Як давно я тут нічого не писала.
Просто нічого було писати. Не те б що нічого не ставалося. Сталося скільки, що...
Але от щоб написати про це все, треба було його проаналізувати. А мені цього не хотілося робити і зараз не хочеться. Як ото Скарлет зі знаменитого роману, яка весь час говорила: "Я подумаю про це завтра". Знаєш, це дуже погано, робити щось, що б хоч якимось чином змінювало твоє життя, не подумавши. Просто зробивши, а про наслідки пообіцяти подумати собі потім. Про що це я? Та про себе... і ще про деякі речі.
Дивний стан якийсь у мене. Дивний період. Я думала, це минуче, але... не проходить. То що ж, я вкінець огрубіла? Чи то наближаються мої 20 років, а разом з тим минає юнацький максималізм?
Мені все одно що це. Але така я собі не подобаюсь. Якщо кохати - то кохати, якщо страждати - то страждати, якщо кричати - то на все горло, якщо йти - то до кінця. Але у мене зараз - повна байдужість до всього.
Привіт щоденнику.

Такий сьогодні гарний день був. Все найпрекрасніше завжди трапляється несподівано) Сходили на препаскудний фільм. А потім… Потім так чудово погуляли по вечірньому Києву…
Так приємно було ні про що не думати. Розмова ні про що. Просто добрий настрій.
Холодні осінні зорі в небі і опале листя під ногами, футуристичні обриси берегів у тихій воді Дніпра, підсвічені куполи Михайлівського собору.
І чого, скажіть мені, чого як він треба, фотоапарат завжди лежить в кімнаті у тумбочці? Може то його власниця така забудькувата? Забуває класти фотик в сумку?
Зате буде причина повторити прогулянку)

P.S. Зебра таки полосата.

Бывает, в словах, сказанных кем-то невзначай, мы ловим какой-то особый для себя смысл. Недавно, когда я мило проверяла, хорошо ли пришиты уши к голове игрушечного мишки, мне сказали фразу, которая послужила заголовком этого поста. "Да это же феноменальная фраза!", - подумала я, но вголос ничего не сказала. Ведь правда же, что часто мы сами становимся причиной того, что к нам относятся не так, как нам бы хотелось? Что бывает, что-то в нас самих толкает других людей делать нам больно, обидно и т.д.
И вот что из моих раздумий получилось...

Посвящается комнатному игрушечному медведю и человеку, промолвившему реплику, которая послужила началом для написания этой сказки

Жил-был на свете плюшевый Мишка. Сначала он был обыкновенной игрушкой, жил в магазине и не умел чувствовать ни радость, ни боль, ни счастье, ни отчаяние. Но как-то на Новый год, его принесли из магазина домой, и положили под нарядную елку. В полночь в дом явилась фея. Взмахом волшебной палочки она заставила елку стать выше, игрушки на ней блестеть ярче, увеличила вдвое количество сладостей под елкой. Фея готова была уже отправиться в следующий дом, но тут ее взгляд упал на скучающего под елкой Мишку. Она внимательно осмотрела игрушку от кончиков ушек до лап, а потом промолвила:
- Ты, Медведь, необыкновенная игрушка. У тебя очень доброе выражение лица. Если бы у тебя было сердце, ты бы стал самым добрым на свете. Ты хочешь, чтобы я подарила тебе сердце?
Медвежонок не знал, что такое доброта. Но он очень хотел так же веселиться, как дети, которых он видел из окон магазина, так же бегать и прыгать. И для этого ему нужно было сердце. Он ответил:
- Да. Я хочу.
- Хорошо, я подарю тебе сердце. Но знай, что когда оно забьется у тебя в груди, ты сможешь чувствовать все человеческие чувства. Все: радость, грусть, счастье, жалость, щедрость, сострадание. Здесь будут доброта, любовь, дружба, нежность, скука, отчаяние. Но самое главное, ты станешь смертным, как все люди. Когда сердце перестанет биться у тебя в груди, ты умрешь. Ты согласен на это?
Медвежонок согласился, ведь ему так хотелось обрести способность чувствовать…
Пришло утро. К елке прибежали дети. Они с шумом раскрывали коробки с подарками. Кричали, смеялись. Какой-то мальчишка пнул Мишку ногой. Потом он схватил его за ухо, и потащил по полу. Мишка впервые почувствовал боль. Ему было больно и обидно, хотелось дать сдачи мальчику. Но только Мишка пришел в себя, как дети забрали подарки и побежали играть в другую комнату. Мишка остался лежать на полу. Только тогда к елке подошла маленькая девочка. Она не играла вместе с остальными детьми. Девочка была бледная и худенькая. Взяв Мишку на руки, девчушка обняла его. Мишка тоже обхватил ребенка своими мягкими лапами.
-Как тебя зовут?- спросила девочка?
- Я только вчера получил сердце, у меня еще нет имени.
- Тогда я назову тебя Корнет. А меня зовут Катя.
И девчонка понесла Мишку к себе в комнату. Мишка увидел, что стол возле кровати девочки был весь заставлен бутылочками с лекарствами.
- Я болею, у меня больное сердце, - пояснила девочка, - а сейчас давай играть.
И они весь день играли вместе. Мишка и девчушка веселились во всю. В конце дня он понял, что у него появился настоящий друг.
А ночью, когда девочка уснула, Мишка позвал фею. Он сказал ей: «За этот день я понял, как это здорово – иметь в груди живое сердце, как это прекрасно – чувствовать, хоть и не все чувства одинаково приятно испытывать. И мне очень хочется, чтобы Катя не болела, чтоб она имела здоровое сердце. Отдай мое сердце Кате, я прошу тебя.
Фея подумала и сказала:
- За то, что ты согласился пожертвовать собой ради другого, я оставлю тебе сердце, а Кате подарю новое, здоровое.
На утро Мишку разбудила его хозяйка. Её глазки светились радостью. Она сказала, что сегодня впервые за долгое время её сердце не болело.
Мишка Кондрат и девочка Катя стали самыми лучшими на свете друзьями. И даже когда Катя выросла, они все равно не разлучались.

