Чтобы вы (и я тоже) не думали, что я совсем уж злобный тролль)))):

[700x525]

Это я учусь рисовать на графическом планшете (он у меня всё-таки появился)))
Люблю оленей. Надо было, наверно, еще кролика нарисовать, ну да ладно.
С Новым Годом, люди!!!
Будем надеяться, что наступающий год будет лучше уходящего. Так что оставляем свои проблемы и идем к светлому будущему))))

Участвуйте в новогоднем конкурсе!
http://axeeffect.ru/contests/works/114
[550x696]

Чем ближе 31 декабря, тем больше вопросов на тему того, как правильно встретить год Кролика. Прерасный пол волнуется, как всегда, за прическу и макияж, подходят ли они под тот образ, который советуют астрологи создать в новогоднюю ночь, чтобы кролик был благосклонен в 2011 году; не менее важен вопрос празлничного стола - чему ушастый будет рад, как его задобрить; ну и конечно естьли какие-то традиции и особенности именно для встречи этого года. Постараемся ответить на все эти вопросы.

Читать дальше В чем встречать новый год 2011

Участвуйте в новом зимнем конкурсе на нашем сайте!

http://axeeffect.ru/contests/works/113

Как это здорово, когда двое решают жить вместе! Их чувства накалены до предела. Они хотят видеть друг друга каждую минуту, хотят просыпаться рядом с любимым человеком и вместе строить планы на будущее, которое видится им только совместным и только безоблачным. Однако уже через несколько недель тучи начинают сгущаться над светлым будущим, и влюблённые открывают друг друга с новых сторон, о которых прежде и не подозревали. От того, насколько они окажутся подготовлены к такому испытанию с точки зрения прочности чувств и стойкости психики, зависит, получится ли из них крепкая семья или опыт будет неудачным...

Если вы твёрдо решили начать совместную жизнь со своей половинкой, нужно осознавать, что многое изменится в привычном ритме вашего существования. Начиная с режима дня, заканчивая выбором передачи для вечернего просмотра и кучей чужих вещей в разных уголках квартиры.

Самое основное, с чего начинается совместная жизнь – это проживание на одной жилплощади. Хорошо, если таковая уже имеется. В ином случае придётся подыскать приличную квартиру, устраивающую обоих во всех смыслах. И уже с самого начала надо быть готовым к проблемам. Одному может быть слишком далеко до работы, а другая будет недовольна размерами кухни. Придётся решать, что важнее и кому-то нужно будет уступить.

Жизнь вдвоём таит множество сложностей, которые необходимо преодолеть.

Во время ухаживаний пара влюблённых проводит вместе ограниченное количество времени. И даже если они видятся почти каждый день, многое остаётся «за кадром»: в чём возлюбленный или возлюбленная ходит дома, куда убирает вещи (в шкаф, на стул возле кровати или каждый раз в самое непредсказуемое место), сколько времени проводит в душе, перед зеркалом, у телефона, за компьютером или у телевизора и т.п… Перед вами на очередном свидании предстаёт уже готовый «экспонат» – человек, которого я люблю. Неполное соответствие данного образа реальности, а точнее знакомство со всеми гранями вашего любимого человека может вызвать удивление или даже недоумение и разочарование.

Когда люди просыпаются первый раз вместе, мужчина должен быть готов увидеть свою красавицу без косметики и с растрепанными волосами (что иногда может в значительной степени изменить её облик). Кроме того, не спешите сразу целоваться. Не всякий мужчина сможет выдержать двойной шок, если образ любимой девушки дополнится несвежим дыханием.

Хорошо бы постепенно привыкать к совместной жизни. Можно сначала провести вместе ночь. Затем, желательно в выходной, когда не нужно никуда спешить, вместе позавтракать. И так этап за этапом прожить вместе несколько дней. Тогда оба партнёра будут знакомы со многими привычками друг друга. Мужчина уже будет знать, что в будний день лучше первым идти в ванную, потому что иначе можно запросто опоздать на работу. Девушка не будет удивлена, обнаружив с утра носки любимого под кроватью, и привыкнет готовить на завтрак не только мюсли с йогуртом, но и пару бутербродов или яичницу и кофе. Не стоит спешить предстать во всей «красе», например, с банкой пива перед телевизором часами напролёт, в вытянутых на коленках и протёртых штанах, с устрашающей зелёной маской на лице и т.д. Лучше дозировать «сюрпризы» и дать друг другу время адаптироваться к новой роли «мужа и жены».

