В колонках играет - Скрябин - Щось Зимно
Настроение сейчас - хорошее

http://aeterna.ru/test.php

Седой ангел вздыхает и объясняет, что вы - Ангел Битвы (Войны)

При скандинавских богах такие, как вы, попадали в Вальхаллу. Бесстрашные воины, не страшащиеся смерти. Вы погибли в бою и нисколько об этом не жалеете. И потому и дальше вам придётся сражаться. Ангелы Битвы и ныне витают над полями сражений помогая тем, кому ещё есть, что свершить, и забирая тех, кто выполнил своё предназначение. Ближе всех вам Ангел Смерти, вы почти коллеги. [показать]

Пройти тест

[500x554]
В колонках играет - Face@Face - Кошка (feat. Маська)
Настроение сейчас - меланхоличное

- Приїхали!!! – з криком, в кабінет влетів хлопець років двадцяти на вигляд, в діловому костюмі, з короткою стрижкою на голові, та широкою як у чеширського кота усмішкою.
- Хто?! – трохи злякавшись від такої несподіванки, вона здивовано подивилась на засапаного парубка, що тяжко дихав неначе щойно пробіг стометрівку. Швидко клацнувши по клавіатурі, як досвідчений компь’ютерщик, вона кількома рухами зберегла і вимкнула іграшку, в яку дуже полюбляла грати на робочому місці у відсутності роботи і зайвого персоналу в кімнаті. Місцеві адміністратори так і не помітили підпільно встановленого нового програмного забезпечення, - хто? … приїхав… - перепитала ще раз не вірячи досі що це сталося.
- Як хто? Ти що, ну ти даєш… сама мені вуха прожужжала, що в сусідній готель сьогодні, тобто прямо зараз, заїжджає її улюблена музична рок-група. А тепер на мороз впала… ти що..?
- Невже!!! Нарешті!!! – вона як вжалена підскочила зі свого робочого місця.
_ Ходім?! – він підморгнув їй, - Хто автограф хотів, там цілий натовп вже зібравсь. Я навіть телевізійників бачив… Ходім – ходім…
- Дьом Тьом. – всміхнулась вона до хлопця, схопила свого записника, та швидко попрямувала за ним в коридор.
- Чуєш, - зненацька запитав її Артем, - нічого від голови немає?...
- Ти ще б на вулиці запитав. Є, але в ящику, потім прийдемо – дам… а що трапилось?..
- Та… - махнув рукою Артем, – голова жахливо болить, вже три дні спати не можу…
- А з дружиною, - лукаво кинула вона.
- Ги…, озабочена збочена… канеш сплю…
- Ти ж казав що не можеш…
- Можу! – гиркнув Артем – Не доставай мене.
- Співчуваю твоїй дружині. – продовжувала знущатись вона.
- От зараза, та сплю я з дружиною і тільки! Безсоння мучить, поняла?!...
- Ги, ще б не зрозуміти.
Так вони вийшли з будівлі і попрямували до натовпу. Коло сусіднього готелю «Океани» були з усіх боків оточені фанатами та фанатками, пресою. Видно було що вони щойно вийшли з автомобіля, бо не так далеко віддалились від білого лімузину, теж оточеного людьми. З усіх боків спалахували вогні фотоапаратів, визирали об’єктиви камер, звідусіль сипався град запитань і море людських рук намагалися дотягнутися хоча б до когось одного з зірок.

За мить вона з Артемом вже теж потопала в цьому натовпі, намагаючись протиснутись до кумирів. Звичайно, вони одразу ж одне одного загубили, бо звідусіль штовхались, кричали, лізли наперебій, дехто навіть вистрибував з-за голів інших, якась дівка залізла на, мабуть, свого хлопця, та осідлавши його шию, щось несамовито кричала і фоткала мобілкою Океанів. Загубивши Артема, вона вирішила сама пробиратися до своєї цілі, доки їй не вдалось проштовхатись до предмету свого обожнювання. Ось він, хапай і радуйся зі своєї удачі, веселий, завжди з усмішкою, жваво з кимось говорив, відповідаючи на десятки однакових за смислом запитань. А вона стояла позаду його і не наважувалась навіть позвати його по імені, просто погукати, хоча, навряд чи він почув би її в такому гаморі. Вона просто стояла і дивилась на його спину. З усіх сторін лунало: - Славік!... Петя!... Мілош!... Денис!... А можна?!... А коли?!... якби людей можна було б порівняти з морем, то можна було б сказати що здійнявся справжнісінький шторм, посеред міста. Вона ж стояла у нього за спиною, спиною свого кумира, так і не наважуючись погукати його, хоча, їй би вистачило просто схопити його за плече, або за руку і він одразу ж повернувся б до неї. Мов пам’ятник журналістці, вона стояла позаду, в одній руці тримаючи свій записник а в іншій міцно затисла шарикову ручку, мов меч Артура в камені, який міг дістатися лише обраному. Стояла… весь час фіксуючись на задніх планах сотень фотоапаратів, камер, звісно, він не помітить і навіть не зацікавиться нею, вона одна, з сотень тисяч фанаток, по усьому світові. .. А вона ж буває на кожному його концерті, знає кожну його пісню, але заговорити так і не наважується. Ось помітно як із натовпу виринув Артем і просунув ручку з фотокарткою комусь з Океанів, хтось з зірок схопив її, швидко намалював розмашистого автографа та віддав назад, в тремтячі від радості руки, який з легкістю знов пірнув в людське море, як в велику хвилю.
Нарешті підоспіла охорона. Високі дужі хлопці швидко проштовхались до зірок, та почали методично і доволі вдало відтісняти фанів і пресу. Її теж не оминули: силі і дужі руки одного з охоронців одним поштовхом відкинули її в натовп. Океани ж, не втрачаючи моменту, попрямували до входу в готель, махаючи та посміхаючись на камери. Й коли вже всі четверо були у самих дверей, що тихо відчинились запрошуючи гостей, Читать далее...

