Мої
руки крадуть тепло по чужих кишенях
губи стогнуть від чужих жувачок і спиртових настойок
нігті нахапалися чужого бруду.
Досі не наважуюся попрати Твою-Мою червону футболку, де залишився НАШ запах, яка
зберігає твої флюїди
травить мене своїм кольором
ніяк не хоче розбити НАШ канал.
Ти привчив мене до себе –
цілуючи чуже обличчя, ловлю себе на відразі
з 20 грамами сорому та смутку
кожного разу.
Ти вибиваєш мій глузд з колії
тактовно
бездоганно,
що стаєш просто святим, а я так довго переконувала себе
в атеїзмі
фемінізмі
що майже вжилася в роль, поки не угледіла тебе
знову.
Я боюся надягати червоний шматок НАШОГО провареного минулого,
щоб не пережити себе
щоб не перестати
щоб не втратити тебе
хоч в ній.
Я втомилася від чужих чоловіків
даремних
безликих
скінченних імітаторів Твого-Мого
НАШОГО.
Єдина нитка – червона річ
мого божевілля
твого полегшення
нашого свавілля.
Нашого НЕМАЄ, де вперто намагаюся закреслити перші 4 букви, а всім
кричати
розповідати,
що щаслива без нічного кошмару
Твого.
Мого.
НЕ нашого.
[625x680]
И забыла совсем, что посылала туда фотографии. Скинула в самый последний момент "лишь бы лишь бы хоть что-то", а потом и забыла. Всемы все это уже видели сто и двести раз, но комуневсе равно - голосуйте. :)
http://www.thebestofrussia.ru/photo/51015
http://www.thebestofrussia.ru/photo/51001
http://www.thebestofrussia.ru/photo/50987
http://www.thebestofrussia.ru/photo/50972
http://www.thebestofrussia.ru/photo/50960
Настроение сейчас - єєєхууууууууууу
ЩАСТЯ!
"...- Ну все ж таки, секрет є?
— Та є! Є! Повна душа болю! Передаю секрет—біль... так ви ж його не візьмете...».
із розмови початківця із Григором Тютюнником
...А взагалі...Мені казали, що перед іншими - зігнута моя спина...Та до ката! Хіба коли-небудь казала "Врятуйте, кого-небудь ради!"...Ото і зараз не скажу...Вистою...
...ми ще повернемось,
обов'язково повернемось,
бодай — ногами вперед,
але: не мертві,
але: не переможені,
але: безсмертні.
Василь Стус
Ото і я хочу...Назад...На свою землю, а не чужу...Сама поверну собі і вам це небо, коли ніхто не схотів цього зробити...Повірте, зумію...Тільки тоді повернусь...
Это цитата сообщения Синдром_Шарко Оригинальное сообщение
трахальщик великий
Опять изнасиловать себя порции переживаний гудящая голова и части тела все по отдельности не имеет возможности собраться в целое, я как была так и останусь кусками только вот уже подгнивать начиная бью себя кулаками в грудь, пытаясь показать стойкость и волю а куда там - хлебаю дерьмо из чана прошедшего так давно
прокатилась по себе как шар зубастый, как в том фильме про существ и осталась оголенная лежать в темноте пытаюсь заснуть ан нет же прет из меня уже нечеловеческое давно не человек уже
тень из прошлых опытов осознание того что не стану тем кем хотела себя видеть всё потеряв теперь уже я маленькие часики и зачем всё это было и когда всё это случилось
утром я на секунду поняла к чему же всё это но трахание себя показалось умопомрачительно сладостным мазохизм в большей степени ах как же приятно было наматывать себя на раскаленные прутья.
все это так и осталось лишь в моем воображении вся фантазия но я уже не могу отказаться да и не смею слишком вжилась в роль великого страдальщика хотя вот бы покинуть оболочку, тогда можно и к звездам. но все переливаю жижицу переваренную из одного сосуда в другой, хлебаю глотками давлюсь а глотаю потом снова выплевываю под натиском рвотных позывов куда делась моя колючая гордость
блять как же противно а что делать.