В скором времени начнутся обычные бытовые проблемы – вторая сложность совместной жизни. Материальные (где и как хранить деньги, кто будет ими распоряжаться и в какой степени) и другие вопросы (к чьим родителям идти в эти выходные, кто пойдёт гулять с собакой или уберёт за попугаем и т.п.) могут вызвать разногласия и ссоры.

Милые дамы, не спешите сразу взваливать на свои хрупкие плечи всё бремя работы по дому. Иначе в последствии ваш благоверный, избалованный спокойной жизнью, может просто не понять, почему вдруг он должен убираться или мыть посуду, если вы всегда сами с этим замечательно справлялись. Кулинарные способности мужчины также вряд ли разовьются без практики, и он может оказаться беспомощным на кухне. И если вы по каким-либо причинам, даже самым веским, не смогли приготовить еду, голодать придётся обоим и вина будет полностью на вас.

В свою очередь мужчинам желательно сразу «приучать» свою любимую к необходимым привычкам, таким как рыбалка с друзьями, тренажёрный зал или футбол. Это поможет избежать скандалов, когда вы неожиданно заявите, что не поедете к её маме, т.к. начался сезон охоты.

Старайтесь решать все проблемы и принимать серьёзные решения сообща. Не забывайте, что теперь вы несёте ответственность не только за себя

Преодолеть любые бытовые проблемы можно силой любви. Раньше вам достаточно было видеть объект вашей любви, быть с ним, и любовь приятной теплотой разливалась по всему телу. Теперь всё иначе, и вам грозят равнодушие и отчуждение. Для поддержания высокого чувства нужно постоянно «подбрасывать дровишек» в огонь взаимной любви.

Пустив всё на самотёк, можно проснуться однажды чужими людьми, связанными только общими фотографиями, имуществом, а может и штампом в Читать далее...

Девушки в отношениях боятся еще большего количества вещей, чем мужчины. Впрочем, может и не большего, но страхов столько же. Например, девушки очень сильно романтичные существа, они любят все идеализировать, а также верят в чудеса. И оченб боятся, что их представления о прекрасном разрушатся.

Например, девушки по-другому относятся к сексу. Они его считают более важным событием, чем мужчины.Быть может, так и должно быть у всех, но они знают довольно легкое отношение к сексу со стороны парней. И боятся, что парни к сексу с ними относятся недостаточно серьезно.

А кто-то считает, что секс не настолько хорош, как те фантазии, которые у них в голове. Ведь там все сплошь прекрасно, красиво и романтично. Они в своих фантазиях видят все несколько иначе, чем получается на самом деле. Потому-то и боятся разочарований.

В следствия всех своих страхов девушки также не могут расслабиться и получить макимум удовольствия. Конечно, ей нужно привыкнуть к партнеру, только тогда можно с уверенностью заявить о том, что она не боится.

Девушка всегда боится остаться одна, что парень ее бросит. Не всегда, конечно, но очень часто такое бывает. И правда, молодость уходит, а новых ухажоров искать все сложнее и сложнее. С девушками нужно быть нежнее, нужно постоянно говорить ей нежные теплые слова, чтобы она не чувствовала, что может остаться одна. Поверьте, парни, для девушки очень важно быть нужной.

Но бывают и девушки с совершенно иными страхами. Например, некоторые дамы чувствуют свое превосходство над мужчинами и хотят, как и парни, к слову говоря, быть в отношениях главными. Такое бывает не очень часто и корнями произростает из прошлого. Возможно, из-за взаимоотношений с отцом.
Таким девушкам нужно отдавать инициативу, чтобы они могли играть по своим правилам. Возможно, она станет немного пассивнее, когда поймет, что все и так в ее руках.

Но какой бы ни была девушка, в первую очередь она все же именно девушка, а потому ей хоется тепла, любви и заботы. Парни, не обделяйте своих спутниц всем этим, и у вас будут очень приятные отношения.

