Перше багаття цьогорічне, яке ніби справжній початок весни.

Перше багаття в полі за інститутом мистецтв.

Три літри чаю в термосі, вино, художники.

Гарно.

Палаючі головешки в темряві.

Палаючі контрольні роботи студентів.

Недовге забуття, втеча від реальності, від міста, від переживать, від думок.

Та все не покидає відчуття, що я щось/когось втрачаю... Дуже суттєве і потрібне.

Ніби воно просочується крізь долоні, розчиняється в повітрі, стає ефемерним і далеким, нереальним.

Мені страшно.

Страшно це втратити.

Деякі хвилини мені хочеться розтягувати до вічності.

Але страшно собі зізнатись які саме...

Останнім часом сни мої стали нестерпними. Так багато деталізованих мертвих тіл - погнилих, надутих, посинілих від води. Вони торкаються мого тіла...випадково до ноги чи руки, і я божеволію.

А ще багато річок з чорною водою і темних підвальних приміщень, багато кладовищ, розвалених склепів...

Я, здається, навіть можу відчувати весь цей сморід.

Щось найнеприємніше і найстрашніше з усіх тих снів пробирається зі мною в мою реальність і давить мене, подавляє.

Ну що зі мною не так?!

Мені так не вистачає слів, так перехоплює подих, так сильно давить у грудях дивне відчуття, що принесла з собою весна.

Мені хочеться мовчати і водночас захлинатись від спілкування... обміну думками-ідеями-словами-дотиками до душі-посмішками-ніяковіннями.

Хочеться чимпошвидше скинути взуття і бігати босоніж зеленою-зеленою травою, падати в неї, вдихаючи на всі легені приємний запах, мружачись від сонця, гучно сміючись.

Хоча зараз падає мокрий сніг і холодний вітер пробирає, здавалося б, наскрізь, мене продовжує зігрівати сонечко.

Здається, ніби я повільно-повільно осуваюсь у теплу воду. Не тону у ній, тільки зависаю в цій приємній невагомості.

Звуки та зображення доходять наче з іншої реальності, такі розмиті і деформовані, в'язкі і спокійні.

Тут, здається, ніколи нічого не змінюється і це так добре. Приємно знати, що можеш повертатись до цього стану, у це місце.

Запотіле вікно маршрутівки ніби портал до іншого виміру. Крізь нього відкривається стільки різноманітних горизонтів, сцен, пейзажів, життів, реальностей, настроїв...

...вечірнє сонце.

Я стояла на зупинці в незнайомому місті більше години, пританцьовувала, намагаючись зігрітись, ніжилась в цих особливих тонах і відтінках.

І щоразу щем проймав, коли теплі, мідні, м'які і невагомі нотки відступали, звільняючи  місце сіруватій та сируватій ще прохолоді.

Мені мало треба для щастя... трохи гарної музики, що ллється до вух-свідомості-думок і природа.

Весна... вона ніби ранок після безсонної ночі.

Раптова...

Різка...

Із різноманіттям запахів, які лоскочуть ніздрі...

Із світлом сонця, що змушує очі сльозитись...

Із хаотичною неадекватністю у поведінці власній і у поведнці оточуючих.

І, здається, що ти просто ще не готовий її сприймати.

Тобі треба час, щоб перевести подих.

Треба перенастроїти свої легені на чистіше і свіжіше повітря.

Психіку підготувати до прощання з теплими речами і холодами.

Весна, як і несподівані ранки, приносить тобі відчуття моральної і фізичної оголеності.

Від того й незахищеності.

Словом, незатишності.

А ще вона колупається в твоїй душі без дозволу і нагадує "в тобі стільки ніжності назбиралось! дівчинко, ти скоро просто вибухнеш".

і ти думаєш "fuuuck"!

Настроение сейчас - empty

В мені живе занадто багато холодних океанів.

І жодні компанії, треші, люди, розмови, посмішки не в стані їх витіснити. Кудись. На задній план.

Рано чи пізно вони затоплюють мене зсередини, підступають до горла і деруть своєю солоністю.

Може так і треба, може так і має бути? Інколи я перестаю розуміти все, що відбувається наколо мене. В мені.

Хочеться більше логічного, а не інтуїтивного. Раціонального, а не відчуттєвого.

Взимку тонути в цих моїх океанах так природньо, гармонійно, спокійно.

Зараз же, з приходом весни, мене чиїсь руки намагаються висмикнути звідти. І мені стає лячно.

Навіть порожньо місцями.

Я повернсь туди, де була позавчора. Повернусь і буду сидіти там увесь день, поки не стемніє. Поки мені не стане легше і спокійніше.

[500x332]

Ну що ж...

Все закінчилось. Погано. Для мене. Да.

