкі моменти.
Диски, диски, диски... зірочки, що світяться в темряві, пензлі-ручки-олівці-зошити-блокноти-книги... Стандартний набір... ще декорована мною баночка з-під кави, гарна фоточка, купа стік-ітс з нагадуваннями для мого склерозного мозку, аніме, аніме, аніме, диски, диски, диски, малюнки, рейзорблейд для точіння олівців, плюшеве казна-що, і абсолютно тупий ніж, вкрадений колись в одному пабі)...
Мабуть і все.
Це в точності мініатюра мого власного життя, де теорія міжнародних відносин стоїть біля Едгара ПО та Бодлера, а Fleur біля FLCL та Вонг Кар Вая.
Єдине погано – сезонність подачі тепла.
Коли хочеться зігріти вічно холодні руки, такої можливості просто нема.
Єдиний порятунок – гаряче горня чаю з корицею і айвове варення для солодкого забуття.
Господи, це все такий м_а_р_а_з_м! ...А цей маразм робить мене на ось стільки щасливішою в житті.
Скільки банальностей нас оточує?! Одні ми сприймаємо близько до серця, решту одразу або з часом забуваємо. Але хіба ці банальності не вносять трохи перцю в наше життя? Не роблять його трішки прикольнішим, неординарнішим, прибацанішим?
Детальки, малесенькі, непомітні.... і всі ДУЖЕ вагомі...
Ех, і нікому не повірю, якщо скажуть, що я не права!