В колонках играет - Lacrimas Profundere - Solicitude, Silence
Настроение сейчас - спека+втома+нудьга

Ну все, нарешті очухалась від своєї простуди...
Нарешті поперечитувала все, що можна було поперечитувати...
Нарешті я дійшла до висновку, що я тут помираю з нудьги!
Я малюю, читаю, тиняюсь по місту, по квартирі.... спішу беззмістовно потратити час...
Цьому щоденнику вже більше року...хм, це єдиний, на якому я затрималась на так довго... хоча помічаю часом, що виникає бажання його закрити, стерти...
Треба, з іншого боку, кудись дівати думки та емоції...
Що ж...хай поки... а там видно буде...

В колонках играет - Кино - В наших глазах
Настроение сейчас - аргх

Ось я тут мріяла про психоделічні досвіди та наркотичні тріпи...
Виявляється все набагато простіше...
Вчора випробувала себе в якості дизайнера-токсикомана.
Близько 5 годин розмальовувала шафку і потім близько години змивала розчинниким з себе все те гидоття...
Результат: гарна шафка та стан - "коматозник"
Примітка: наступного разу, як хто проситиме про схожу послугу - добре подумаю...
А загалом...кладовище-парк-завод...моє коло сильно замикаться_кається_кається...
Треба до Львова, бо я просто шизію...

"В наших глазах крики "вперед"
В наших глазах окрики "стой"
В наших глазах рождение дня
И смерть огня
В наших глазах звездная ночь
В наших глазах потерянный рай
В наших глазах закрытая дверь
Что тебе нужно - выбирай"
(В.Цой)

В колонках играет - ##### - Пусто
Настроение сейчас - сакссссс

Целый день идет дождь, это замечательно...
"Серый день мне не согреть ни пойлом ни травой ни психотропными полетами ни ядерной зимой"
Мну очень грустно...
В голове одна мысль...
"Интересная у патологоанатомов работа... Всю жизнь вскрываешь чужие тела только для того, чтобы когда то вскрыли тебя"

хз почему в голове такие мысли...
Дождь значит одно - сейчас нельзя пойти куда-то, сесть на траву и читать своего Паланика. Это обидно... Остальное...
Чувствую себя одиноко как-то... изнутри ест грусть... И некоторые детальки сегодняшнего дня только ее усиливают...
Почему так? Вот бы знать ответ...
Но пока держимся, все знач не так плохо....

[432x538]
В колонках играет - COF - Nymphetamine
Настроение сейчас - aaaahhh

Разве мы живы, с пистолетом, приставленном ко лбу и медицинской биркой на большом пальце ноги?
Разве мы дышим, когда нас заперли в вакуумную коробку?
Разве мы видим, если разучились отличать луну от комка земли?
Разве мы чувствуем, если чувства наши нарочно запрятаны в наиболее темные подвалы наших душ?
Разве мы те, за кого себя выдаем, когда нам тяжело отличить фальшь от истинного лица?
... ... ...
Пыталась... хотела...
Чтобы то, что у меня происходит в жизни сейчас никуда не исчезало.
Глупая я…
Все вещи исчезают, все постоянно меняется… постоянно.
И сейчас я опять оказалась в центре хаосного шторма имени себя самой.
Вчера мы сошли с ума, напились-накурились…
Нелька заплетала мне возле дома скульптора расточки, а я читала нам Чака Паланика.
Мне постоянно хочется разрыдаться на протяжении последних суток.
Через несколько часов домой… надо делать загранку, если хочу в Польшу.
Хочу ли я? Смогу ли я?
Я бы просто куда-то… без определенного названия и определения…
Или к своим ржавым трубам на любимой тропинке… безлюдной и пустой…
Как же мне сейчас хочется увидеть нескольких людей, поблагодарить их за их существование, но, увы, пока это невозможно… или излишне.
Мне необходим допинг…