(с) http://axeeffect.ru/articles/comments/942

Ура!
Новый конкурс на сайте!
Участвуйте!
http://axeeffect.ru/contests/works/113

Когда я посмотрел фильм "Город грехов", то... сразу побежал искать что-то подобное. Но нет, нет. Я пересматривал фильм по многу разу. И каждый раз он оставался всё таким же яростным, безумным, искренним и чувственным. Дал посмотреть диск другу (да, тогда мы ещё писали фильмы на диски) - тот плевался страшно, и сказал, что смог вынести лишь несколько минут. Я пожал плечам и ничего не ответил.
А сейчас я, наконец-то, нашёл перевод оригинальных комиксов Френка Миллера - на русский. Все части.
Наслаждаемся. Комиксы можно читать онлайн.

Син-Сити

О нравах, царящих в «порочном городе» Бэйсин-Сити (BaSin City), куда в своё время свозились лучшие шлюхи со всего света. После ознакомления с нелицеприятной и беспощадной атмосферой вымышленного населённого пункта, многим покажется, что уж в реальности-то всё гораздо милее и справедливее. Но это и вправду – только так кажется. [показать]   [показать]   Тип | Цикл В оригинале | Sin City Частей | 3   [показать]   [показать]

Читать далее...

[323x367]

Досягнення п’яти останніх років залишаються ніби в тумані. А досягнення були, і неабиякі — у сфері гідності й свободи, самоусвідомлення і зцілення від історичної амнезії. Нинішня влада ніби не хоче помічати знакову для національної ідентичності дату — День пам’яті жертв Голодомору. Напередодні цього дня «УМ» запросила до розмови людину, яка заклала початок змін у самоусвідомленні українців.



— Вікторе Андрійовичу, Голодомор–геноцид за останні роки вже всебічно досліджений, розслідуваний і засуджений. Однак загальнонаціонального осмислення трагедії ще не відбулося. І серйозних кроків для виходу з кризи, спричиненої наслідками геноциду, також не зроблено. Чому так?

— Мене часто дивує короткозорий, дрібний підхід до Голодомору 1932–33 років. А ця трагедія пройшла через долю не лише тих 10 мільйонів, які загинули, не народилися, не жили. Вона — в долях мільйонів, які нині живуть і представляють українську націю. Це одна з найбільших гуманітарних катастроф, яку зазнало людство. Голодомор визнано злочином. Є формальне визнання, яке відбулося. Але щось ще має відбутися в душах мільйонів людей — цього, на мою думку, ще не сталося. У нас це ще попереду. Утім, як говорив наш видатний Григорій Сковорода, найбільша втрата — це втрата не грошей і не ресурсів, а втрата часу.

— Чим для вас особисто є Голодомор?

— Моя родина в ряду жертв така ж, як і мільйони українських родин. У моєму селі — 14 цвинтарів. Дві третини похованих у них — це односельці, які загинули в 1932–33 роках. Над ними десятки років не було хрестів. Там покояться і мій дід, і мої тітки, і мої бабусі. На жаль, де могилки багатьох із них, я не знаю. І не від того, що я поганий онук. А тому що ті, хто очолювали комуністичну владу, постаралися, щоб мільйони таких як я не знали ні діда, ні бабусю, ні де вони поховані, ні як вони загинули. Бо це є ще одна правда про те, що ми сьогодні називаємо найбільшою національною катастрофою. Голодомор можна зрозуміти лише в контексті нашого національного становлення. Адже найвільніший, найбільш незалежний клас — селянство, яке мало землю, хліб, формувало власне життя, мріяло про державу, організовувало тисячі повстань, щоб те все від них не забрали. А ще ж були розстріляні інтелектуали, знищені словники української мови. Голодомор прочитується в цьому ряду і ми розуміємо, задля чого це все робилося.

— Нині ситуація наближається до катастрофи. Про це свідчать якість життя, тиск на приватних підприємців, «переворот» в освітній галузі. До чого готується нація — дати відсіч чи стати жертвою?

— Я не вірю в те, що націям роблять подарунки, що замість них заочно хтось вирішує питання, які кожен має вирішити для себе — для свого самоусвідомлення і становлення. Ми часто дивуємося прикладу чехів, поляків, словаків, литовців — як їм вдається постати після неволі. Часто бере добра біла заздрість — чому так не стається в Україні? Коли проаналізувати, приходиш до висновку: ті нації, з яких ми хочемо брати приклад, зробили серйозне домашнє завдання. Бо питання національної соборності є ключовим для того, щоб реалізувати чи економічну, чи соціальну реформу, чи будь–яку зміну в житті.