с отрубленной головой живется неплохо только боль мучает постоянно того места которого в принципе в теле не существует наверное я больна а впрочем я всегда была больна и доказывать что кто-то не прав и кого то пора распять не имеет смысла поскольку это все новая порция палок в мою жопу а тебя не волнует нисколечко. я потеряла себя еще тогда кусок выдирали мой кусочек кидали в ведро биологических материалов и не было иного выхода на тот момент. я уже тогда умерла отрубив себе голову водрузив на пьедестал палача который в принципе и не махал топором только пробовал лезвие пальцем а сделать то ничего и не успел. я сама все для себя решила, приговорила и на плахе разлеглась раскинув ноги и приглашая войти лишь только бы не было больно попробовав на вкус успокоительное.
уже три года отчаянно собираю остатки того что жило во мне записываю переписываю смакую. а если с другой стороны бросить взгляд, слушай, ведь тухлятину жру негодную по сроком давности и почему же распластываюсь от нее не убивая ее в себе. пытаюсь объяснить что нет сил и пробовала и уже сто раз но боль и боль и боль и грусть сильнее в тысячу разов чем эти жалкие попытки выбить гниль из тела и бросать курить и матами ругаться. хотя впизду
конечно лучше трахать себя до мозолей сфинктера и плакать что вот плохо всё и я нещасна и мне осталось лишь исчезнуть исчерпав себя до дна
Ноттингемшир блюз. нестихи
каждый день за окном.
каждый божий день.
то сверху, то снизу солнце в глаза.
вот такое хреновое лето.
слишком белое небо.
слишком колючая выжженная трава.
сестра мария-луиза носит в кармане шарики красного цвета, это драконья кровь; от нее наутро болит голова.
сестра карен хочет знать, где спрятался враг; бьет зеркала и оконные стекла. она права, пытаясь найти слова сочувствия мертвым львам.
но вокруг нее слишком много живых собак.
тополиного пуха, отточенного пера тебе, беспокойной ночи, трудного вдоха; увернуться от рук их, прохладных и легких, от книжных и вымученных забот; пальцы их пахнут ладаном, формалином, нашатырем; сестры выглядят, в общем, неплохо посреди улыбающихся господ.
вот проходят, неслышные в темноте, вот скользят по лестницам мимо стен, мария-луиза или карен, мария-луиза или карен, к чорту обеих. обе не те. пусть идут в продавщицы яблок, носят длинные сарафаны, пусть их слушают, и кивают, и заглядывают в декольте.
боже, храни королеву,
утренний кофе,
позавчерашний газетный лист,
пряжку на шляпе фонарщика,
тень поперек мостовой,
летнее небо,
ирландию,
карла густава,
бедную лизу и двенадцать ее лебедей,
клару с крадеными кораллами,
боже, храни их всех.
тише, и так все слышно, дыши, пиши,
смейся и плачь, ничего не проси взамен.
а я уеду, как только начнется дождь,
я уеду в свой сказочный неверленд,
я уеду в свой гребаный ноттингемшир,
как только начнется дождь.
Лимпопо, Лимпопо, где твои синие воды, где твои сверкающие берега?
"Впитывай мудрость мира, - говорят мне - уйди отсюда в свое междубровье. Какой там цвет?" Я вижу красный. красный - символ огня, очищающей силы, Божественной любви. И не знаю еще, что через несколько часов междубровье раширится, проползет под моими платками и шалями и вся я буду - сплошной красный. Это называется - простуда.
Держишь сигарету в правой - кажется, что все пропало. Перекладываешь в левую - и кажется, что все будет. Там на чьем-то балконе я все еще вижу золотой свет между листьев - такие размазанные пятна могут видеть только люди с отвратительным зрением вроде меня. И это пятно мне подмигивает, притворяясь равнодушным. Смотри, я здесь. В тонких белых носках.
Лимпопо, Лимпопо, мы забыли твой запах, твоих детей - хозяев планеты цвета темноты и земли, из которой мы все вышли.
Мне снится море на выходные. Мне снится, что сижу я с ноутом у самой кромки прибоя, а он ходит мне по ногам, я боюсь замочить компьютер. И пишу всем - "а я на море, привет". Привет, тут блестящие облизанные камни. Привет, тут умер наш дядя Володя в сентябре. Привет, тут нечего больше ловить.
Лимпопо, Лимпопо... Забери меня своими черными руками, убаюкай меня своими черными песнями.
Я сажусь рядом с чернокожим парнем в метро и я знаю, что рука у него - теплая. И, наверное, он знает,где потерялась наша Лимпопо.