В колонках играет - 4Lyn - Lyn
Настроение сейчас - втомлена після прибирання

«Лишь утратив все мы обретаем свободу»
Стоїть перед очима ця картинка, таке кожного разу змушує замислюватись…
Про ту ж саму свободу у власному житті.
Просто якщо помізкувати, виходить, що вільна людина то є мертва людина.
Хай би як ми старались, а щось нас та й прив’язує до себе. І так раз за разом, раз за разом.
Якби порахуватись кількість тих ланцюжків, страшно мабуть би стало…
Нічого ми не вільні і не божевільні. Лише інші. Кожен по-своєму, правда…
... ... ...
Ох, фак, знову і знову цей недоромантичний настрій, що просто задовбує.
Простіше було би скерувати всі ці емоції та почуття на якусь конкретну людину, але…
Ну, побачимо-побачимо...
Чомусь щира віра в те, що все буде краще не покидає мене.
Немає припадків чорного песимізму, лише якась апатія до всього, що відбувається навколо.
Літо вбиває бажання думати.
Я би не відмовилась від ковтка Осені.
І пляшки хорошого сухого вина...

[700x525]

[480x640]
В колонках играет - 7 Раса - Ты холодна (суп)
Настроение сейчас - хе хе хе

Нарешті ми обзавелись палаткою!
Карпати не чекають, вони просто є, чекаємо ми, причому щодня все з більшим нетерпінням...)
Втомлена жахливо, спека вимотує...чекаю також на вихідні, має бути весело.

UPD - Заклеєні скотчем думки...
Старанно намагаюсь гуляти по парку...
Інколи, зупиняючись, п’яніючи від навколишнього, здається, що дерева навколо тебе живі. Ні-ні, не просто живі істоти, а справді рухаються, кивають тобі, інколи обіймають своїми гілками. Цікаво і моторошно водночас.
На рахунок моторошно, то приходить справді таке відчуття, коли йдеш хащами, куди раніше не заходив, переходиш рів з водою, через який хтось накидав хмизу. Так от йдеш по тому гілляччі, намагаєшся не шубовснути у воду і думаєш „якого чорта я тут роблю?!”
Нічого, зате потім можна посидіти на поляні в тіні дерев, послухати музику або гудіння трансформаторної будки, а краще навіть полежати. Отак впасти в густу і високу траву, вдихати її запах, дивитись як повільно і безтурботно пливуть пухнасті білі хмари і ні про що не думати. Хоча б деякий час.
К-а-й-ф!

[550x418]
В колонках играет - 7 Раса - Топливо
Настроение сейчас - убитись об стіну, намазану йадом

Как же часто мы встречаемся взглядом с чужой болью
Поэтому и свою не прячем.
Мы видим случайный беглый взгляд, который остановится на несколько мгновений в наших глазах, а потом убежит дальше, в свой обычный мир, лишь в редких случаях одарив нас легкой грустной улыбкой.
Вам не случалось никогда понять незнакомца без слов? А вас кто ни будь так понимал?
… … …
Странно, когда пальцы скользят по перилам чужих жизней, поднимаясь на маленькую чуточку к небу
Все время хочется содрать с себя костюм, маску, свои амплуа… постоянная паранойя… «неужели я это я»?
Искаженные цвета, звуки, лица… только ароматы остаются прежними…,
…Растерзанное мясо и похотливые взгляды хищников…
… … …
Искаженная жизнь, которую каждый вечер насилуют фонари
Прикосновение чужих губ к щеке вызывает раздражение.
На них много соли, замаскированной сладкими словами или толстым шаром бордовой помады. Тошнотворное сочетание.
Я не пишу о своей жизни… Я пишу о своем не_бытии в ней.
Лишь на качелях остались кататься взрослые дети то ли в строгих костюмах то ли с простреленной дырой в черепной коробке

[490x652]
В колонках играет - С.К.А.Й - Як мене звати
Настроение сейчас - су-му-ю