[476x698]
В колонках играет - Апокалиптика
Настроение сейчас - гуд

Янгол не став втрачати моменту і одразу кинувся в той бік, схопивши повітря обома руками, наче тримав когось. « - Аш!» вигукнув янгол чиєсь ім’я, і в ту ж мить невидимі руки теж схопили його і одним сильним ривком витягли його з цього світу… він опинився в іншому місці… все було теж саме але водночас інакше, дерева, зруйновані будинки, та ж сама земля під ногами, те саме повітря, тільки небо затягнуте важкими дощовими хмарами, а сильний вітер трохи не збиває з ніг.
- Ну нарешті, от впертий… - засапавшись мовив до нього той, хто його ж сюди і «втягнув». – привіт брате – продовжував відхекуючись, випустивши зі своїх рук янгола і трохи відійшовши від нього. Він був одягнений в чорні широкі джинси та таку ж чорну з подекуди червоними смужками сорочку, з-під скуйовдженого чорно-червоного волосся було видно молоде обличчя, років двадцяти на вигляд, смагляве, з чорними-чорними очима.
- Привіт Аш, - тяжко мовив янгол, - навіщо ти мене сюди затягнула? - він перевів свій погляд на землю, тяжко опустив голову та знов опустився на землю.
- Тобі вже більше п’яти тисяч років, а повівся як дитина – мовила Аш та підійшла до янгола щоб перев’язати рану. Аш була мертвим янголом, точніше вона – колишній янгол. Вона не належить ні до небесної ні до диявольської братії, одна з тих янголів, що добровільно позбулися крил й назавжди лишилися на землі. Одна – з сотень тисяч тих, хто непокірний нікому. Гірших від чортів і безперечно в кілька разів сильніших за інших янголів. Вони – вигнанці, самі по собі, живуть по всіх світах й творять що заманеться. Насолоджуються всим чим можуть і нікому не коряться. Якби хто коли зібрав би їх разом, то вони могли б стати господарями над світом, але із-за своєї різні, вони навіть відокремлені одне від одного. Вони не беруть участі в протистоянні добра і зла, вони просто живуть. Називають себе ж вони – «мертвими», мертвими для неба та для інших, їм немає Там прощення, а в протилежні лави вони поповнюють неохоче. Вони вигнанці звідусіль.
Аш нахилилася до янгола, щоби подивитись його рану, але той одразу ж знесилено впав на землю, знову стиснувши обома руками рану. З неї все ще текла кров. Тоді Аш присіла коло його голови і зазирнула в широко розплющені очі.
- Чому? Навіщо це тобі? – запитала мертвий янгола.
- Я сам... - вимовив янгол, і знову здригнувся від болю – я сам сюди прийшов.
- Що, набридло безтурботне життя? Ну давай підіймайся, допоможу вже тобі раз так – вона взяла янгола за плечі і трохи підвів, так що той тепер сидів на землі. Янгол, в свою чергу, здивовано подивився на неї, але нічого не сказав, лише сперся на руки аби знову не впасти. Аш же відірвала від своєї гарної чорної сорочки кілька тонких довгих клаптів і заходилася навколо рани янгола.
- Чому ти мені допомагаєш?
- А що, думав що я тебе добити зібралася? –всміхнулась Аш, але якось єхидно, лише правим краєчком рота.
- Чому ти витягнула мене зі світу – тяжко продовжував янгол, правда, іноді смикаючись від болі, що завдавала йому Аш, перев’язуючи рану.
- Подалі від добрих очей, зло часто дивиться на світ очима невинних. – знов дивно посміхаючись відповіла Аш. – О, наче скінчив, - заходиласья закріплювати кінець «бинта», завертаючи його під його самого. – Кілька годин протримається, а більше нам і не треба, у нас рани швидко гоються.
- Легко тобі говорити, мертвий, у вас все швидко заживає, і тіло і почуття, хоча ви і такі ж як і ми, але серця, здається, в вас немає.
- Навіщо ж ображати, я йому допомагаю, а він…
- Я цього не просив – відрізав різко янгол, тяжко підвівся і поволі пішов до найближчого дерева, щоби хоч якось вкритися від вітру. Аш попрямувала слідом за ним.
- Просив, не просив, я просто хочу тобі допомогти, звідки стільки гордості – мовила Аш, неначе образилась.
- Звідки треба.
- Скажи, чи ти тепер в чорти зібрався? Навіщо ти вбив Ханаса? - з насмішкою запитала янгола мертва, і знов пильно подивилась прямо в очі янгола, що тепер сидів під деревом, спершись спиною на могутній стовбур старої липи.
- Звідки… звідки ти знаєш? – нервово запитав Янгол.
- Я хоч і безкрила, але все ще янгол. Я, брате, багато чого знаю…
- Я не хотів вбивати…
- Всі ми не хотіли… невже ти ціниш цих нікчемних людей вище подібних собі?
- Ти не розумієш… так не можна… не можна вирішувати кому жити а кому ні, посилати янголів охоронців карати своїх же підопічних, при чому не просто карати а позбавляти життя… вбивати… де жалість… де всепрощення…
- Послухай –перебила його Аш.
- Ні , це ти мене послухай, - продовжував той – навіщо творити, а потім же руйнувати, вирощувати а потім топтати… кругообіг життя… ненавиджу це… мені наказали вбити Читать далее...