[336x448]
…Впитывать Осень кончиками дрожащих от холода пальцев…
…Безрассудно делать очередной шаг,
прислушиваясь к взмахам крыльев каких-то депрессивных ангелов…
…С трудом сглатывать слюну... вплетать в волосы вчерашний туман…
А ведь еще даже не октябрь.
И завтра я закрою двери нараспашку,
чтобы провести Ее на чашечку горького сквозняками собственного сознания.
…Видишь ли, я как-то зацепилась за лужи и упала перед Ней на колени…
Стоит ли теперь зализывать раны?
…вряд ли…
«Ты не заметишь никогда, как плачет дельфин. Если ты одинок, то он просто один…» (с) Dolphin
Если могла б – сейчас же сделала бы фото того, что перед глазами.
Слишком уж мрачно и красиво: полузакрытые жалюзи, черные крючковатые пальцы деревьев, впившиеся в грязно-серый лоскут неба, ржавые костяки антенн и несколько голубей на крыше соседнего дома… Ч-черт, все это навеивает ТАКОЕ настроение, что хочется просто взвыть.
Думала о своем одиночестве… И о том, что именно с ним мне так уютно. Я искала кого-то, строила надежды… а оказалось, что все это – не для меня. Не могу, не хочу и не умею быть «чьей-то». И никакой это не самообман.
Настроение сейчас - страшна втома і бажання вбитись лопатою
Маятник розхитався монотонно,
І стрілки пересипались в пісок
Застигло все навколо незаконно
Ми зняли душу із своїх кісток
Продавши найцінніше все за гроші,
Забувши, що давно вже не живем
Існуємо, вбиваємо свій час, порожні
Прямуємо кудись ми день за днем
І незнайомець, що у темних шатах
Уже чека нас за наступним поворотом
Готуйсь відчути смерті терпкий запах,
Хоч все життя твоє було брудним коловоротом
Постав себе на шалі Долі терезів
І зваж, чи ти сьогодні ще Людина
Та зберегтися від гниття ти не зумів
Ти знаєш, кращою буває і тварина
Вона не вб’є заради жарту чи для втіхи
Вона дивитиметься щиро в очі
А ти ховай, ховай своє майно у міхи
Ти гірше хробака, чого ж ти хочеш?
Ти хочеш грошей, влади, більше сили
Речей, що порожнечею холодною зіяють
Та чи зігріють вони душу у сезони зливи,
Чи може словом теплим огортають?
Ти мертвий вже давно, і цього навіть не побачив
Твоя душа припала пилом і згнила
Себе б ти нізащо вже не пробачив,
Якби самоповага у тобі була жива.
[700x525]
[299x448]
Настроение сейчас - розчарована
Якщо говорити відверто, я ніколи нікого не кохала. Нікому не відкривала душу навстіж. Нікого не підпускала надто близько. Це, можна навіть сказати, своєрідний комплекс… Або, радше, страх. Страх, який підступно з'являється у підсвідомому. Коли ти звикла до образу «пацанки», котрій, як не крути, з хлопцями набагато цікавіше та простіше (і так було завжди), то будь-які залицяння сприймаються як насмішка. Коли ти переповнена своїми фобіями та комплексами, ти не можеш достойно відповісти на якийсь комплімент, а просто на просто знічуєшся… і починаєш потрохи віддалятись від цієї людини. ЧОМУ? Тому що ти, знову ж таки, чогось боїшся.
В такому страхові жити не можна вічно. І я дійшла до межі, до грані. Треба із собою щось робити. Чому не можна просто бути із людиною і бути щасливою? Чому у відносинах відчуваєш себе тотально самотньою? Чому намагаєшся втекти від своєї самодостатності в обійми випадкових знайомостей?
Ці питання гризуть мене зсередини надто часто.
Все це надто сумбурно та тупо… по-іншому і не скажеш. І як тут не стати циніком? Останнім грьобаним циніком на цій планеті, котрий сам із себе насміхається?
Надто часто зараз складається враження, що в один прекрасний момент я просто самознищусь остаточно. А самознищення у мене стає хорошим способом вбивати нудьгу. Усвідомлення перетворення в істоту, саму собі ненависну, добиває остаточно. І це мій німий крик душі на сьогодні.
Настроение сейчас - tired
Прозаїчно було б описувати кожну емоцію цього літа.
Банальністю є писання сюди знову.
Коли в душі ще пульсують залишки дахів з червоної черепиці, сонячної свободи, занурень у [воду] найглибшуглибинусамогосебе, нічних холодних гітарних акордів.