Про рівні спілкування взагалі мовчу.

...

Два вечори підряд медитативне малювання. 

Заспокоює.

Все дуже дивно останнім часом. 

Хаотична Іра.

Настроение сейчас - втф

Чим далі, тим більше походжу собі на Колфілда Холдена. 

Здається або я або світ з'їхали з глузду. Усюди куди не глянь за формальностями, умовностями і притриманням соціальних норм ховається гниль і цвіль. 

Прикро, що поробиш.

У собі ж виношую щодень то, здається, все більше цинізму.

Настроение сейчас - єєєє)

Знаєш, найкращий спосіб розслабитись - це не піти в бар побухати або провести вечір перед теликом.

Це піти погуляти в найближчий ліс, нарвати там гілочок сосни і, прийшовши додому, кинути їх у гарячу ванну.

Взяти з собою якогось класика-любасика і зачитуватись ним там, поки шкіра на пальцях не поморщиться.

А потім сидіти в халаті, пити гарячий чай з м'яти і слухати the American Dollar

^___^

Вечір вдався, можна сказати. 

Давай поїдемо далеко звідси. Туди, де в людей музика тече замість крові. Туди, де ми зможемо стати ближчими до вічності і будемо щоночі помирати.

Тривога-тривога-тривога...

намагаюсь пробратись у всю цю тишу, яка опускається на мене звідусіль, звикнути до неї. А це справді важко.

я просто втрачаю над собою контроль, роблю дивні вчинки, сама себе не розумію.

запускаю пальці у волосся собі, стискаючи сильніше їх у ці тихі вечори, у ці беззмістовні вечори, у ці байдужі вечори.

це якось нечесно врешті-решт. Нечесно. Нечесно!!!

віддайте мені мене назад.

свідому, здатну аналізувати і робити висновки.

залишаються обрубані провідки-оголені емоції.

доторкнись...

вони проникнуть тобі під ребра

Ну от, тепер Іра в окулярах. Звикає до себе у них.

Іра купила собі пастелі і взялась калякати-малякати собі на радість.

Іра на вихдних їде до Львова. Тричі "ура"!

Іра вирішила в одну з найближчих ночей прочитати "Потребителя" Майкла Джири. Під The Swans або Neurosis.

В Іри геть з'їхав дах.

Більше в неї нічого не відбувається.

Мляя, як мені хочеться бути хлопчиком! Щоб з вами ж, хлопчиками спілкуватись нормально. Без усяких там рамантічєскіх ноток, поділів на статі і подібного непотребу. На рівних. В мені немає цього лайна. Я ж люблю з вами спілкуватись дуже-дуже. А дівчаток я і так цілую частіше ніж вас, тому все було б кльово.

От подумалось мені, що дуже хочу зараз сидіти у тьмяному прокуреному підвальному приміщенні і слухати живе виконання джазу. Саме для нього такі приміщення ідеальні. А він - для них. Коли крізь цигарковий дим мерехтливо з'являються-зникають химерні силуети, а гра світла-тіні і звуків робить з тобою щось нереальне. Варто лише закрити очі, як цей червоногарячий з вкрапленнями помаранчевого потік відносить тебе за межі цього світу.

Хочу до Львова, в якусь із кав'ярень, мабуть "Під синьою пляшкою". Там хоч і не живий, але дуже класний джаз можна послухати. Чекатиму вихідних.

Ще от думаю про інше, чомусь увесь час актуальне...а теза наступна "Дарма чіплятись з останніх сил за те, що не хоче мати на собі твоїх слідів."

Ще трохи і я відпущу.

Приблизно 4 роки тому мала нагоду прочитати кілька книжечок норвежського письменника Юстейна Гордера. Свого часу, вони мене до глибини душі пройняли своїм теплом і світлом. Щось таке в них було, що досі мені пригадується і викликає посмішку.

Серед них була і "Помаранчева дівчинка", екранізацію на яку я от подивилась сьогодні. Мало слів, багато емоцій. Багато паралелей і з настроєм після прочитаної книги. І сумно-сумно водночас.

Знаєш... ось ці персонажі-типажі, концентровані емоції в часовому періоді до двох годин, їх трагедії і успіхи, сльози і посмішки... Іноді вони нагадують про щось у твоєму власному житті, накривають тебе хвилею і стає дивно-ново-трохи не по собі.

"Але у житті ж усе не так" кажеш сама собі. "Воно мене стільки разів у цьому переконувало"...та все одно наївно продовжуєш сподіваютись, вірити... Сама ж неодноразово ставала свідком того, як воно є. Тут і зараз, навколо і всередині себе...А ще провалювалась, розчаровувалась і розчаровувала, робила невірні вчинки або не могла вчинити так, як треба було...І знала, що знаєш собі добре.

