Наче не дуже холодно. Навколо бруд. Самий бруд і нема алкоголю,
хоча його в принципі і не Хочеться.
Все так звично і банально, що мозок, струджений тою банальщиною, починає щось там собі вигадувати.
І от уже мене оточує тонкий металевий ліс.
Я щодня рано-вранці насаджую його, та щовечора
винищую. Ось і сьогодні пройде ще дві-три години і у моїх руках знов опиниться залізо. Стане моїм продовженням.
У цьому місці ніхто насправді не знає, як мене звати. Навіть більше:
мені не хочеться спалитись усім цим людям. Не хочеться почути непотрібних і нещирих слів
бо малозрозумілі символи на папері підписані - "Мерлінеро" не викличуть ні у кого особливих почуттів.
Я тут - людина бруду і заліза.
Речі ці - буденні!
Але у цьому місці вони є першоелементами буття.
Можна скільки завгодно говорити про те, що все, котре нас не знищує, робить нас сильнішими, але в решті решт всі, що існуємо у цьому пространстві, ми помремо серед бруду і заліза.
І саме тому, коли залізо стає продовженням мене, коли я несу його через бруд, то знаю, що все це скінчиться колись...