Моральний авторитет Львівщини та всієї України, багаторічний політв’язень радянських часів, перший заступник В’ячеслава Чорновола у першій демократичній Львівській облраді Іван Гель нещодавно вступив до «Нашої України». Як і в «рухівських» 1980—90–х роках, Гель вважає, що зараз — час людей чистої моралі, час активних дій проти ракових антиукраїнських метастазів. В інтерв’ю «Україні молодій» 73–річний дисидент розповів про причини системної кризи українських партій та рецепти порятунку країни.
Причини — в подвійній моралі
— Іване Андрійовичу, ви в боротьбі проти системи прожили непросте, можна сказати, героїчне життя. Чи вас не охоплював жаль за втраченою молодістю?
— Я чинив так, як батько, хоча я його знав порівняно недовго. Я мав і дядька — крайового провідника ОУН Зеновія Тершаківця, який загинув у 35 років. Усе, що я робив, я не вважаю героїчним. Мені часто казали, що я страждав. Я не страждав — я просто робив те, що мав робити. Я чинив синівський обов’язок щодо України, намагався продовжувати справу батька. Він у свої 18 років був стрільцем–добровольцем Української галицької армії. У 1940–х він був станичним, зв’язковим окружного провідника СБ [ОУН].
Я відсидів багато років, але не вважаю, що вчинив героїчний подвиг. Хіба порівняно зі звичайним обивателем. Хтось, навпаки, каже, що я був дурний, бо не пішов у комсомол і не вчився, не пішов у Компартію і не дістав квартири. Але я прожив життя так, як мусив. Бо у 20—30–х роках було нормою, коли казали: або здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї.
— Чи можна порівняти повоєнний час, 1970–ті роки і нинішню ситуацію? Адже тепер патріоти в Україні також зневірюються?
— Народ завжди живе емоціями. Завжди є небагато людей, сильних духом, котрі навіть втрачаючи, не впадають у депресію, а продовжують працювати. Нинішня ситуація в Україні породжена не останніми п’ятьма роками і навіть не останніми 20 роками. Вона коріниться у подіях останніх 50—70 років. Свого часу товариства «Просвіта», «Пласт» і «Сокіл» та греко–католицька церква створили сплав віри і внутрішнього поклику, виховавши покоління 30–х та 40–х. У повоєнний період не було часу на розбещування. А вже потім прагматизм, у гіршому розумінні цього слова, робив так, що все перетворювалося на духовний секонд–хенд. І КДБ, і посмикування простої державної системи настільки залякували, роблячи людей, м’яко кажучи, гнучкими, що годі й казати. В одному товаристві він був патріот і ніби не лицемірив, говорячи про якісь цінності, а паралельно він був слухняним комсомольцем, готовий здати тих людей, перетворившись на щось жалюгідне. Це творило суспільство подвійної моралі, роздвоєності душі. Це призвело до того, що покоління моєї доньки, та й вона сама, попри те, що шляхетна, віруюча і порядна, — «совок». І я якоюсь мірою «совок».
Наведу невеличкий приклад: колись ми з мамою сапали буряки у колгоспі, і десь я там лишив бур’ян. Мати мені каже, чого ж то я так. Я їй пояснив: кому то треба, це ж «колгоспне»! А мати мені повіла: «Нє, сину, де б ти не працював, на панщині, в колгоспі чи в себе, — все маєш однаково сумлінно працювати. Бо це Боже».
То було покоління глибокої віри і послідовної порядності. А потім уже сталися фатальні зімни: мовляв, якщо не вкрав на заводі — дурень. Бо ж у моралі внутрішньої вседозволеності можна робити все, що завгодно.
Із подібною мораллю ми увійшли у події кінця 1980–х років. Чимало трималося на ентузіазмі, на певній ейфорії. І якби лідери продовжували, цей державотворчий імпульс не згас би за три–п’ять років. Пам’ятаю, як у 1992—93 роках Президент Кравчук звернувся до Руху: «Я хочу опертися на Рух». Чорновіл із комуністами дружити відмовився й пішов у глуху опозицію. А треба було брати цю владу. Бо ми ніби самі створили, але самі почали ламати.
Зараз ми маємо сумний наслідок того. І мусимо починати знову боротися, майже від початку. Знайти нові політичні критерії. «Регіонали» з комуністами та «литвинівцями» стали системою. Вони захопили не лише гілки влади — вони захопили владу системно. Тож і опір потрібен системний. А як його досягти... Знаєте, це нагадує ракову пухлину.
«Лише громадські організації можуть чинити опір»
— Чи можливо зупинити метастази?
— Потрібна солідарність. Але її нема, бо нема лідерів. На партійній основі солідарність не відбудеться. Лише громадські організації і суспільство можуть чинити опір.
— Тож нинішня система сильніша від совєтської?
— У ній також немає одностайності. І на неї чекає той самий крах, як і на Юлю Тимошенко. Ці вибори, наприклад, у Галичині, мають стати лакмусовим папірцем.
— Але ж опозиції так і не вдалося сформувати гідні партійні п’ятірки...
— Так, аби порятувати українську політику, списки мають складатися з духовно чистих людей. Таких списків нема в жодній партії. Низка достойних людей перебуває на політичному узбіччі. І ніби є потреба в моральних авторитетах, але, з іншого боку, їх украй важко знайти та залучити.
— Ви нещодавно зробили крок — вступили до
Читать далее...