Он затягивался горьким дымом сигареты, медленно закрывая глаза и откидываясь на спинку старого деревянного стула.
Он сидел в шумном бистро, куда постоянно заходили-выходили люди. Обычные и не очень, но все чужие, равнодушные ему. Каждый раз, когда открывалась дверь, звонил колокольчик. Этот звук повторялся настолько часто, что не успевал замолкать. Здесь играл патефон, какой-то старенький русский рок, почему-то напоминавший ему мультфильм о Бременских музыкантах. Все это место было настолько ретро, что вызывало умиротворенную улыбку. Перед ним на столике лежали вчерашняя газета и кружка полуостывшего кофе. На окне, возле которого он сидел, были спущены деревянные жалюзи, сквозь щелочки между которыми просачивалось теплое апрельское солнце.
«Ведь мы живем для того, чтобы завтра сдохнуть» слышно было из угла, где стоял патефон. Не слишком оптимистические слова под легкие звуки гитары воспринимались как самая сладкая пища. В воздухе летал аромат жареного бекона и подгоревших тостов.
Вдруг монотонный звук колокольчика на двери зазвонил как-то по-особенному. Да, это была она. Он ждал ее уже полчаса. Как всегда, сексуально-игривая челка, спадающая на ее красивые скулы, сияющие от радости глаза и искренняя улыбка. За это он ее и любил – за эту радостную, слегка наивную улыбку и за эти чудесные, глубокие зеленые глаза. Да что же, он просто ее любил, просто так, ни за что.
На ней было легкое платьице, которое только подчеркивало ее сторную фигуру, и симпатичная ленточка в волосах. Белые гетры и небесно-голубые босоножки… Она стояла в дверях этого прокуренного места, словно заблудившийся ангелочек.
У него вдруг сжалось от боли сердце.
Несколько мгновений она растеряно рассматривалась по сторонам, но, увидев его, вновь усеяла это место теплом своей улыбки.
- Извини, солнышко, что я так задержалась! У меня для тебя новость – наша труппа едет через неделю в Чехию, представляешь?! Мы будем там выступать с новым спектаклем. Я так счастлива!
Он молча улыбался ей и докуривал свою сигарету, потом взял ее ладошки и легонько их сжал в своих. Так они просидел несколько минут, просто глядя друг на друга и улыбаясь. У него по щеке вдруг пробежала слеза
- Что случилось, милый? она в недоумении смотрела на него.
- Ничего, я просто счастлив, что люблю тебя и что ты меня тоже любишь!
Он крепко прижал ее к себе, глубоко вдохнув запах ее волос. Они всегда пахли теплом лета, а еще малиной.
Они долго гуляли по парку, радуясь теплой весенней погоде и приятному щебету птиц. Он посмотрел на нее с какой-то болью в глазах
- Родная моя, вот, возьми это – и, поискав по карманах, он достал какой-то бумажный конверт – пообещай мне, прошу тебя, что прочтешь его не раньше, чем завтра.
- Что там?
- Ты все поймешь, я надеюсь… только пообещай мне…
- Ты меня пугаешь!
- Пожалуйста, я никогда ни о чем тебя не просил, но сейчас прошу…
- Ладно, я обещаю
- Я тебя люблю. И хочу, чтобы ты никогда об этом не забывала…
Она поцеловала его
- Ведь ты будешь мне об этом напоминать, правда?
- … Да… конечно…
Они возвращались домой, когда уже стемнело. Он провел ее домой и обнял так крепко и нежно, как никогда до того. Дождался, пока она поднялась к себе и помахала ладошкой ему сквозь окно. Она всегда так делала. Послала ему воздушный поцелуй, он поймал его и, помахав ей в ответ, растворился в темноте двора.
Вернувшись домой, он расплакался. Ему так хотелось жить и радоваться жизни. Ему так хотелось быть рядом с Ней и оберегать ее от жестокого холодного мира. Но он не мог, через несколько дней он должен был умереть, такой ему вынесли приговор доктора. Его должно было парализовать, болезнь должна была превратить его в овощ, неспособный ни двигаться, ни мыслить. Этого он боялся еще больше чем смерти.
Об этом и была его записка. Короткая и фатальная.
Он не забыл упомянуть, как сильно он ее любил, не забыл написать, что она была всей радостью его жизни.
На кухне он нашел ножницы и быстро вспорол ими себе вены.
А она, этот маленький ангелочек, сидела всю ночь на балконе в нервном гипнозе и медленно курила сигарету за сигаретой, дожидаясь в тревожном предчувствии права на прочтение его письма.