— А яким чином ви бачите оту соборність? Про неї так багато говорять, але ніхто, здається, не відає, як її досягти...

— Не думаю, що це питання складне. Будь–який тлумачний словник говорить, що нація — це спільнота. І вона має спільне устремління. І коли ми говоримо про спільноту українську, нам часом говорять, що для того, аби ми почувалися братами і сестрами, питання української державної мови не є обов’язковим. Або ж що в нас немає власної історії. Утім вона є і складається зі сторінок боротьби за свободу. Написати чесну історію — це наш обов’язок. У нас є власна пам’ять. Це речі, які нібито й банальні. Але коли ми засвоїмо, що те, що перелічено — це наше, з нашим, українським поглядом, — з цього проростає те, що ми називаємо соборністю. В’ячеслав Чорновіл свого часу казав: «Запам’ятай: Україна починається з тебе. Не з президента, не з голови сільради чи обласної адміністрації. З тебе». Як ми себе визначаємо в українському світі — так значною мірою залежатиме те, як скоро ми станемо нацією соборною, нацією єдності.

— Наскільки є важливою солідарність між українцями? І тоді, в час Голодомору, і сьогодні?

— Думаю, це основа. Я виріс у селі й завжди вражався тому, що, зайшовши до найбіднішої бабусі, ніколи не вийдеш із хати, щоб тебе не пригостили. Чи молоком, чи скибкою хліба. Думаю, що за 70 років ХХ століття комуністичному режиму, безумовно, вдалося спотворити традиції, духовність, взаємовідносини між людьми. Але я оптиміст. Думаю, кожен з нас усвідомлює путь, яку слід пройти. Нас упродовж історії рвали на шматки — Російська імперія на Сході, три–чотири імперії на Заході. Нас привчали до чужої мови, давали медалі тим, хто виявлявся кращим у «справі забуття». Нас намагалися кидати в сюрреалізм — без Вітчизни, без своєї школи. Але мені здається, що базові речі в нас залишилися. Після 170 заборон української мови і Читать далее...

[показать]

Віра Іванівна Ульянченко належить до невеликої когорти успішних жінок–політиків. Але навіть після високих крісел керівника Київщини та глави секретаріату Президента Віра Іванівна не пішла на відпочинок. Цієї осені Віра Ульянченко, очоливши список «Нашої України» (№15 у виборчому бюлетені), йде на вибори до Київської обласної ради. «Я повертаюся на Київщину, щоб завершити розпочате», — зазначає Віра Іванівна. Екс–очільник області чудово обізнана з потребами регіону — без будь–яких нотаток «видає» повну довідку про район, село, з усіма проблемами і досягненнями. На стіні в офісі Віри Іванівни — велетенська карта Київської області. А на робочому столі комп’ютера — фотографія Віктора Ющенка. «Ми не зраджуємо своїм ідеям і знаємо, що потрібно робити далі», — переконує Віра Ульянченко.

　
«Зараз Київщина на 18–му місці серед областей»

— Віро Іванівно, за часів вашого керівництва областю Київщина стабільно входила у п’ятірку найуспішніших регіонів України. У якому стані область зараз, після зміни влади?

— Знаєте, моя подруга завжди, коли для неї питання не дуже приємне, говорить: «Ну навіщо ти це запитала?». Я зараз те саме можу сказати. Бо мені дуже боляче, що Київська область зараз посідає 18–те місце серед усіх регіонів України. А була ж, дійсно, у період 2006—2008 років у п’ятірці лідерів. І ми конкурували з Дніпропетровською, Донецькою областями — з регіонами, які мають дуже потужний економічний потенціал.

— І що ж дозволило тоді досягнути таких результатів?

— Ми активніше працювали на перспективу, ніж інші області, залучали інвестиції. Це був «ексклюзив» Київської області. Причому залучали інвестиції не лише у традиційні для Київщини галузі. Наприклад, з’явилися логістичні центри (а запущено їх було всього 10). Але головне, що дивувало журналістів і експертів, — із моменту початку будівництва до введення в експлуатацію проходив усього один рік. Про що це говорить? Обласна влада була налаштована на підтримку бізнесу. Ми максимально сприяли його розвитку.