[631x699]
В колонках играет - Фльор)))
Настроение сейчас - суперское

Аш...

Від пострілу зброя випала з рук дитини, але хлоп’я швидко підхопило його з дорожнього пилу та побігло геть від янгола по одній з бокових вулиць, і за хвилину зникло за одним з будинків. Від жахливої болі янгол впав на коліна так схопився обома руками за стікаючу кров’ю рану. Куля пройшла наскрізь, не лишивши жодної надії на відмову від жахливої зустрічі, трохи нижче серця задівши ліву легеню. За мить, кривавий слід вже з’явився й на брудни порваних штанях, але поволі почала зупинятися. Голова його була безнадійно опущена, таким чином, що довге русяве, скуйовджене волосся повністю закривало його обличчя, по щокам якого потоками котилися сльози і градом падали на суху спраглу землю, під його ногами, приєднуючись до запікшихся в пилюці та піску крапель крові. Рана не була смертельна, але біль завжди відчувається, не так фізичний як душевний біль. Ледь ворушились побиті крила, граючи з білим пір’ям. За кілька хвилин рана перестала кровоточити, але сльози не завершували свого дощу болю. Він прибрав руки з рани і тепер вони безнадійно звисали і щось безглуздо шукали в дорожній пилюці, наче він хотів вчепитися за щось тверде і сильне, що моголо б його стримати, і щодуху закричати. Що ж ви люди коїте?! Навіщо?! Мало що ви один одного принижуєте, ви ще й один одного знищуєте.
Раптом зліва від нього пролунав чийсь зовсім тихий голос:
- Цікаво, що більше болить? Те що стікає кров’ю, чи те – що їсть з середини, і від нього немає порятунку, ніколи і нікому?
Запитання явно було до нього, але хто це. Поряд нікого не було, неначе голос лунав з повітря. Він одразу ж схопився на ноги і почав нервово озиратися навколо, але нікого так і не угледів. Було відчутно що здійнявся невеличкий вітерець, так, що легка курява почала здійматися на перехресті.
- Хто тут? –трохи збентежено, запитав янгол, - покажись!
- Яка різниця хто, головне, що я тебе знаю. –знову несмішливо пролунало з повітря але вже з правого боку.
- Покажись! Хто ти є?! – вже твердіше мовив янгол, і кінчиком лівого крила, коли повертався, зачепив щось, або когось, щось невловиме і невидиме, як саме повітря...