calvaria.org/press.php?pres...2586ce199a

«Покаль» або «Пако», як звали його в письменницьких колах, у чийому офіціозі він очолював у 1994—1998 роках іноземне відділення НСПУ, а в 1997—2000 рр. був президентом уже альтернативної Асоціації українських письменників. «Дядя Юра» — як звали цього дивака-романтика в Прилуцькій колонії для неповнолітніх, якою Покальчук опікувався 20 років поспіль, видаючи тамтешній саморобний журнал, знімаючи фільми, роблячи телепередачі. Циганський барон, порнограф-еротоман і надзвичайно компанійська людина — таким знали 67-річного Юрка Покальчука навіть незадовго до смерті.

Сьогодні в парку Шевченка стартувала мильно-бульбашкова хода. Уявляєте собі кілька сотень усміхнених людей, які займаються тим, що дують мильні бульки?:)
Не знаю, як хто, а я відчула справді таки дитячу радість від пускання бульбашок.
Серйозні обличчя при вигляді веселкових бульок розтягувались в усмішках. Дядьки й тьотки пускали бульбашки поряд з малюками.
Усмішки, бульбашки, літо, що ще не хоче йти… Такий от яскравий день:)

19.09.09 А ось і фото)

[700x525]
[525x700]
[525x700]
[525x700]

Думка про те, що літо мусить колись скінчитися, застала мене зненацька. Я тихо-мирно долежувала останні пів годинки під ковдрою, коли в ранкову, залиту сонцем кімнату крізь незачинену кватирку війнуло холодом. І я згадала, що сьогодні 25 серпня, і через якихось шість днів – осінь.
Я б того всього не згадала, якби у мене не змерзли ноги. А ноги в мене мерзнуть круглий рік, окрім літа. Так що я подумала, що назавтра вдягну шкарпетки, щоб не холодно було спати. А поки думала, зарилась під ковдру з головою. Про всяк випадок.

Поки я лежала в постелі, вітер вже назривав величезну купу сухого листя з тополь, і коли я, позіхаючи, відкрила двері надвір, кинув їх мені під ноги.

Сьогодні незвичайний день. Кожного року в серпні трапляється такий день, коли з гіркотою поглянувши в уже не по-літньому прозоре небо, розумієш, що ще одне літо скоро мине.
25 серпня 2008
…

Прозоро-високе небо вже напитане холодом... Здається, воно - вицвіла скатертинка. Небо вицвіло. Чи відцвіло? Все колись відцвітає...

Маленький паросточок проростає, квітне і відцвітає...

Спочатку весна, потім літо... А тоді осінь. Хочеш ти її чи не хочеш.

Народжуєшся, живеш-живеш...А тоді вмираєш. Хочеш ти цього чи не хочеш.