Але якось в одну хвилину все змінювалось, бо ти починала відчувати по-іншому.

Ставала слабкою і вразливою. Свідомо. І видавалось тобі, що немає нічого кращого за оту слабкість і вразливість.

Мені досі здається, що так і має бути. А страх того, що ти знову помилишся, що знову впадеш, що може бути погано і боляче в кінці не повинен стримувати від рішень, які зроблять тебе щиро щасливою, навіть це щастя буде швидкоплинним.

Сьогодні мені захотілось відчути себе саме такою - слабкою і вразливою.

[400x400]

We don't need
Anything
Or anyone
If I lay here
If I just lay here
Would you lie with me and just forget the world?

Пісня-настрій, пісня-стан на сьогодні. Хочеться спати, бо останні кілька днів були якимись гіперактивними. Обійняти подушку, скрутитись калачиком, залізти з головою під одіяло і спати-спати-спати. А ще... щоб хтось почитав мені вголос якусь книжку. Але то потім буде, а наразі...

Відчуття морального задоволення. Це коли я нарешті беру і за один день вирішую кілька справ, взятись за які не могла себе змусити більше місяця. Науковий керівник похвалив статтю і не став нічого там виправляти - приємно від того.

Відчуття домашнього затишку. Знайшла якогось старого, але класного в'язаного светра і нарешті починаю відігріватись.

Відчуття дитячої радості, бо маю мандаринку, яка мене дуже тішить своїм виглядом. Лежить переді мною на столі і я от вагаюсь - їсти чи ні.

Завтра-післязатра батьки продають цей комп, а ноут мій в Луцьку. Буду без нету. Це мене не турбує, в принципі. Тут є де повештатись. А вештатись в мене є натхнення, особливо після нашої одноденної самоімпровізованої екскурсії. Тут є що читати. Гірше з музикою. От це щось, що мені потрібно завше.

Такий вже балакучий зараз настрій. Але, слава богам, до ранку він помре в мені.

Ниточки.... вони обриваються... так різко, так багато...

Цікаво, до чого це нас, мене приведе врешті-решт?

Чи справді все "all right?"

Рішення, прийняті... Кроки, зроблені... Результати, отримані...

Якось трохи не по собі.

Задихаюсь, спотикаюсь, врізаюсь у стіни, залишаючи по всьому тілу синці... прострація тотальна.

А вранці сильно сльозяться очі, коли виходжу на вулицю.

До речі, про очі. Буду носити окуляри. For a change. Так насправді ж, зір у мене вже - гірше нікуди вже, думаю.

Бла бла бла.

Забиваю голосу собі...відволікаюсь від того, що зводить мене з розуму...

Фігово виходить. Втрачаєтсья земля під ногами. Факін фак.

Завтра буде новий день і мені все це просто снилось. Цього не було. І все знову буде добре.

Мусить бути тільки так.

І всі будуть щасливі.

І житимуть довго.

І помруть в один день

Або не помруть взагалі.

Не в Парижі.

Ніде.

Як у казці.

Бувають дні, коли прокидаєшся і розумієш "Все не так".

Не на тому місці, не правильно, догори дригом, шкереберть...

Сьогодні один з цих днів. Дуже страшний мені, дуже...

Скажу одне...є певні об'єктивно існуючі явища, які не лякають мене до тих пір, поки вони якось не задівають дорогих мені людей.

Пів дня тримаю її за руку і плачу, щоб вона не бачила... Я боюсь... я дуже боюсь... я ж можу втратити...

Я хочу щось зробити... хоч щось, але ж від мене нічого не залежить.

Все ж буде добре, правда?!!!!

Сьогодні так хочеться малювати. І навіть закінчити той малюночок, що почала в Луцьку, навіть якщо він не надто айс.

Хочеться, щоб ця погода затрималась на довше. Хочеться багато гуляти в компанії музики. Ходити тими ж вулицями, заходити в ті ж дворики-під'їзди, вибиратись на ті ж самі поля, але щоразу по-іншому. І вдихати на всі легені по-весняному легке повітря. 

Робити багато фотографій - відбитків минулого, актуального... для майбутнього.

А ще я хочу отримати листа. Справжнього, паперового, поштою. Щоб довго крутити в руках конверта перед тим, як відкрити його. Щоб жадібно і уважно вчитуватись в кожне слово, щоб відчувати шорсткість і запах паперу. Але в поштовій скриньці в мене є шанси знайти тільки рекламки. Трохи сумно від того чи як.

Цікаво... при цілковитому усвідомленні тлінності усього, що мене оточує, мене інколи доводять до екстатичного щастя якісь дрібниці. Може, так і має бути? 

Але от чого я стала такою сентиментальною дурепою, мм?!