В колонках играет - Океан Ельзи - Без бою
Настроение сейчас - отличное

Вона ж, взяла назад чашку, і посміхаючись стала допивати свій полишений чай. Як там у Океану Ельзи «З жасмином зелений чай» , подумала вона і пішла в кімнату, з чашкою в руках. Як завжди ввімкнула комп’ютер, тихенько зажужчав куллер, вона клацнула пару разів по клавіатурі, і от уже в колонках звучить бадьора ранкова музика. Океан Ельзи і Тартак сьогодні саме, як кажуть брати наші недалекі «в тєму», така музика, дуже швидко підіймає настрій і все інше… а особливо сусідів. Скільки вже разів сусідка бесідувала з нею не злим тихим, а інколи й не дуже тихим, матом, нічого, - «Хай гадіна просипається» - всміхнулась вона, і полізла за одягом в шафу, не випускаючи пахучої чашки з рук. З такими «веселими» ранками, її сусідка, незаміжня жінка, так років тридцяти п’яти з весь час підпухлими очима, від її нічної роботи (десь в нічному клубі, барменом), так що їй вже ніякий ліфтинг не поможе, не кажучи вже про різні косметичні маски, якими вона часто пугала, забуваючи зняти, що друга шкіра, мабуть зненавиділа всю українську сучасну альтернативну естраду. Раніш вона пробувала боротися якось з цим явищем, матюкатися, але через три місяці все ж здалася, так тільки іноді бушує коли не в гуморі. «Мужика їй треба, а то пропаде жінка» - пожаліла сусідку, і далі зарилася в шафу. І хто його тут все складає, нічого зранку знайти неможливо. нарешті пошуки все ж увінчались успіхом і вона «відрила» свою улюблену чорну футболку з білими метеликами. Ну прям що «Дольче і Габано» усе чорне і біле, а ні, ще іноді й червоне. З одного боку практично, а з другого ще й економно-довговічно, чорне завжди було, є і буде в моді. Хоча, що їй мода, головне щоби зручно було і скромно, вона ж молода, незалежна, в міру розпущена жінка. А ще добра, ніжна і мила , і… але про це якось іншого разу.
Далі, ми випустимо деякі дрібниці з її ранку і трішки все узагальнимо. Вона зібралась, доволі швидко, поцьомала Джинджер, і побігла на роботу. На годиннику вже було пів на дев’яту. Хоч би сьогодні не спізнитись, і так вже премію зняли, пахаєш тут як коняка, та ні, вже як кобила, за чотириста доларів на місяць, а тут ще й грозяться штрафні санкції заводити. «Та пішли вони з ними в ліс по цвєточки, работодатєлі мєсні» - швидким шагом вона поспішала по вулиці, на роботу. Дев’ята, вона подивилась на годинник, на каблуках особливо не побігаєш, що ж, прийдеться спізнитись. Дев’ята п'ятнадцять, вона вже біля прохідної. На варті високий, широкоплечий, в білій сорочці і чорних штанях охоронець, просто приємний молодий хлопець, років так з двадцять два, зустрічає її легкою посмішкою. Вова. Ура, це Вова, знач сьогодні не запишуть спізнення. Вона підійшла до огорожі за якою сидить Вова, її знайомий, не так давно разом вино пили й в волейбол грали, ой як вона тоді собі коліна позбивала. Що ж скажеш, такі запальні бувають пляжні вечірки, ех жаль, вже одружений він…
- Привіт, як справи – приязно посміхаючись вона звернулась до охоронця.
- Привіт, що, знову запізнюєшся – весело відповів той.
- Не запізнююсь, а вже спізнилась.
- Який раз? – всміхнувся Вова.
- Ну Вова, ну ти ж не будеш мене відмічати, правда, ти ж такий хороший – підлизування не раз спасало людство, і їй теж допомагає.
- Тебе? – лукаво – та лана, йди, що ж з тобою поробиш.
- І не відмітиш?
- Не відмічу.
- Точно?
- Точно-точно. Йди вже, крутиться вона тут.
- Подумаєш, от і піду, а ти тут сиди сам і скучай.
- Ой-ой, йди, кому кажу, а то запишу. – весело сміючись кинув Вова навздогін цокаючим каблукам її нових туфель.
Пронесло. Тільки й було в її голові. А тепер робота і тільки робота. Ось і офіс, зачинено, начальства ще нема, добре що ключі з собою. Як добре начальству, спиш скільки хочеш, приходиш на роботу о котрій заманеться, а може й взагалі не приходиш, так з’являєшся час від часу і контролюєш усе. Вона теж колись стане великим цабе і начальником, тільки коли? Коли їй стукне так під тридцять-сорок, кому воно тоді вже потрібно буде. Там сімя, діти, нарешті чоловік, не остання мебля в домі. Потім вже не до того буде, хоча хто його знає що потім буде, тут не впевнена що завтра буде, не говорячи про місяці чи роки. Все, робоча машина ввімкнена, як кажуть, перед фейсом, вперед за роботу, тільки почту перевірити б спочатку… аську включити… подзвонити, розбудити подругу-студентку… ой скільки всього зробити треба вранці, коли працювати…

