Вона носила квіти в волосіі,

І ними грався він і ще вітер.

Здавалося, давно вже дорослі,

Але кохали щиро, мов діти...

Відчинені серця, щирі очі,

Таких не так багато є в світі,

Лилися сльози щастя щоночі,

Обіцянки назавжди любити...

Будиночок на розі двох вулиць,

Паркан плющем осіннім завитий,

Здавалося, дощі схаменулись,

Здавалося, завжди буде літо.

Лише один дзвінок телефону,

І варто тільки їм захотіти,

Повіяло теплом з- за кордону,

А одже неодмінно летіти...

Не обіцяй незавжди,

Не обіцяй навічно...

Де твоє- моє завтра?

У скронях вітер свище...

Не обіцяй, навіщо?

Не обіцяй, не треба...

Залежить час найблищій

Та не завжди від тебе...

І рапом все змінилось навколо:

Проблеми, ціни, сни, сподівання...

Роз*їхалися, як діти в школу,

Що першим було, стало останнім...

Їй у варшавські спальні райони,

Йому Москву бетоном залити,

Але кохання у таксофонах

Приречене не довго прожити...

Куди ведеть строкаті дороги?

Чому ви заблукали у світі?

Вас сотні, тисячі, вас мільйони

В Ізраєлі, Канаді, на Криті...

Є спогади про те, як було все,

Надії є на те, як все буде...

Нас доля стрімко течею несе,

Бо ми є не титани, ми- люди.

Не обіцяй незавжди,

Не обіцяй навічно...

Де твоє- моє завтра?

У скронях вітер свище...

Не обіцяй, навіщо?

Не обіцяй, не треба...

Залежить час найблищій

Та не завжди від тебе...