а ми контр-yuppie, ми роз'їдаємо мегаполіси з середини в’їдливим дитячим плачем

ми народжуємо нові покоління, не маємо хронічного і пінного з рота остраху і робимо це легкими рухами геніталій, рожевими мозками і світлим минулим

ми псевдо-андеграунд і розріджена маса між рядами офісного планктону, хоч м’які і вразливі, а ви - мейнстрім

ми не цукрові, але й не під майонезом, без приправ, без зайвих інгредієнтів, прянощів, ми без нічого задля нового

ми у колисках вирощуємо синці під вашими очима, і запізнення у затхлі офіси, у квіпи і вконтакти

Ми любимо війну, і завжди її любили. Ми народжуємось з цим знанням: що ми народилися для війни. Ми любимо хвороби. Ми любимо рак. Любимо землетруси. В цій кімнаті сміху, в цьому великому луна-парку, який ми називаємо планетою Земля, ми обожнюємо лісні пожежі. Розлиття нафти. Серійних вбивць.

Ми любимо диктаторів. Терористів. Викрадачів літаків. Педофілів.

Господи, як же ми любимо новини по-телевізору. Кадри, де люди стоять на краю довгої загальної могили перед солдатами, в очікуванні розстрілу. Яскраві фотографії у глянцевих журналах: скривавлені частини тіл невинних людей, розірваних на шматки бомбами терористів-смертників.

Ми любимо авіакатастрофи. Ми обожнюємо забруднення повітря. Кислотні дощі. Глобальне потепління. Голод.

мені подобається журнал ШО, але менше ніж смажений фундук і гранатовий сік, читаю переважно у ванній, іноді в дорозі і, здається, знаю в чому суть мого дискомфорту

тут хтось заграється із мастурбацією на власне фото

щоб пройнятися значимістю і величчю себе генія хтось акцентує на низькому серед протилежних за статусом, і винаходить дієвий спосіб ефективного оргазмування собою у дзеркалі

і все це не стільки демонстрація високого, скільки викриття бидла і хронічне тиканя пальцем з усмішкою дауна

не існує гармонії, є тільки тоталітаризм, і авторитарне правління псевдотехноінтелектуала, і це навіть не пафос, бо виправдано і змістовно

а в цілому, кращий журнал під і над мейнстрімом

чим більш творчу посаду обіймає людина, і більш творчою є її сутність, тим більш хворобливою ця людина є, і тим більше приховує, не вміло закриває кришкою унітаз, відповідає на не поставлені запитання і посміхається, багато посміхається

у моїх м'язах молочна кислота досягає точки кипіння, і я загорнувшись у щось тепле слухаю autechre, в ці дні осмислювати і розуміти quaristice легше, і, може, вже завтра ця властивість зникне, хто знає

ніщо так не надає інтер’єру світла і радості, як хаотично розкидані на підлозі дитячі іграшки

субота відкриває потаємні двері, щоразу нові, і ми поринаємо у народження чогось спільного на трьох, і так вже декілька місяців, купуємо, готуємо, малюємо, будуємо

неділя народжує натхнення через порожні офісні коридори, у ефірній кімнаті із жовтими стінами і рожевими олівцями у канцелярській підставці, і ніби посміхається яскрава лампа на стелі

все має циклічність, періодичні зміни завдяки яким я знову закохуюсь у радіо
а точніше у процес власного ефіротворення
на просто радіо

Сегодня на работе, достал из рюкзака пару конфет которые лежали там дней пять. Предложил одну из них своему колеге:
- Будеш конфету укусную ням-ням?
-Буду.
А патом он добавил:
- Так ты вроде сладкое не ешь?
- Ну почему не ем? Ем может раз в месяц, но это редко.
Он улыбнулся, и сказал:
- Для этого наверное должно быть очень горько на душе...

Я после его слов аж призадумался...и молча пошол курить...

Во как оно... И эту мысль пульнул человек который целыми днями возится в пыли и цементе.
[313x240]

мене було виховано у консервативному дусі ліберальними методами

мій розвиток у пасивності, живу і живлюся з мовчання, позбуваюся аби знайти, прощаюся аби привітати невздовзі

один з тих, хто матеріалізує порожнечу, я свідомо стираю, зменшую, розводжу в різні боки, і банально відриваю без анестезії, і це більше ніж мазохізм, і це смачніше за повноту, вся ця нестача сповнює

«не має нічого більш багатого за своїми можливостями, ніж порожнеча»

хелоуін – ще один елемент регресії в сучасному гламурно-маргінальному оточенні снобістських і нігілістичних настроїв, неолібералізм або наслідок відтятого уміння мислити, заключний етап деградації, чи супутна його фаза, а може іграшка у «статусність», десь так, коли людина у кокаїнових відблисках на місце іржавого носа приліплює рожевий фалос із діркою в центрі