зы - последним временем потянудо писать всякий бред...
ну и пусть... такие грустные банальности в жизни иногда тоже нужны

[400x266]
В колонках играет - Tool - Eulogy
Настроение сейчас - fine

Сиджу, отак думаю собі...
Про різне, нічого особливого...
Оце з дві години сиділа, бринькала на гітарі і дійшла до висновку, що мені хіба що в басисти подаватись, не більше. Не дарма мене Зордек вербує потрошки)
Закинула я щось те все діло.... сакс...
Слухаю Тool, хоча, по суті діла, його треба слухати, замкнувшись на самоті десь посеред ночі. Ой, страшнувато уявити собі. Особливо зараз, коли щоночі сняться якісь жахіття. А як не сняться, то бачаться.
Нарешті сесія, так сказать, закінчилась. Суміре здала останній екзамен на „відмінно”, через що радості моїй немає меж.
Лише тепер треба з практикою розгребтись і все, літо-воля-подорожі чекають.
Марно потратила кілька годин сьогодні на пошуки палатки. Невже її так складно знайти? Задіяли ми вже, мабуть, всіх знайомих і незнайомих, може хтось, якась добра душа відгукнеться... хз, словом...
Розкажу вам про що думаю... про неодмінно хорошу можливість здійснити тріп на старе місто. Давно мене там не було...
Люблю тепер сидіти під замком, там, на високій горі, де старі кам’яні східці заховані в траві, а щоб добратись до них треба добряче попекти ноги кропивою. Та воно того варте, повірте!
Хочу пива... багато-пребагато, як нагороду за старання....
Хочу в Краків... в якусь кав’ярню з офігенним джазом....
Хочу до Львова... пояснювати не буду чому.
Хочу.... оооо.... на дах.... так-так... сильно хочу.
Ага, я ще запримітила один завод, на який просто руки сверблять залізти...
Будемо щось думати-гадати з цього приводу...
Поки що все досить файно!