В колонках играет - Melnitsa
Настроение сейчас - cool

Вона відклала ручку і закрила свою чималеньку записну книжку. Потягнулася, і повернулась обличчям до Джинджер. Маленьке пухнасте чудо спало на її м’якій білій подушці. Маленька кішечка, всього трьох місяців від народження, маненьке-маненьке кошеня. Подароване їй на день народження кимсь з її численних знайомих. Вона навіть не пам’ятала ким, але була просто закохана в це маленьке пухнасте чудо, що вже дві неділі не дає їй нормально виспатися. Джинджер знає, що на хазяйку будильник не діє, а їсти ж хочеться зранку, тому, після того як облизування носа хазяйки ні до чого не призводять, окрім задоволеного сонного мурчання, вона просто починає шалено плигати по ній, скакати, бігати по цьому сонному тілу, тільки б воно відкрило очі, а потім всістися навпроти ледь відкритих повік, зробити нещасне і голодне обличчя та починати нявчати, доки хазяйка остаточно прокинеться. Не візьме її на руки, та не винесе на балкон і покормить. Так, після такого точно скоро спати не захочеться, - і звідкіля це пухнасте щастя впало на мене, - майнуло в голові. – от виспиться за ніч а потім вранці знову спати не дасть. Може її зараз на балкон відтарабанити?.. та ні, жалко малого чуда, хай вже спить. Вона глянула на годинника. Друга ранку. Класно. А о сьомій вставати, на роботу топати. Як ліньки то. І далась їй та писанина. Все. Вона вимкнула світло і вирішила трохи поспати.
Зранку повторилася вся та картина що відбувалася кожного ранку. За виключенням того, що Джинджер гордо сиділа на кухонному стільці і великими голодними очима дивилась, як хазяйка пила зелений чай з жасмином, аромат якого розносився по квартирі.
- Ну шо ти хочеш?у? Джинджер? – спитала цікаве кошеня дівчина, - Чого дивишся на мене? Їсти хочеш… так чого не їси свій віскас, знаєш як його інші коти люблять? У? – кошеня зрозуміло, що на нього звернули увагу і почало повільно перебирати лапами на місці. – Ну, чого? Ха, так ти хочеш того що я? хи, - хазяйка посміхнулась і поставила трохи надпитий нею чай на інший край столу, якраз напроти кошеняти, - Ну на, пий, чого дивишся, а то заберу раз нехоч. Кошеня тут же звелося на задні лапи, а передніми - вчепилося кігтиками прямо в білу скатертину, на краю столу. І носом потягнулося до пахучої чашки. Понюхало, поводило вусами і потім лизнуло чаю з кашки, носом впершись в інший бік чашки. Потім ще раз. А за тим, Джинджер підняла голову і здивовано подивилась на хазяйку. Мовляв – що ти таке п’єш – , відвернула носа від чашки, сплигнула зі стільця, та побігла в кімнату, на останок, кинувши ще один здивований погляд на свою хазяйку.
Вона ж взяла назад чашку, і посміхаючись допила свій полишений чай.

[523x698]
В колонках играет - Splin - sos
Настроение сейчас - nothihg

…руїни… суцільні руїни… від будинків майже нічого не лишилося, лиш подекуди й досі стояли напівзруйновані стіни, нагадуючи, що в них зовсім недавно хтось жив, дихав, мріяв, надіявся, переживав, кохав… А тепер вони зовсім осиротіли, з них навіть зняли дах, тому що тепер вже нікого ховати вій стихій, стоять собі обвуглені, закопчені сироти, а між ними, по всім закуткам, віє холодний сумний вітер. Навкруги тихо-тихо, жодного зайвого звуку… час неначе зупинився, злякавшись того що тут відбувалося, лише дим , що повільно і монотонно здіймався над попелищем нагадував по його нестримність.

Я

///

///

В колонках играет - пустота
Настроение сейчас - такое

Через кілька годин, на горизонті показався невеличкий пролісок, і навскіс до нього , вздовж степу показався невеличкий битий шлях. Але він не звернув на неї , а не поспішаючи толочив невисоку степову траву, і зійшов на шлях лише коли достиг першого напівсухого, точніше напівобгорілого, зовсім недавно дерева, чи то від блискавки, чи то хтось підпалив заради забави. Мимоволі вимальовувалась захоплива картина – пів дерева було чорне, як ніч, навіть місцями, де не було кори, воно прогоріло майже на третину стовбура; а інша частина зеленіла, як ні в чому не бувало, тільки злегка прикопчене сажею листя видавало її іншу половину, так невід’ємну від неї як вона сама. Янгол мимоволі затримавсь і задивився на чудо природи, чи точніше сказати – життя. Він навіть на якусь мить забув про свою тілесну біль, уявивши що довелося пережити бідній рослині… але природа лікує рани, всі рани лікує час, а якщо не лікує то хоч рубцює… тому нічого затримуватись на місці, треба рухатися. І янгол попростував далі по дорозі. Невдовзі він помітив за верхівками рідких дерев сіро-чорні стовпи диму, що підіймались над зеленою дубравою і ставили плями на блакитному небі. Мабуть там було село або інше людське поселення. Тому янгол, як міг, сховав під свитину обидва свої крила, мирно зложивши їх на плечах. Але все ж це не допомогло пір’я стирчало з-під свитки, неначе він ніс під нею на спині якогось великого птаха. Але як можна було сховати те – що не ховається. Хоча, зараз це найменше бентежило янгола. Він хотів як най скоріше дістатися людського поселення, й тому навіть пришвидшив свій кволий шаг, хоча то мало було помітно. Він просто йшов вперед… й скоро він майже дійшов. Але чим ближче він наближався до людського поселення, тим сумнішим ставав вираз його обличчя

[700x525]