Так, у європейські міста можна закохуватись щомиті, раз за разом…
А природа, мабуть, якраз є тим безкінечним джерелом натхнення для безлічі людських душ.
Хотілось би щось розповідати…
Та розщеплення слів на окремі частинки для того, аби уповільнити падіння дощових крапель, стає такою по-дитячому безтурботною забавкою.
Просто хочеться інколи повертатись у деякі місця та душі.
[698x188]
[448x336]«- Почему ты никогда не прячешь глаз?
- А некуда…
- Некуда?
- Не-ку-да!
- Проснись, это сон!»
Цікаво, не схований погляд – признак протесту?
Принишклі очі завше були виявом поваги, покори, боязні…
То чому ми маємо їх ховати?
Щоби вберегти себе, свою душу від негідних/випадкових/нахабних… поглядів?
Банальності життя і не більше.
Читати вчорашню газету, знайдену під лавкою…
Перебирати пальцями клавіші клавіатури з мрією звільнитись…
Слухати funeral doom до втрати самоконтролю…
Вкотре виходити з дому, замикаючись на ключ…
Перечитувати і підкреслювати…
Писати листи…
Закреслювати…
Тримати в серці…
Не вірити собі…
До болю звикла рутина, що прив’язує на кожному колі все більше і більше. Зараз, здається вже, колючою проволокою.
Так, це правда...
Люди пишуть сюди аби їх хтось читав, розумів, хтось жалів, хтось бачив їх душу.
Я, мабуть що, не виключення з правил…
Я така ж як і решта.
І все, що мені треба – виговоритись. Викинути з себе все це сміття. Краще, ніж викидання мізків пострілом пістолету.
Ми будемо ходити, тримаючись за руки та ховати очі від випадкових перехожих…
І гучно сміятись, забуваючи про рамки пристойності… Будемо?
Я лягаю і скручуюсь в клубочок. Я закриваю очі та відключаю емоції.
Дивлюсь на стіну зеленуватого кольору. Один-два-три-чотири…
Де моє вікно назовні?
Тицьніть пальцем у напрямку станції
Дурна утопічна фантазія хворої людини.
~
A jazz вечір був просто розкішним вражень залишилось більш ніж достатньо.
1. Джаз-ансамбль Dzyga Imagine (Львів)
2. ПАП-джаз-квартет (Ужгород)
3. Julian Tomas & friends (Great Britain)
[499x374]Настроение сейчас - сносно
Ну вот, поздравляю всех с наступившим годом желтой крысы!
Желаю всем воодушевленного блеска в глазах и энтузиазма, ну и осуществления всех ваших планов и желаний.
Да, с опозданием, но лучше так, чем никогда)
Что ж... провела нг дома - в тишине и спокойствии, правда за день до нового года умер сосед напротив...
А еще 31 числа у нас в квартире скончался воробей...
=(
а так... все неплохо. Сегодня пошла за город - бродить по сгоревшему заводу, потом буду закидать фотоотчет...
Что сказать...? готовлюсь к экзаменам, сижу дома, смотрю аниме и фильмы - скучаю вобщем. Хочу сейчас в Луцк...
Вот... спасибо всем за поздравления... и Ангел_з_Пекла за открытку=)
позволю себе ее сюда добавить, так как оч милая она!
Настроение сейчас - проза життя
Щоранку
Прокидаюсь під плач не мертвих ще котів,
Сідаю на своє стареньке крісло та вмикаю радіоприймач,
Але все той же шум - аби лиш відволіктись...
... ... ...
Відволіктись від замерзлих ніг на холодному цементі,
Від бажання знову тебе побачити,
Від сусідів, що нахабно юзають твій посуд,
забувають змивати після себе в туалеті,
та чомусь ніколи не закриваються у душі.
Отакий собі щоранковий ексгібіціонізм - тіл... душ...
А душ нещадно протікає.
Відволіктись від невтішної перспективи кудись йти
та запихати своє тіло у громадський транспорт
щоб тобі вкотре відтоптали усі ноги,
щоб вкотре поступитись місцем якійсь бабці - вічному пасажиру.
... ... ...
Та ні, ви не розумієте - просто ж зима,
а в мене весняна депресія.
І все ж варто розбавляти свою самотність кип'ятком...
Аби не було так холодно...
[500x331]