...Повітря таке прозоре, що знайомий пейзаж навкруги здається якимось нереальним. І ти напружуєш зір, довго-довго вдивляєшся в мерехтіння небувалої яскравості зелень дерев, ніби хочеш ввібрати її, запам'ятати кожен листочок.

…А тополі біля двору вже проворять передосінню репетицію, і раз по раз під поривами вітру в повітря злітають пожовклі листочки. В дворі їх вже ціла купа, і вони приємно шурхотять під ногами. Стільки пожовклого листя - то мабуть наслідки небувало сухого літа…

Тринадцятий день останнього місяця літа.
13 серпня 2007
…

Останнім часом з екрану телевізора чую: Европа, европейський, варіянт і т.д. Воно якось не звично і ріже слух. Та й про офіційні зміни в українському правописі я щось не чула нічого.
Чи все ж таки щось помінялося?

Сплин - Сиануквиль


Стала спокойнее вода,
И незаметно солнце село.
С неба упавшая в песок звезда
Зажглась, запела.


На незнакомом языке,
Но на прекрасные мотивы.
Так и останемся лежать в песке,
Юны, красивы…


Так и останемся смотреть


На эти сказочные звезды.


Друг друга греть, друг друга греть…


Просто поздно…

Если вы увидите, что ваш знакомый держит ручку или берет чашку кофе левой рукой, обязательно поздравьте его с этим праздником! Меня, кстати, тоже можно поздравить)

Огородники безуспешно пытаются вывести этот сорняк со своих огородов. Оказывается, за щирицей будущее?

Ученые всех стран бьются над улучшением качества белка хлебных злаков, и никак это не получается. Удается увеличить количества белка в зернах, но соотношение аминокислот в них так и оставляют желать лучшего. О чем речь?

Существуют так называемые незаменимые аминокислоты, не синтезируемые человеческим организмом. Продукты с повышенным содержанием незаменимых аминокислот -мечта человечества.

Красивое название амарант знакомо не всем. Куда понятнее синонимы - щирица, подсвекольник. Кто еще не понял, пусть вспомнит самый частый картофельный сорняк, высокий и стройный, обгоняющий картофельные кусты в росте.

Так вот древние инки и ацтеки тысячелетиями использовали для получения лепешек семена амаранта. Древние по-своему мудры. Ученые изучили семена амаранта. Результаты - ошеломили. Мало того, что рекордное количество белка - 16-18 % (у пшеницы в среднем - 12%). Главное, содержание важнейшей незаменимой аминокислоты лизина в 33, 5 раза выше, чем в пшенице. По мнению американских специалистов, амарант более ценный диетический продукт, чем пшеница, кукуруза, рис или соя.

Терпеливые энтузиасты, вручную собрав урожай на пустыре и измельчив на кофемолке, смогут убедиться, что по вкусовым качествам мука шприцы не уступает пшеничной.

В диетических магазинах США продаются продукты с добавкой из амаранта добрых трех десятков наименований - печенье, паста, замороженные хлебцы и т. д.

На заре перестройки новорожденные предприниматели, услышав об амаранте, закупили семена культурного американского вида и... просчитались. Семена щирицы малы, их переработка требует новых технических решений, что не так просто. Как сказал американский пропагандист Ломан, - "Вопрос состоит не в том, станет ли амарант главной зерновой культурой, а в том, когда он ею станет".
[634x420]
[500x375]

Третій літературно-музичний фестиваль «День Незалежності з Махном» відбудеться 23-24 серпня цього року в місті Гуляйполе Запорізької області.

В рамках фестивалю планується провести низку заходів, зокрема таких як: поетичний боді-арт, графіті-джем, байкер-шоу, кінопокази, професійне фаєр-шоу, майстер класи з гри на барабанах та графіті, «Махновський волейбол», поетичні читання від: сучасних українських письменників, білоруського десанту та презентація західного фронту молодої поезії, а також вечірня концертна програма у складі:


Zdob[si]Zdub (Молдова),

Крихітка Цахес (м.Київ),

Мертвий півень (м.Львів-Харків-Київ),

Бумбокс (м.Київ),

Фліт (м.Івано-Франківськ),

ДримбаДаДзига (м.Київ),

ТопОкрестра (м.Київ),

Джамбібум (Білорусь),

ІQ48 (Білорусь),

Собакі в космосі (м.Харків).

Фестиваль буде відбуватися на двох майданчиках. Вдень від спеки буде рятувати шикарний прохолодний величезний будинок культури, вечірня ж програма традиційно буде відбуватися на полі.