Нарощувався потенціал і в агропромисловому комплексі. Треба сказати, що за ті роки обсяги інвестицій зросли майже у п’ять разів, і ми ввели в дію 10 великих підприємств.
«До нашого приходу були села, де жоден ліхтар не горів»

— Але ви завжди казали, що пріоритетом для вашої команди лишається соціальна сфера — освіта, медицина...

— Я почала розмову з економіки, бо в ній — і робочі місця, і ресурси для соціальної сфери. Але можу прямо стверджувати, що ці три з половиною роки були найкращими роками для розвитку соціальної сфери Київщини. Я можу прийти в кожен район, і моїй команді є про що сказати. Адже за цей період було газифіковано 15 районів Київщини, реорганізовано і реконструйовано 14 обласних медичних закладів, створено 75 нових акушерсько–фельдшерських пунктів. Ми відкривали сучасні поліклініки там, де ніколи їх не було. Наприклад, місто Ірпінь ніколи не мало окремої поліклініки. Зараз там стоїть 6–поверхова будівля.

Чітко можу звітувати, що ми зробили для покращення інфраструктури. Я вам скажу, що коли ми прийшли до влади, на Київщині були населені пункти, де жоден ліхтар не горів. Сьогодні населені пункти набагато краще освітлені.

Ми сказали, що будемо дбати про літніх людей, — відкривали будинки пристарілих. Казали, що будемо дбати про школи, — і купили 92 шкільні автобуси. Ми 13 гімназій і ліцеїв відкрили для обдарованих дітей, відновили та збудували 92 дитячих садочки. Ми подбали і про таку програму, як «Шкільна бібліотека», яку до нас ніхто не робив. Була в нас і програма «Власний дім», спрямована на підтримку молодих спеціалістів у сільській місцевості. Не забули ми й про стадіони, дитячі майданчики — тільки спортивних центрів відкрилося біля 50!

— Працівники культури Київської області, знаю, добре згадують про ваші справи.

— Ми просто зрозуміли, що не хлібом єдиним живе людина. Через це для нас було важливо, щоб будинки культури були опалювані, щоб художні колективи Київщини отримали підтримку. Тому ми їх забезпечували інструментами, костюмами, ми їм давали сцени. Так ми висловлювали повагу до тих, хто дарує людям свою творчість.

— Один із найамбітніших ваших проектів — Кільцева дорога. Яка його доля? Нинішня влада, здається, вже й забула про нього.

— Ми вперше взялися за такий масштабний проект. Він не лише технічно складний, він ще й реалізовується в умовах приватної власності на землю. Тобто відведення під нього землі у таких масштабах є непростою справою. Але ми змогли спроектувати і, найголовніше, пояснити громадянам, що Кільцева дорога — це основна артерія Київської області. Вона дасть Київщині новий імпульс: робочі місця, попит на місцеву продукцію, відрахування до бюджету. І люди сприйняли це.

Ми розпочали будівництво, незабаром запрацює Жулянський шляхопровід. Кільцева дорога, «Київське коло» — це наш стратегічний проект для Київщини, ми його відстоюватимемо і надалі. Крім того, ми хочемо завершити створення міжнародного вантажного аеропорту в Узині.

— За вашого Читать далее...

Моральний авторитет Львівщини та всієї України, багаторічний політв’язень радянських часів, перший заступник В’ячеслава Чорновола у першій демократичній Львівській облраді Іван Гель нещодавно вступив до «Нашої України». Як і в «рухівських» 1980—90–х роках, Гель вважає, що зараз — час людей чистої моралі, час активних дій проти ракових антиукраїнських метастазів. В інтерв’ю «Україні молодій» 73–річний дисидент розповів про причини системної кризи українських партій та рецепти порятунку країни.

　
Причини — в подвійній моралі

— Іване Андрійовичу, ви в боротьбі проти системи прожили непросте, можна сказати, героїчне життя. Чи вас не охоплював жаль за втраченою молодістю?

— Я чинив так, як батько, хоча я його знав порівняно недовго. Я мав і дядька — крайового провідника ОУН Зеновія Тершаківця, який загинув у 35 років. Усе, що я робив, я не вважаю героїчним. Мені часто казали, що я страждав. Я не страждав — я просто робив те, що мав робити. Я чинив синівський обов’язок щодо України, намагався продовжувати справу батька. Він у свої 18 років був стрільцем–добровольцем Української галицької армії. У 1940–х він був станичним, зв’язковим окружного провідника СБ [ОУН].