[466x699]
В колонках играет - Океан Ельзи - Друг
Настроение сейчас - плохое

Цього літнього дня, як і завжди стояла невимовна спека, ледь колихалися трави від змученого вітерця. День як день, що нічим не відрізнявся від десятка таких же днів, що вже цілий місяць змінювали одне одного, даючи місце розгулятися старій посусі. Аж ось на небі щось загорілось і сліпучим сяйвом полетіло прямо в степ, до матінки землі, стрімко і швидко. Кілька захопливих і дивовижних секунд, цього яскравого польоту, чи точніше падіння. Аж поки не зустрілося з землею.
Удар… ні , не було відчутно навіть найменшого стрясіння землі. Сяйво завмерло в кількох міліметрів від землі, і потім легенько опустилося на твердь. наступної миті сяйво почало зникати, так що можна в ньому було розгледіти силует людини, точніше не людини а, .. це неймовірно.. янгола! круг нього здійнялася велика курява, і тому він деякий час стояв непорушно, чекаючи , доки осяде пил. Тому його можна було добре розгледіти.
Його крила були усі в пилюці, місцями не вистачало пір’я, ноги і руки його були усі в подряпинах та синцях, свитина була йому завеликою і звисала з плечей, вигляд у нього був дуже болісний, лише в очах, в цих великих, кольору сіро-блакитного неба, неймовірно прекрасних і сумних очах світився вогник...
він підніс свою праву руку до чола і озирнувся навколо... його тіло було виснажене і голодне, а навкруги ні живої душі, ні деревця... один сухий, випалений сонцем степ. - Куди тепер, майнуло в його голові.... жахливо боліло ліве крило, на пір’ї була запечена кров... він ще раз озирнувся і поволі пошкутильгав на зустріч сідаючому сонцю... так, ледь тримаючись на ногах, він поволі йшов… йшов не знаючи куди й навіщо. Він навіть не знав чому він іде саме на захід а не на схід, чи на то й же південь чи північ. Одне він знав напевно, хоч степ і безкрайній але, все ж десь є йог початок чи кінець, він не міг опинитися в якійсь пустелі, ні, це земля, така жадана ним земля… хоч куди не кинь оком, кругом суцільне жовто-зелене море. Тому він просто йшов. Міг би – злетів би зараз же над землею й подивився хоча б куди іти, щоб не брести в сліпу, на зустріч не знано кому, і чому. Він невпевнено почав розправляти крила, але жорстока біль вогнем вдарила по його тілу. ліве крило , явно було зламане в кількох місцях, а не як він думав раніше, просто розбите об браму, з якої він чимдуж тікав до людей…
Тому ще постоявши з хвильку на місці, відходячи від больового шоку, янгол поволі побрів далі.. куди йому тепер поспішати, у нього попереду ціла вічність, вічність смутку, вічність самотності, вічність на роздуми, вічність на дослідження цього, так цікавого світу, вічність на життя аж до кінця світу, якщо до цього його не пробачать і не заберуть назад, або приставлять до якоїсь людини, щоб обороняти її від усього лихого, або посадять на варті коло брам… хто його зна. Що буде, можливо навіть вдасться повернутися до палацу, надіятися на ласку Батька? Все може бути… цікаво, що йому заготоване тут, і чому він опинився саме в цьому місці… багато питань було зараз в його голові, і він на всі на них сподівався знайти відповіді, його ентузіазму можна було тільки позаздрити – змучений, весь побитий, голодний і виснажений, він цілеспрямовано йшов вперед, насвистуючи якусь веселу пісеньку… і вогонь, вогонь в його очах, він не згасав, якась вуглинка горіла в його серці, ця маленька, зарита в величезному попелищі вуглинка, чудом полишена живою хазяїном-вогнем. …

...чому?...

В колонках играет - Океан Ельзи - Друг
Настроение сейчас - файне

відкриті очі - сліпі очі...
(частіше треба закривати їх, щоб насолоджуватися шепотом життя...)

[700x525]

В колонках играет - Океан Ельзи - Сосни
Настроение сейчас - грустное - на грани апофиоза...

