В колонках играет - Edguy - Hallowed be my name

така щаслива і така втомлена.
не розумію людей навкруги. Дивні вони якісь. Кожен думає, що в нього особливе життя (ну, в принципі, правильно, але ж не до крайнощів кидатись), що в нього якісь особливі проблеми, що це тільки йому не везе, до нього таке специфічне відношення...Питання, хто це все більш драматично і поетично оформить. Всі хочуть бути чесними, справжніми, знову ж, особливими, а насправді що? Ті самі понти, принципи. Ті самі таракани в голові... комусь 44, а комусь лише 15. Анекдот.
Це свобода, чи демократія чи що? Раніше, здавалось, сумніви, все це ниття люди ховали подалі як вияв слабкості, жалюгідності. А зараз - будь-ласка, кожен має право на вияв емоцій. Будь-яких. Був час, мені здавалось, бути нещасним, ніким не зрозумілим модно. І мене вернуло від того, що я сама була такою. Ну не будеш виливати душу людині, коли знаєш, що їй то не цікаво. Що в неї зовсім інший спосіб мислення. І такі всі навколо. Тому свої дурні збочені думки ховаєш, і показуєш дружелюбну, нормальну сторону себе. Погану ховаєш. Як у Pink Floyd, тільки A dark side of me. Най матюкається собі в тряпочку.
Може досить шукати якусь магію в людях? Вони ж всього-навсього прості люди *звучить як лайка, самій дивно*. Хоча ні...не всі. Є такі, хто ніколи не морочить собі голову подібним лайном. Честь їм і хвала. Але коли розчаровуєшся в ідеалах - фальшивкою здається мало не все підряд. Всі слабкі і порочні, навіть коли воно не кидається в очі. Тому, можливо, ніде неможливо знайти цілковите щастя, ні в реалі, ні в віртуалі. Хоча, знову кажу нісенітницю. Його ж немає, отого цілковитого щастя. Воно таке ж нереальне і недосяжне, як ваші сни. І завдяки цьому ми живемо, намагаючись добитись кращого. І розчаровуємось тому ж. Справа лише у сприйнятті.

взагалі, що я зараз хочу - на добу закритися в кімнаті, щоб навкруги було темно-темно. Виключити нафіг всі телефони і дивитися фільми. Благо,їх в мене на вінті навалом ;) І коли я захочу - отоді це все і скінчиться.