Я відсидів багато років, але не вважаю, що вчинив героїчний подвиг. Хіба порівняно зі звичайним обивателем. Хтось, навпаки, каже, що я був дурний, бо не пішов у комсомол і не вчився, не пішов у Компартію і не дістав квартири. Але я прожив життя так, як мусив. Бо у 20—30–х роках було нормою, коли казали: або здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї.

— Чи можна порівняти повоєнний час, 1970–ті роки і нинішню ситуацію? Адже тепер патріоти в Україні також зневірюються?

— Народ завжди живе емоціями. Завжди є небагато людей, сильних духом, котрі навіть втрачаючи, не впадають у депресію, а продовжують працювати. Нинішня ситуація в Україні породжена не останніми п’ятьма роками і навіть не останніми 20 роками. Вона коріниться у подіях останніх 50—70 років. Свого часу товариства «Просвіта», «Пласт» і «Сокіл» та греко–католицька церква створили сплав віри і внутрішнього поклику, виховавши покоління 30–х та 40–х. У повоєнний період не було часу на розбещування. А вже потім прагматизм, у гіршому розумінні цього слова, робив так, що все перетворювалося на духовний секонд–хенд. І КДБ, і посмикування простої державної системи настільки залякували, роблячи людей, м’яко кажучи, гнучкими, що годі й казати. В одному товаристві він був патріот і ніби не лицемірив, говорячи про якісь цінності, а паралельно він був слухняним комсомольцем, готовий здати тих людей, перетворившись на щось жалюгідне. Це творило суспільство подвійної моралі, роздвоєності душі. Це призвело до того, що покоління моєї доньки, та й вона сама, попри те, що шляхетна, віруюча і порядна, — «совок». І я якоюсь мірою «совок».

Наведу невеличкий приклад: колись ми з мамою сапали буряки у колгоспі, і десь я там лишив бур’ян. Мати мені каже, чого ж то я так. Я їй пояснив: кому то треба, це ж «колгоспне»! А мати мені повіла: «Нє, сину, де б ти не працював, на панщині, в колгоспі чи в себе, — все маєш однаково сумлінно працювати. Бо це Боже».

То було покоління глибокої віри і послідовної порядності. А потім уже сталися фатальні зімни: мовляв, якщо не вкрав на заводі — дурень. Бо ж у моралі внутрішньої вседозволеності можна робити все, що завгодно.

Із подібною мораллю ми увійшли у події кінця 1980–х років. Чимало трималося на ентузіазмі, на певній ейфорії. І якби лідери продовжували, цей державотворчий імпульс не згас би за три–п’ять років. Пам’ятаю, як у 1992—93 роках Президент Кравчук звернувся до Руху: «Я хочу опертися на Рух». Чорновіл із комуністами дружити відмовився й пішов у глуху опозицію. А треба було брати цю владу. Бо ми ніби самі створили, але самі почали ламати.

Зараз ми маємо сумний наслідок того. І мусимо починати знову боротися, майже від початку. Знайти нові політичні критерії. «Регіонали» з комуністами та «литвинівцями» стали системою. Вони захопили не лише гілки влади — вони захопили владу системно. Тож і опір потрібен системний. А як його досягти... Знаєте, це нагадує ракову пухлину.
«Лише громадські організації можуть чинити опір»

— Чи можливо зупинити метастази?

— Потрібна солідарність. Але її нема, бо нема лідерів. На партійній основі солідарність не відбудеться. Лише громадські організації і суспільство можуть чинити опір.

— Тож нинішня система сильніша від совєтської?

— У ній також немає одностайності. І на неї чекає той самий крах, як і на Юлю Тимошенко. Ці вибори, наприклад, у Галичині, мають стати лакмусовим папірцем.

— Але ж опозиції так і не вдалося сформувати гідні партійні п’ятірки...

— Так, аби порятувати українську політику, списки мають складатися з духовно чистих людей. Таких списків нема в жодній партії. Низка достойних людей перебуває на політичному узбіччі. І ніби є потреба в моральних авторитетах, але, з іншого боку, їх украй важко знайти та залучити.

— Ви нещодавно зробили крок — вступили до Читать далее...

Хотите свой личный календарь с классными девчонками? Сделайте его!
http://calendar.axeeffect.ru/
[288x174]

Порадовало новое видео от Tracktor Bowling на трек Шрамы