взято з: http://www.gulaypole.info/

Запоріжани, гуляйпільці, якщо тут такі є, як вам подія?
Їдемо? :)))

Перевтілення

Осінній ранок обдає холодом. В повітрі висить волога. Здається, наче цілі краплини висять в повітрі, і коли ти вдихаєш, осідають в легенях приємним холодком. Я йду по одній із вуличок старого Львова. По обидва боки від мене зводи будинків з балконами і з червоною геранню на цих балконах. Під ногами відполірована мільйонами ніг бруківка. Падає листя…
Скільки століть цьому місту? Скільки літ цій бруківці? А будинкам? Які події пам’ятають ці вулиці? Хто, які люди ступали по цьому камінню?
…Здається, я поза часом і поза простором.
Я – пані в маленькому капелюшку і в сукні до п’ят. Я щойно ступила в ранкову прохолоду вулиці і вологе повітря ще обпікає мої легені. Моя голова ще повна нічних снів-мрій, і ледь помітна посмішка ще світиться на моєму обличчі. Я це розумію, коли відчуваю цікаві погляди прохожих на своєму обличчі. Час одягати маску. Я йду по засланому бруківкою тротуарі і мої підбори лунко постукують в такт моїм крокам.
Я йду цими наповненими історією вулицями, де, здається, кожний камінь має свою таємницю. Я, та, що останнім часом ідентифікує себе простим «Свєтка», до якого аж ніяк не в’яжеться «пані», та, що вважає своїм найулюбленішим одягом джинси і взуття без підборів, та, що для опису свого характеру ніколи не застосовує слово «жіночність», я йду, і відчуваю, як краса і таємничість цього міста захоплюють мою душу, відчуваю, ніби перенеслась на кілька сторіч в минуле. Це дійсно я – пані в довгій сукні, що йде по вулиці легко постукуючи каблучками. Це я посміхаюся таємничою посмішкою, примушуючи поодиноких перехожих оглядатися мені в слід. Я відчуваю, як чари цього міста огортають мене і наповнюють все моє єство загадковістю і жіночністю.
Гуркіт проїжджаючого автомобіля повертає мене в реальність. Ще встигаю подумати: «А де ж поділися кінні екіпажі?..» Я живу в час атомної зброї, штучних супутників, Інтернету і хмарочосів зі скла і бетону. Я ношу джинси і не випускаю з рук мобільний телефон.
Життя іде, все навкруги стрімко змінюється, змінюють один одного покоління людей, заростають мохом їхні імена на кладовищ них плитах, забуваються їхні діла. А це місто стоїть, як і століття тому. І про те, що зараз 21-ий вік, тут нагадують лиш трохи змінивші свій вигляд магазинні вивіски, рекламні щити і плакати, та ще автомобілі, що наче жуки, неспішно повзуть по своїх справах вузькими вуличками. І якщо стати і прислухатись, то, можливо, вам пощастить, і ви відчуєте відлуння кроків мільйонів людей, що ходили колись цими вулицями і творили історію цього міста. Місто не змінилось, воно лиш злегка поміняло декорації...

ФОТО ЛЬВОВА

— Почему ты ничего не говоришь?
— Когда я ничего не говорю, это хороший признак: значит, я оробел. А когда я робею, это очень хороший признак: значит, я смущен. А когда я смущаюсь, это совсем хороший признак: значит, я влюблён. Но когда я влюбляюсь, это очень плохой признак

О значении этого слова я узнала не просто из искренного интереса.
Знаю я одного мальчика, который очень много знает (извините за тавтологию) об искусстве PICK UP. Если вы впервые слышите это словосочитание, то наперед скажу, что это далеко не тип кузова. Это намного хуже. PICK UP – искусство обольщения. Так вот, этот амбициозный молодой человек решил для себя, что успех в отношениях с девушками придет к нему непременно, если он будет придерживатся методике этого странного искусства. И я скажу, что у него это неплохо получалось. Этот человек как то сам же рассказал мне, что существует такая специальная книженция, которая учит обольщать, и что он её читал. О том, что он еще и практикуется, в том числе и на мне, я узнала гораздо позже, когда сама её прочитала. Нехитрые такие способы…позволяют знаючи некоторые особенности женской психологии, разыгрывать беспроиграшные комбинации обольщения.
Сколько их в мире еще, пикаперов? И сколько глупеньких дурочек они развели и еще разведут? Девушки, умейте отличить искренность от подделки, не позволяйте себя провести.