Вона лежить… тут, зовсім поруч, коло нього. Її очі широко відкрито, а непорушний ніжний погляд спрямований прямо в небесну синю височінь…ледь розмиту поодинокими білими хмаринками, розмиваючи собою небесну блакить в блакитно-сіруватий колір.. колір її очей… на щоці ще тримається, наче застигла в часі і не хоче полишати свою хазяйку, прозора маленька кришталева сльозинка. Вона зовсім недавно вогнем обпікала її молоде сяюче від щастя обличчя, народжувалась в почуттях коханого так плекайомого нею і жаданого… а тепер майже перетворилася на кришталь, виблискуючи в промінні білолицього сонця. Ще кілька миттєвостей назад вона дихала, а тепер цей останній подих, застиг смертельним поцілунком на її губах. - Чому вона… чому не я? – тільки й майоріло в його голові, більше ні про що він зараз не міг думати. Він навіть не торкався до неї, не хотів порушити цю застиглу в часі красу… і міг би годинами, та якими годинами, днями спостерігати за нею, не зводячи ні на мить з неї очей. Він хотів би назавжди залишитися поруч неї. Але її більше нема… нема –майнуло в його голові – я її бачу, відчуваю, але її нема… ще кілька секунд назад вона весело щебетала біля нього, їх руки спліталися, а вуста шукали притулку на коханих часточках щастя…він ще ближче присунувся до неї, але так щоб не торкатися до неї… навис над нею і зазирнув в її великі , тепер вже не живі, але так до болі кохані очі… здавалося, вона теж дивилася в його заплакані червоні від болі очі… але то лиш обман, тупий самообман… як йому зараз боляче, як би він міг, то закричав би як виснажений і смертельно поранений лев після тяжкого безглуздого бою. Але він не міг, не міг навіть спокійно дихати, і тому, його божевільний, повний болю і відчаю рик беззвучно виходив з легень, здавалось його душа ось-ось зачепиться за цей рик, і вилетить разом з ним із тіла слід за коханою… вона могла бути матір’ю його дітей, могла б створити собі гарну кар’єру , положення, у неї було б усе, чого б вона забажала, але вона того не хотіла, просто їй все це не було потрібно… вона могла би стати досить відомою особистістю, як би лише того захотіла, вона могла би бути ким завгодно, але вона того не прагнула… до останнього насолоджуючись цим маленьким коротким, але сповненим її особистим жаданим щастям, кожен ранок вона посміхалася сонячному промінню, вона жила… жила так – як мало хто вміє жити, цінувала кожну хвилину, ні коли не кидала слів на вітер, кохала… кохала, до останнього подиху кохала, горіла сама і запалювала собою інших… але тепер вона лежить, зовсім поруч, тутечки, коло його руки… і він плаче, плаче від щирого серця, бо знає, що більше ніколи не почує її веселого щебетання, ніколи більш не обнімуть за шию її білі рученята, ніколи вона не подивиться в його очі, і не скаже – я тебе кохаю – а потім відштовхнеться і стрімглав побіжить по росяній траві, щоби її догнали і піймали поцілунком, … - не можу… - знов майнуло в його ледве живому тілі – не можу , як боляче… чому.. навіщо…за що?...чому вона…чому… вона… несправедливість… очі… вуста… небо.. боляче… безглуздя.. біль.. чому?... ненавиджу.. кохаю…Боже… ненавиджу… чому…
Він ще мить тримався, і якраз, коли сонце знов визирнуло з-за біленької хмаринки, щоб окинути оком полишену на хвильку в самотності землю, упав, замертво впав поруч неї… однією рукою він тримав Ії маленьке зап’ястя, а іншою стискав щойно вирване власноруч зі спраглих грудей серце. Ні йому не було боляче, він щасливий, зараз він знову з нею зустрінеться і вже ніколи не полишить її, вічність буде у них на лодонях…
- Кохаю… - останнє що вирвалось з грудей…


[450x125]

В колонках играет - мельница
Настроение сейчас - неясное

там де закінчується небо - мрії і сни стають єдиним цілим...
там де закінчується життя - душа грає з Богом...
там де закінчується совість - живе безглузддя...
там де закінчуються кохання - народжується ненависть...
там де закінчується щасття - пустка...
там де закінчуються межі - стіна...
там де закінчується розум - спить віра...
там де закінчуються почуття - закінчуюсь я...
а там де закінчуєшся ти... хто там?...

[500x667]

дщ

В колонках играет - Океан Ельзи - Кішка
Настроение сейчас - супер

от я молодець, від нічого робити на роботі ось таку лялю зробила)))

[700x525]

В колонках играет - какой-то рок
Настроение сейчас - шоковое

работа!! лостали, загрузили, бедная я....

[467x600]
[451x565]

