Я запалюю свічки. Бо знаю, що прийде вона. Не знаю, що керує мною, проте я знаю, що це потрібно зробити. Я не сплю, готую вечерю. Шукаю приправи, всі складники. Я продумую як все це зробити. Коли поставити продукти готуватись, коли купити квіти, щоб були свіжі і чарували виглядом, ароматом. Розставляю в кімнаті речі, тарілки, подарунки, які я придумував, і тішився як дитина, коли їх придумав та зрозумів “ось воно!” я хвилююсь і переживаю. Вже пару днів, все ж має бути ідеальним. Все. Все. Все! Витираю салом машини, ховаю квіти, і, о, Б-же!. Хвилююсь, що на дорогах ями, і місто якесь сіре, і все навкруги не таке, як мало б бути, не ідеальне. Але вже ж там, є хороше вино, вечеря, свічки, подарунки. Скільки в цьому мене, мого почуття. І як це мало! Як це безмежно мало, і сміхотворно! Всі ці речі... та от вже відступати нікуди. Вже все відбувається. І я, запалюю свічки. Одну за одною, замовляючи бажання, щоб все було добре. Це смішно, так це смішно. Але я запалюю свічки, і так хочу щоб все було добре.