В колонках играет - Moonspell - Abysmo
Настроение сейчас - sooo strange

Вона стояла в темному коридорі перед кованими, поржавленими дверима. На дверях висів важкий замок. Як вона сюди потрапила вона зовсім не пам’ятала. Так, наче все її попереднє життя і не існувало. Так, наче вона зараз, саме зараз народилась, з’явилась у цей світ. Це дивне відчуття примушувало все її тіло мліти та щеміти.
Навкруги відчувався запах сирості та плісняви. Вона розуміла – це якийсь підвал. Злегка, лише кінчиками пальців, торкнулась дверей. Вони були неприємно слизькими та мокрими. Закритими. Спробувала сильніше – долонею, потім плечем, усім тілом... двері не піддались, залишались незмінно замкнутими та байдужими. Неприємними.
Вона розглядалась довкола. Під ногами шелестів якийсь целофан. Напевне ще зимою ним обмотували труби. Тут їх теж було багато. Від них несло теплом та специфічним запахом підвальної затхлості. Несло ще таким собі треш концептуалізмом – бляшанки, брудне шмаття під ногами. Вона цього не бачила, лише відчувала ногами. Руки торкались стін, що тонули в темряві. Було неприємно – стіни були такими ж слизькими та липкими. Вона намагалась не уявляти який вигляд це місце мало б при світлі. Йому ця темрява пасувала якнайкраще.
Вона не знала куди йде, просто шукала хоч якийсь вихід. Часом ноги натрапляли на якусь перешкоду і вона втрачала рівновагу. Впавши, на очі напливали сльози. Вона почала відчувати себе частинкою цього дивного, але далеко не найприємнішого місця.
Вона довго блукала однаковими, як їй здавалось, вузькими темними слизькими та до болю в голові смердючими коридорами, не знаходячи і натяку на вихід.
В думках почали з’являтись туманні думки. Якісь фрази, обличчя, шматки спогадів... вона схопилась руками за голову, сильно стиснувши скроні.
- „Замкніться!”
Вона хотіла позбавитись цієї сукупності інформації, та не знала як.
Якесь тихе відлуння в стінках черепної коробки нашіптувало „Ти замикаєш всі ходи і виходи. Це ти проблема!”
Чомусь їй прийшов спогад, такий найболісніший, найпекучіший, тоді, коли найближча, здавалось, людина зрадила її.
Більше вона не пам’ятала нічого.
На її обличчя скапувала брудна смердюча вода з труб, що звивались довгими зміями попід стелею, вона змішувалась із сльозами, що не встигали висихати на обличчі, її сильно мутило.
Їй на хвилину здалось, що ці підвали – не якесь конкретне місце в її місті, країні, навіть в її світі... Їй почало здаватись, що це абстраговане її власною ж уявою місце, в якому вона приречена залишитись. Це довело її до божевілля.
Вона і не здогадувалась, що ці гидкі підвали – коридори її душі, такої ж брудної та заплутаної, замкнутої від усіх на масивний замок. Вона і не помітила, як перетворила власне життя на сповільнене гниття серед цих брудних, бридких стін. Зрештою, так і не знайшла виходу назовні, залишившись назавжди блукати серед туманних думок та притуплених емоцій.

[355x450]
В колонках играет - тиша
Настроение сейчас - щойно з екзамену %)

... ... ...
В мене приплив романтично-сопливого настрою...
Знов, спитаєте? Ну, що поробиш...
Дуже хочеться цілуватись і обійматись...
Досить просто та прозаїчно, хе?
А ще таке відчуття, що цей щоденник перестав чи перестає бути „моїм”.
Або я перестаю бути собою.
Все так заплутано та просто водночас.
Дивне відчуття, коли не розумієш – „все геніальне просте”, чи „істина недосяжна”.
... ... ...
Згадую чомусь кліп Evanescence – My Immortal... гарний і сумний.
До біса хочеться на такий парапет, спостерігати за заходом сонця, милуватись відчуженим містом... просто знаходитись ТАМ.
Маленькі приземлені мрії-бажання, що, в принципі, залежать тільки від мене...
... ... ...
Життя стає якимось мутно-монотонним. Аж занадто, від цього неприємно стає на душі, ще більше неспокою та неврівноваженості, яку просто таки необхідно кудись дівати.
... ... ...
Ось так і складаються-нашаровуються в моїй голові дурні, зайві, нікому (і мені в тому ж числі) не потрібні думки.
... ... ...
Знаєте, яка я? ...І я теж...

В колонках играет - Keane - She Has No Time
Настроение сейчас - romantic

Згадала про цю фотку і одразу вирішила її сюди закинути ^_^

[699x530]

[500x398]
В колонках играет - Крематорий - Мусорный Ветер
Настроение сейчас - tired as hell

Обличчя... Припудрене, приведене до досконалості з допомогою театрального гриму. Чіткість очей, ледь підведені губи, висока зачіска і пишне жабо на шиї.
Ви носите шовкові панчохи та пишні плаття, стягуєте тісні корсети, що підкреслюють ідеальну форму вашої фігури, спокушуючи чоловіків.
Ви пишете листи при свічках, ставите печатку на гарячому воску і відсилаєте таємному коханцеві, в якого Ви одна з багатьох таких же.
А хтось... Сидячи вночі біля вікна, марить вашим запахом, вашими губами, ледь відчутним доторком вашої долоні.
Трепетність найбільш збудлива... Ніжність дотику, невагомість поцілунку, відсутність слів...
Граючи на сцені, Ви переживаєте чужі почуття, чужі переживання... біль, відчай, щастя...
Хоч в реальному житті на них не залишається місця. В реальному житті на обличчі той же театральний грим або красива чорна маска.
Викликаєте не захоплення, скоріш почуття жалю, скорботи за знищеною душею.