сьогодні важливо ідентифікувати себе в системі, і якщо вийде не злякатися та стартувати кампанію з ліквідації наслідків; сьогодні важливо мати свою фотокартку в кишині, і час від часу дивитися на той елемент, який має ваше ім’я і паспорт;

сьогодні зручно бути християнином вранці, агностиком вдень і будистом ввечері

один в полі воїн, якщо воїн, а не набір оруддя вбивства

і плювати на галасливі упередження з-під глобалізації, плювати на острах і атрафовані органи, які відповідали за самоідентифікацію. мені не цікаво лише заради досвіду, чи ще чогось. плювати на систему, на пасивність, і не заради діючого максималізму, а скоріше задля витонченого нігілізму, і крапка. далі без упереджень, в собі і для себе.

перший номер у списку пріоритетів, лідер всіх чартів мого мікрокосму, і головна причина всіх моїх сьогоднішніх кроків. не має значення в який бік, і кількість не важлива, і контекст сам по-собі зливається із природою мого оточення.

один в полі воїн, якщо поле в середині вас

в києві працюють, або роблять вигляд ніби працюють. останнє переважає навіть в світлі фінансової кризи. це не статистичні дані, не аналіз ринку кадрів. це суб’єктивність у спостереженнях. в києві літають навіть, коли ходять. і коли сплять теж літають. це поза залежністю від роботи чи навчання, скоріше стиль, атмосферність міста. київ не мегаполіс, як його звикли називати. це у порівнянні з провінційною первинністю київ великий, а фактично – суто столиця.

в києві дивляться вниз, а у моєму рідному запоріжжі – в очі. це одна із причин, чому в києві людина маючи три роботи втомлюються менше, ніж на одній в провінції. тут енергетичне втручання у ваш мікрокосм зводиться до мінімуму навіть по-дорозі до туалету. київ такий – дає можливість дихати на повні легені, тут якісно інший рівень спілкування. наче камін, який обігріває з найменшою втратою деревини. у моєму рідному запоріжжі відбувається постійний взаємообмін, вічний конект, безперервна пісня, широко розкриті очі.

в києві працюють, або роблять вигляд, або і те і інше, але в польті і мовчки

сьогоднішня, тобто сучасна за усіма параметрами людина відмовляється думати. від елементарного процесу мислення. сьогоднішня модель особистості полягає у поліруванні миттєвих візерунків, у створенні і подальшій культивації видного образу. навчена сьогодні людина здебільшого приховує недолік, і лише зрідка створює в собі якісний зміст. ми навчені з народження, у лапах незайманого капіталізму закопувати глибоко в землю кілограми темряви, у скляних банках, у поліетилені ми викидаємо тягар. сьогоднішня, тобто сучасна людина відмінно справляється із функціями прибиральника, але відмовляється мислити. сьогоднішня модель особистості полягає у розсіюванні душі, у ліквідації розвитку.

дуже хочу, щоб у нас народжувалися діти, і ти цього хочеш, я знаю

все, що є в мені - або жувалося раніше, або не смачне, тому не розглядається, як предмет розширення. все, з чого я складаюся - це висловлені позиції, думки вголос, і вчення геніїв. такий собі копіпаст на прикладі живої істоти в істоті, тобто в мені. я – цитати, які потім стають афоризмами, а потім і сутністю. важко повірити, але я один суцільний снобістський намір, який бере в полон себе ж самого. нічого не можу вдіяти, лише докладаю багато зусиль, щоб приховати це. все навколо мене давно зім’яте у рожеве глянцеве пюре, від якого я ніби втікаю весь час, з моменту народження і до цієї миті, але дихаю тут глибше, це правда, істина без жодної недосказаності. сьогодні я на узбіччі заритий в траву.

ефект присутності, без якого більшість не може існувати – вони не дивляться телевізор, але вмикають його, і він має постійно працювати. от мій соціум, він складається з привидів, які залітають на мою територію, і на мене постійно впливають. якщо ми знаходимось у квартирі, вмикаємо телевізор, але не дивимось його, то абсолютно чітко виходить, що він дивиться нас. типова ситуація ексгібіціонізму. телевізор – вуаєристське око, яке роздивляється те, що відбувається в кімнаті. справа не в параної, а у фантазіях, які так чи інакше, заселяють нас і постійно присутні в нашому житті.

налаштування визначають базис, праця не виробляє, а соціалізує, представницькі органи влади нікого не представляють. сучасну епоху характеризує відчуття втрати реальності. останнім бастіоном реальності стає смерть. на смерті будується влада і економіка. але в останніх випадках смерть виступає не сама по-собі, а лише як фантазм (уявлення).

мій жовтневий ранок починається із «папа» на вухо, або торкань маленькими долонями до носа. потім я відкриваю очі і бачу посмішку. справжню і щиру, наче вітання із запрошенням в новий день. і ми втрьох готуємо сніданок.