В колонках играет - Эния
Настроение сейчас - странное

- Привіт брате…
- Привіт, як ти?
- Я так за тобою скучив, чому тебе так довго не було?.. без тут так сумно.
- Та нормально, ось вирішив тебе навідати. Розказуй як тобі тут, на небі живеться…
- Та що розповідати… а ти надовго до нас? Батько теж за тобою дуже скучив?
- Та ну..
- Він все пробачив, ти тільки залишся..
- Хм, не сміши…я тебе прошу..
- Я говорив з Ним. Він приймає тебе яким ти є, не дивлячись ні на що…залишся, дуже прошу..
- Ні,.. вибач, але мені тут не місце, розумієш… не моє це…я не можу тут сидіти, коли там таке коїться…
- Але ми повинні за вcим Тим cпостерігати… так було і є ..
- Саме це мені й не подобається, чи ти не розумієш… чому ми повинні робити те, що від нас чекають і наказують робити…
- Але хіба тобі було не добре вдома?..
- Дім?..хм, гарне запитання брате… тепер мій дім Там, і здається він завше був Там…
- Але хіба ти не тужиш за нами, за Батьком…?..
- Звичайно, тому я зараз і тут, але більш не можу, розумієш,..
- Але ж..
- Брате, ти навіть не уявляєш як мене усе тут душить, як давить весь цей ідеал і спокій..
- Але це ж Рай….
- Який до бісу рай… якщо тут жити нормально неможливо і нудно як…
- Не забувайся де ти!...
- Ну от ти знову за своє..
- Вибач, але ти знаєш як ми усі тебе любимо, і я за тобою дуже скучаю…
- Так давай зі мною, на волю… вітру на крила…
- Ти ж знаєш що я не можу…
- Яка дурня, звичайно можеш, але не хочеш.. я ж зміг!..
- Так, але якою ціною…
- Я не жалкую.. ні разу.. про те… без крил теж можна літати… і не гірше ніж з цим пафосним лахміттям…
- Брате… мені гірко на тебе дивитися… скільки часу пройшло а ти ні скільки не змінився…скільки непокори…
- А я не хочу! Не хочу бути кимсь… я це я, і якщо Батьку не подобається… а в загалі , даром я сюди прилетів, бачу мені тут зовсім ніхто не радий окрім тебе…
- Я ще раз простягаю тобі руку, ходімо зі мною, забудь свою гординю, скорись, ти ж сам .. я знаю ти самотній…
- Можливо я і плачу інколи, але я не сам, повір.. не сам, Там мій дім і я не відмовлюся від них усих…вони стали моєю сім’єю… я тепер належу до іншого світу… ходімо зі мною, я покажу тобі який він гарний і цікавий… і ти не захочеш більше повертатися…
- Цього я й боюсь, я не можу порушити слова Батька, вибач…
- Я плачу, коли бачу від чого ти відмовляєшся, мені боляче бачити як ти відмовляєшся від життя заради існування в цьому Вашому Раю… як мені тебе переконати?...
- Ніяк… тобі вже час, вибач, я все одно тебе люблю…
- Я теж, тебе, тому і пропоную. Відкрий очі…подивись..
- Ні. вибач…
- Ну добре, але якщо колись захочеш хоч оком глянути, я тобі покажу як Там добре,
- Прощавай…
- Прощавай, але пам’ятай що я говорив…


[700x525]

Добридень, новий світ, ти знову не такий як був..... де твої герої.. і де надія... чому гола змучена совість прикривається білим зібганим простирадлдом і лукаво посміхається... ти такий різноманітний і цікавий, але водночас все такий же нудний та суворий... ти наче змінився, ні, ти точно змінився, щость нове народилося в тобі, але стільки ж і померло... а може навіті і більше...к цікаво.. хм.. все та ж нестримна гра в життя і веселість... ти ненавидиш жару влітку і мрієш проморози, і коли приходить зима ти проклинаєш її і молишся швидшому приходу весни... ти кричиш, що тобі боляче, а вже через кілька секунд ти вже насолоджуєшся цим самим нестерпним болем, саме тим - якого ти щойно проклинав...чому весь час тягнеш ланчюжок безглуздого але так потрібного життя, щось будуєш, руйнуєш, знов будуєш...