В колонках играет - Земфира
Настроение сейчас - отличное

Дощ... Яка прекрасна і сумна примха природи...Як зручно ховати свї сльози під маленькими крапельками...можна навіть плакати на людях, всеодно ніхто не помітить, як на твоєму змішуються і зливаються в одне єдине ціле часточки твоєї душі та колиски життя. Радість, щастя, біль, журба… байдуже що…все змивається з обличчя ніжним потоком неба. І врешті решт зрошує стару спраглу землю, напуваючи її повною палітрою почуттів…можливо, саме від того на світі таке розмаїття барв і відтінків, або навпаки…Добре плакати разом з небом , відчувати його … Інколи може навіть здатися, що ти сама і є той дощ… Що ти летиш з божевільною швидкістю, і з мільйоном вражень і емоцій водночасі, в купі з такими ж як і ти. І доки ти падаєш, ти проживаєш усе своє життя, бо то і є життя – життя краплі. В цьому стрімкому потоці, де кожен стрімглав несеться до землі, обганяючи і штовхаючи тих хто заважає. І на мить, зовсім маленьку мить ти розумієш, що ти не падаєш, щоб просто розбитися об землю і розлетітися на десятки маленьких краплинок, що потім вбере в себе земля…і ти не летиш догори, чим марять багато наївних та самозакоханих, ні, ти летиш на протязі усього свого короткого чи довгого життя, саме туди, де тебе чекають… до тих, хто не уявляє свого існування , буття, чи чого іншого саме без тебе… і досягши землі, ні, ти не зникаєш, навіки в сухих породах.. ти живеш, живеш, бо ти треба, без тебе не буде життя іншим, ти – вічність, як живий кругообіг води. І не важливо що ти зараз просто маленька божевільна краплинка, тобі лише треба досягти… як дощ досягає своєї вікової рідні, даруючи життя.
Дощ – то прекрасне життя, сповнене світла, радості, надій і емоцій.
Можна годинами гуляти під дощем, особливо літнього теплого вечора. Коли цілі водяні струмочки, веселими потоками несуться зі схилів старого міста по мокрому асфальтові або бруківці. Можна навіть роззутися і босоніж побродити по теплих озерцях життя. І навіть якщо змокнеш до ниточки, тобі все одно тепло та весело, бо все що тебе бентежило зараз в тебе під ногами, або ввібралося в полу твоєї нової спідниці. Деякі диваки проходять повз тебе, щось шепочуть одне одному, сміються і тицяють на тебе пальцем. Але тобі всеодно, ти щаслива… в цю мить, наче знов маленька, а світ такий прекрасний. А диваки, ти впевнена, їм теж хочеться так як і ти, босоніж потопати по теплим калюжах, вони б так і зробили, якщо були б дітьми…але зараз вони ні, ні , не дозволять собі того що ти, нє-нє-нє. Та байдуже до них. Яка різниця… Ти ж щаслива…а щастю, справжньому, твоєму, ніщо не заважає… життя прекрасне…і дощ вже закінчився…



[507x699]

В колонках играет - Би-2/Сплин
Настроение сейчас - отличное

а це кусочок моєї, біографії--

Утро…просыпаюсь вместе с cолнцем, под нежными лучами утреннего солнца, раньше будильника, ничё не могу с собой поделать..
вылажу с кровати..и тихонько, на цыпочках, топаю к шкафу со скрипящими дверками…
внедалеке спит хозяйка…
я стараюсь как можно тише пробраться к двери и приотрыть её… чтоб она проклятая не скрипела и достать *** иногда получается))
аккуратно, чтоб не шуметь достаю *** и на цыпочках, что б не разбудить хозяйку иду мимо неё в коридор…а тама двери…...в ванную..
и тихонько пробираюсь туда, закрываю за собою двери, и *вырезано цензурой*
...затем тихонько крадусь на кухню, и прямо к нему… единственному и так желанному..
Холодильнику…и достаю молоко…и начинаю свой утренний завтрак…иногда ещё варенье с белым хлебом в придачу)… ням ням))…вкуснятина
Вкусно позавтракав, так же тихонько всё убираю и проскальзываю назад в спальню…
хозяйка по-прежнему сладко спит…ааа млин…звонит будильник на мобилке, но я очень быстро успеваю его выключить, прежде чем он нарушит тишину…
хозяйка что-то там недовольно бурчит о отворачивается к стенке…
я же тихонько иду к шкафу чтоб достать одежду.. снова этот жуткий скрип..
чтоб не так скрипело, решаю открыть его одним махом…*HELP*…
с огромнейшим грохотом на мя вываливаестя, почемуто, неожиданно для меня, полочка вместе со всем содержимым…но я)) в последнее мгновение, успеваю наклонится, так что полочка, пролетая надо мной… прям как НЛО...зацепает только моё мягкое место,
и с огромным грохотом падает на пол, фсё.. хозяйка окончательно проснулась…ррррррр
сонное тело лениво повернулось в мою сторону…
-ну , шо? опять.. вяло прозвучал её голос..
- я не специально, - промурлыкала я и стыдливо опустила глаза...
- та лана, подумаешь…Эээ.., с добрым утром
-а ну да, с добрым утречком- облегчённо вздохнула я)))
- чудо ты, чё неспиться?
- ну мне на работу,- весело муркнула я)
-аааа, - многозначительно затянула она
-я ж тихонько..
-ага, заметно
- я ща ..
- а который час?
- 6, самое оно
- у йо, чё так рано то, те ж на 9
-ну я ничё не могу с собой поделать, не спится
-давай тя усыпим))))
-чё мя? – обижено мяукнула я
-ну тогда просто полежи
- не могу
- шило у тя в *цензура*
- ха-ха, мдя ну не безэтого..)) -я в это время вставляю назад полочку и слаживаю веши
-но Паша же её делал
-ой, шо той Паша
-как шо? он же твой парень
- ой, он такой Парень как я балерина
-ну да.. э судя как он мне полочку приделал..
- ой, что мне с ним делать *тут пошли женские мамуары*

Вот такое у мя утро)

[376x500]