Сьогодні виповнюється 25 років такому знайомому нам всім компакт-диску. І хоч зараз багато говориться про те, що CD доживає свій час, проте ніхто не буде заперечувати його значної ролі в розвитку інформаційних технологій.
До речі,першою групою, яка випустила свій альбом на компакт-диску, була "АВВА". А в 80-их було багато жартів про те, що форма і розмір CD нагадує підставку для пива. І ще - час запису, 74 хвилини, ніби-то був вибраний не випадково, а спеціально для того, щоб на одному диску поміщалася дев"ята симфонія Бетховена.
Я просто сьогодні дуже уважно слухала новини, от і вирішила поділитися.)))

Читала "Поклоніння ящірці" Любко Дереша. Книжка, яка спонукає задумуватись над прочитаним, причому не тільки в ході самого читання, а й потім, по прочитанню. Мене, наприклад, вже кілька днів не полишають різного роду думки починаючи від "про те, яким є наше покоління" до "куди ми, люди, йдемо (біжимо наввипередки, усуваємо перешкоду будь-якими методами, затоптуємо в землю тих, хто неспроможний іти далі і вважаємо це все нормальним) і до чого так насправді прийдемо". Це те, про що подумалось мені, може в когось по прочитанню думки будуть інші...

Сегодня, 13 августа, Всемирний день левшей. Этот праздник люди, пользующиеся преимущественно левой рукой, впервые отмечали 13 лет назад, в 1992 году.

На Руси к левшам относились подозрительно. Им даже запрещали давать показания в суде. Считалось, что левшой был сам дьявол. А в советских школах маленьких левшей переучивали в обязательном порядке. Психологи говорят, что все эти люди обладают сильным характером и мощным творческим потенциалом.

По данным статистиков, около 10 процентов населения - левши.
Список известных людей, которые все делали левой рукой, поражает, - английская королева Елизавета, Наполеон, Уинстон Черчилль, Юлий Цезарь, Жанна д’Арк, Леонардо да Винчи, Аристотель, Ньютон, Марк Твен, Буонароти Микеланжело, Вольфганг Амадей Моцарт, Николо Паганини, Роберт Шуман, Людвиг Ван Бетховен, Петр I, Чарли Чаплин, Мэрилин Монро, Джим Кэрри, Пол Маккартни, Ринго Старр, Том Круз, Билл Гейтс, Роберт Де Ниро, Брэд Питт, Киану Ривз, Микки Рурк, Сильвестр Сталлоне, Брюс Уиллис, Дрю Берримор, Вупи Голдберг, Анжелина Джоли, Николь Кидман, Лиза Кудроу, Деми Мур, Джулиан Мур, сестры Олсен, Сара Джессика Паркер, Джулия Робертс, Франц Кафка, Джеймс Кэмерон, Дэвид Боуи, Энрико Карузо, Курт Кобэйн, Фил Коллинз, Селин Дион, Рикки Мартин, Джорж Майкл, Сергей Рахманинов, Джорж Буш старший, Билл Клинтон, королева Виктория, принц Уильям и Николай Лесков, написавший в 19-м веке знаменитую повесть о Левше, подковавшем блоху.

К списку людей, у которых в этот день праздник, я смело отношу и себя. И если кто-то видит, как я рисую, чищу картошку, держу иголку и много еще чего делаю левой рукой и удивленно спросит: "Ты что, левша?!", я гордо отвечу: "Да, я ЛЕВША!" Хоть в детстве меня и переучили писать правой...)))