В колонках играет - найтвиш
Настроение сейчас - неопределённое

а то є сум

- Чому йдуть дорогі серцю…туди, де за горизонтом тоне осіннє сонце..?? .. і ніколи більше не повертаються… - запитала вона.
- Мила моя, то є життя – відповів він, ніжно обіймаючи її за плечі.. і притискаючи до самого серця… - так треба, прийшла осінь а разом з нею і тяжкість і смуток, неначе тягар років, з’явився в сю ніч.
- але чому зараз, чому саме тепер, кили все майже там де повинно бути, все є тим чим є, і не губиться більше в безодні часу…
- ти ще зовсім дитина – і він кинув на неї ніжний батьківський погляд – так, ми довго намагалися побудувати те, що тепер маємо самі ж і знищити, мені не менш сумно за тебе, але іншого виходу не має все повинно відбуватися так як є…
- але ж – спробувала вона його перервати.
- і так воно і буде! – спокійно продовжив він далі – і тому воно таким і є, тому воно нам таке дороге та цінне, що наше воно, але тепер прийшов час розставатися..
- але я так не зможу, ні , тільки не зараз, чому, чому саме тепер, чи не можна було хоча б трохи почекати з цим… - вона повернулася до нього обличчям, сльози тонкими маленькими струмочками стікали з її щік, її тіло було наче не її, - чому, чому. – ридала вона, і її маленькі кулачки вдаряли в його могутні чоловічі груди, -чому?!, я не хочу так!!, чуєш! Не хочу…!!
- ну все, все, годі, а то й мені якось ніяково, - він схопив її за зап’ястя, і спробував заспокоїти, але все її тіло дрижало від хвилювання і сліз, які струмками капотіли з її очей, на його плечі…
- навіщо.. – знов простонала вона, і це останнє слово, що вирвалося стрімким і одиноким потоком з її грудей, воно прозвучало так безнадійно і жалісно, наче вже зараз було ясно, що нічого вже не вдіяти, окрім того, що просто змиритися з тим що є,…
А що їй залишалося… тільки змиритися з безвідворотністтю то що є і буде так…бо завжди було, і буде потім… а вона буде помирати знову і знову, і нічого не зможе вдіяти…
Чому? Навіщо? За що? Ніхто не скаже.. бо ніхто не знає…

Самотня пташина стая повільно розчинялася в промііні вечірнього сонця, що тонуло в вечірніх обіймах, червоним полум’ям заливаючи все небо…. Доки остання пташка не розчинилася в сліпучому сяйві…

Вона померла……

В колонках играет - Океан Ельзи - Без бою
Настроение сейчас - романтичное

Ранок… Морфей ще не відпустив її з своїх м’яких обійм, і ніжно тримає коло серця, неначе боїться полишити цю юну красу хоча б на мить… а вона, ж мирно лежить на білому шовковому простирадлі, що наче перший іній, розтелилася під нею… ранкове проміння, ледь-ледь пробивається крізь зашторені вікна маленької кімнати, воно легесенько ковзає по її обличчю, час від часу зупиняючись на її повіках і цілуючи їх… легенький вітерець, ввірвавшись в цей маленький альков, узрівши маленьке чудо, зовсім поряд, тут, на ліжку, теж кидається до неї і починає ніжно гладити її по щокам волоссям, але дуже тихо, щоб не збудити і без того чуттєве створіння…
- Морфею, нам вже пора, чуєш… - шепче на вухо старому юнакові Ранок.
- Брате, ну ще трішки, я так давно її не бачив, вже кілька століть.
- Ти ж знаєш що вона не для тебе, і ніколи не була такою… - тяжко видихає – і ніколи не буде, пішли, не край собі серце.
- Ну братчику, ну Раночку, я обіцяю, ще кілька митей і все. Іди сам , я наздожену , обіцяю..
- ну добре, але ще раз кажу, не край собі серце, шкода тебе…
За мить Ранок розчиняється в ніжному сонячному промінні… навколо все виблискує, тапер вже в цілій зграї промінчиків, неначе тисячі маленьких світлячків злетілись зранку в одну кімнату і заповнили її вщент… її вії ледь стрепенулись, але все ж вона продовжувала спати… і прокидатись не хотіла… а він все тримав її в обіймах і не міг вирішити, коли повинна наступити та мить, коли він її полишить… як боляче то було… так минуло ще кілька митей.. нарешті він дуже ніжно і обережно полишив її, і вона тепер лежала зовсім самотня на ліжку, маленька, ледь помітна посмішка з’явилася на її білому личку…
- цікаво, чим там сьогодні забавляє її Сон, - подумав про себе Морфей…
він ще не пішов, а стояв поряд ліжка любуючись її спокоєм та сном… та ось вона почала поволі ворочатися, її вії нервово затріпалися і повіки почали поволі підійматися…
- ну все, прощай кохана, - мовив про себе Морфей, і вмить розчинився в сонячному промінні..
Вона відкрила очі, солодко потягнулася, сонце світило прямо на неї, - добре так прокидатися, - подумала вона… на душі було так приємно та затишно, здавалось, наче хтось щойно випустив її з ніжних обіймів. Вона інстинктивно обійняла сама себе і попробувала відтворити те, що здавалось, було щойно, кілька миттєвостей тому… посмішка знов майнула на її обличчі…
-коханий, хто ти, – майнуло в її голові.. здавалось вона бачила обличчя, але водночас і ні… але що було точним, це те, що ці очі, що чи то привиділися, чи то наснилися їй щойно, були так до болі знайомі її серцю… але як не силкувалася, вона не змогла згадати…. Тому, так і не надав цьому багато значення, вона ліниво почимчикувала на балкон, посміхатися новому дню….

Цікаво…. просто кішка…..

вроди пятница.. скушно..

ПОнедельник, класное начало нового рабочегго дня)
обожаю понедельники))))))))

я не знаю .... когда... откуда... и почему... но это есть... это пустота, пустота там, где-то в районе сердца, там где её обычно никогда не ждёшь , но она там есть, и точит тебя изнутри потихоньку...
пустота ничем не заполняется, даже не пытается, нет никаких предпосылок, просто пусто...
тло смеётся и веселится, а там пусто... пусто ни от того что не хочется а потому что нет... нет и не будет, но пожалуй, скоро вобще не понадобится... пустота там где пусто...
...мож кто-то поймёт....