П’ять років минуло. А точніше 4 роки, 9 місяців і 3 дні минуло з того дня, як ми почали зустрічатися. Як воно було, все так і запам’ятолось, як одна мить. Ні, хай не одна, дві миті. Перша – коли був лише ти і більше нікого. Коли не замислювалась над майбутнім, а кохала тебе тут і зараз. Друга мить прийшла через декілька років, коли минула перша нестримна хвиля почуттів, а натомість прийшло більш спокійне та стримане почуття. Теж кохання, але трохи інше, повільніше. Воно не палає, але горить довго. Разом з другим почуттям прийшло очікування. Очікування того, що колись все зміниться, ми більше не будемо “парнем” та “девушкой”, а станемо законним подружжям. Хіба не для цього ми почали зустрічатись і зустрічались стільки років.
Потім був останній курс університету. Гадала, що вже дочекалась, адже більш немає перепон для шлюбу. Помилялась, як я помилялась! Здавалось, що коханий, як і я, з нетерпінням очікував цього дня, але… Нічого не трапилось. Ми захистили дипломні проекти, отримали папірці, в яких мовилось, що ми вже дорослі і більше не є студентами. І все. Він не прибіг до мене з квітами і так довго очікуваними словами. Він… пішов гуляти з друзями. Перший день і вечір. Другий… третій. Минув вже мабуть місяць, але нічого не змінилось, ми продовжуємо зустрічатися. Його влаштовує, а мене…
Це було так принизливо – самій пропонувати одружитися. Але я це зробила. Просто не могла більше залишатись в невизначеності. І більше не було сил відповідати на дурнувате питання всіх і вся “Ви ще не подали заяву?”. Що казати? Що я сама не розумію, чого.
Телефон розривався, доки я бігла з кухні. “Що в неділю роблять твої батьки? Чекай на сватів…”. Далі я не слухала. Я раділа. Як банально, я раділа як звичайна дівчина. Та хіба я не звичайна дівчина, яка просто мріє бути щасливою та мати сім’ю.
А потім був ще один дзвоник. Через тиждень. “Завтра ми обговоримо всі варіанти, але… Розумієш, якщо ми одружимось цього літа, то не зможемо поїхати в медовий місяць. Тож я пропоную, щоб ми ще 11 місяців попрацювали, а потім нам обом дадуть відпустки, ми одружимось і вирушимо в подорож…”. Я погано розуміла все після слів “потім ми одружимось”. Я взагалі погано розуміла, що відбувається. Я … не знаю, як це описати. Ніби всередині мене щось змерзло. Мабуть, то було серце…
Мені все стало байдужим. Байдуже, що буде завтра, що скажуть свати і що вони будуть обговорювати з моїми батьками. Всесвіт зупинився… Десь померло кохання…