Згадалось, як була в Києві на курсах, жила в гуртожитку з дівчиною з Львівської області. Цікаво було послухати, як вона говорить. Взагалі, люблю слухати, як люди говорять чистою українською мовою, хоч сама і не говорю. Я не скажу, що її мова була літературною українською, бо в ній було багато діалектизмів, та от саме через те вона і склала для мене цікавість. Перша фраза, почута від неї, яка вбила мене на повал, була: "Ти вже поскладала свої лахи в шафу?" В моєму розумінні "лахи" - це якесь лахміття, дрантя. Ну, я з самоповаги перепитала, що за лахи. Виявилось, лахами у неї вдома називають одяг.) Ще кілька таких слів, що врізались в пам'ять:
мотика - сапа;
бульба - картопля;
"граблі", "жабка" - то наш "крабик", щоб заколювати волосся.
А в нас у вжитку є таке слово «балакати». Пам’ятаю, як в школі це слово виводило з рівноваги нашу вчительку укр.мови. А означає воно «говорити», «розмовляти».
Сама я в повсякденному житті говорю на суржику. І в містечку моєму, всі, хто не говорить російською (а таких меншість), ті говорять на суржику. А от в обласному центрі, навпаки, більшість російськомовного населення. Української тут на вулиці взагалі не почуеш. Для підтвердження: пам'ятається мені один мій експеремент. Суть була в тому, що я підходила до продавщиць на ринку, і розмовляла з ними українською. Більшість дивилася на мене здивованими очима і перепитувала: "Шо-шо?" А одна взагалі запитала, чи не з Західної я України часом? Така от реакція була в українців на українську мову. Ще в школі мене мучила думка, - чому так: англійці вдома розмовляють англійською, французи – французькою, тим же росіянам чомусь не дуже кортить заговорити українською, і лише НАШ народ в СВОЇЙ країні розмовляє мовою чужої держави?
Побувавши перший раз у Києві, мене вразила там кількість людей, що розмовляли українською. Українську мову я чула скрізь: на вулиці, в метро, в маршрутці. Мене це тоді дуже вразило, але приїхавши додому, одна людина опустила мене на землю, запевняючи, що корінні кияни розмовляють російською, а українською – приїжджі, які заполонили Київ. Правда, це так?
Вирісши серед російськомовного населення, я обома руками за українську мову на вулицях, в школах, в ВНЗ. І я проти другої державної мови, і не лише тому, що не бачу в ній необхідності, а головною мірою тому, що проголошення другої державної мови буде смертним вироком для почавшої відроджуватись української мови.

Ось так воно виходить, що я обома руками за українську мову, а в щоденнику якась мішанина з російсько-українських постів. А що ж мені робити, якщо думки у мене – вони то українською, то російською?! Завести 2 щоденника? Тоді ще. В мені живуть 2 особистоті: оптиміст і песиміст. Виходить, ще 2 треба заводити: один оптимістичний, другий песимістичний. Це вже 4 (!!!) Ні, краще вже хай буде мішанина)))

Сегодня 6 мая... Стоп. Да это же Юрьев день!
"Будь здоров, как Юрьева роса", — говорили крестьяне. — "Юрьева роса от сглазу, от семи недугов". На "Юрьеву росу" рано утром впервые после зимы торжественно выгоняли скот на пастбище. Первый выгон считался большим праздником и обставлялся различными приговорами, обрядами, песнями, приметами.
А еще верили, что на Юрьев день нечисть собирается на лысой горе и творит буйные, нечестивые игрища, совещается на пагубу людей и домашних животных. В эту же ночь злые колдуньи ищут и рвут на лысой горе травы для зелья. Между знахарками и колдуньями есть тайное предание, что ранняя юрьевская роса бывает чрезвычайно вредна для животных. Для этого самого они выходят на поле сбирать росу. Сбор росы производят напитыванием холстины в утренней росе. По их приметам, Юрьевская роса сушит рогатый скот, у коров отнимает молоко, телят ослепляет. Стоит только этой холстиной покрыть рогатый скот, и тогда все беды польются на них рекой. Одно только может не вредить скотине — если поселяне выгоняют ее на Юрьев день вербой. Поэтому целебную Юрьевскую росу собирают только после восхода солнца, освященную его лучами.
Вот такой он, Юрьев день, а по другому: Георгий Победоносец, Юра Победенник, Храбрый, Егорий (Юрий) Весенний (Вешний), Егорий — ленивая сошка, Егорьев день, Скотопас, Праздник пастухов.

Сегодня я ничего не могу писать за столом. Почему? Потому что на столе стоит огромная ваза с тюльпанами, и для моих карандашей-бумажечек места нет. И теперь, когда жажда что-то записать приводит меня к письменному столу, я только сажусь и созерцаю тюльпаны.
Вот и мысли оттого тюльпанные сегодня у меня.
Мне их жалко. Кого? Мои тюльпаны, конечно. Сегодня только о них. Жалко, потому что они через несколько дней умрут, а вот на клумбе им бы еще расти и радовать глаз очень долго. Я считаю, надо обязательно издать такой указ, который бы запрещал дарить срезанные цветы. Только в горшочках! :)))
Самые удивительные цветы. Вы мне не верите? Верьте безоговорочно! :) Мне они кажутся красными фонариками, которые зажглись на всех клумбах по весне. Как раз на мое день рождения. А еще, они раскрываются, когда ночью включаешь в комнате свет. Вы знали?

У меня так много желаний… Свозите меня кто-нибудь на тюльпанные поля в Крым, я так хочу увидеть море красных фонариков!