В колонках играет - Keane - We migth as well be strangers
Настроение сейчас - raining melancholy...same

Що ж, сьогодні був офігенно класний дощ. Під яким ми з -hedgehog- мокли....ииии...
походили трішки по старому місту, попили гарячого капучіно з Вопака... Нелька, ти так мені вмієш допомагати, коли погано на душі, навіть не уявляєш!!! Дякую. Я тебе дуже лю!!!
Екзамен завалила через того препода, сцуко...хм, завтра ще одна спроба. Я знаю, що можу і знаю на більше.
Дощ народжує в душі щось нереально хороше і заспокійливе.
але поганий настрій тримається чомусь, не покидає....

Ps - meeee, loozer)

[640x480]

[300x422]
В колонках играет - Yuki Kajuira - Somewhere I Belong
Настроение сейчас - so difficult to explain

Черт, вот ведь как бывает.
Последним временем мне не хватает любимого человека, который был бы рядом и согревал. Мне не хватало объятий, теплых и уютных.
Вчера вечер и провела в таковых, сидела с человеком, которого вижу, в принципе, во второй раз. Вместе слушали Цоя из наушников, а я постоянно ускользала от поцелуя, понимая, что это мне НЕ НУЖНО.
Не люблю, когда со мной случается подобное. Оно как-то опустошает. Ведь с одной стороны ничего не стоит взять и поцеловать человека, но с другой… что-то не так.
Или это просто я какая-то неправильная? Черт его знает.
Короче говоря, я запуталась.

В колонках играет - Ті, що падають угору - Скеля
Настроение сейчас - заплуталась

Так дивно...
щойно світило сонце, а почалась злива. Мене тягне магнітом на вулицю.
Бо для мене дощ наче благословіння... Ця дивна закоханість у зливи...це неможливо передати словами...
Ностальгія... трішки смутку... терпкий чай та полуниці...
Знайшла старі записи Ті, що падають угору.
Гарна група. згадую, слухала їх минулого літа без упину...мабуть саме за минулим літом і ностальгія.
Болить голова... завтра екзамен, переживання, все таке...єдине, чого зараз хочу, так це здати його "на відмінно".
Мені це дуже треба... доказати щось собі...)

Слушать этот музыкальный файл

просто нямм
взяла у Morticia

Это цитата сообщения убирайтесь Оригинальное сообщение

[Давай приколемся]

В колонках играет - Достойные внимания - Давай приколемся
Настроение сейчас - хорошее

Обожаю, чёрт возьми

В колонках играет - Dreams of a vampire collection
Настроение сейчас - fucked up

Вы бы полюбили - Вампира

Именно в это прекрасное величественное существо. Вампир кажется мудрым, неприступным, холодным. Но именно эти качества и привлекают. Он как лёд, который хочется растопить пламенем своей души. Подчинить его – будто бы подчинить вечность. Любовь его хоть и может показаться отстраненной, далекой. Но на самом деле любовь вампира величественна, прекрасна и божественна.

Пройти тест

мда... і чому я не дивуюсь)

[423x640]
В колонках играет - Seether feat. Amy Lee - Broken
Настроение сейчас - strange

Він йшов вулицею, і його ноги ковзали по слизькій бруківці. Пейзажі, що відкривались перед його очима чимось нагадували картини Моне. Такі ж врівноважено-милі та пастельно-спокійні. Перехожі з закляклими обличчями проходити повз нього з якійсь в’язкій тиші. Було лише чути поскрипування їх дерев’яних тіл. У кожного на спині знаходився гвинтик, що приводив в рук всю опорно-рухову систему. Навкруги снували накручені ляльки, такі ж як і він сам. Хтозна, що відбувалось у їхніх дерев’яних головах, вони не могли цього сказати. У них не було м’язів, щоб поворухнути дерев’яними губами, щоб посміхнутись, не було можливості випустити своїми скляними очима сльозу. Їх, намальовані чиєюсь майстерною рукою, обличчя застигли в без емоційному ступорі. Його це гнітило до безмежності, але ззовні він теж залишався таким же байдужим та незворушним.
Він йшов на роботу, а його дерев’яні ніжки відбивали певний, зрозумілий мабуть йому самому, ритм. Це сильно гіпнотизувало.
Збиралось на дощ, небо було затягнуте хмарами і легким туманцем. Як, загалом, це було кожного ранку. В думках він намагався прокрутити все, заради чого він існував (бо сказати „жив” тут досить недоречно) і якою була мета цього існування. Він, нажаль, не міг дати відповіді на ці, власні ж, запитання.
З роздумів його викинуло дещо незвичне – тихе посвистування, що скидалось на мелодію. Воно линуло звідкись збоку, тому він, отямившись, повернув свої дерев’яні суглоби убік. По вулиці проходило багато ляльок, різних, яких завгодно, але вони ЗАВШЕ мовчали.
Сьогодні ж щось було не так. Одна з ляльок видавала цю мелодію. Тиху, спокійну, але таку, що зачіпляла десь всередині... „Цікаво за що, серця ж у мене немає. Як, в принципі і душі”. Він озирався навкруги і помітив, що більше ніхто не звертає уваги на цю мелодію, на це майже ефемерне посвистування. Він послідував за незвичною лялькою. Щось у ній було не так і це кидалось у вічі, та він ніяк не міг збагнути що саме.
Ось воно! На її дерев’яній спині не було гвинтика.
Як же вона рухається? Як вона може...?
Лялька, ніби прочитавши його думки, повернулась і, йому на мить здалось, що вона йому посміхається. Та ні, це дійсно було так. На її дерев’яному обличчі виднілась симпатична посмішка.
Я, мабуть, божевільний! Це все якась галюцинація. Він ледь протягнув до неї свої дерев’яні пальці, намагаючись переконатись, що лялька – не міраж.
Лялька, що стояла до того нерухомо, зробила крок назустріч. Він відсахнувся. Вона ступила ще ближче. Повільно підійшла та обійняла.
Він не міг нічого сказати, його обличчя залишилось таким же, хоча всередині прибув шквал різноманітних почуттів.
Лялька одним рухом витягла з його спини гвинт. Він не бачив, лише відчув, як довга залізна палиця звільняє отвір у дереві, після чого почувся дзенькіт металу об бруківку.
Що ти робиш?
Він раптом відчув, як думки починають матеріалізуватись у слова, набирати конкретної форми та забарвлення. Від несподіванки підкосило ноги і він сповз на асфальт. Навколо продовжували ходити інші ляльки, вони лише байдуже дивились на нього а продовжували свій звичний маршрут. Він підняв очі до неба. Хмари ще більше нависли над містом, починам оросити дощ. Усі ляльки синхронно дістали чорні парасолі та розкрили їх. Символічно. Його це жахнуло, в ту мить він відчув як його лице змінює форму, як кутики губ осуваються донизу – гримаса огиди.
Він знову озирнувся навколо. Ляльки, котра видавала дивні звуки ніде не було.
Може це мені все примарилось?
Він повернувся і побачив сталевий гвинт, що лежав коло його ніг.
Ні, це все насправді. Все це абсолютна дійсність, що сповзається з усіх кутків. Аж запекло десь у грудях.
Його розпирало від думок і він голосно закричав. Так-так. Не десь там, всередині себе, а на всю вулицю. Інші перехожі різко зупинились та з тріском у суглобах розвернулись до нього. Вони витріщили свої скляні очі в його сторону, апатично залишаючись на місці. Він сподівався, що їм захочеться звільнитись...звільнитись так же як і йому... але, постоявши в заціпенінні кілька хвилин, кожна з ляльок продовжила свій шлях.
...Він так і залишився сидіти під дощем на холодній слизькій бруківці...